Рогнеда
Зі Скандинавії вивозили залізо-сирець, амбру, моржову кістку, вироби з китової шкіри (корабельні канати та інше), зброю, художні вироби, а також речі, награбовані вікінгами в Західній Європі (французькі вина, ювелірні вироби та коштовності, шовкові та оксамитові тканини, срібне начиння), з Візантії – вина, прянощі, ювелірні та скляні вироби, коштовні тканини, ікони, книги тощо; з Прибалтики – бурштин, з Північної Русі (Новгорода) – «м’яке золото» (хутра соболів, куниць, видр, бобрів та ін..), лляні тканини, ліс, мед, віск, карбоване і керамічне начиння, зброю, шкіру, смолу; з Південної Русі (Києва) – хліб, різні ремісницькі та художні вироби, срібло в монетах тощо.
Найбільше значення шлях мав у X – першій третині XI ст., себто в часи князювання Святослава Ігоровича і Володимира Святославича.
Спочатку цей шлях здебільшого використовували варяги для грабіжницьких набігів на більш розвинуті міста і країни Європи, а також у Візантію, а згодом він став важливим торговим маршрутом між Скандинавією, Руссю, Північною Європою, багатою Візантією та Сходом.
Скандинави для торгового плавання використовували судна типу невеликих кноррів, а згодом – шнекери (новгородці називали їх шнеками). Такі кораблі могли підніматися по ріках до Новгорода, де частина товарів продавалась, частина купувалась, а всі вантажі перевантажувалися на дрібніші судна, придатні для плавання по невеликих руських ріках і річках.
Русичі пристосували для плавання по річках і морях так звані лодії. Існували й інші кораблі – насади, скедини, буси і шитики. Здебільшого, це однодеревки на 30–40 чоловік, вони діставалися Дніпром до Києва, де їх переобладнували, завантажували і відправляли далі вниз по річці. Пройшовши пороги, на Хортиці чи Березані, лодії оснащувалися вітрилами для плавання Чорним морем. Кермували кораблем (часто вони називалися просто «наус», себто корабель) під керівництвом людей особливої професії: по-варязькому їх називали штурманами, по-слов’янському – кормчими, корщиками, а по-грецькому – кібернетами.
Полоцьке князівство, яке було на водному шляху із варяг у греки, жило з цього і мало значні прибутки, адже брало данину з кожного судна, що пропливало Західною Двіною, прямуючи до верхів’я Дніпра, щоб потім повернути на південь.
Дещо мало і Новгородське князівство, особливо на відрізку шляху – Балтійське море – Смоленськ та Новгород, і навіть постійно намагалося перехопити прибуток ще й Полоцького князівства, що було для Новгорода значним суперником. Але господарями обидва князівства були лише від Балтійського моря і до Києва – далі були володіння великого Київського князя. І Рогволод, і Володимир багнули зібрати до своїх рук увесь шлях «Із варяг у греки».
Землі полочан простилалися по обох берегах Західної Двіни далеко від Полоцька, аж до самого Балтійського моря, і межували на південному сході зі смоленськими кривичами, на півночі і сході – з ізборськими кривичами та ільменськими словенами, на заході – з балтами, на півдні – з дреговичами.
У «Повісті врем’яних літ» стверджується, що кривичі походять від полочан. Їхніми значними центрами були Полоцьк, Вітебськ, Лукомль, Ізяслав, Усвяти, Копись, Мінськ, Орша, Друцьк, Логойськ.
Останнім племінним князем кривичів, як вважається, був Рогволод, якого разом із синами убив новгородський князь Володимир Святославич. Сталося це року 980-го, 1036 роки тому. І головною причиною його наглої загибелі негадано стала вона, Рогнеда, єдина і люба його донька.
Це наче про доню князя Рогволода через тисячу з гаком років складуть щиру, сердечну пісню (М. Свидюк та О. Кононенко – «Доня моя, донечка»).
Вона теж для Рогволода була «дівчинка-перлинка, золота краплинка і весела росинка» та «літо сонячне» – так батько-князь любив свою маленьку княгиню:
Моє сонце, моє небо, моя донечка,Моя радість, моя втіха, моя доленька.Зустрічають тата крильця-рученята,Зорі-оченята, оченята-зорі,І немає на землі ні біди, ні горя…Але князеві Рогволоду тисячу з гаком літ тому біду і горе принесла саме його люба донечка.
