Війни художників
– Буде виконано, мій фюрере.
– Що ще, Гейдріху? – він кивнув камердинеру Гансу Юнґе, який зазирнув до вітальні. Той подав на таці Гітлеру традиційну для цієї години чашку чаю, а Гейдріху – бокал вина. Гітлер ніколи не вживав алкоголь, але постійно тримав хороше вино для найближчого оточення. Камердинер був високим – метр дев’яносто. Всіх камердинерів Гітлер підбирав особисто з людей, направлених до нього з LSSAH – «Лейбштандарту СС Адольф Гітлер». Кандидати, яких направляли до фюрера, повинні були мати пропорційні риси обличчя, блакитні очі, світле волосся і високий зріст. За такими ж вимогами набирали гвардійців, які несли вахту в Імперській канцелярії.
– Салон Кіті. Це колишній, я вибачаюсь, мій фюрере, бордель. Ми закрили всі подібні заклади в Німеччині згідно з вашими директивами і директивами партії щодо підвищення стандартів моральності німецького суспільства. Цей єдиний салон вирішили використати для потреб гестапо – перетворити, я прошу вибачення, на фешенебельний бордель для іноземців. З можливістю прослуховування і фотозйомки в номерах. Мені потрібна ваша санкція, щоб залишити його в Берліні для нагляду за іноземними дипломатами й журналістами і можливого використання для їхнього вербування, – Гейдріх говорив квапливо, побоюючись, що фюрер може його перервати і не захоче слухати далі.
– Яка гидота, Гейдріху! Яка гидота! Гніздо розпусти в центрі Берліна! Ви вважаєте, що без цього не можна? – насупився Гітлер. Моральність фюрера була частиною його образу. Гітлер був байдужий до якісного одягу й вишуканої їжі, не вживав м’яса, не пив і не палив, у побуті був украй невибагливий. Що він любив? Квіти у своїй кімнаті, вершкові тістечка, цукерки, собак і розумних жінок.
– Мій фюрере, я підозрював, що це викличе ваше невдоволення. Я знаю, що ви є прихильником міцної арійської родини. Але ризикнув запропонувати це лише тому, що подібними закладами активно користуються спецслужби всіх країн світу! Відмовляючись від них, ми послабимо свої розвідувальний і контррозвідувальний потенціали.
Гітлер замислився, дивлячись у величезне вікно на промені світла, що повільно піднімалося з-за гір.
– Сподіваюсь, ці жінки не арійки? – нарешті запитав він.
– Звісно, ні! – Гейдріху довелося збрехати. Насправді всі жінки, яких підібрав за наказом Гейдріха один із його заступників по політичній розвідці Вальтер Шелленберг, були арійками і членами NS-Frauenschaft – націонал-соціалістичного жіночого союзу.
Проституція, а тим більше будинки розпусти у Німеччині були заборонені відтоді, як до влади прийшли нацисти. Сім’я в рейху була не менш святим інститутом, ніж у Радянському Союзі. І там і тут були заборонені любов за гроші, порнографія та гомосексуалізм. І в одній і в іншій країні всі згадані гріхи загрожували чималими тюремними строками.
Ідея використати жриць кохання для служби рейху спала Гейдріхові на думку, коли він відвідав подібний салон в Італії. Тоді він і доручив виконати цей проект своєму молодому, але перспективному підлеглому – Вальтеру Шелленбергу. Він запитував у Гітлера дозволу на цей проект, хоча насправді все було давно готове до роботи. Дозвіл фюрера був лишень дахом від недоброзичливців, які могли піднести все Гітлеру під непривабливим соусом.
– Я більше не хочу чути про цей салон, Гейдріху! Якщо так треба для справи, хай поки що він буде. Але після закінчення війни, щоб духу його у Берліні не було!
– Так, мій фюрере!
