Рогнеда

2

Слово – не лише «мовна одиниця (як за словником), тобто звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу». Слово – це щось більше, це – незбагненна таїна. Яка ніколи не буде розгадана, а тому й хвилюватиме вічно. Як у поета:

«Мене ще й досі владно кличе моїх степів свята трава, така і рідна, і пахуча, немов коханої слова».

У прадавнину в нашому слов’янському світі, у Слов’янщині нашій, мова звалася Словом.

Слов’янами ж прийнято називати велику групу споріднених мовою та культурою народів, що живуть у Східній і Центральній Європі й утворюють три гілки: східнослов’янську (росіяни, українці, білоруси), західнослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, македонці).

Власне, мова і породила новий народ (народи) слов’ян.

Вона – мова, звана тоді Словом, – була і матір’ю, і колискою слов’ян. Саме їхня мова породила слов’янську націю, мова об’єднала до того розрізнені народи і створила на європейських просторах її – Слов’янщину.

Досі для науки достеменно невідомо (хоч гіпотез не бракує): де раптом у Європі взялися слов’яни?

Пишуть ще й сьогодні – і в наукових виданнях, і в популярних на кшталт «Загадки історії»:

«Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни» чи «склавени» – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності».

Іще:

«Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді схоже на те, питання позбавлене змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно до інших варварських племен слов’яни виникли з того сплаву, що грецькі й латинські автори визначали, як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби».

У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять одне одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово», мається на увазі: можуть порозумітися зрозумілою одне одному мовою…»

Порозумітися зрозумілою одне одному мовою.

Іншими словами, вони були споріднені мовою.

Оскільки ж вони розуміли одне одного, і в них була одна мова, вони й стали одним народом. Завдяки мові. Бо якщо ти розумієш слово моє, а я – твоє, то ми вже…

Правильно, слов’яни.

Так від однієї мови – СЛОВА, – виникла одна нація. І всі стали людьми одного Слова.

І все б добре було, але… Багато хто з нас, нащадків слов’ян, сьогодні починає забувати рідне Слово, мову свою, що колись об’єднала наших пращурів. І це нас починає роз’єднувати.

Бо сказано ж у Новому Завіті (перше послання до коринтян):

«…Бо якщо й сурма дасть непевний звук, то хто готуватиметься до бою?»

Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнаєтесь, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер.

…Отже, «якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить; а ті, хто промовляє – чужинцем для мене».

Перестаньмо ж бути чужинцями серед своїх!

Пора вже знову «слов’янізуватися». Співається ж у пісні:

«Оскресни, Бояне, пресвітлий співаче! Та де ж ти так довго ночуєш? Давно вже по тобі слов’янщина плаче».

А мова – всьому голова.

А втративши мову свою, доводиться жити безголовими.

Лише в VIII–IX ст. почалося масове розселення людей одного Слова, слов’ян на землях балтів. Великими групами селилися вони на Правобережжі Дніпра і Березіни, в басейні Сожу, контактували з місцевими племенами, які проживали в тих краях.

Попереду йшли озброєні дружини, слідом за ними рухалося землеробське населення, яке й асимілювало місцевих аборигенів.

Територію Білорусі населяли троє східнослов’янських племен – кривичі, дреговичі і радимичі.

Північні кривичі стояли біля джерел Новгородської Русі. Західні кривичі створили Полоцьк, південні – Смоленськ, себто міста, що стали частиною Давньоруської держави ще за спадкоємця Рюрика, князя Олега. (Латиші і дотепер руських називають кривичами, Росію – Кревією, а Білорусію – Балткревією.) У всіх регіонах кривичі тісно співпрацювали з варягами. За свідченням імператора Костянтина Багрянородного, кривичі лаштували такі човни, на яких руси ходили в Царгород. Після утворення Київської Русі кривичі разом з в’ятичами брали дієву участь у колонізації східних земель – сучасні Тверська, Володимирська, Костромська, Рязанська, Ярославська і Нижегородська області, північ Московської, а також Вологодщини, де або асимілювали, або відтіснили фінські племена.

