Сто днів. Левіафан (збірник)

XIV

Імператор потребував зброї, солдатів і великого параду.

Перед обраними представниками народу, яких він зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками віри, якої не шанував, і перед паризьким людом, чиєї любові боявся, імператор вирішив постати як оборонець країни і свободи. Цього дня на кілька годин зупинилися всі верстати, на яких готували війну. Спочивали ковалі та слюсарі. Натомість мірошники, пекарі, різники і ті, хто курив горілку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти нові мундири, пошиті їм для війни.

Церемоніймейстер склав план величної і нудної церемонії.

Свято відбулося першого червня. Той день був одним із найтепліших після повернення імператора, гарячим і зрілим літнім днем. Спека стояла незвичайна, ще ніколи не бачена такої пори року. Той рік узагалі засвідчував квапливу зрілість. Уже відцвів бузок. Швидко щезли хрущі. Невдовзі буйно розрослося темно-зелене листя каштанів. У лісах давно вже достигали суниці. Часто спадали бурі, лютуючи, мов у розпалі літа. Сонце пекло, його сяєво було нещадним. Навіть у ясні, безхмарні дні ластівки літали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в інші роки літали так тільки перед самим дощем. Люди то тут, то там, і тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всієї країни запевняли, що буде мир. Проте в усіх селах та містах забирали в рекрути і знову брали до війська ветеранів. Люди зі страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотів, що кували зброю, з жахом чули від різників про державні замовлення, а на плацах спостерігали лиховісне завзяття муштрованих солдатів. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч і з цікавістю, але невдоволено.

На широкій площі вже почалося святкування. Прийшли представники від кожного полку: офіцери, унтер-офіцери, солдати. Двісті вояків несли сяйливі імператорські орли з латуні та золота; в одному місці стояли кавалери орденів Почесного легіону, в другому – державні радники, в інших місцях – університетські професори, судді, міські радники, кардинали, єпископи, імператорська гвардія і національна гвардія. Блищали шаблі і багнети сорока п’ятьох тисяч озброєних людей. Гриміла сотня гармат. Навколо заціпенів простолюд – незліченний, безіменний, цікавий, злиденний і завзятий. Сонце дедалі нещадніше пекло широкий, позбавлений тіні плац. Від часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дріб, оглушливі сурми, брязкіт зброї, глухі удари прикладів об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокіше пряжило сонце.

Згодом почули, що прибуває імператор. Він їхав у позолоченій кареті, запряженій восьмериком коней, білі султани на їхніх головах колихались, немов пустотливі й горді срібні вогники; обабіч карети імператора їхали верхи його маршали. Пажі були вбрані в зелені, червоні та золоті шати. Позаду їхали драгуни і кінні гренадери. Прибув імператор. Його навряд чи впізнавали в перламутровій мантії, в білих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсі з білими пір’їнами. Імператора навряд чи впізнавали в супроводі його братів у білому вбранні. Імператор піднявся на трибуну, на той надміру піднятий трон. Обабіч від нього стояли брати, нижче від нього – канцлер, міністри і маршали. Їх усіх навряд чи впізнавали: надто вже пишно вони вирядились.

Сам імператор почувався таким самотнім, як ще ніколи в житті. Відчував, що його не впізнали. Стояв сам на піднесеному троні, під синім небом і пекучим сонцем, високо над народом і солдатами, між небом, що було широким, синім, безхмарним і загадковим, і слухачами, які купчились не менш широкою і загадковою масою.

Імператор заговорив. Він довіряв силі свого голосу. Але сьогодні навіть власний голос видавався йому чужим.

– Ми не хочемо короля! – кричав він. – Його прагнуть утвердити наші вороги. Змушені вибирати між війною і ганьбою, ми вибираємо війну…

Ще два дні тому, коли імператор написав ці слова, вони видавалися йому простими і очевидними. Він знав французів. Честь була їхнім богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у світі, бо ними командувала богиня честі, найнещадніша володарка воїнів. А якому богові корився він сам, імператор?