«Хто першим назвав його “мій фюрер”»? – подумав Гейдріх, віддано дивлячись в обличчя фюрерові, поки той купався у власних сентенціях про високу моральність німецького народу. – Можливо, Розенберг, який після виникнення руху іменував себе прес-секретарем партії? Та ні, не Розенберг! Можливо, Гес? Так, мабуть, це був Гес, і, здається, це було тоді, коли вони разом сиділи у в’язниці. Так, після того як вони вийшли з в’язниці в Ансберзі, Гес почав звертатися до нього «мій фюрере». Здається, Гесу належить і авторство привітання «Хайль Гітлер!» У принципі, в цьому привітанні не було нічого дивного. Коли так зверталися до самого фюрера. Раніше це була форма вітання будь до кого. «Хайль!» Але згодом це стало партійним вітанням, своєрідним паролем. Коли члени Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, замість «Добрий день» або «Здрастуйте», говорили «Хайль Гітлер!» Згодом це привітання вкорінилося і вже ніхто не міг, як раніше, сказати «Хайль Гес!» чи «Хайль Розенберг!», чи «Хайль Гейдріх!» – це було б святотатством. Найцікавіше, що Гітлер не видавав жодних законодавчих актів, щоб затвердити таке звернення і таке вітання. І жодного разу не наказував звертатися до себе «мій фюрере». Але у Гейдріха не було сумніву, що Гітлеру обидва ці штампи – і звернення, і вітання – дуже подобаються.
Гітлер закінчив свій виступ з приводу моральності німців перед вдячним слухачем і нарешті повернувся до початку розмови:
– І ще раз про мій виступ перед танкістами. Словом, Гейдріху, треба зам’яти цей інцидент. Ви повинні зробити все, аби дезавіювати мою дурну заяву через «нашого резидента». А я поговорю з Ріббентропом, щоб аналогічні дії були проведені по лінії Міністерства закордонних справ. У Рад не повинно бути жодних сумнівів про наші найщиріші дружні наміри. Нам конче потрібна їхня нафта і метал. Без них переможний поступ вермахту буде значно важчим. Я зараз думаю про те, що, можливо, навіть варто запросити Сталіна чи Молотова в Берлін.
Гейдріх слухав і кивав головою. У його погляді була собача відданість фюреру. Блакитноокий блондин з важким поглядом, жорсткий у справах, Гейдріх у присутності фюрера танув і ставав м’яким та улесливим.
Він був відданий особисто фюреру до останнього ґудзика на мундирі.
Запорукою цілковитої відданості фюреру цього всесильного чиновника, якого багато німців вважали дияволом у людській подобі, була страшна таємниця Гейдріха. Бабуся керівника бюро державної безпеки була єврейкою.
Розділ 12
28 березня 1940 року, 19 год. 45 хв
Берлін
За дві години після вильоту з аеродрому Айрін поблизу Оберзальцбергу літак Райнгарда Гейдріха приземлився в Берлінському аеропорту. Пілотував його Гейдріх особисто, правда, увесь політ поряд був штатний пілот. Гейдріх кілька разів під час польської кампанії літав на бомбардування Варшави як стрілець-радист. Подібні рейди він уважав своєрідним зразком доблесті націонал-соціаліста й офіцера СС. Дізнавшись про польоти, рейхсфюрер Гіммлер, безпосередній шеф Гейдріха, заборонив йому це робити особистим наказом. Але Гейдріх продовжував удосконалювати свої навички пілота, сподіваючись потай від Гіммлера взяти участь у майбутній кампанії в Англії в якості пілота-штурмовика. Мелодія свисту бомб, вибухів і кулеметних черг для його вуха звучала не гірше від симфонічного оркестру, а Гейдріх був хорошим скрипалем й обожнював симфонічну музику. Будинки, що перетворюються на купи каміння, люди, які у паніці тікають, падають і зникають у вулканах вибухів, викликали стан, близький до екстазу.
За годину після приземлення його автомобіль у супроводі автомобіля охорони зупинився біля будівлі РСХА на Принц-Альбертштрасе.
