Війни художників
Його останні слова потонули у бурхливих оплесках і вигуках «Да здравствует товарищ Сталин!» і «Хайль Гітлер!»
– Добре говорить геносе Герасимов! – зауважив доктор Клейст, і собі прокричавши «Хайль Гітлер!» – Як на мене, не гірше за доктора Геббельса. Правда, геносе Шютте?
Шютте із задоволенням погодився. Офіціант підійшов до них із тацею, на якій стояли бокали з червоним вином. Вони поміняли спорожнілі бокали на повні, цокнулися з Гущенком і випили по ковтку.
– Що це за вино? – зацікавлено запитав Клейст, смакуючи терпку рідину.
– «Кіндзмараулі», – відповів Гущенко, – улюблене вино товариша Сталіна. Тепер його і «Советское шампанское» подають майже на всіх прийомах.
– «Кінздма… кіндзма…», що означає ця назва? – Шютте облишив спроби вимовити слово.
– Кіндзмараулі – так називається сорт винограду, з якого зроблене це вино.
– Здається, це не російське слово? – запитав Клейст.
– Ні – грузинське. Сталін за національністю грузин, – пояснив Гущенко.
Тим часом до них підійшла дружина Гущенка – Марія – теж із бокалом вина. Марія була високою гарною брюнеткою у досить відвертій сукні. Вона посміхнулася і привіталася з Клейстом і Шютте, з якими була знайома. Обидва поцілували їй руку, вона з посмішкою на вустах вислухала протокольні компліменти.
– Фрау Гущенко, як ви оцінюєте виступ геносе Герасимова? – звернувся до неї доктор Шютте.
– Мені здається, він виступив дуже добре, – відповіла Марія Гущенко німецькою. Вона теж прожила кілька років у Німеччині. Там і познайомилася з чоловіком. Нахилилася Гущенкові до вуха, прошепотіла:
– У мене перекрутилася шлейка на бюстгальтері й жахливо тисне. Вона розітре мені плече до крові.
Гущенко ледь помітно скривився. Шепнув у відповідь:
– Та клята модистка все ж напартачила. Це точно не Париж! Піди у вбиральню, хоча ні, зараз я покладу тобі руку на плече і спробую поправити…
Але Гущенко не встиг нічого зробити. До них разом з Берією підійшов голова Спілки московських художників Герасимов. За Берією йшли його заступник Меркулов і помічник Саркісов.
– Це і є геносе Клейст – керівник німецької делегації й представник імперського міністра Ріббентропа, а це – товариш Гущенко, головний організатор цього зібрання, – запопадливо зазираючи в обличчя Берії, сказав Герасимов.
– Здрастуйте, геносе Клейст, здрастуйте, товаришу Гущенко! – поблискуючи пенсне, Берія обом потиснув руки. Гущенко відзначив, що рука у Берії маленька, холодна і слабка. Відчуття було, наче торкнувся до дохлої риби.
– Я слідкую за вашою творчістю, – сказав Берія Гущенкові з дуже помітним грузинським акцентом, зміряв зацікавленим поглядом з голови до ніг його дружину і пішов далі. Свита поквапилася слідом. Марія помітила цей безцеремонний погляд. Знітилася й опустила очі.
– Герасимов, хто ця жінка, що стояла поряд із Гущенком? – запитав Берія через плече Герасимова, який запопадливо дріботів слідом, представляючи всесильному наркому учасників зібрання.
– Це його дружина, товаришу Берія, – пояснив той.
Очі Берії загорілися:
– Добре, ми затверджуємо його керівником делегації. Делегації, яка поїде в Німеччину. Все, – Берія, а за ним «сині кашкети» пішли до виходу. – Нехай готується і виїжджає швидко, настільки, наскільки це можливо.
– Навіщо така поквапливість, треба ж як слід усе приготувати, Лаврентію Павловичу, – насмілився заперечити Герасимов.
