– Я не сподiвався, що за цiею адресою виявиться психiатрична лiкарня, – промовив натомiсть вiн.
– Ви хiба не львiв’янин, чорт забирай?
– Нi.
– Гаразд, ходiмо.
Цахер потягнув до себе важезнi дверi i пропустив його в темний коридор.
– Менi дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман i знову замовк, дослухаючись до свого вiдлуння.
– Що саме вам дивно? – запитав Цахер i, чиркнувши сiрником, пiднiс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловiсним, що лiкар продовжив не одразу.
– Що саме вас дивуе? – повторило це обличчя, вимовляючи роздiльно кожен склад стримано-спокiйним тоном, мовби його спiврозмовником був псих.
– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…
Цахер несподiвано розреготався так, що в доктора захолола кров.
– Ви ж хотiли вирватися з цього провiнцiйного свiту, правда, пане Шоймане?
– Звiсно, але я хотiв зробити це в прямому значеннi! – лiкаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись помiж хворими, то, принаймi, обрав би своiх пацiентiв!
Сире вiдлуння темного коридору насмiшливо повторило цю розмову.
– Не турбуйтесь, докторе, – спокiйно мовив Цахер, запалюючи другий сiрник, – я вам пообiцяв, що ви опинитесь у Вiднi, i ви там опинитесь пiслязавтра. Навiть якщо зараз ви на Кульпарковi. Грошi принесли?
– Принiс, – обережно сказав Шойман.
– Давайте сюди.
Лiкар неохоче дiстав з валiзи паперовий згорток i передав спiврозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освiтлене вже третiм сiрником, розплилося в приязнiй усмiшцi.
– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходiть за мною.
Попри таке запрошення, Цахер повiв його далi кудись донизу, освiтлюючи дорогу лише черговим сiрником. Якщо рай справдi iснував, то вiн мав би знаходитись десь у пiдвалi мiськоi «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зумiе вiдiбрати своi грошi назад, i його потроху почав охоплювати вiдчай.
Декiлька хвилин вони йшли довгим лабiринтом, дослухаючись до приглушених крикiв, що долинали згори. Тiльки тепер Шойман вiдчув, якi ж насправдi важкi його валiзи. Щоразу, коли зачiпався ними за темну стiну, доктору здавалось, що вiн от-от покине цей тягар до бiсовоi матерi, тiльки б не вiдстати вiд свого проводиря.
– Чому… ми… йдемо… цим… пiдземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.
– Тому, що вкрай необхiдно, щоб нас нiхто не побачив по дорозi, – пояснив Цахер.
– По дорозi… куди?…
– Я ж вам говорив.
– Та срати я хотiв на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – пояснiть усе до ладу!
Вiн, врештi, не витримав i зупинився, кинувши валiзи на землю. Потiм дiстав з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Зненацька його нiздрi вловили свiже повiтря.
– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгiрше позаду, докторе, далi все буде гаразд…
З цими словами, вiн прочинив дверi, за якими виднiлися високi чагарники i зоряне серпневе небо.
– Слава Богу, – зiтхнув лiкар i, взявши знову своi валiзи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовнi, Цахер притримав доктора за рукав.
– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тiкають психи.
– Звiдки ви знаете? – здивувався Шойман.
– Колись у цiй лiкарнi працював психiатром.
Та перш, нiж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залiзничну колiю. Трохи поодаль вiд них стояв локомотив з одним-единим продовгастим вагоном.
– Йдемо туди, – наказав Цахер.
– Генiально, – не втримався Шойман, – звiсно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг i вiдправити його до Вiдня.
– Потяг не до Вiдня, – коротко вiдповiв той, намагаючись втримати рiвновагу на розсипах дрiбного камiння.
– А куди ж?
– До Станiслава. Все поясню потiм…
Бiля вагону iх зустрiв юнак у якiйсь чудернацькiй лiвреi i, чемно привiтавшись, забрав у лiкаря валiзи.
– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав вiн, пропускаючи того вперед, – ваше купе пiд номером тринадцять.
Лiкар подякував i рушив металевими сходинками досередини. В своему купе вiн з приемнiстю розвалився на м’якому сидiннi. Юнак принiс валiзи.
– Якщо бажаете чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укiнцi вагону.
– Я вирiшу пiзнiше, – вiдповiв лiкар, пригладжуючи бороду.
– Зичу вам приемноi подорожi, пане докторе. В Станiславi будемо за чотири години…
Юнак вже хотiв iти, проте Шойман його зупинив.
– Прошу сказати, а той пан, що був зi мною… Вiн тут? Я не зауважив, куди вiн подiвся.
– В сусiдньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
– Нi-нi! В жодному разi. Тобто… нехай вiдпочивае.
