– Можна вас попросити дещо, пане лiкарю? – озвалася Домiнiка, коли оплески затихли.
Шойман помiтив, що на ii обличчi з’явився сором’язливий рум’янець.
– Звичайно, я до ваших послуг, – вiдповiв лiкар.
– Я вже рiк мордуюся бородавкою, все нiяк не можу позбутися. А вона велика й болюча… – промовила Лiновська, – чи не могли б ви якось поглянути?
Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприемно. Отже, на iншу зацiкавленiсть своею персоною вiн не заслуговуе! Втiм доктор запевнив, що спробуе допомогти.
– Вона в дуже… особливому мiсцi, – уточнила Домiнiка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що нiхто, крiм Шоймана, ii не почуе.
– Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в рiзних i часто досить несподiваних мiсцях, – вiдповiв лiкар, втомлено посмiхаючись, – скажiть менi на вушко, де вона у вас.
Домiнiка зашарiлась до краю.
– Зрештою, – промовила вона, – лiкар як священик, правда?…
Шойман ствердно кивнув. Тодi Лiновська наблизила вуста до його вуха i щось тихо прошепотiла. Вiд почутого в доктора пересохло в горлi. Хоч, здавалось, жодних несподiванок для нього бути не могло.
– То пан подивиться, – перепитала вона, не смiючи тепер звести на нього погляду.
– Обов’язково, – запевнив Шойман, – гадаю, найкраще це буде зробити в моему вiденському кабiнетi.
Лiновська подякувала i повернулась до панi Танатович, бо та вже починала нову промову про те, що Наполеон врятуе Рiч Посполиту.
Зненацька з’явилася ще одна гостя. Це була молода чарiвна брюнетка в елегантнiй дорожнiй сукнi. З ii появою бiльшiсть балачок нагло урвались, i присутнi, як чоловiки, так i жiнки, прикипiли до неi очима. Жiнка, проте, не розгубилась i вiдповiла чарiвною усмiшкою. Нова гостя вiдмовилась вiд вина, i, оскiльки була без кавалера, то одразу декiлька чоловiкiв наввипередки рушили до неi пропонувати кавалерськi послуги. Найпрудкiшим виявився фотограф.
– Мое шанування, панi! Дозвольте вiдрекомендуватись. – трохи захекавшись, промовив вiн, – Алекс Заклетський…
– Емма Штайнер, – вiдповiла жiнка.
Шойман був неподалiк, тому розчув ii iм’я.
– З дозволу панi, – галантно продовжив Заклетський, пропонуючи гостi руку.
– Залюбки, – вiдповiла вона i рушила з ним у глибину зали.
Решта чоловiкiв, серед яких i доктор, спопеляли Заклецького заздрiсними поглядами, але той нiкого, окрiм своеi чарiвноi супутницi, не помiчав.
І нарештi, коли вже всi виснажились розмовами на штучнi теми i було знищено бiльшу частину вина й закусок, до зали урочисто зайшли граф i графиня фон Шуленберг. Присутнi радiсно i з полегшенням зiтхнули. Отже, iхне чекання завершилось!
– Дорогi нашi друзi, – сказав граф, – ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Рiч у тiм, що менi хотiлося особисто перевiрити готовнiсть «Саубхи» до нашоi нiчноi мандрiвки. Графиня щоразу мене пiдганяла, нагадувала про вас…
– Але граф настiльки ж вiдповiдальний, наскiльки i впертий, – пiдхопила дружина, – тому й не заспокоiвся, доки не оглянув кожен гвинтик.
Вони з нiжнiстю подивилися одне на одного, i зал не втримався вiд оплескiв. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня – вродлива жiнка, граф – статечний чоловiк, обое були взiрцем вишуканостi та шляхетностi.
– Однак тепер, – продовжив Шуленбург, – я особисто маю цiлковиту певнiсть, що нашу подорож не зiпсують технiчнi негаразди… Панi та панове, свiт, до якого ми звикли, стрiмко змiнюеться. Точнiше, вiн тiкае вiд нас, вiдходить щоразу далi на захiд. Ми, на жаль, не можемо змiнити обставини i зробити так, щоб старi цiнностi залишились в Галiцii. Але ми можемо податися за ними слiдом. Ми тi, хто залишався тут до останнього i тепер опинився в пастцi вiйськового стану. Порятунком з цiеi пастки стане наша «Саубха»… Свiт вже нiколи не буде таким, як ранiше, але нам у ньому все ще знайдеться острiвець староi Австрii.
Знадвору стоять тi самi автомобiлi… Вони вiдвезуть нас цього разу до таемного доку з дирижаблем. Це нашi останнi години в новому свiтi.
Роздiл V
6 серпня 1914 року, о дев’ятiй годинi вечора, заступник директора львiвськоi полiцii Адам Вiстович вийшов з примiщення Промислового музею, де в тiсному кабiнетi поруч виставковоi зали вранцi було вбито наглядача iмператорського дiаманту Фелiкса Проймана. Розслiдування смертi цього бiдолахи можна було б вiдкласти, з огляду на тривожнi вiстi зi сходу, але зник сам дiамант i навiть його копiя. Зникнення родинноi релiквii Габсбургiв у Вiднi не подарують, навiть якби насувався другий потоп… Адам Вiстович почувався препаскудно, виглядав похмуро i смалив десяту цигарку за вечiр. Вiн достеменно знав, що його шефовi вже подзвонили з Мiнiстерства полiцii i наказали розплутати цю справу за лiченi днi. Тобто знайти дiамант i вбивцю наглядача. Директор полiцii Вiльгельм Шехтель найочевиднiше не пiшов сьогоднi додому як зазвичай о шостiй, а залишився, щоб дочекатися Вiстовича. Йому потрiбнi новини, а новин у заступника не було…
Було вiдомо тiльки, що вбивство сталося пiд ранок, можливо вночi. Дiамант Габсбургiв наглядач, швидше за все, вiддав сам. Жодноi свiжоi подряпини на замках, яка би свiдчила, що людина вiдмикае iх уперше, полiцейськi не знайшли. Отже, це зробив Пройман. Провiреним рухом вiдiмкнув i вiддав комусь фамiльний дiамант iмператорськоi родини. Пiсля цього отримав кулю в потилицю… Полiцейськi, що охороняли залу, стверджують, що до Проймана нiхто не заходив. Останнiм вiзитером була панi Штайнер, але вiн проводжав ii радiсний та усмiхнений. І що найдивнiше, полiцейськi не чули пострiлу. При згадцi про це Вiстовича охопила злiсть. Як, чорт забирай, можна було не почути? Навiть якби охоронцi були п’янi в дупу i спали, звук пострiлу iх би розбудив. Але тi були тверезi i всi трое стверджували, що до ранку не стулили очей.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
