– Чому ми прямуемо до Станiслава? – запитав доктор, щойно панi Танатович вiд них вiдвернулася. – І як ми звiдти потрапимо до Вiдня? Ви обiцяли все пояснити.
– Звiсно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили своi грошi недарма. До речi, ось розписка, що я iх отримав, а отже й свiдомий своiх зобов’язань.
Чоловiк сягнув рукою до внутрiшньоi кишенi i дiстав звiдти складений удвое папiр.
– Прошу.
Лiкар пробiгся поглядом по рiвних рядках.
– З цим зрозумiло, – кивнув Шойман i заховав документ.
– Тодi перейдемо до основного. За двi години ми будемо в Станiславi, де ви та iншi пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брiстоль». На вiдпочинок матимете рiвно добу, до наступноi ночi. Тодi вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрiтися з самим графом фон Шуленбургом…
– Гадки не маю хто це, – перебив доктор.
– Граф фон Шуленбург – це той, хто вигадав спосiб врятувати вас вiд росiйського потопу. Зберегти вашi вуха для високоi музики, очi для розкiшних палацiв, а всi вашi чуття для епохи, яка невдовзi загине тут, але, маю надiю, збережеться в Австрii. До Вiдня ви, пане докторе, та всi, хто зараз в цьому потязi, вирушите на дирижаблi. Одна нiч польоту, i ви у столицi.
Очi доктора округлилися.
– На дирижаблi? Ви жартуете? – запитав вiн.
– Аж нiяк. На землi починаеться вiйна, отже треба пересуватися над землею.
Шойман не мiг повiрити. Так, вiн чув про цi лiтаючi кулi та лiтаючi сигари, але нiколи iх не бачив, не те що не лiтав.
– А це безпечно? – стривожився доктор.
– Абсолютно, – запевнив Цахер, – «Саубха», так називаеться дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долае таку вiдстань. Щоразу вночi i щоразу успiшно.
– Чому вночi? – запитав лiкар.
– Вдень дирижабль можуть помiтити вiйськовi або полiцiя, – пояснив той, – тодi це буде його останнiй полiт.
Доктор облизав пересохлi губи.
– Що ж, – промовив вiн хриплуватим голосом, – летiти – значить летiти.
– «Саубха» – надзвичайно комфортне судно, – запевнив Цахер, пiдводячись з-за столу, – ви й не помiтите ночi, пане Шоймане. А вранцi наступного дня вже питимете ароматну вiденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите…
Лiкар хотiв заперечити i сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за iнший столик, i доктору не спало на думку нiчого iншого, як замовити ще коньяку.
– Йди до своiх курвiв! – несподiвано крикнула панi Танатович.
Цього разу вона привернула загальну увагу, i в якусь мить Шойман зловив на собi зо два десятка зацiкавлених поглядiв.
– Стара порхавка, – тихо промовив вiн i, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.
За двi години оголосили, що потяг прибув до Станiслава. Пасажири зiйшли на вiддалений перон, поруч з яким в темрявi на них чекало декiлька автомобiлiв. Невдовзi вони рушили нiчним мiстом i зупинилися бiля входу до готелю «Брiстоль». Прибулих радiсно привiтав консьерж i, не гаючи анi хвилини, вручив кожному гостю ключ вiд його апартаментiв. Таким чином, вже за декiлька хвилин доктор Шойман простягся на зручному лiжку чималого «напiвлюкса». Його потурбував тiльки портье, що принiс багаж. Лiкар неохоче поплентався до дверей i, тицьнувши тому чайовi, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таемного потягу з насолодою дав хропака.
Вранцi доктор Шойман прокинувся у доброму гуморi. Вiдчинивши вiкно, вiн побачив, що на вулицi починався дощ. Пiсля декiлькох днiв пекельноi львiвськоi спеки йому хотiлося стрибати вiд радощiв.
Швидко одягнувшись, вiн спустився вниз на снiданок, а тодi попросив у консьержа парасолю i подався гуляти мiстом. Дощовий Станiслав нагадав доктору дощовий Вiдень, i якоiсь митi Шойман заплющив очi, уявивши, що насправдi вiн десь на Рiнгштрассе. Втiм, коли й розплющив, то анiтрохи не засмутився, бо в цьому мiстi йому також виявилось добре. Хiба що евреiв-торговцiв на центральнiй площi Станiслава було бiльше. Проте менше, нiж у Львовi. І, як здалося Шойману, цiни тутешнi гендлярi не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зi сходу.
Торговцiв у всiх галiцiйських мiстах полiцiя зазвичай проганяла з центральних площ i вулиць, але тепер, коли iмперiя почала вiйну, полiцiянтам було не до них. Мiщани скуповували все, що могли, а полiцiя та жандарми займалися, здебiльшого, мобiлiзацiею населення.