Це питання стало дошкуляти йому, поки він чужим голосом виголошував свій маніфест. Він уперше промовляв до французів із надміру високої трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантію, вперше мав на голові чужого капелюха з чужими пір’їнами. Він уперше, здавалося йому, відчував невблаганну пустельну порожнечу фізичної самотності. Ох! То була не та самотність, що завжди видавалася йому бажаною і рідною. Аж ніяк не самотність могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тій надміру високо піднятій трибуні, панувала самотність людини, яку покинули геть усі. Великий імператор на своїй височіні почувався злиденним. Не міг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними і звичайними капелюхами, бачив ген удалині невпізнанне обличчя маси, яку називають народом. Власні слова звучали йому, мов чужі та пусті, а їхня врочистість видавалася йому не менш моторошною, ніж його самотність. Імператор почувався на тій трибуні, немов на дивному і сміховинному пристрої, немов стояв водночас і на троні, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба – публікою, а різні достойники й він сам – достеменними акторами. Віддавна він мав звичку промовляти поміж солдатів, одягненим у своє звичайне вбрання, відчувати віддих зібраних навколо нього людей, такі звичні йому солдатські запахи поту і тютюну, гострий дух шкіри і кусливі пахощі вакси для чобіт. А тепер він стояв високо понад тими запахами, злиденний і величний, пустий і в чужому вбранні, сам під розжареним сонцем. Навіть невагомі пір’їни на капелюсі давили страшним тягарем, здавалося, ті пір’їни з непотрібного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зірвав його з голови. Тепер люд зусібіч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потім могутнім порухом скинув із плечей мантію, і здавалося, ніби плечі самі віджбурнули її, дарма що це могли зробити тільки руки. Тепер усі бачили імператора в його звичайному мундирі, точнісінько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стін, на тарілках, ножах, в усіх трактирах, в усіх хатинах багатьох країн. І зміненим голосом, тобто своїм давнім і добре знайомим, гукнув:

– І ви, солдати, мої брати в житті і перед смертю, товариші моїх перемог…

Запанувала цілковита тиша, і тільки голос імператора гримів у гарячому повітрі. Депутати і достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затінок. Натомість народ і солдати стояли надто далеко від імператора й розуміли лише кожне третє слово. Зате бачили тепер імператора таким, яким любили його. Отож крикнули:

– Хай живе імператор!

Імператор похапцем закінчив промову. Збіг сходами вниз назустріч крикам зібраного люду. А в церемоніалі передбачали, що він мав зійти тими сходами з поважною повільністю. Та його опанувало нетерпіння людини, яка повернулась додому. Він надто довго ціпенів там, нагорі, мов вигнанець із рідного краю. Він ступав дедалі швидше. І вже більше схожий на солдата, ніж на імператора, майже зіскочив з останньої сходинки на землю.

Угорі, на покинутій трибуні, видніла млява і жалюгідна, перламутрова мантія імператора, його злиденна й пишна помилка, якої він позбувся. А капелюха з білими пір’їнами підхопив хтось із достойників і тепер урочисто й безпорадно ніс його обіруч. Народ і солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарів. Уже почали роздавати горілку, кров’янку і хліб.

Опівдні все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далі, врочисте й нестерпно жорстоке.

XV

Отак урочисто імператор присягнув французькому народові захищати свободу. Крім того, складалося враження, що він уже не той колишній імператор-завойовник. Але люди в країні чули тільки брязкіт зброї і спів солдатів-ветеранів, які після довгих місяців перерви вернулися в казарми, і молодих рекрутів. Уже ніхто не сумнівався, що імператор зміцнює армію. Люди вже не вірили газетам, які запевняли: мовляв, невдовзі всі держави світу замиряться з імператором. По містах і по селах літали брехливі чутки, з газетних шпальт, із вуст лестунів, підслухачів, пліткарів і всезнайків табунцями злітали оманливі й барвисті, чарівні голуби брехні й кружляли понад головами солдатів, що маршували звідусіль до столиці, а звідти на північний захід. Отже, має бути війна, а розмальовані крилаті чутки – брехня. Ох, французький народ знав усі ознаки, які провіщають війну! Майже блискавично в усіх закутках країни знову поширився великий страх. Барвисті голуби, ці брехливі вісники миру, вже не ширяли в повітрі, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тільки й можна почути правду, правду про неминучу війну. Вночі горіли сторожові вогні солдатів, що спочивали по дорозі на північний захід. Уранці їхні сурми пронизували своїм співом усю країну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах із квітучими полями обабіч, бачили, як достигає збіжжя, і запитували себе: чи ще їстимуть вони хліб нового врожаю? Можливо, вони загинуть раніше, ніж змелють це зерно, можливо, самі стануть часткою землі, гноєм для ланів, – і хто знає, яких чужих ланів? Ветерани, що вже брали учать у багатьох війнах імператора, згадували своїх товаришів, що полягли трупом у чужих країнах. Усі ветерани знали один одного. Й відрізнялися від решти тим, що спілкувалися між собою своєрідною власною мовою, мовою, якої солдати всього світу навчаються тільки перед обличчям смерті. Ветерани мали сотні тисяч спільних спогадів: про бурі і спеку, місяць уповні та вечори, полудень і ранок, а на іконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися іншими очима, ніж молодь.

– Пам’ятаєш, – міг сказати котрийсь із них, – тоді в Саксонії? Там була криниця, коло якої ми з третьої роти мали стояти на варті два кляті й криваві довгі дні.