Гейдріх злетів сходами повз вартових, які виструнчилися і віддали честь підйомом руки, кивнув секретареві й увійшов до свого кабінету. Начищені до блиску чоботи по кісточки потонули у густому ворсі темно-синьої килимової доріжки, що вела до величезного стола червоного дерева. Він любив синій колір. Тому і шпалери, і штори, і доріжки були в синіх тонах. Одна стіна була повністю заставлена книгами – здебільшого, то була довідкова література. Над столом – портрет фюрера. Колись Гейдріх спробував знайти фотокартку фюрера, на якій би той посміхався. Таких портретів не було в природі. Всі фото фюрера робив його особистий друг – фотограф Генріх Гофман. Фото, які призначалися для широкого загалу, затверджував фюрер. Він не затвердив жодного з посмішкою.
Зліва – столик із товстого скла з кількома телефонами – прямий зв’язок з канцелярією Гітлера, кабінетами Гіммлера, Бормана, Ріббентропа.
У стінах і в кришці стола щонайменше десяток мікрофонів, які він міг увімкнути натисканням кнопки під кришкою. Загалом кабінет був результатом серйозної роботи інженерної думки: на вікнах практично непомітні волосини датчиків, у сейфах, столі – фотоелементи, що спрацьовували, щойно хтось до них наближався на відстань, ближчу за метр. Він сів у крісло, підняв слухавку, якою зв’язувався із секретарем, і коротко сказав:
– Шелленберга!
Вальтер Шелленберг уже рік був правою рукою Гейдріха. Він закінчив юридичний факультет Боннського університету. Один із викладачів свого часу умовив його вступити в НСДАП, пояснивши, що це відкриє йому кар’єрний шлях. Доповіді Шелленберга партійному керівництву на тему розвитку німецького законодавства привернули увагу Гейдріха, який запропонував йому роботу в своєму відомстві.
З 1939 року Гейдріх призначив Шелленберга начальником групи IVЕ 4-го відділу Головного управління імперської безпеки (широко відомого як гестапо). Група вела питання контррозвідки, боротьби зі шпигунством у Німеччині й окупованих країнах. Керував гестапо Генріх Мюллер, але в Шелленберга зі своїм безпосереднім шефом відносини не дуже складалися, і нерідко Гейдріх спілкувався із Шелленбергом напряму. Мюллер намагався вибудувати зі своїми колегами дружні стосунки. Щочетверга керівники відділів збиралися у нього вдома і за випивкою обговорювали, зокрема й важливі політичні питання, яких не наважувалися торкатися в РСХА на тверезу голову. Шелленберг тримався осібно й у подібних заходах участі ніколи не брав. Можливо, злопам’ятний Мюллер уже вижив би його з управління, якби не заступництво Гейдріха. За кілька місяців він проміняв вечори зі шнапсом у малоосвіченого «тата Мюллера» на вечори симфонічної музики у Хіміка-Гейдріха.
Шелленберг – невисокий, середньої статури, навіть швидше худорлявий, з вузькими вилицями і відстовбурченими вухами, загалом досить несимпатичний чоловік – ввічливо постукав і зазирнув у кабінет шефа РСХА.
– Заходьте, Вальтере, – сказав Гейдріх і кивнув на крісло.
Шелленберг сів у крісло і приготувався слухати.
– Потрібно терміново дати Латишу інформацію про те, що фюрер не згадував про можливий похід на схід у виступі перед випускниками Крампніца.
– Що, таки сказав? – несміливо, самими кутиками губ посміхнувся Шелленберг.
– Так, як кажуть, мій язик – мій ворог. Фюрер – природжений оратор! У запалі виступу він не завжди контролює себе.
– А тому, геносе групенфюрер, знайдеться й нам робота, – ще ширше посміхнувся Шелленберг.