Що ж до кривичів, то їх іще називають полочанами. Це вони разом з дреговичами, радимичами і деякими балтійськими племенами склали основу білоруського етносу.

Де рухалися кривичі, колонізуючи краї, там на неміряних просторах з’являлися характерні для них довгі кургани та земляні вали. Це були люди високого зросту, з трохи вузькуватим лицем і різко окресленим підборіддям – тип, характерний для північної нордичної раси в цілому.

Полочани – частина кривичів (прозивалися так від річки Полота, точніше, від однієї з діалектних форм її назви – Полоча) в ІX столітті заселяли територію сучасної Вітебської області та північ Мінської області в Білорусі. На їхній території і сформувалося Полоцьке князівство – із центром у місті Полоцьку. За Середньовіччя по Західній Двіні та Дніпру проходили шляхи, які поєднували Європу з Візантією та іншими районами Східного Середземномор’я.

3

Смуга землі, призначена для їзди та ходіння, зветься шляхом. Себто дорогою. А ще – місце, простір, яким відбувається пересування, сполучення… Вони різні – шляхи, кажуть: битий шлях, великий шлях, верстовий, степовий, уторований… Близький чи далекий. Або обхідний.

А ще ж буває слизький (у переносному значенні), кривавий, тернистий…

Чумацький (Молочний) Шлях – прослався над нами у космосі.

В історії був (і нині залишився) один з найприкметніших шляхів, так званий із варяг у греки.

Або – Варязький шлях.

За своєю протяжністю, кількістю земель, що до нього прилягали, та несхожими географічними зонами, цей водний шлях із варяг у греки не мав собі рівних у тодішньому світі.

Історики підрахували: шлях той відкритий за чотириста років до подорожі венеціанця Марко Поло, за шістсот років до «ходіння за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, за сімсот років до навколосвітнього плавання португальця Фернандо Маґеллана…

Кожен з нас, колишніх школярів, ще зі шкільної лави пам’ятає, що Васко да Ґама, португальський мореплавець, відкрив і проторував морський шлях в Індію через Атлантичний океан; що Фернандо Маґеллан, теж португалець і мореплавець, також торував шлях до Індії, багато що на ньому повідкривавши і, врешті-решт, подвигом свого життя зблизив розрізнене людство. І ці імена для історії з власної назви перетворилися на узагальнення, ставши символами (справді, хто нині не пам’ятає цих імен?) А ось які норманські (варязькі) та давньоруські «васко да ґами та маґеллани» вперше проклали шлях із варяг у греки, на віки вторувавши його, – ми вже ніколи не дізнаємось – це залишиться загадкою історії.

А напевне ж, були вони, маґеллани слов’янські, на Русі та в Скандинавії, і проклали цей складний шлях на тисячі верстов із півночі на південь, від Балтійського моря ріками та озерами, і, що найдивовижніше, – суходолом (судна – морські й річкові – перетягували на дерев’яних котках до наступної води!) Шлях проклали до Києва стольного і далі до Чорного моря й далекої Візантії…

Іншого такого шляху, як шлях із варяг у греки, історія не знає. Тож були у нас, русів, свої маґеллани – честь їм і хвала!

Мореплавці від Бога, капітани і лоцмани, вони вміли кермувати судном так, як ніхто не вмів – ходити морями та океанами, як згадані португальці, а й навіть по сухому, що не вдавалося більше нікому.

Це в пам’ятку тим, хто ще й досі вважає, що наші прапрапращури мало не до недавнього часу жили в дрімучих хащах, в обнімку з ведмедями…

Але вже тоді, коли у хащах-лісах дрімучих бродили клишоногі (може, де й бродили, в обнімку з волхвами) – керманичі, давньоруські маґеллани, прокладали маршрути через країни і континенти, з далекої півночі на далекий південь і безпомильно водили свої каравани суден. На тисячі-тисячі верст – ріками-озерами, повз болота, знову ріками-озерами, а тоді – чудо із чудес руського мореплавства! – суходолами, себто волоками, але все одно уперто йшли шляхами незвіданими, не прокладеними ніким досі, далі й далі, аж…

Аж до космосу вже наших днів.

