Ось уже в супроводi драгунiв приiхала на прудких колесах, гуркiт яких приглушував тупiт копит, iмператорська карета.
Зупинилася перед замком.
Імператор вийшов iз карети, i до нього потяглося безлiч бiлих простертих долонь. Цiеi митi, зачарований благальними руками, вiн утратив волю i притомнiсть. Зрушенi любов’ю й простертi до нього бiлi руки видалися йому ще страшнiшими за ворожi й озброенi. Кожна окрема рука була немов бiлим, сповненим любовi тужливим обличчям. Любов простертих бiлих рук линула назустрiч iмператоровi, то було могутне i небезпечне благання. Чого вимагали тi руки? Чого хотiли вiд нього? Тi руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богiв.
Імператор заплющив очi й вiдчув, як руки пiдiймають його, ось вiн уже похитуеться на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, i вiн чуе ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мiй iмператоре!». З голосу та вiддиху iмператор здогадався, що його приятель попереду пiднiмаеться сходами задки. Імператор розплющив очi й побачив простертi руки Лавалета i його бiле обличчя.
Імператор перелякався i знову заплющив очi. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньоi кiмнати. З переляком i щастям, тобто зi щасливим переляком у серцi, вiн сiв за письмовий стiл.
Немов у туманi, побачив у кiмнатi кiлькох друзiв. Із вулицi, крiзь зачиненi вiкна, до нього долинали гамiрний поклик народу, iржання коней, брязкiт зброi, виразний дзенькiт острог, а з передпокою, з-поза високих бiлих дверей, навпроти яких вiн сидiв, чулося бурмотiння i шепiт багатьох голосiв, i часом йому здавалося, нiби вiн упiзнае той чи той голос. Вiн сприймав усе, водночас виразне i розпливчасте, далеке i близьке, i все водночас i тiшило його, i змушувало здригатися. Йому здавалося, нiби вiн нарештi повернувся додому, а водночас нiби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу iмператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерiгати, вухам слухати. Вiн зацiпенiло сидiв за письмовим столом. Тiльки йому були призначенi вигуки надворi пiд вiкнами. Задля нього тут у кiмнатi стояли й чекали друзi. Задля нього бурмотiли i шепотiли численнi голоси за зачиненими дверима в передпокоi. Раптом йому здалося, нiби вiн бачить, як в усiй великiй французькiй краiнi стоять i чекають геть усi, незлiченнi тисячi друзiв. Як тут сотнi людей, в усiй краiнi гукають мiльйони: «Хай живе iмператор!» В усiх кiмнатах шепочуть, бурмочуть i розмовляють про нього. Вiн би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на камiнi регулярне й нещадне цокання дзигарiв. Час плинув, i дзигарi зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до пiвночi. Імператор пiдвiвся.
Пiдступив до вiкна. На всiх мiських дзвiницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Вiн не цiнував церкви, безпорадний, iнколи навiть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце вiдповiдало iм. Їхне бамкання створювало в нього святковий настрiй. Йому здавалося, нiби дзвони повiдомляють не тiльки про години й початок церковних вiдправ. Дзвони – язики небес. Яке земне створiння розумiло iхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тiльки вони хотiли знати, котра з них вирiшальна. Імператор стояв коло вiкна й насолоджувався iхнiм щоразу тихiшим вiдлунням. Потiм обернувся. Пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх. Стояв на порозi i оглядав обличчя скупчених людей. Вони всi були тут, вiн упiзнав iх, вiн нiколи не забував iх, бо сам повиводив iх у люди: ось герцог Бассано i Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровiго i Гаете, а ось Тiбодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кiмнату: там були його друзi Коленкур та Екзельман i молодий та сповнений невинностi Флерi де Шабулон. Ох, вiн ще мае друзiв. Дехто, правда, зрадив його. Невже вiн Бог, щоб карати чи гнiватись? Вiн тiльки людина. Натомiсть друзi вважали його за Бога. І, наче вiд Бога, вимагали вiд нього гнiву i покарань, наче вiд Бога, чекали вiд нього прощення. Але iмператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гнiватись та карати, а потiм прощати. Вiн не мав часу. Виразнiше за вигуки юрби пiд вiкнами i гамiр драгунiв у саду та будинку вiн чув лагiдне, проте нещадне цокання дзигарiв на камiнi в себе за плечима. Вiн уже не мав часу карати. Вiн мав час тiльки на те, щоб прощати i приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади – всi жалюгiднi дари, якi може роздавати iмператор. Великодушнiсть вимагае менше часу, нiж гнiв. Імператор був великодушний.
III
Дзвони пробамкали пiвнiч. Час минав, час летiв. Мiнiстерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без мiнiстрiв i без друзiв? Але за мiнiстрами, яких ставлять для нагляду за iншими людьми, треба теж наглядати! Друзi, яким довiряють, самi стають недовiрливi й породжують пiдозри! Народ, що радiе пiд вiкнами i обернув сьогоднiшню нiч у день, улягае мiнливим настроям! Бог, на якого покладаються, невiдомий i невидимий! Тепер уже iмператор мае мiнiстрiв: iмена! Імена! Декре очолить Вiйськово-морське мiнiстерство, а Коленкур – Мiнiстерство закордонних справ; Молье вiдповiдатиме за державну скарбницю, а Годен – за фiнанси; Карно, слiд сподiватися, стане мiнiстром внутрiшнiх справ, а Камбасерес – архiканцлером. Імена! Імена! На дзвiницях бамкнуло першу годину, потiм другу, i невдовзi вже розвиднялося… Хто очолить Мiнiстерство полiцii?