«Занадто багато розмовляє цей розумник, – невдоволено подумав Гейдріх. – Невже вважає себе фігурою, рівною мені? Вискочень…»
– Саме так, – продовжив він. – Крім того, наше завдання – переконати росіян, що фюрер не давав негативної оцінки кампанії Росії у Фінляндії. Не говорив, що вермахт не має гідних супротивників у Європі. Про несправедливість того, що німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни. Словом, нічого цього фюрер не говорив…
– Групенфюрере, я відчуваю, що скоро настане час, коли доведеться часто їздити з відрядженнями на схід.
– Я вам нічого подібного не говорив, – Гейдріх холодно подивився на Шелленберга. – І взагалі, геносе Шелленберг, прошу вас, не намагайтесь аналізувати те, що вам не під силу.
– У жодному разі, – Шелленберг опустив погляд. – Вибачте, шефе. Але бідний, бідний геносе Сталін.
– Товариш Сталін, – поправив його Гейдріх. «Товариш» в його вустах прозвучало, як «товаріс». – Можливо, бідний товариш Сталін. А можливо – бідні всі ми. У будь-якому разі, Вальтере, будемо вважати ваші домисли лише домислами. Підготуйте фальшиву стенограму виступу фюрера в Крамніцу. Щоб там було щось схоже на його промову, але з іншими акцентами. Ніякого походу на Схід! Росіяни повинні повірити, буцімто до того їм злили дезу. І нехай Латиш надтерміново згодує цю «справжню» стенограму російському резиденту Кобулову… Товаришу Кобулову, якщо вам так більше подобається.
– Слухаюсь, геносе групенфюрер! – кивнув Шелленберг.
– І ще одне. Фюрер запитав мене, а я запитую вас: чи впевнені ви, що Кобулов досі не запідозрив, що він наша маріонетка?
Шелленберг на хвилину замислився, потім підвів погляд на Гейдріха.
– Цілком. Російський резидент у розвідці – абсолютний дилетант. Ми уважно вивчили його досьє. У нього немає оперативного досвіду. Здається, російський фюрер Володимир Ленін говорив, що партійна кухарка може керувати державою.
– Він нічого не говорив про партійність кухарки, – заперечив Гейдріх.
– Хіба? – здивовано підняв брови Шелленберг.
– Вальтере, ви сьогодні наче якийсь… невпевнений. Зайшли ледь не навшпиньках. Сіли на край крісла. Верзете нісенітниці про партійних кухарок…
– Просто у вашому кабінеті, нашпигованому електронікою, відчуваю себе ніяково, геносе групенфюрер, – пожартував Шелленберг.
– А чим вам шкодить моя електроніка? Подумаєш – пара мікрофонів. Чи у вас є якісь секрети від керівництва?
– В управлінні злі язики подейкують, що у вас у столі вмонтовано кулемета. Хвилююся, що ви натиснете не на ту кнопку, і замість мікрофона…
– Боїтеся, що прошию вас кулями, – розреготався Гейдріх. – Не хвилюйтеся, Вальтере. Недоброзичливці брешуть. Назвіть імена цих «язиків», і ми їх вирвемо разом з головами. А поки що вам нічого не загрожує. Принаймні сьогодні. Я вас більше не затримую.
Поки Шелленберг ішов до виходу, посмішка щезла з уст Гейдріха і його холодний погляд свердлив спину підлеглого. Недарма Мюллер не любить цього молодого вискочня. Чи не поквапився він, Райнгард Гейдріх, давши йому посаду, яка більш пасує людині, значно старшій за віком?
Розділ 13
Москва, 22 березня 1940. Відправлена о 20 год. 40 хв.
Отримана 23 березня 1940 о 05 год. 15 хв.
Посол Шуленбург – Ріббентропу
Дуже терміново!
Абсолютно секретно!
За інформацією наших джерел, СРСР вживає термінових заходів з мобілізації економіки. Готується указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців з підприємств»; указ «Про відповідальність за випуск недоброякісної продукції»; указ «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві». Ця серія законів спрямована на мобілізацію економіки, що може принести конкретну користь Червоній армії.