Шлях єднав північ із півднем, Європу з Азією, і ним пропливло багато люду: і скандинавів, званих на Русі варягами, і предків русичів. Шлях той перетинав Київську Русь в ті часи, коли вона формувалася і утверджувалася, а розрізнені слов’янські племена ставали русичами.

Шлях із варяг у греки починався від берегів Ютландії[3], був він і важким, і небезпечним, але звитяжні мандрівці все ж ними пливли. У Варязькому морі на них підстерігали пірати, але торгівці відважно пливли – до Фінської затоки, що тоді звалася озером Котлино (вона непомітно переходила в озеро Нево, що нині зветься Ладозьким).

Залишивши позаду сині води Ладоги, судна входили в гирло Волхова, повноводного і тоді вельми неспокійного. У фортеці Альдегюборг брали лоцманів (сьогодні це – Стара Ладога, вже новгородська земля). Доки з’ясовували з лоцманом, судна зупинялися, човнярі дещо лагодили, уточнювали маршрут, а далі двісті кілометрів човни йшли по Волхову – аж до знаменитого Холмграда – Великого Новгорода. Це вже були північні межі Київської Русі.

До всього ж це було велике торговище, де навколо було стільки річок, що зв’язували Новгород з Білим морем, басейнами Західної Двіни, Дніпра і Волги. Скандинави[4] везли сюди сукно, бурштин, мідь, олово, залізо, сіль і, звичайно ж, рибу – її була сила-силенна, на всі смаки. Щось продавши, самі в Новгороді купували товари і лаштувалися далі. Через Мсту, Твер, Волгу – йшли каравани з Каспію, по Шелоні зовсім близько до Пскова, а від Старої Ладоги вже починався Великий північний шлях до студеного моря. Великий Новгород справді був великий – і людом, і торжищами з різними товарами із сходу і заходу, півдня і півночі – клекотливе, завше людне перехрестя багатьох шляхів-доріг.

Ось уже і вхід до Ільмень-озера. З високої гори Перинь, на якій було втрамбоване широке требище, де постійно палало багаття й здіймалися до небес язики димного полум’я, на подорожан дивився витесаний з могутнього дуба ідол – язичницький бог Перун. Подорожани кидали у воду монети і схиляли голови перед ідолом з гори Перинь та прохали в громовержця гарної днини і всіх гараздів при подальшому плаванні, а найперше – попутного вітру. Озером Ільмень ішли сорок верст, але були вони тяжкими, на озеро налітали повсякчас потужні шквали, розкидаючи навсібіч судна – їх доводилося по кілька днів збирати докупи.

Та ось уже й річка Ловать, судна входять в її гирло.

Десь далі – Дніпро, але до нього ще 150 кілометрів. Шлях стає все важчим, все труднішим, іноді доводиться човни по суші тягти. Зрештою, повертали в притоку Ловаті, що мала прикметне, «людське» ймення – Серьога.

Ще день, ще два плавання, і…

І судна втикаються в сушу.

– Усе! Припливли! – лунає тут і там. – Требіть путі й мостіть котки!

Про те, що каравани свій шлях долали волоком – свідчить і тамтешня топоніміка, особливо в назвах річок: Переволока, Переволочна, Волочка, Волок, Волочок, урочища, міста й селища так і називалися: Волочиськ, Волоковиськ, Волок, Волокобино, Переволоки, Вишній Волочок та інші.

У верхів’ях річки Торопи – незмінний перепочинок, спершу йшли вниз за течією в Західну Двіну, а вже потім повертали вгору, проти течії.

І ось – Дніпро. Він же Славутич, Бористен, Данапріс… Він тягнеться на 2285 кілометрів (а це дорівнює відстані від Києва до Парижа!) Це лише трохи менше за територію Франції.

Дніпро-Славутич-Данапріс єднав торгівельні шляхи багатьох країн Європи й Арабського Сходу, його верхів’я було в північних землях, а пониззя сусідило з Азією, його ліві притоки виходили до Волги й Дону, а праві – сягали Вісли й Неману.