– Я сказав – швидко, – з вуст Берії це прозвучало як «не твого розуму справа». – Буде готувати ґрунт для приїзду основної делегації.
Виходячи, Берія озирнувся і ще раз окинув поглядом дружину Гущенка.
– Герасимов, ти залишайся. Саркісов зі мною, – сказав Берія і кивком голови запросив Саркісова сісти разом із собою до урядового ЗІСу.
Скло, що відгороджувало салон від водія, піднялося.
– Мене зацікавила та дружина художника. У нього непоганий смак. Треба швидко відправити його в Німеччину, а потім познайомитися з нею трохи ближче. Дуже близько! Ти все зрозумів?
– Так точно! – кивнув Саркісов.
– Придивись за нею. Привезеш її, коли я скажу. На хвоста художнику – наших людей, щоб до від’їзду він був постійно під наглядом. Установити його зв’язки, з ким зустрічається, які веде розмови. Чи не шкодує за закордонним життям. На думку Меркулова, це цілком перевірений старий кадр. Але я не вірю старим кадрам, – відрізав Берія. – А поки цей Гущенко ще поруч зі своєю брюнеткою, треба розібратися із блондинкою – секретаркою Герасимова.
* * *Герасимов підійшов до Гущенка і взяв його за лікоть:
– Можна вас на секунду, Миколо Петровичу?
Вони відійшли вбік під здивованими поглядами Клейста і Шютте. Герасимов, притримуючи Гущенка за руку, заговорив швидко, немов розсипаючи горох:
– У вас блискуче майбутнє, шановний. Я не перебільшую. Ми хочемо призначити вас керівником делегації, яка поїде в Берлін, а далі будуть й інші відповідальні доручення. Але забудьте про французьке. Вас колеги називають Французом. Це ж не просто так! Не малюйте мазками. Ваша «Смерть героя громадянської війни Боженка», це – справжнє. Справжній соцреалізм! А «Переправа партизанів»! Схиляюся. А всі оці мазки! Я вас прошу, Миколо Петровичу. Заклинаю! Пройміться соціалістичним реалізмом, мистецтвом робітників і селян. Візьміть мої слова до уваги як дружню пораду старшого товариша, – Герасимов міцно потиснув Гущенкові руку і пішов до гурту, який зібрався навколо Молотова і Шуленбурга, туди ж, відкланявшись Гущенкові, пішли Клейст і Шютте. Художник залишився ошелешений такими одкровеннями Герасимова. Можливо, однієї фрази Лаврентія Берії «я слідкую за вашою творчістю» достатньо, щоб змінити напрямок думок керівництва радянських художників? «У вас блискуче майбутнє» – це теж щось нове, досі він вважав, що його майбутнє, як художника, в СРСР досить таки непевне.
Дружина Гущенка прихилилася йому до плеча.
– Ніколя, а хто це був?
– Ти про кого? – не зрозумів він.
– Ну, той у пенсне, схожий на бухгалтера, – пояснила вона.
– А, думав ти маєш на увазі Герасимова. У пенсне – це Лаврентій Берія. Керівник НКВС. Марі, яка ти неуважна. Ми ж уже четвертий рік в СРСР. Скрізь його портрети.
Марія піднесла долоню до рота.
– О господи! Сам Берія! – злякано видихнула вона. – Берія! Я пам’ятаю його портрети, Ніколя, але він зовсім не схожий на свої портрети.
– Не дивно. На портреті він зображений у стилі соцреалізму. Що там із твоєю шлейкою? Давай я спробую…
Вона не зреагувала на його пропозицію.
– І ще… Він злякав мене.
– Чому? Не розумію.
Марія трохи повагалася, говорити чи ні. Нарешті наважилась, підвелася навшпиньки і прошепотіла йому в саме вухо.
– Мені здалося, що він подивився на мене якось…
– Як? – Гущенко здивовано повернувся до дружини.
– Як… Наче я кролик, а він удав. І він ось-ось мене проковтне… Хіба ти не помітив?