Посол Шуленбург* * *22 березня 1940 року, 18 год. 30 хв
Москва
Не думав багатій Сава Морозов, коли замовляв архітекторові Шехтелю розкішний особняк на Спиридонівці для своєї дружини, що колись його друзі більшовики відберуть особняк у господаря й улаштують тут Будинок прийомів Наркомату іноземних справ. Але саме так і сталося! Жителі навколишніх будинків влучно прозвали споруду «будинком раутів». Улюблена розвага місцевих хлопчаків – роздивлятися розкішні автомобілі – «рено», «мерседеси», «ролс-ройси», що очікували на виклик: «Автомобіль пана посла Великої Британії чи пана посла Франції».
У березні 1940 року тут давали урочистий прийом на честь великої делегації німецьких художників і Виставки німецького образотворчого мистецтва в СРСР. Зал прийомів прикрашали величезні червоні полотнища. Одне із чорною свастикою на білому круглому полі, інше – із серпом і молотом.
На вулиці ще світило сонце, а тут уже горіли величезні люстри.
Делегати, художники, чиновники Наркомату іноземних справ піднімалися сходами із надзвичайно красивим кованим поруччям. Виблискували лисини і напомаджені шевелюри.
Важко було відірвати очі від розкішних вітражів, різьблень і малюнків на стінах. Дисонував з обстановкою лише великий транспарант на вході з написом: «Сталін – це Ленін сьогодні. Анрі Барбюс». Барбюс в останні роки свого життя був найактивнішим критиком буржуазної цивілізації і схилявся перед Сталіним і СРСР.
У Зеленій вітальні, розташованій праворуч від вестибюля, художник Микола Гущенко – у відмінно зшитому на замовлення синьому бостоновому костюмі, білосніжній сорочці й темній, у косу смужку краватці, стояв з келихом вина біля величезного вікна. Поряд з ним стояли референт із культурних зв’язків Імперського міністерства іноземних справ Німеччини, доктор фон Клейст і його заступник доктор Шютте, які від відомства Ріббентропа курували візит делегації німецьких художників в СРСР.
Клейст – високий огрядний брюнет у світлосірому, в контрастну чорну смужку костюмі, від якого трохи рябіло в очах, з не дуже гармонійними, але й не потворними рисами обличчя. Ніс прямий, густе волосся зачесане на проділ. Запах хорошого одеколону. Постійна білозуба посмішка на обличчі. Доктор Шютте – маленький блондин з помітною лисиною, що виблискувала у світлі розкішних люстр, теж у сірому, але однотонному костюмі. Поряд із солідним Клейстом він виглядав нещасним, ображеним ліліпутом. Словом, хрестоматійний приклад пари начальника з підлеглим, в яких субординація помітна уже за зовнішністю.
Усі троє тримали в руках бокали з напоєм, який лише нещодавно почали виробляти в СРСР. Напій мав оригінальну назву «Советское шампанское». Досі шампанським називали вино, яке вироблялося у Франції, у провінції Шампань. Гущенко, Клейст і Шютте час од часу пригублювали прозору жовту рідину. «Советское шампанское» неприємно щипало язика.
– Між націонал-соціалізмом і соціалізмом не так багато відмінностей, – ліниво, неквапливо жестикулюючи, як і має робити людина вагою за дев’яносто кілограмів, говорив доктор Клейст Гущенкові. – Загалом суть одна: соціалізм – лад, при якому розподіл благ контролюється суспільством, або, якщо хочете, – державою. Адольф Гітлер говорить про соціалізм для німців. Ленін говорив про соціалізм для всіх, хто працює. А ось Сталін, як мені доповідали, теж схиляється до побудови соціалізму в одній країні. І ви, і ми проти тих, кого ви називаєте «акулами капіталізму» – Британії та Франції.
– Але ж ви зберегли приватну власність на засоби виробництва, а в СРСР вона відмінена, – Гущенко відповідав німецькою без найменшого акценту, тому що з дитинства мав схильність до іноземних мов і свого часу більше п’яти років прожив у Берліні.