Доктор Шойман з приемнiстю розумiв, що йому байдуже, скiльки коштують сiль та борошно, адже завтра вiн буде у Вiднi, а там i поготiв можна не перейматися такими дурницями. В своему будинку на Картнерштрассе, подалi вiд цього провiнцiйного божевiлля, найперше, вiн доручить служницi приготувати для нього ароматичну ванну, а потiм подати до кабiнету справжнiй вiденський снiданок. Вдень вiн провiдае друзiв i розповiсть iм за чаркою шнабсу про своi пригоди, а ввечерi подасться в оперу.
Такi думки примушували його посмiхатись. І схоже, вiн був единим, хто посмiхався в цей дощовий день, мабуть, в цiлому Станiславi. Хоча, нi… Решта втiкачiв зi Львова також могли б зараз посмiхатись.
Ввечерi, о десятiй годинi, доктор Шойман одягнув свiй найкращий костюм i спустився до бенкетноi зали готелю. Бiля входу його зустрiв усмiхнений кельнер i запропонував вина. З радiстю взявши бокал, доктор глянув на присутнiх, а тi, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибинi зали щойно закiнчив якийсь урочистий вальс i серед тишi почувся старечий голос:
– Ось знову той, що з курвами волочиться!..
Авжеж! Куди без панi Танатович! Вона сидiла на стiльцi досить далеченько вiд входу, i залишалося тiльки заздрити, що в такому вiцi стару ще не пiдводив зiр.
– Бабусю, заради Бога, припинiть! – почувся розпачливий голос ii спадкоемицi.
На щастя, музиканти зрозумiли, що варто вступати знову i швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нiчого iншого не залишалось, як вiдiйти убiк i пити свое вино.
Спадкоемиця панi Танатович з винуватим виглядом пiдiйшла до нього.
– Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному вiцi i не завжди тямить, що говорить.
– Пусте, – усмiхнувся той, – я добре розумiю такi речi. Я лiкар… Мене звати Пауль Шойман.
– Домiнiка Лiновська, – вiдповiла вона, – а пан справдi лiкар?
Спадкоемиця чомусь перепитала з такою цiкавiстю, мовби Шойман виявився факiром або ковтачем ножiв.
Чоловiк пiдтвердив.
– А чим саме займаетесь? – вирiшила уточнити Домiнiка.
– Лiкую шкiру…
– Як цiкаво, пане Шоймане!
Лiкар по-дурному всмiхнувся, гадки не маючи, що вiдповiдати на такi слова. На щастя в залi несподiвано залунали гучнi оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечiр.
Час вiд часу прибував хтось новий, так само зустрiчався знiяковiлим поглядом з присутнiми, брав бокал з вином i вiдходив убiк. Бiльшiсть насправдi добре знали одне одного i за iнших обставин, десь посеред мiста чи в якому-небудь локалi, радо б теревенили про все на свiтi. Але зараз кожен волiв мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цiй залi ставало дедалi менше i вже вiдчувалась духота.
Так, мабуть, випадково зустрiчаються знайомi в лихварському будинку чи в борделi. Залишаеться тiльки змовницьки кивнути один одному або стримано посмiхнутись, тим самим домовившись про взаемну мовчанку. Звiсно, цi заможнi постояльцi люксового «Брiстолю» бiльше радiли тим, кого бачили вперше.
Доктор Шойман упiзнав президента Львова, Йосифа Нойманна, i директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сiм’ями, а iхнi дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалiк вiд них стояв директор львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель. «Он якi люди тiкають, – подумалось доктору, – а Нойманна i Шехтеля навiть не зупиняе те, що у Вiднi iх обох, найпевнiше, заарештують. Причому, директора полiцii чекатиме трибунал. Отже, справи у Львовi дуже кепськi…». Серед iнших були також два його колишнi пацiенти, яких вiн колись рятував вiд псорiазу: банкiр Давид Кац, вiденець, як i Шойман, та ювелiрний магнат Леон Шталь. Обидва, звiсно ж, вдавали, що не бачать доктора. Вiденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно пiдносив до свiтла склянку з вином. Що вiн там дослiджував, було вiдомо тiльки йому, бо зазвичай кольори вина вдаеться розгледiти одразу.
Видно було також вже знайомi постатi фотографа Заклетського та Генрiха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутнiми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.
Втiм за них це поступового робив алкоголь. Пiсля другоi-третьоi склянки львiв’яни почали впiзнавати один одного, а деякi навiть вирiшили привiтатись i розпочати розмову.