– Ні, я нічого не помітив, – мотнув головою Гущенко. – Тобі здалося. Він на всіх так дивиться.
Звичайно, він помітив, що нарком накинув оком на його дружину. Чув він і про те, що Берія хапає на вулиці й ґвалтує жінок, які йому сподобалися. Але, по-перше, не дуже вірив у ці чутки, а по-друге, тут не вулиця. Вона – дружина не останньої людини в цій країні. Нарком, звісно, не посміє. Та й чи мало жінок сьогодні потрапили на очі Берії у цьому залі. Він озирнувся навкруги. В залі було багато дам у розкішному, іноді досить відвертому вбранні. Звичайно, Марія перебільшує.
– Ніколя!
– Що?
– Звідки він тебе знає?
Гущенко стенув плечима й обійняв дружину за талію. Це запитання загнало його в глухий кут. Він знову стенув плечима:
– Це мені невідомо. Можливо, в СРСР він один із тих, хто про все і про всіх знають. Як на мене, він справив на тебе занадто сильне враження. Не варто надавати цій зустрічі якогось особливого значення. Не надаєш же ти особливої увагу компліментам гера Клейста.
– Добре, – начебто погодилась вона. Але відразу запитала: – Ти колись зустрічав його раніше?
– Ні, ніколи. Де б я міг його зустрічати? – вже трохи роздратовано, запитанням на запитання відповів Гущенко.
– То, можливо, він міг тебе знати по роботі в Парижі?
Микола Гущенко озирнувся, чи ніхто їх не чує.
– Не озирайся, – сказала вона, – ми самі.
– Усе одно не варто говорити про це тут. Навряд чи він міг мене знати по Парижу, тоді НКВС керував Ягода.
– Це той з вусами, як у Адольфа?
Генріх Ягода носив вуса точнісінько такої форми, яку потім прославив на весь світ Адольф Гітлер.
– Здається. Та й він навряд чи знав усіх радянських агентів. Ці люди не опускаються до таких дрібниць…
Через рік по тому, як Гущенко повернувся в СРСР, у 1937-му, Генріх Ягода був заарештований НКВС. Під час обшуку в Ягоди буцімто було знайдено фільми, листівки та фотографії порнографічного характеру, гумовий статевий член (страпон) і троцькістську літературу. Знайшли також дві розплющені кулі, якими були вбиті Зінов’єв і Каменєв, з підписами. Ягоду звинуватили в здійсненні «антидержавних і карних злочинів», «зв’язках із Троцьким, Бухаріним і Риковим, підготовці замаху на Сталіна та державного перевороту». Ягоду було розстріляно в Луб’янській в’язниці НКВC. Де було поховано його тіло, так ніхто ніколи й не дізнався.
– Дрібниці. Це чудово. Я б хотіла, аби ми трималися від усіх цих людей якомога далі.
– Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися від них якнайдалі. Ми сьогодні квапимося додому?
– Ні, я домовилась, сусідка посидить із Шуриком, і ми зможемо погуляти.
– Чудово. До речі, ти зовсім забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобі більше не муляє? – він поклав їй руку на плече, потім опустив руку нижче і швидко знайшов проблемне місце. – Зроби крок до стіни, і я її поправлю. Ось так. До речі, треба змінити модистку.
Розділ 14
22 березня 1940 року, 21 год. 05 хв
Москва
Після прийому в Наркомінсправі Гущенко з дружиною вирішили прогулятися вечірньою Москвою. Вони пройшли повз школу. На фасаді, освітлений ліхтарем, червонів транспарант із написом: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Повернули у Піонерський провулок (всі, за звичкою, називали його Патріаршим) і вийшли до Патріарших, а нині Піонерських ставків. Ставок, правда, був лише один. Із темряви потягло холодом і вологою. Самої води вони не бачили. Тут, на відміну від багатьох районів Москви, підвівши голову, можна було побачити зорі. Вони із задоволенням вдихали вологе повітря і, дивлячись на зорі, йшли в темряві.