Сьогодні Полоцьк – місто обласного підпорядкування Вітебської області Білорусі на Західній Двіні.
Ми говоритимемо про Полоцьк – центр племінного об’єднання, що вперше згадується в літописі під 862 роком. У ті роки й пізніші полоцькі князі вели затяту боротьбу з київськими князями – доки й не зазнали нищівної поразки за Володимира Святославича. Новгородець налетів коршаком і вихопив знеславлену княжну з батькового гнізда…
І коли сьогодні часом лунає пісня «Доня моя, донечка», то здається мені, що це пісня про нього, про князя Рогволода та його доню Рогнеду.
Моє щастя, моє серце, моя донечка,Моя лада, моя леля, моя доленька…Тяжкою виявилась доля полоцького князя…
5
Полоцький князь Рогволод…
Хто він, якого роду-народу?
І звідки в нього ім’я (вельми, до речі, рідкіснеі мовби «не тутешнє»)? Скандинавське чи, може, сло- в’янське?
Існують дві версії щодо того, звідки він і якої етнічної приналежності – свій чи варяг, яких у ті часи було чимало на Русі, особливо в дружинах київських князів. Перша – Рогволод (зустрічається й форма Рогволд) «із замор’я», скандинав, друга – свій. Себто слов’янин. Може, й кривич.
Одні дослідники переконані: Рогволод належав до знатного скандинавського роду. Мати його теж, очевидно, належала до знаті (себто рід давній і знатний), інакше Рогнеда не могла б звинуватити Володимира в «низькому походженні». Та ще й поводитись гоноровито і зверхньо, величаючи його «робичичем».
За однією з гіпотез, батько Рогнеди, князь Рогволод, був запрошений в Полоцьк на княжіння, згідно з іншою – син полоцької княгині Предслави, який після смерті матері прийняв князювання, повернувшись у вотчину «із замор’я», де якийсь час перебував.
А може (гадають інші дослідники), Рогволод прибув у слов’янські землі разом з Рюриком і отримав в управління містечко, що стояло на важливому торговому шляху з Прибалтики до Чорного моря. Сиріч – «Із варяг у греки». Сам він не міг бути засновником Полоцька, оскільки тоді місто було б назване на його честь, а не за назвою річки Полота. До початку 80-х років Рогволод був, очевидно, відомим і багатим князем, тому київський князь Ярополк та новгородський Володимир і забагли з ним породичатися. А багатства йому приносив контроль над шляхом «Із варяг у греки».
Тож полоцького князя називали ще Хапуном. Є така в слов’янській міфології істота – невідома й невидима – викрадач людей. Оскільки вона не мічена, тож боятися Хапуна мають усі. Рогволод же – тому його так і прозвали – теж хапав. Тільки не людей, а добро з торгових суден, які пропливали Двіною повз Полоцька, прямуючи на Низ – тож його князівство було не бідним, а дочка Рогволода – Рогнеда – княжна зі щедрим приданим.
Отож, стверджують інші дослідники, Рогволод належав до знатного роду варязьких князів, які осіли в слов’янських краях або заснували свої князівства в тих місцях, де проходили важливі торгові шляхи. Батька Рогнеди навіть порівнюють з князем Туром, який нібито заснував Туров. На їхню думку, імена Рогволод та Рогнеда – вочевидь скандинавського походження, а тому, мовляв, полоцький князь належав до династії норвезьких Інглінгів.
У джерелах немає даних про те, як Рогволод став правителем Полоцького князівства.
Інші ж не менш авторитетні історики запевняють: в останній третині X століття Рогволод був одним із найвпливовіших князів Давньої Русі (себто був таки слов’янином, швидше всього, кривичем), про якого літописи повідомляють, що він «держащю и владеющю и княжащю Полотьскою землею».
Сучасні ж дослідники встановили: ім’я «Рогволод» – суто слов’янське, двоскладове, на зразок слов’янського імені «Володимир». І означає воно «володар рогу». Тобто мису. Давній Полоцьк справді виник на крутому вигині (завороті, коліні) річки Полоти, неподалік від місця впадіння її в Західну Двіну. Прадавнє городище за формою своєю нагадує ріг: заворот широкою дугою крутими схилами прикривав його з трьох боків. Ось на цьому мисі-розі і народилася дочка князя «имяше свою волость в Полотьске» – Рогнеда.