– Тимчасово зберегли, геносе Гущенко, тимчасово. І у більшості випадків дрібну приватну власність. Наш фюрер бачить своїм головним завданням щастя німецького народу і процвітання рейху. Впевнений, що товариш Сталін теж хоче цього для свого народу, – продовжив вихваляти німецькі порядки Клейст. У німецьких націонал-соціалістів, як і в СРСР, було прийнято звертатися один до одного «товаришу» – німецькою «геносе».
– Ви вмієте бути переконливим і красномовним, геносе Клейст, – зауважив Гущенко, швидше, щоб висловити повагу, ніж погоджуючись із співрозмовником.
Помічник Клейста Шютте відсунув край штори, кивнув на охорону з гвинтівками, що стояла біля входу, і промовив несподіваним для такого миршавого створіння густим басом:
– Із чим пов’язані такі серйозні заходи безпеки?
– Ви знаєте, я сам здивований, – стенув плечима Гущенко. – Таке у нас уперше.
– Може, боїтеся англійських диверсантів?
Трійця переглянулася і розреготалася.
– У Москві? Ви жартуєте, геносе Клейст. До речі, товариш Герасимов просив мене запитати у вас, чи згодна буде Німеччина прийняти виставку радянських художників трохи раніше? Річ у тім, що вийшла накладка. На червень запланована велика художня виставка у Будинку Рад у Москві.
– Поза всілякими сумнівами! – Клейст випромінював щиру привітність. – Давайте перенесемо на квітень. Все, що потрібно з нашого боку, ми зробимо, я узгоджу все необхідне з імперським міністром Ріббентропом. Головне, щоб ви й радянські художники впорались із підготовчими роботами.
– Ми докладемо всіх зусиль, – схилив голову Гущенко.
– Сподіваюсь, що і ваша творчість, геносе Гущенко, порадує нас, тим паче, як відомо, розквітнув ваш талант на теренах Німеччини! Давайте вип’ємо за геній геносе Гущенка. – Шютте підняв бокал.
Гущенко колись брав уроки в школі-студії Ганса Балушека у Берліні, а потім чотири роки навчався в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв.
– Як вам Берлін 20-х років? – осушивши черговий бокал, запитав Клейст.
– О, прекрасне місто! Скільки разів я малював Шарлоттенбурзький палац, прекрасні ранки над Шпреє. Любив поштовхатися на Курфюрстендам! Уроки професора Вольсфельда! Що може бути кращим! Але тоді Німеччина жила, як на вулкані. Путчі, повстання! Безробіття, шалена інфляція – марка знецінювалася щодня. У магазинах по кілька разів на день міняли цінники. Гроші були нічого не варті!
– Тепер усе інакше, геносе Гущенко. Німеччина – це стабільність, це – робота для всіх. Це – впевненість у завтрашньому дні, – продовжував за звичкою пропагувати німецькі цінності Клейст.
– Хіба не такі самі цінності відстоює Комуністична партія Радянського Союзу? – вставив і собі кілька слів Шютте.
– Не зовсім такі. Але, справді, дуже схожі, – розсіяно погодився Гущенко. Було помітно, що розмови про перевагу того чи іншого ладу його не дуже захоплюють.
– Яка зараз в СРСР п’ятирічка? – запитав Шютте.
– Третя, – наморщив лоба Гущенко.
– А в Німеччині зараз закінчується друга чотирирічка під керівництвом уповноваженого від НСДАП геносе Германа Ґерінга. Масово будуються автобани, нові державні підприємства. Скоро перетнути Німеччину автомобілем можна буде майже так само швидко, як літаком.
– Чому саме Ґерінгу доручено це? – запитав Гущенко, аби підтримати розмову. Загалом йому було байдуже, чому саме найтовщому високопоставленому німцю доручили таку відповідальну місію.