– Марі, ти знаєш, як знайти Полярну зорю? – він стиснув її лікоть.
– Aucun. Je ne sais pas. (Ні. Я не знаю.)
– Люба, я ж просив не говорити французькою, – швидко перебив Гущенко дружину. Він уже який рік намагався асимілювати дружину в радянську дійсність, де закордонні штучки й іноземна мова викликали підозру.
– Вибач, ma bonne amie (любий друже). Я трималася. На прийомі – говорила лише російською. Хіба що із Клейстом – трохи німецькою. Знайти Полярну зорю… Ні, серед зірок і сузір’їв я вирізняю лише Велику Ведмедицю, – вона відповіла не відразу, ніби думала про щось своє і його слова лише зараз дійшли до її свідомості.
– То й чудово! – наче не помітивши її задуми, сказав він. – Через дві крайні зорі Великої Ведмедиці, що он над тією тополею, проведи умовну лінію і відклади на ній п’ять відстаней, як між тими двома зорями. Це й буде Полярна зоря. Дивись за моєю рукою. Мені ця зоря дуже допомогла, коли ми з денікінцями відступали від армії Будьонного на Захід. І потім, коли я втік з польського табору для переміщених осіб у Берлін.
– Ти обіцяв мені якось детально розповісти про все, – цього разу вона озвалася відразу. – Все і дуже детально.
Гущенко обняв дружину і поцілував у м’які губи.
– Ну добре, щоб це було детально, дещо треба пригадати. Скільки років минуло…
– Чому говорять Піонерські, чи Патріарші, ставки, адже став лише один? – запитала Марія.
Від води потягло холодом, і вона щільніше притулилася до чоловіка.
– Не знаю. Мій стаж москвича, люба, такий самий, як і твій. Знаю, що колись тут були суцільні болота, – зауважив Гущенко. – Чому Патріарші? Мабуть, якийсь патріарх раніше тут жив…
Вони мовчки, слухаючи шум величезного міста, пройшли по Малій Бронній і опинилися на Тверському бульварі. Дійшли до тролейбусної зупинки біля крамниці «Гас». У світлі одинокого ліхтаря було видно: напис «гас» обліз і з-під нього проступав інший – «Нафтова лавка». Марія тримала чоловіка під руку і мовчала. Микола Гущенко відчував якусь напругу між ними. Невже це наслідок зустрічі з Берією, людиною з риб’ячим поглядом і вологими руками? Можливо, й ні. То не варто їй нагадувати.
– Треба купити гасу, – сказав він, аби порушити довгу мовчанку. – Примус ледь горить.
– А в Парижі в нас була електрична плита… – в голосі Марії звучав глибокий жаль за безповоротно втраченим.
– Не шкодуй, – бадьоро, може, занадто бадьоро, відповів він. Дяка богові, мова не про Берію. – Ні за чим не шкодуй! Знаєш, є чотири правила: нічого не бійся, нікому не вір, нічого не проси і ні за чим не шкодуй. Цього мене навчили в таборі для переміщених.
Вони сіли в тролейбус, який, ніби чарівний екіпаж, під’їхав, палаючи величезними вікнами. Тролейбус був досить новим, навіть екзотичним для столиці видом транспорту. Вийшли неподалік Красної площі. Площа була переповнена людьми. Незважаючи на те, що вже два роки, як на баштах з’явилися рубінові зірки, кожен вечір тут був аншлаг. З усіх куточків Радянського Союзу люди їхали в Москву, аби побачити ці зорі. Багато з них нагадували дореволюційних ходоків із найвіддаленіших кінців Російської імперії. З мішками за спиною, у кирзових чоботах, замість одягу – якесь дрантя. Марія взяла чоловіка під руку і притислася до його щоки своєю теплою щокою. Він глянув на неї. Подумав про те, що в багатьох їхніх знайомих і по Берліну, і по Парижу, і по Москві розпалися шлюби. А його шлюб, здавалось, тільки міцнів від ударів долі. Коли у Франції доводилося з величезним ризиком добувати і переправляти до посольства креслення військової техніки. Збиратися за добу і тікати з Парижа. Адже агент-нелегал, на відміну від агента-дипломата, не має жодного прикриття від місцевої поліції.