Полоцька земля, якою як спадком володів Рогволод, знаходилась посередині між Київським та Новгородським князівством – володіннями Ярополка і Володимира. Нею, як уже мовилося, проходила торгова артерія, життєво необхідна як для північно-західних, так і для південних областей Древньої Русі. І Рогволод був господарем, повелителем і владарем тієї золотої середини, і справді почувався князем. Навіть великим. І міг на інших ще й покрикувати, погрожуючи, на випадок чого, перекрити їм шлях із варяг у греки. А відтак був не лише впливовим, а й багатим.
6
«В історії кожного народу є чимало великих імен. І серед них чимало жіночих. Часом саме з жінки і починається історія нації. Колись у містечку Полоцьку княжив князь Рогволод, він був відважним і дужим правителем. У Рогволода було два сини і дочка. Дочку звали Рогнедою (що в перекладі зі скандинавської це ім’я означає: «та, що оберігається богами»). Вона була дуже гарною. Легенда стверджує, що полоцька князівна славилась своєю вродою. Та все ж не стільки краса Рогнеди, скільки політичні вигоди союзу з нею вабили в Полоцьк сватів із Києва та Новгорода» (з Інтернет-видання).
Рогнеда Рогволодівна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещенні Анастасія (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Київського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династії Ізяславичів Полоцьких, великого князя Київського Ярослава Володимировича і першого князя волинського Всеволода Володимировича – згідно з «Повістю врем’яних літ».
Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом і не названими в літописі по іменах матір’ю і братами. Що ж до їхнього батька і чоловіка, князя Рогволода, то сказано, що він «прийшов з-за моря і тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить із Скандинавії? Ім’я Рогнеди теж деякі дослідники вважають скандинавським, і буцімто означає воно «ніжна владою, народжена для влади».
Нині Рогніда – цілком українське, тільки й того, що запозичене зі староскандинавської. Зменшувальні форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довідником «Власні імена людей», Київ, 1996).
З цього приводу – принагідна оповідка з життя.
Так от. Я вже не пригадую, який це був рік (я тоді ходив, здається, у п’ятий клас звичайної сільської школи), і я вперше почув до того незнайоме мені слівце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до місця чи не до місця, аби лишень показати, що я знаю навіть таке, чого в нашому класі навіть відмінники не знають.
А треба сказати, що саме тоді в нашому класі з’явилася новенька дівчина з незвичайним для наших полтавських країв ім’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звісно ж, ніхто з нас, школярів, не відав. (Батька тієї дівчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дівчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селі і, зокрема, в моєму п’ятому «а» класі.)
Незнане ім’я мене не злякало, ба, я навіть закохався у новеньку (я вже тоді постійно закохувався – про це в моїй повісті «Віталька + Галя, або Повість про перше кохання»).
Оскільки я вже тоді писав щось таке, що називав його віршами і навіть оте «щось» подавав у стінну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвід у галузі віршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона мені сподобалась (щоби дізналась, яку я їй честь виявив!). А складаючи експромт, сміливо вліпив туди слівце «кредо», що саме тоді його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з ім’ям полочанки. Ось той «шедевр»:
Ти – моє кредо,Дорога Рогнедо.Хоча й без кредо,Ти мені все одно дорога,Рогнедо!Не геніально, звісно, але мені, як авторові, подобалось.
Зізнаюсь, мені тоді все подобалось, що виходило з-під мого невгамовного пера, а це доказ, що я тоді був поетом, який згодом невідь-чому перелаштувався на прозаїка. Був певний: нашій новенькій дівчинці з незбагненним ім’ям Рогнеда мій шедевр не просто сподобається – він її підкорить!
Може б, воно так і склалося, але все зіпсували мої однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, із заздрощів.
Отож я ще якось терпів. А ось Рогнеда… Коли її почали називати слівцем «кредо», до речі, їй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогодні до школи не прийшло?»). Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зі сльозами на очах:
– Та я тобі… я тобі всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляється, зовсім не поетична…) – Кредо! – розійшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!