Імператор потребував полiцii, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього мiнiстра полiцii на ймення Фуше. Імператор мiг би дати наказ арештувати i навiть стратити того ненависного чоловiка. Адже той зрадив його. Фуше знав усi таемницi краiни, всiх друзiв i всiх ворогiв iмператора. Фуше мiг i зраджувати, i охороняти, i то водночас. Ох, усi друзi, до яких ще збереглася довiра, назвали його iм’я! Вiн спритний i вiрний могутньому, казали вони. А хiба iмператор не могутнiй? Хiба може хто сумнiватись у його могутностi i хiба дозволено кому помiтити його страх?
– Приведiть Фуше! – наказав iмператор. – І лишiть мене самого!
IV
Імператор оглянув кiмнату – вперше, вiдколи зайшов до неi. Став перед дзеркалом. Побачив свое вiдображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усмiхнутися, оглянув губи, розтулив рот i помилувався своiми бiлими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолi, всмiхнувся своему вiдображенню: великий iмператор – великому iмператоровi. Був задоволений собою. Вiдступив на пару крокiв i знову милувався собою. Імператор був самотнiй, сильний, молодий i здоровий. Вiн не боявся жодного зрадника.
Обiйшов кiмнату, глянув на тiльки-но обдертi шпалери, розiрванi королiвськi лiлеi, всмiхнувся, пiдняв угору латунного iмператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарештi перед невеличким вiвтарем. Вiн був зроблений iз гладенького чорного дерева. Із закритоi шухляди поширювалися забутi далекi пахощi ладану, а на вiвтарi стояло бiле i примарне невеличке розп’яття зi слоновоi костi. Кощаве, видовжене бородате обличчя розп’ятого незворушно й незмiнно височiло серед створеноi миготливими свiчками миготливоi ясностi кiмнати. Вони забули прибрати вiвтар, подумав iмператор. Король тут щоранку ставав навколiшки. А Христос не чув його! «Менi вiн не потрiбний! – раптом проказав уголос iмператор. А потiм: – Геть його!» Пiдняв руку. Тiеi митi йому здалося, нiби вiн повинен стати навколiшки. Але одразу вiдкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розп’яття з вiвтаря на пiдлогу. Воно сухо i твердо впало на малесенькi планки нiчим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зi слоновоi костi, якi вже не мали своеi гнiтючоi опори, на голих свiтлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелi бiлу борiдку й гострого носа, i тiльки ноги ще були прикутi до уламка невисокого хреста.
Аж тут у дверi постукали й доповiли про прихiд мiнiстра полiцii.
V
Імператор i далi стояв на тому самому мiсцi. Його лiвий чобiт прикривав бiлi уламки розп’яття. Імператор схрестив руки на грудях, що було характерним для нього жестом, коли вiн чекав чогось, коли думав про щось або прагнув створити враження, нiби думае. Водночас вiн таким чином твердо тримав себе, руками вiдчував свое тiло, правою рукою перевiряв, як б’еться серце, i керував тими ударами. Люди знали й любили цю його позу. Вiн сотнi разiв зображував ii перед дзеркалом. І тисячi разiв його малювали в такiй позi. Тi малюнки висiли в тисячах кiмнат у Францii та в усiх iнших краiнах свiту, в Росii та Єгиптi. Ох, вiн знав свого мiнiстра полiцii, цього небезпечного i недовiрливого, старого i споконвiчного чоловiка, що нiколи не був молодим i нiколи не вiрив у Бога. Мов сухий, лискучий павук, вiн, наполегливий, терплячий i позбавлений пристрастей, снував i розривав свое павутиння. Чоловiка, що з-помiж усiх людей був найтяжчим безбожником, священика, що порушив обiтницю, iмператор приймав у позi, в якiй його звикли бачити мiльйони побожних християн. Тож iмператор схрестив руки, щоб не тiльки вiдчувати себе, а й дати Ненависному вiдчути вiру мiльйонiв побожних людей, якi шанували й любили iмператора зi схрещеними руками. Імператор чекав свого мiнiстра i став немов своiм пам’ятником.
Мiнiстр уже стояв у кiмнатi й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, нiби мiнiстр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають ii, щоб сховати обличчя, вдаючи, нiби шукають чогось на пiдлозi. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лiвим чоботом i, звичайно, приховав би вiд кожного, але не вiд погляду цього полiцая. Імператоровi видалося негiдним, що вiн покинув свое мiсце, i негiдним, що вiн щось приховуе.
– Дивiться менi в обличчя! – наказав вiн, надавши своему голосу давнього переможного звучання.