– Я й не шкодую, – ніби трохи стомлено відповіла вона. – Але хочеться спокійного життя, сімейного затишку. А ми увесь час наче на голках і…
Вона затнулася. «Ось воно», – подумав Гущенко. І не помилився. Вона нахилилася до нього і прошепотіла прямо у вухо:
– …мені не йде з думки той у пенсне, з поглядом удава. Мені розповідали, що він хапає жінок на вулиці…
– Від кого ти це чула? – невдоволено запитав він.
– Говорять люди…
– Сподіваюсь, ти сама не переповідала це комусь? – запитав він, уже не приховуючи роздратування. – Як ти це собі уявляєш – нарком серед білого дня хапає на вулиці жінку і везе ґвалтувати? Як ти можеш вірити у цю маячню?
Вона мовчала. Тихо, самими губами прошепотіла:
– Не знаю. Але я боюся… Коли згадую той погляд, у мене починають тремтіти ноги…
– Марі, я тобі назвав чотири правила. Головне з них – нікого не бійся. Я з тобою і якось упораюсь із тим удавом. Нехай він буде і нарком. Але думаю, що тобі варто просто забути про нього. Можливо, наступного разу ти його побачиш років через п’ять на трибуні Мавзолею.
– Добре. Хай так і буде, – Марія зрозуміла, що своїми страхами «дістала» чоловіка. Перевела розмову на іншу тему. – Слухай, Ніколя, оці зірки, вони наче завеликі й замасивні для башт. Невже архітектор не відчував цих диспропорцій – дружина художника, вона звикла мати власну думку щодо будь-якого мистецького витвору.
– Ти теж помітила? І мені здається, що завеликі. Але проект, без сумніву, погоджено десь нагорі. Швидше за все, дуже високо. Так, що вище не буває. І думка архітектора навряд чи когось цікавила. Одним словом – соцреалізм! Утім, май на увазі, про цей несмак говорити в СРСР так само небезпечно, як і про різні чутки щодо наркома у пенсне.
Микола Гущенко не знав, що збільшити зірки до такої величини наказав особисто Сталін, проте легко здогадався про це. Він обійняв дружину за плечі. Її обличчя у відблисках рубінового світла мало дивний рожевий відтінок. Вони ще пам’ятали старі зірки на баштах, що їх установили в 35-му замість двоголових орлів. За два роки їхнє коштовне каміння і золото втратило свій блиск, і до 20-ї річниці Жовтневої революції на баштах з’явилися зірки з рубінового скла. Гущенко добре знав архітекторів, які займалися заміною зірок, чув про серйозні проблеми, які ті архітектори вирішили. Кожне неправильне рішення могло коштувати їм голови. Міцність конструкції нових зірок була розрахована на пориви ураганного вітру. Найпотужнішого вітру, який було зафіксовано на земній кулі. Потужність ламп забезпечувала гарну видимість зірок у нічний і денний час. Треба було добитися того, щоб зірки світилися вночі досить яскраво, а вдень зберігали рубіново-червоний колір. Друге завдання було особливо складним, тому що червоне скло, освітлене ззовні, а не на просвіт, видасться чорним. Щоб вирішити цю проблему, зірки було покрито молочним склом. Воно добре розсіювало світло ламп і водночас відбивало денне світло, що пом’якшувало чорноту рубінового скла.