Звісно ж після цього у нас нічого не вийшло. Але я звідтоді на все життя запам’ятав це рідкісне і – ніде правди діти, – гарне ім’я. Але коли згадую його, то мовби чую далекий-далекий дитячо-дівочий вереск:
– Сам ти… кредо!
7
Рогволод, коли бував у настрої (а він завжди бував лагідний до дочки), казав, позиркуючи на неї:
– Дщер моя – не для першого стрічного, який притьмом вирішив: а дай-но я посватаюсь до дочки Рогволода… Е, ні. Вона достойна лише великого Київського князя, володаря Русі. А як не трапиться в Києві підходящого, віддам її у замор’я. Або за ромея знатного чи хоча б за варяга, бо серед нашого люду – кривичів, рівного їй немає…
– А мурома…
– Ой, про що ви! За мурому я віддам хіба що свою служницю…
Рогнеда таки була зваблива. Хоча… Хто його знає, хто достеменно скаже, чи була вона красунею писаною? Про яку кажуть: така, що ні словами передати, ні пером описати. Але Рогнеді – от уже вдалася така! – і цього було замало. Знала, що гарна, що зводить парубоцтво з розуму, але хотіла стати ще гарнішою і чарівнішою. Тож переймалася собою та своєю вродою-красою. Все інше її в ті літа мало цікавило. Щоби стати ще звабливішою, потай пила якесь зілля, настояне на якійсь, «непорочній» воді, намагалась не зіпсувати личка свого, чорнобрового й біленького, під спекотним сонцем та суховійними вітрами; слухалася порад різних «ведунок», чаклунок (деякі прибивались до княжни аж із Новгорода), обіцяючи зробити княжну «чарівниченькою», за якою сохнутимуть всі чоловіки на світі білому. І навіть купали її в якомусь незвичайному молоці – від корів, у яких на лобі була зірочка.
А ще Рогнеда, як і її подруги, здійснювала обряд очищення водою. В ніч на Івана Купала Рогнеда тричі зачерпувала води і варила в ній зілля тирлич, що буцімто давало красу. Тоді купалася в діжці з тією водою, у якій були настояні ще й любисток, рута-м’ята, й барвінок (щоби довго жити), чорнобривці (щоби завжди була чорнобровою, і брови не злиняли ніколи), калину (щоби бути завжди красною, себто гарною)…
Вранці ні світ ні зоря, як на сході ще тільки-но починала рожевіти перша пасмуга на небі, ходила до криниці вмити личко і тіло біле «зоряною» водою. Таку воду треба було набирати з криниці до сходу сонця, доки вона ніким ще не збовтана, не скаламучена і не почата. Усю ніч у криницю заглядали зорі, надаючи воді чарівної сили.
Прийшовши до криниці, треба було спочатку привітати богиню живої води, кажучи: «З добрим ранком, свята і непорочна вода Божа, вода жива! З добрим днем, сонячним і гожим, світла водиця і земля Уляночка!»
А тоді набрати відро непочатої «зоряної» води і не лише вмитися нею, а й вилити на себе повне відро. А для цього треба було роздягтися і ходити оголеною біля криниці…
Рогнеда роздягалася, розпускала своє довге і пишне русяве волосся по плечах, виливала на себе відро «зоряної» води, і аж верещала від задоволення (вода була з ночі таки студена).
Жінки пильнували своїх чоловіків, щоб, не дай-бо побачать голу княжну… Навіть парубків матері не пускали, аби не присох за княжною – пограється та й кине, а парубок за нею гине…
Отож слава про красу Рогнеди рознеслася далеко окруж Полоцька і до Новгорода дійшла. Навіть до самого стольного Києва. Є, мовляв, у Полоцьку княжна небесної краси.
Але дівчина була гордовитою і холодною. Не йшла, а пливла лебідкою – висока, струнка, гордо несучи свою гарну голівку.
До неї сватались та сватались – кілька разів би вже могла заміж вийти. Траплялися серед женихів і вельми достойні, але… Все дарма. Жоден примхливій красуні не припав до душі – всі отримували відмову. І ніхто не міг збагнути: кого чи чого, якої ще трясці їй треба?