Дніпровська частина шляху із варяг у греки починалася біля Смоленська. Там укотре лагодили такелаж, смолили човни (звідси й назва – Смоленськ), там були переволоки між басейнами Волхова й Дніпра, і пливли далі між високими берегами до Любеча – одного з найстаровинніших міст Київської Русі. Це там клекотіла кривава січа між братами Володимиром та Ярополком, де Володимир переміг і, женучись за відступаючим Ярополком, ринувся на Київ. На 906-му кілометрі від гирла Дніпра пропливали мимо села Савром’є. Це село – одноліток Києва, назване так на честь язичницького бога Сварога – батька бога сонця Даждьбога. І пливли далі до Вишгорода, звідки до Києва залишалося якихось двадцять верст.

«Вишгород – град Вольгин (Ольжин). Це вже підходи до Києва. Серцевина шляху «Із варяг у греки» і до стольного граду Русі. Коли на ріках скресала крига, звідусіль – так здавалося – пливли судна: довгі ушкуї з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі грецькі хелендії з півдня. Київ переповнювався тоді товарами, особливо Поділ, куди в такі дні спішили всі кияни. Там у центрі велелюдної площі витесане з дубової колоди стояло химерне чудисько – водночас подоба людини й звірини – себто Велес, бог торгівлі. А перед ним удень і вночі на жертовнику горів вогонь.

І хто тільки і чого не привозили на Поділ, на площу бога торгівлі Велеса! Новгородці – горючий камінь (вугілля), соболині, куничі, горностаєві, лисячі, ведмежі хутра. Поляни – пшеницю, ячмінь, просо, мед та віск; грекини – розкладали сувої коштовних тканин, вироби із золота й срібла, розставляли високі корчаги з вином; херсонити – сіль та сушену рибу, приганяли табуни швидких, як вітер, степових коней; аравійці – зелені намиста з Хорезму, перли з теплих морів, а ще усілякі прянощі – корицю, перець, лавровий лист, ладан… Ні, легше сказати, чого немає в такі дні на Подолі, аніж перелічити, що там виставлено на торги! І купували і міняли: пшеницю – за сіль, хутра – за оксамит, мед – за коней, віск – за рибу. А ще – за гривні, куни, рези, драхми, дирхеми й нари, а вже потім, спродавшись та в свою чергу скупившись, заморські гості оглядали стольний град Русі і були вражені його величчю і красою – оце град! Де ще такий узриш!

А від Києва і далі Низом – друга половина шляху «Із варяг у греки». І Дике поле, де степами никали кочовики – від них споконвіку потерпала Русь. Третє місто після Новгорода і Києва на тім шляху – Переяслав, опорний пункт у боротьбі з кочівниками.

А далі Дніпро круто повертає на південь. За 725 кілометрів від гирла, на Правобережжі, на горі – старовинний Канів. Колись на його пагорбі здіймався воїн-вартовий Давньоруської держави. Стояв Канів на високій кручі, обнесений земляними валами і глибоким ровом та дубовим частоколом…

І чим нижче на південь, тим швидшав плин Славутича. Ще кілька днів плавання, і попереду починалося царство Дніпрових порогів – найтяжча, найнебезпечніша перепона на великій річці.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний більш відомий не як монарх (хоч таким він був), а як хроніст-літописець. (До речі, це він приймав у своїй імперії київську княгиню Ольгу.) Він залишив досить мальовничий опис шляху «Із варяг у греки», зокрема описав і пороги на Дніпрі:

«На його середині здіймаються круті й високі скелі, схожі на острови; линучи до них і стікаючи притьмом униз, вода зчиняє там великий шум і страх».

Лоцмани там завше кричать: «Не спи!»