З репродуктора на стовпі линуло:
Солнечным и самым светлым краемСтала вся Советская земля.Сталинским обильным урожаемШирятся колхозные поля!– Ти розумієш, несвобода – своєрідна плата за суспільство рівних можливостей, за те, що у кожного є шматок хліба. Але я прошу тебе, Маріє, ніяких подібних розмов зі сторонніми, навіть близькими знайомими, ніяких відповідей на провокаційні запитання. Запам’ятай – у країні все чудово! Все, що «не так», помічають тільки ті, хто бачив інше життя. Або жив іншим життям. Такі під особливою підозрою. Під ковпаком. Ми з тобою бачили інше життя. Ми – під підозрою. Так що мовчи.
– Чому ти мені говориш про це саме зараз? Через того в пенсне?
– Ні. Він тут ні до чого. Я говорив про це тобі вже багато разів. Просто ти не сприймала це серйозно.
* * *У художника Миколи Гущенка були всі підстави закликати дружину до обережності, тому що він мав біографію, з якою, взагалі-то, жити в Радянській Росії не рекомендувалося. Він прожив майже 17 років за кордоном, причому останні 12 – у буржуазній Франції, яка разом з Англією в 1940 році була найбільш потенційним супротивником СРСР.
Гущенко частенько шокував товаришів по мистецькому цеху і самого товариша Герасимова своїм буржуазним виглядом – гетрами, твідовим піджаком і традиційною французькою книгою в бічній кишені. Позаочі його називали Французом і дивувалися, як йому вдалося повернутися до СРСР і навіть отримати кімнату в московській комуналці на вулиці Біговій.
У художніх колах його вважали ледь не представником буржуазного мистецтва – зокрема, підозрювали у прихильності до імпресіонізму і, страшно навіть подумати – фовізму. Фовісти [1] бруднили полотно стихійними емоціями і гіпертрофованими кольорами!
Імпресіоністи та фовісти, непмани від мистецтва і вороги соцреалізму, як відомо, не бажали об’єктивно відображати реальність, натомість прагнули вплинути на відчуття глядача.
А в СРСР впливати на радянського громадянина могла лише одна ідеологічна сила – Комуністична партія.
Із такими біографічними даними і шлейфом заборонених «ізмів» художник Гущенко вже давно повинен був писати огризком олівця пейзажі табірного життя на Колимі. І майже всі радянські митці були впевнені, що рано чи пізно так і станеться.
Микола Гущенко з дружиною поверталися до тролейбусної зупинки, не зронивши й слова. Сіли на лавку. Нарешті Гущенко тихо і повільно почав говорити:
– Я говорю це через того в пенсне, через мої контакти з німцями, через можливу поїздку в Берлін! Досі я був для них просто художником. А тепер знову повертаюся до того, ким я був за кордоном. Ти розумієш?…
Про це вони практично ніколи не говорили. Принаймні вдома. Принаймні після того, як виявилося, що завдяки техніці навіть удома їх можуть чути за багато кілометрів. І навіть записувати голоси на спеціальний магнітний дріт.
Із 17 років, проведених Гущенком поза межами СРСР, 12 він був шпигуном-нелегалом і працівником ІНО НКВС – іноземного відділу НКВС. Через Гущенка в СРСР потрапили креслення близько двох сотень вузлів французької й англійської військової техніки. Утім, останнє не обов’язково мало врятувати його від арешту. Сотні працівників ІНО НКВС були відкликані в 1937–1939 роках з-за кордону і розстріляні або назавжди зникли в колимських таборах.
Він знав, що мовчати на небезпечні теми недостатньо. Та не знав, що за останні чотири роки на нього настрочили кілька доносів. Найнебезпечніший – звинувачення у зв’язку з українськими націоналістами.
* * *Цілком таємно.
Начальникові ГУГБ НКВС СРСР комісарові держбезпеки 2-го рангу т. Молчанову.
У Київ приїжджав художник Гущенко, який конспіративно пов’язаний з учасниками української націоналістичної організації художників. Їхні контакти відбулись під прикриттям виставки картин, яку він організував. Удалося довідатися про те, що націоналістичне підпілля через Гущенка підтримує зв’язок із закордонними українськими контрреволюційними групами у Франції і Німеччині, а також із троцькістами.