– Ой, дочко моя… – іноді зітхала мати. – Кого ти чекаєш? Королевича на білому коні чи на лодії, що прискаче, прилине до тебе із замор’я? Облиш. Це всього лише дівочі мрії – я теж про таке замолоду мріяла. А хто перебирає, той може залишитися без пари. Або такого діждеться, що вмиється гіркими сльозами – солодкими вони не бувають. Навіть у таких красунь, як ти, дочко. Дивись, аби не накликала Змія-Горинича чи ще якогось Зміулана, будь він неладний! Викраде тебе і триматиме в печері, де в нього руські полонянки знемагають – хто тебе виручить?
– Добрий молодець.
– Ой, дочко, то в казках такі молодці з’являються, а в житті… Тож дивись, аби не викрала тебе якась зміюка…
І як у воду дивилася добра її матінка, колись теж силоміць віддана за Рогволода – через красу свою. Такої пари, од якої матінка застерігала Рогнеду, Рогнеда й діждалась.
І хоч у давніх літописах досить чимало тих чи тих свідчень про Рогнеду, але так ніхто з істориків і не створив історичний портрет її, не спромігся реконструювати її біографію. Навіть відомі історики Карамзін та Соловйов приділили ій у своїх працях небагато. Більше про неї писано в сучасних працях про Полоцьке князівство і в монографіях про Древню Русь. Але звернули увагу (досліджуючи мініатюри Радзивілловського літопису), що Рогнеда зображена всюди в особливій шапці, що підкреслює її походження. Згодом у такій шапці буде зображено її правнука Веслава Брячиславича, який проголосить Полоцьке князівство самостійним. З цього було зроблено висновок: полоцькі князі вважали Рогнеду своєю родоначальницею. Але чому не князя Рогволода, який на таке зі своїми титулами мав більше прав?
Жодній іншій жінці не присвятили дослідники стільки сторінок, як полоцькій княгині Рогнеді. Історики сходяться в одному: знатне походження, могутнє становище і багатство батька, яскрава зовнішність, незнищенна життєрадісність і пристрасть чарівної Рогнеди – все, здавалось, обіцяло їй любов, обожнювання і щастя. Але ці надії рухнули водномить, коли Рогнеда опинилася в потоці бурхливих подій та суперництва двох рідних братів – Ярополка і Володимира Святославичів.
У ті часи батько Рогнеди був одним із найвпливовіших князів Древньої Русі, і, здавалося, ні йому, ні сімейству його, що загине разом з ним, ні чарівній доньці його ніщо не могло загрожувати нещастям та загибеллю. Але благополуччя Рогволода тоді було примарним, смертельна небезпека нависла над ним, над його сімейством та князівством, а коли старий князь це збагне – вже буде пізно.
Як уже мовилося, Полоцьке князівство знаходилося посередині шляху із варяг у греки, між Новгородським князівством з півночі і Київським з півдня, і ті князівства, зчепившись між собою, і прикінчать Полоцьке. Власне, пришвидшить загибель Полоцька і батька-матері та братів своїх, а себе прирече на ганьбу саме Рогнеда. Коли виклично-гордо відмовить у жениханні Володимиру, ще й назве його зневажливо «сином рабині»… Таких образ Володимир не прощав нікому.
І до неслави й приниження самої Рогнеди залишалися лічені дні…
8
Сват – людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, сватає обрану особу, заодно – він же староста у весільному обряді.
Сватом у князя Володимира був його найближчий радник-воєвода і родич Добриня. Саме він прибув до Полоцька сватати за свого князя дочку князя Рогволода.
Добриня почав упевнено і коротко, як про щось уже наперед вирішене:
– Бути нам сватами, князю! У тебе, Рогволоде, княгиня, у мене – жених, князь. От вони й пара. Згоджуйся-но швидше, покіль я не передумав та не повернув голоблі до іншої дівки на виданні.
Засміявся, і сміх його був схожий на іржання коня.
Свати мають бути велемовними і за словами та приповідками до кишені не лазити, як ото сват у драмі Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умів цікаво оповідь мережити, слухаєш – заслухаєшся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова він підбирав і одне до одного ліпив довго і трудно. Зрештою, він воєвода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:
– Твоя дочка моєму князеві люба. Віддавай за нього та й породичаємось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на іншого міняю. Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоїй княгині, і Новгородське та Полоцьке князівства породичаються і стануть за одне. Отоді ми усім хіба ж таке покажемо!