– Геносе Ґерінг дуже поважна в Німеччині людина, герой війни й довірена особа фюрера. У Першу світову він командував елітним авіаційним підрозділом Ріхтгофен й особисто збив 22 літаки противника. Французьких, англійських і, вибачте, можливо, навіть російських. У 23 році під час одного з перших виступів НСДАП він ішов поряд із фюрером і був важко поранений – одержав дві кулі. Можливо, якась із них могла поцілити в самого геносе Гітлера! Тоді дружині вдалося таємно вивезти його до Австрії. Вона фактично врятувала Ґерінга! Це дуже цікава романтична історія. Про неї в Німеччині нині пишуть книги і знімають фільми.
– Гер Гущенко має пам’ятати ті часи, адже він саме тоді жив у Німеччині, – вставив і собі Шютте.
– О, я якось випустив цей момент. Може, тому, що жив у Берліні. Там було, мабуть, спокійніше, ніж у Мюнхені!
– Так, але це був 23-й рік. Його дуже важко забути, – сказав Клейст.
Насправді Гущенко добре пам’ятав 23-й рік. Цей рік був останнім перед його від’їздом з Берліна до Парижа. Тоді в Німеччині панувала потужна криза. Багато німців шукали прихистку в більш стабільних країнах – Австрії, Франції, Польщі. У тому році Німеччину сколихнули драматичні події, в результаті яких Гітлер потрапив до в’язниці.
Тоді Гітлер вступив у союз із правими консерваторами, що були при владі в Баварії, готуючи виступ проти соціал-демократичного уряду в Берліні. Здавалося, влада була майже в кишені. Гітлера надихав приклад походу Муссоліні на Рим, і він сподівався повторити італійську кампанію, взявши владу в Мюнхені й організувавши похід на Берлін. Але не так сталося, як гадалося. Лідери Баварії злякалися і заявили Гітлеру, що не мають наміру виступати проти Берліна. Тоді штурмовики Гітлера захопили будинок баварського військового міністерства, але їх оточили армійські частини. Про те, як розвивалися події в Мюнхені, гув увесь Берлін. Гущенко пам’ятав, що люди вибігали з крамниць і кафе на вулицю, аби купити свіжі газети. Мюнхен був на перших шпальтах.
Поки Гущенко пригадував давні події, на вході почався інтенсивний рух. Увійшли військові в синіх кашкетах і розійшлися залою у різні боки. З’явилися Молотов, Берія, німецький посол Шуленбург і ще кілька поважних на вигляд людей. Молотов пройшов до трибуни і виголосив коротке вітання від Сталіна, а Шуленбург від Гітлера. Прозвучали два гімни: «Інтернаціонал» і «Deutschland, Deutschland über alles» – «Німеччина, Німеччина – понад усе».
– Шановні друзі! Товариші! – Голова Спілки московських художників Олександр Герасимов вийшов на трибуну і заговорив. Його голос зривався від надміру почуттів. – Я хочу висловити щиру подяку нашому вождю, нашому геніальному вчителю і другу Йосипу Віссаріоновичу Сталіну і великому фюреру німецького народу Адольфу Гітлеру за вітання, надіслані учасникам цього зібрання! Хочеться сказати всі душевні слова подяки, які тільки існують у наших мовах. Хочу, щоб Йосип Віссаріонович Сталін і Адольф Гітлер, люди, які з геніальною далекоглядністю ведуть Комуністичну партію Радянського Союзу і Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини, народи наших країн до світлого майбутнього, до прогресу і процвітання, прийняли палкий привіт художників Німеччини й Радянського Союзу, сповнений любов’ю і повагою. Нашою творчістю ми зробимо все можливе, щоб прийдешні покоління визнали, що ми були достойними сучасниками таких геніїв, як Йосип Віссаріонович Cталін та Адольф Гітлер! Ми впевнені, що всі прогресивні країни світу вийдуть на широкий історичний шлях і стануть під червоні прапори Сталіна і Гітлера! Бо лише під цими прапорами, прапорами кольору крові, пролитої в боротьбі за світле майбутнє наших народів, людство переможе!