4

Костянтин Багрянородний[5] – вельми колоритна постать в історії – і як монарх, і – що головне, – як людина. Ще одного такого не швидко знайдеш в історії – якщо взагалі знайдеш. Надто він своєрідний. Імператор-письменник. Ну де, в якій ще монархії-імперії чи царстві, такого знайдеш? А письменником (як і монархом-правителем) він був талановитим. Недарма ж в історичній довідці «Візантія» у розділі «Література» написано: «Візантійська література відзначалася самобутністю, багатством нових форм і жанрів…» А далі – перелік відомих письменників, а серед них, найвідоміших літераторів, називають ім’я імператора Костянтина Багрянородного. Він і починає той список…

Здавалося б, яке йому, імператору величезної Візантійської імперії, діло до порогів на далекому Бористені, до Словенії-Русі? А бач… До всього йому було діло, усім він цікавився – зайнятий обтяжливою імператорською службою. І складається враження, що він усе знав і хотів знати. І про все, що його цікавило, писав. І сьогодні його свідчення про ту епоху – вельми цінні для історії. І літератури, певна річ.

Серед усіх монархів за останню тисячу літ лише візантійському володарю Костянтину Багрянородному (р. н. 905, Константинополь – пом. 959, Константинополь) вдалося щасливо поєднати службу (часом рутинну), так би мовити, роботу з обов’язку і роботу за покликом душі. Тож і не дивно, що саме він став першим імператором-письменником.

З раннього дитинства і особливо в юності, десь починаючи з 14 літ, коли його час од часу позбавляли трону, він доки його не повертав, уперто займався самоосвітою, науками і досягнув багато чого. Так імператор став одним з найосвіченіших людей своєї епохи, був покровителем мистецтв і автором, зокрема таких творів, як «Про управління імперією», що є багатим джерелом для вивчення історії Візантії, Русі та інших країн.

Зокрема, там описаний економічний та політичний устрій Русі.

Десь у 957 році (принаймні не пізніше) його відвідала руська княгиня Ольга, пращурка Володимира, яка при хрещенні отримала християнське ім’я Олена. Імператор приймав велику княгиню Київську з усім належним пошанівком, розуміючи: добрі відносини з Києвом для Візантії дуже важливі. І не лише у воєнно-політичному аспекті. Культурний аспект був головним, адже Візантія робила все, аби втягнути молоду державу на берегах Дніпра в коло свого впливу, зокрема й релігійного. Вже тоді візантійське християнство націлилось на молоду, але таку перспективну державу під коротким і промовистим йменням – Русь.

А щодо письменницької діяльності – імператор Костянтин цим займався в основному в ті роки, коли бував відсторонений від фактичної влади. Його таки часто відсторонювали – і він тоді, як уже мовилося, вдавався до самоосвіти, наук, багато писав і, врешті-решт, повертав на якийсь час свою втрачену владу. Чимало його робіт мають енциклопедичний характер, вони й досі охоче використовуються, цитуються істориками різних країн. (Імператора все цікавило – навіть човни, видовбані із стовбура могутнього дуба, на яких руси припливали до Константинополя із самого Києва, долаючи пороги.) Тож імператор писав, що подібні човни руси виготовляли взимку в таких містах, як Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород, де мешкали союзні племена кривичів, а по весні, під час великої води, пливли різними притоками Дніпра, а тоді по самому Дніпру аж до Чорного моря та Візантії. Усе описував імператор. Завдяки цьому ми сьогодні маємо безцінні свідчення. На жаль, Костянтин помер рано і не своєю смертю – його отруїв рідний синок Роман I Молодший, якому набридло (татусь-імператор все жив та жив) чекати верховної влади, а так хотілося стати імператором! Отож Роман наважився на батьковбивство…

Згадав імператор-письменник та літописець і знамениті Дніпрові пороги (оминути їх, рухаючись шляхом із варяг у греки, було неможливо).

Порогів на Дніпрі налічувалось дев’ять (у минулому столітті їх залили води Дніпрогесу): Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будило, Лишній, Вільний… (За легендою, що її в тих краях свого часу записав Д. І. Яворницький, на порозі Вільному живе жінка головного чорта з чортицями, і саме вона у воді «бучу зчиняє».)

