Як тiльки дверi за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевикiв i вiдкинув голову на спинку сидiння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Вiн був тут, у цьому купе. І сюди вже нiкого не пiдсадять, бо, по-перше, воно невелике, i в ньому не вистачить мiсця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусiда. Заплативши двi тисячi крон, вiн мае право iхати сам.
Його справдi нiхто не потурбував, i Шойман врештi заснув. Доктору наснилося пiдземелля «дурки», з якого iм нiяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сiрником у руцi, i було зрозумiло, що вiн заблукав. Шоймана охопила лють.
– Schei?e, schei?e, schei?e…[3 - Schei?e, schei?e, schei?e… (нiм.) – Лайно, лайно, лайно…] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям i, приязно посмiхнувшись, промовив:
– Пане докторе, вам не личить вживати подiбних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворi нагорi? Всi вони – моi колишнi пацiенти, i менi буде соромно за таке товариство.
– Halt dein verdammtes Maul![4 - Halt dein verdammtes Maul! (нiм.) – Стули свою срану пельку!] – вiдповiв йому лiкар i з приемнiстю зауважив, що його слина осiла в Цахера на обличчi.
– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокiйним, врiвноваженим тоном.
– Du, verfluchter Schweinehund![5 - Du, verfluchter Schweinehund! (нiм.) – Ти, суча сволото!] – не вгавався Шойман, вiдчуваючи якусь несамовиту радiсть i шалений азарт.
– Ви мене ображаете, – зауважив Цахер.
– Bl?des Arschloch! Drecksker…[6 - Bl?des Arschloch! Drecksker… (нiм.) – Тупий виродок! Гiвнюк…]
– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили менi вибору, докторе…
З цими словами вiн ухопив Шоймана за горло i мiцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокiйним, а лiкар не мiг опиратися, боячись випустити з рук своi валiзи. Очi доктора полiзли кудись на чоло, а вiн сам захрипiв, як бугай на забоi, проте й далi не чинив опору. Врештi вiн спробував вiдбитися вiд Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю i тiльки посмiхався.
Коли Шойману здалося, що вiн от-от врiже дуба, лiкар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, вiн лупив стiльницю, на якiй з останнiх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, вiд чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночi, отже вiн проспав бiля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разi бiльше не можна дозволяти собi заснути. Треба весь час бути насторожi! Шойман трохи розiм’яв шию i взувся у черевики. Потiм звiвся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слiд пiти до того ресторану i замовити кави, – подумалось йому, – i було б непогано випити коньяку…».
Доктор прочинив дверi купе i вийшов у коридор. Вагон час вiд часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготовi, аби в потрiбну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, i врештi вiн успiшно дiстався ресторану.
Не зважаючи на досить пiзнiй час, салон був переповнений. Складалося враження, що всi пасажири цього таемного нiчного потягу так само, як i вiн, не бажали спати до самого Станiслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком i цигаркою. Доктор зупинився i спробував вiдшукати поглядом вiльний столик. Присутнi також з цiкавiстю витрiщились на нього, бо жоден з них не мiг бути певен чи це йому вдасться. Найбiльш пiдходящим видавалося мiсце за столиком бiля вiкна, хоч навпроти вже сидiла старезна панi з порожнiми очима, яких не зводила зi стiни перед собою. Або на тiй стiнi вона вже бачила невидимий для решти кращий свiт, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свiй тестамент, роздумуючи над його справедливiстю. Нiчого iншого Шойману на думку не спало. Вiн вже збирався пiдiйти до неi, коли раптом його заслiпив яскравий спалах магнезii.
– А ось i останнiй! – почувся далi пiднесений голос.
Коли в очах посвiтлiло, доктор побачив перед собою мiцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловiка з фотографiчним апаратом у руках. На обличчi фотографа, помiж акуратно стриженоi бороди, сяяла привiтна усмiшка.
– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав вiн тим самим радiсним голосом.
– Ми знайомi? – здивувався лiкар.
– Нi, це я знаю всiх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
– Радий знайомству, – спробував посмiхнутись Шойман i простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?
– Так, пане докторе, ви тепер в iсторii, – Заклетський вказав на свiй фотоапарат, – гарноi ночi, призволяйтесь.
Доктор подякував i пiдiйшов нарештi до столика зi старою примарою.
– Панi дозволить сiсти навпроти? – гречно запитав вiн.
Однак та навiть не поворухнулася. Врештi доктор всiвся без жодного дозволу i, пiдiзвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Дiставши портсигар, вiн закурив, сподiваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргii. Коли й це не допомогло, його вже почала дiставати цiкавiсть, i вiн вирiшив звернутись до неi вдруге:
– Чи не бажае панi запалити?
– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподiвано, що доктор вдавився димом. – Знову цiлу нiч тягався з курвами?
Шойман з жахом зрозумiв, що тепер ii склянi очi звернутi до нього. На щастя, це довго не тривало. Врештi, вона знову втюпилась у стiну, як ранiше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний пiт. Вiн добув з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишенi, над столом виросла постать Цахера.
– Вдалося трохи вiдпочити, пане докторе? – приязно посмiхаючись, запитав вiн.
Шойман пригадав свiй сон i ехидно посмiхнувся.
– Вдалося…
– От i чудово, – сказав той, сiдаючи поряд з нерухомою примарою, – до речi, ви познайомилися з панi Танатович?
Цахер кивнув у бiк староi.
– Так, ми трохи поспiлкувались… – вiдповiв доктор.
– Нiхто не знае, скiльки iй рокiв, але всi припускають, що не менше ста, – продовжив той, анiтрохи не переймаючись ii присутнiстю.
Шойман покосився на панi Танатович, але та й далi дивилася перед собою i нiяк не реагувала на сказане.
– Вона подорожуе сама? – поцiкавився лiкар.
– Нi, за столиком праворуч вiд мене ii прапраправнучка… Шльондра, яку свiт не бачив. Все не дочекаеться, коли стара вiддасть Боговi душу, бо спадок залишиться чималий i практично весь дiстанеться iй.
Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нiчого не почула, перевiв погляд на спадкоемицю. Дiвчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильнi класичнi риси обличчя i слiпочо-бiла посмiшка, яку вона час вiд часу дарувала своему спiврозмовнику.
– Чому ви ii так назвали? – запитав доктор.
– Можете викликати мене на поединок, – iронiчно вiдповiв той.
Шойман байдуже махнув рукою.
– Шльондра то шльондра…
– Їi грав кожен, в кого стоiть i е грошi!
– Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жiнку!
Обличчя вiденця почервонiло вiд обурення.
– Гаразд.
Спiврозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком i випив його одним вправним рухом.
– Наполеон нас порятуе, – вдруге озвалася панi Танатович, – Наполеон шляхетний лицар i не дасть Польщi загинути.
– Наполеон давно помер, люба панi, – буркнув Цахер, – навiть для вас i для Польщi…