Вивчення контрреволюційних зв’язків Гущенка продовжуємо.
Капітан держбезпеки Рахліс.* * *Рахліс не знав про те, що робив Гущенко у Німеччині і Франції. Він випадково познайомився із Гущенком на виставці в Києві і вирішив, що, здавши цього «французика», зможе отримати швидке підвищення по службі. Але Гущенкові пощастило, у Конторі донос потрапив до шефа ІНО НКВС Фітіна, який, на відміну від Рахліса, знав, чим займався Гущенко у Франції. Він доповів Меркулову й особисто поручився за Гущенка. Після недовгих з’ясувань Рахліса було розстріляно як провокатора.
Але караючий меч відвели тимчасово, Гущенко це відчував. Після того, як кадрами ІНО почав займатися новий шеф НКВС Лаврентій Берія, загроза нависла над кожним із працівників.
– Миколо, я сподіваюся, хоч тут, на лавці, в темряві, на порожній вулиці ми можемо говорити вільно? – йому раптом у голосі Марії почулися розпачливі нотки. Він не бачив її обличчя, але йому здалося, що вона ковтає сльози. Цього ще не вистачало.
– Так. Можна говорити вільно, але тихо, – він обійняв її за плечі, намагаючись таким чином погасити цей розпач.
Йому довелося досить довго чекати, поки Марія знову почала говорити.
– Mon cher, tu ne pourrait…
– Будь ласка. Російською.
– Любий, адже ти міг не ризикувати життям у Парижі, не їхати в Берлін, а малювати і жити тихим сімейним життям із дружиною і сином? – запитала вона вже спокійніше, мабуть, опанувавши себе.
– Я не знаю. Сам про це постійно думаю. Відтоді, як мене в 19-му мобілізували до денікінської армії – навряд. Все виходило якось саме собою. Я нічого не міг змінити. Наче сама доля вибирала для мене шлях. «Чому вона заговорила про це? Невже на неї аж так гнітюче вплинув погляд Берії?» – подумав Гущенко і продовжив: – Я ж багато разів розповідав тобі, як усе було…
– Але – без подробиць. Я зараз думаю, чи добре буде жити в цій країні нашому синові. І чи могли ми запобігти цьому. Розкажи мені про все. Не так, як розповідаєш звичайно, загальними фразами.
Початком епопеї поневіряння світом Миколи Гущенка можна було вважати кінець навчання у комерційному училищі в Юзівці. Все почалося з того, що його, студента училища, мобілізували до денікінської армії. Міг він уникнути цього? Навряд. Мобілізували сотні студентів. Відмова каралася розстрілом.
Тоді, навесні 1919-го, червоні вели важкі бої на Східному фронті. Денікін оголосив себе головнокомандувачем Півдня Росії і захопив Донбас.
– Я чудово пам’ятаю, як тікали червоні – безкінечні обози йшли через Юзівку – везли якийсь мотлох – грамофони, комоди, стільці, матраци. То тут, то там виникали бійки. Між їздовими. Хтось когось зачепив, хтось когось не пропустив уперед. Між червоноармійцями, п’яними, брудними, в обмотках і вигорілих будьонівках – за місце на підводі. Били вікна у крамницях, давали в зуби крамарю і тягнули на підводи, що кому подобалося, – почав він розповідь.
– Червоні не могли протистояти Денікіну? – запитала вона, зазирнувши йому в очі. Очі чоловіка блищали жовтим світлом вуличних ліхтарів.
– Це мені невідомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоїсь армії. Здається, атаман Григор’єв. І повернув зброю проти своїх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комуністів!», – Гущенко озирнувся – ні, їх ніхто не чув. Вони були на зупинці самі. А рубінові зорі сяяли над дахами, неначе свідчення того, як помилився отаман Григор’єв, коли виступив проти більшовиків. – Говорили, що в нього була величезна армія.
– Що з ним трапилося? – не вгавала Марія.
– Убили махновці. Трохи згодом. Тоді вони були союзниками червоних.