А Рогволод раптом наче іншої заспівав:
– Спізнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополкові дала свою згоду, чи то пак його старостів рушниками пов’язала.
– А м-мені, отже, – почав загрозливо підніматися з лави Добриня, – гарбуза? І князеві моєму?
– А що я вдію, як ти, Добриня, той… спізнився. Зі своїм княжичем. Мабуть, довго думали у своєму Новгороді? А хто довго думає, той завсігди позаду плентається… Рогніда, дщер моя, вродлива дівиця – кращої за неї у всьому князівстві не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираєшся походом іти. Я людей від нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Київ відправити.
Рогволод ніби все знав про Володимира (він його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгороді, а таким собі… княжичем), але хотів з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичі) не прогадавши, вибрати найнадійнішого, з ким потім можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».
Послані в Новгород вивідники з гострими очима і таким же слухом, здається, все розвідали, а повернувшись до Полоцька, в потаємній світлиці княжого терема доповідали Рогволоду:
– Коли отець його, князь Святослав, пішов у свій останній заморський похід на Болгарію – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородці просили об тім. («Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самі його собі знайдемо».)
А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповість у своїй «Повісті вре- м’яних літ»:
«В літо 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги і брали данину на Чуді, і на Словінах, і на Мері, і на Весі, [і на] Кривичах; а козари брали на Полянах, і на Сіверах, і на В’ятичах, брали по білі і вівериці від диму.
В літо 6368 [860]. В літо 6369 [861].В літо 6370-го [862].І прогнали варягів за море,І не дали їм дані,І почали самі в себе володіти;І не було в них правди,І повстав рід на рід,І були усобиці в них,І самі між собою воювати почали.І сказали: «Пошукаємо самі в себе князя,І щоб володів нами,І судив по ряду, по праву».І пішли за море до варягів, до русі,І звалися-бо ті варяги русь.Інші так само зовуться свеї.Інші – урмани, аньгляне,Інші – готи, – от так і ці [прозивалися русь].І сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь:«Земля наша велика і багата,А наряду нема в ній;Ідіть княжити і володіти нами».І зібралися три брати з родами своїми,І взяли з собою всю русь,І прийшли найперше до словінів,І поставили город Ладогу,І сів найстарший, Рюрик, в Ладозі,А другий, Синеус, – на Біліозері,А третій, Трувор, – в Ізборську.І од тих варягів прозвалась земля Руською.І як минуло два роки, помер СинеусІ брат його Трувор…І прийняв Рюрик всю владу один;І прийшов до Ільмера,І поставив город над Волховом,І назвав його Новгород,І сів тут княжити,І роздавав мужам своїм волості,І город ставив, тому – Полтеск, тому Ростов, другому – Білоозеро.І в тих городах варяги були нахідники,А перші посельці в Новгороді – словени.А в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меряни, на Біліозері – весь, на Муромі – мурома,І всіма ними володів Рюрик.І було у нього двоє мужів не його племені,Але бояри – Аскольд і Дір.І відпросилися вони до Цареграда з родом своїм.І пішли по Дніпру,І, йдучи мимо, уздріли на горі городІ запитали кажучи: «Чий се город?»І відповіли вони: «Було три брати, Кий, Щек, Хорив,І поставили вони город цей,І згинули. А ми роду їхнього, сидимо тутІ платимо данину козарам».І осталися Аскольд і Дір в городі цьому,І багато варягів зібралиІ почали володіти польською землею.А Рюрик княжив у Новігороді».Вже відзначили 1150-ліття Новгорода (офіційною датою заснування міста вважається 859-й рік). Як тільки місто не звалося за ці одинадцять з половиною століть: Старий город, Новий город, Новгород (до 1999-го року) потім урочисто-піднесено – Великий Новгород (його сьогоднішня офіційна назва). А ще ж була Новгородська республіка (ліквідована московським царем Іваном III в 1478 році), за незалежності місто врочисто і з великою повагою називалося (хоч шапку при цьому знімай та в пояс кланяйся): Господин Великий Новгород. (У скандинавських сагах це – Хольмгард.)
Сьогодні про Новгород пишуть, що це – місце покликання літописного Рюрика та зародження руської державності. Мабуть, так воно і є.