Костянтин Багрянородний згадав їх майже всі. Особливо мальовничо описав перший поріг, Кодак – наче сам його проходив:

«Посеред нього (Дніпра) стоять урвисті високі скелі, що стримлять, неначе острівці. Ось чому вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз із гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують людей, але речі залишають на кораблях. Потім (вони) голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так вони роблять одні – коло носа, другі – посередині, треті – біля корми, штовхаючи (її) жердинами, і проходять цей перший поріг по згину біля берега річки з надзвичайною обережністю. Коли вони проминуть цей поріг, то знову, забравши з берега інших (людей), відпливають і проходять до іншого порога».

Кипить і клекоче, і вирує вода. Піняться білі гриви хвиль. Там і тут височать чорні скелі. Розбившись об них, шаленіє вода, бо, здається, що вся ріка вирує-клекоче. Гуркіт навколо такий, що й людських голосів не чути. Половина екіпажу виходить на берег, готують котки. Доки одні перетягують човни, інші пильно пасуть сторожкими поглядами степи – будь-якої миті можуть наскочити печеніги… Пороги і кам’яні забари, де нуртує вода – там легко знайти свій кінець. І такого шляху – шість тисяч кроків.

Трудний і смертельно небезпечний шлях. Але, слава богам, один за одним залишаються позаду пороги: Кодацький, Сурський, Лоханський (вода там клекоче-кипить, як у лохані); Будило, Лишній, Звонецький… І ось він – найбільший і найстрашніший – Ненаситець. Скільки загинуло суден і люду біля цього зажерливого Ненаситця! Це там обірвалося й життя київського князя Святослава Ігоровича. Чавунна плита, що сповіщає про ту подію, встановлена на площі села Нікольське: «972 року біля Дніпрох порогів у нерівному бою з печенігами загинув витязь – князь Святослав Ігорович».

Тоді князеві виповнилося всього лише двадцять вісім років.

І так всі шість тисяч кроків шляху порожистим Дніпром.

Хоча, якщо вже бути точним (без поетичних порівнянь, а за наукою), то Дніпровські пороги – виходи гранітів, гнейсів та інших порід Українського щита в руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям, тягнуться впродовж 65 кілометрів! Це довжина порожистої частини Дніпра. А ще ж були 60 менших виходів кристалічних порід, які дістали назву «забари». Перепад води становив близько 31 м, ширина русла – від 380 до 960 м. З-поміж порогів існував природний козацький хід, по якому з великою небезпекою могли пропливати невеликі судна. Лише зі спорудженням Дніпрогесу судноплавний шлюз у його греблі забезпечив проходження через порожисту частину Дніпра значних за розмірами суден.

Після порогів вже вільніше можна було пливти Дніпром – до острова Хортиці, козацького гнізда на Дніпрі – то найбільший острів на всьому Славутичу.

Від Хортиці до гирла Дніпра – 270 кілометрів. Ріка глибшає, розступаються береги, водна широчінь чи не до самого обрію. Ось і Нікополь, місто перемоги, де колись знаходилась Микитинська Січ, і де року 1648 Богдан Хмельницький був обраний гетьманом України.

Ось уже й гирло річки Чортомлик, де колись стояла Стара Січ і де запорожці на чолі з кошовим Іваном Сірком писали знаменитого листа турецькому султану Магомету IV, який вимагав покоритися йому – «непереможному лицареві».

А потім – острів Березань – один з південних форпостів Київської Русі. Тут востаннє перевіряються рангоути, підтягується такелаж, наладнуються вітрила… За Березанню – відкрите море, що дихає солоним вітром. Лодійна флотилія йде каботажем уздовж західних берегів Руського моря. Попереду за далями, за туманами, за морськими штормами, – Візантія. І, як писав імператор Костянтин Багрянородний, закінчується їхній мученицький, небезпечний, важкопрохідний і тяжкий шлях».

Ось такий він, водний шлях (морський і річковий) з Балтійського моря (варяги) через Східну Європу у Візантію (греки). Один з водних шляхів експансії варягів (із району проживання – узбережжя Балтійського моря) на південь.