Мiнiстр пiдвiв голову. Вiн мав висохле обличчя, а його очi непевноi барви, десь мiж ясною i темною, марно намагалися остаточно розплющитись i опиратися тисковi повiк, якi самi собою опускалися знову, хоча мiнiстр удавав, нiби всякчас намагаеться знову пiдняти iх. Його мiнiстерський мундир був бездоганним i вiдповiдав усiм приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нiчну годину, якоi господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кiнця. Немов випадково один гудзик на жилетi лишився вiльним. Імператор мав помiтити цей гандж i таки справдi помiтив.
– Поправте одяг! – наказав iмператор.
Мiнiстр усмiхнувся й застебнув гудзика.
– Ваша Величносте, – заговорив мiнiстр, – я ваш слуга!
– Вiрний слуга! – кинув iмператор.
– Найвiрнiший! – додав мiнiстр.
– Щось я не помiчав цього останнi десять мiсяцiв, – лагiдно дорiкнув iмператор.
– Крiм останнiх двох мiсяцiв, – заперечив мiнiстр. – Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величнiсть, i два останнi мiсяцi я працював.
Мiнiстр говорив повiльно i тихо. Вiн не пiдвищував i не знижував тону. З його вузеньких вуст слова виповзали, наче круглi, добре вгодованi тiнi, досить гучнi, щоб iх почули, i досить обережнi, щоб не видаватись такими сильними, як слова iмператора. Своi довгi, ледь зiгнутi руки мiнiстр безпорадно i шанобливо тримав на стегнах. Здавалося, нiби вiн уклоняеться навiть руками.
– Я вирiшив, – проказав iмператор, – поховати минуле. Ви чуете, Фуше? Минуле. Воно безрадiсне.
– Так, Ваша Величносте, безрадiсне.
Вiн стае довiрливим, подумав iмператор.
– Фуше, буде багато роботи, – мовив вiн. – Людям не можна давати час. Треба випередити iх. До речi, ви маете новини з Вiдня?
– Поганi новини, Ваша Величносте, – вiдповiв мiнiстр. – Імператорський мiнiстр закордонних справ пан Талейран усе занапастив. Вiн служить ворогам Вашоi Величностi краще, нiж служив коли-небудь Вашiй Величностi. Я нiколи не вважав його – Ваша Величнiсть пам’ятае – за чесну людину. Звичайно, роботи буде багато! Щоб виконати всi завдання, потрiбна тверда рука…
Фуше так тримав на стегнах своi напiвзiгнутi кистi, що здавалося, нiби вiн щось ховае в них, а його задовгi гаптованi золотом пальми на рукавах приховували немов навмисне зап’ястки. Виднiли тiльки довгi, гачкуватi пальцi. Пальцi зрадника, подумав iмператор. Такими пальцями тiльки грамузляти дрiбнi мерзеннi дописи на письмовому столi. Цi руки не мають м’язiв. Я не зроблю його своiм мiнiстром закордонних справ!..
Мiркуючи, iмператор несамохiть вiдсунув ногу вiд уламкiв хреста. Вiн хотiв пiдiйти до вiкна. Імператоровi здалося, нiби Фуше своiми прикритими очима косуе на хрест, i йому стало прикро. Вiн швидко ступив крок уперед, задер пiдборiддя i гучним наказовим тоном, щоб швидше покласти край аудiенцii, проказав:
– Я призначаю вас своiм мiнiстром!
Мiнiстр навiть не ворухнувся. Тiльки повiка його правого ока пiднялася трохи над зiницею, немов вiн щойно прокинувся. Здавалося, нiби вiн слухае оком, а не вухом.
Тоном, який мiнiстровi видався надто вже недбалою самоочевиднiстю, iмператор говорив далi:
– Ви очолите Мiнiстерство полiцii, яким ви так успiшно керували.
Цiеi митi з цiкавiстю пiднята повiка знову опустилася на зiницю, приховавши короткий зелений спалах.
Мiнiстр навiть не ворухнувся. Вiн зважуе, думав iмператор, вiн зважуе надто довго.
Нарештi Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлоi горлянки:
– Ваша Величносте, я щиро радiю, що знову можу служити вам.
– До побачення, герцогу Отрантський! – попрощався iмператор.
Фуше випростався пiсля поклону. Мить постояв зацiпенiло i широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бiк iмператорських чобiт, мiж якими полискували уламки хреста зi слоновоi костi.
Потiм вийшов.
Вiн ступав з опущеною головою по передпокою, кiлька разiв ледь привiтавшись зi знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, вiн безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунiв, що сидiли навпочiпки або лежали й хропiли, проминув сад, коней, що iржали й тупали копитами, напiвосвiтленi кiмнати i прочинену браму. Ретельно обминав розкиданi сiдла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Пiдiйшов його секретар.
– Доброго ранку, Гайяре! – мовив Фуше. – Тепер ми знову трохи мiнiстр полiцii. Вiн здатний лише воювати, а не робити полiтику! За три мiсяцi я буду могутнiший за нього! – i показав пальцем на палац за своiми плечима.
– Тепер тут знову немов вiйськовий табiр, – мовив Гайяр.
– Тепер тут знову немов вiйна, – уточнив мiнiстр.