– Авжеж, – відповідав йому хтось, – криниця, що, як я знаю, стояла за три милі від Дрездена…

– А як смакувала ковбаса коло Ейлау! – казав хтось третій.

– Ще б пак, – підхоплював четвертий, – адже ту ковбасу зробили з доброго огира!

– Тоді то був кінь нашого полковника.

– А тепер нас чекає хіба що капітанський!

– А де, власне, поліг той малий і дурний Деґранж?

– Мабуть, на Березині. Він був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його!

– А капрал Дюпюї?

– Хай йому біс, під Аустерліцом! Ти що, пам’яті вже не маєш? Забув добрягу Дюпюї?

Молоді рекрути анітрохи не розуміли тих розмов. Тільки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали імператора. А от їм імператор чужий, а життя близьке. Чому він прагне війни? Навіщо, куди і чому вони повинні йти?

Але все-таки йшли, йшли та йшли. А йдучи по Парижу й проминаючи палац, де жив імператор, гукали: «Хай живе імператор!»

Натомість він, імператор, був самотній. Самотній, завжди самотній, сидів він перед картами – великими, строкатими і плутаними, своїми улюбленими картами. На тих картах був увесь великий світ. Увесь великий світ складався з самих бойовищ. Ох, як легко завоювати світ, якщо дивитись тільки на карти, де він зображений! На них кожна річка – перешкода, млин – опорний пункт, ліс – криївка, пагорб – спостережний пункт, церква – об’єкт атаки, струмок – союзник, а всі лани всього світу, луки і степи – які розкішні сцени пишних битв! Які гарні карти! Вони зображують землю гарніше, ніж картини. Земля, коли споглядати тільки карти, видається малою, тож її можна швидко перейти, так швидко, як дасть змогу час, оті дзиґарі, які невблаганно цокають, пісок, що невпинно сиплеться…

Імператор позначав на картах хрестики, зірки та рисочки, замислившись, немов грав у шахи. Писав цифри то з одного, то з другого боку. Ось убиті, а ось кількість живих, тут гармати, а там вершники, тут обоз, а там санітарна частина. Тільки коні, мішки борошна, бочки горілки, вороги, люди, коні, горілка, валахи, воли, – і люди, люди, люди, щоразу люди.

Інколи імператор підводився, відходив від столу та від карт, відчиняв вікно й дивився на великий, широкий плац, де колись він, дрібний невідомий офіцер, командував багатьма невідомими солдатами. Багато тисяч дрібних солдатів ішли тепер на північний захід. Імператор прислухався до їхніх пісень. Чув їхні барабани. То були ще давні барабанщики. Чув їхню швидку і тверду ходу. То була дивовижна, проворна й переможна хода французів, ритм швидких, сміливих ніг, що ходили по шляхах половини світу: бравих ніг, ніг імператорських солдатів, ще корисніших і потрібніших, ніж їхні руки.

У такі хвилини імператор із пожадливою втіхою дослухався до вигуків «Хай живе імператор!». Із радістю в серці знову сідав за стіл перед картами і червоним, кривавим олівцем там і там ставив цифри. Вони означали: горілка, коні, воли, вози, гармати, солдати, – солдати, що саме йшли повз палац і гукали: «Хай живе імператор!»

XVI

Імператор давно вже не бачив матері. Він дуже рідко згадував її, оту стару жінку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше ніж рушити на війну. Цього вимагали і звичай, і його серце.

Незграбно, просто і гідно мати сиділа в широкому фотелі в затемненій кімнаті. Вона любила прохолодні сутінки, темно-червоні важкі завіси на зачинених вікнах, лагідну захисну тишу замкненого дому з грубими стінами. Мати була стара і вже не витримувала буяння літнього сонця.

Син прийшов до матері перед обідом. Він, здавалося, приніс частку насиченої сяйливої спеки, що панувала сьогодні в місті. Серед лагідних темно-червоних, ледь пронизаних сонцем тіней, які виповнювали кімнату, його білі, мов сніг, туго напнуті штани полискували занадто яскраво, мало не обпікаючи очі. Імператор приїхав верхи, його остроги видавали вишуканий, але недоречний і прикрий у цій кімнаті дзенькіт. Він нахилився, поцілував руку матері й зачекав, поки вона поцілує його в голову, в нахилене тім’я. Якусь мить стояв у цій зігнутій, украй незручній позі. У своїх завузьких штанах імператор навряд чи міг стати навколішки. М’яка, велика й дуже біла материна рука кілька разів погладила йому волосся. Обоє мовчали.

– Сину, сядь! – проказала нарешті стара жінка. Імператор випростався, але й далі стояв, не відступаючи від матері. Вона не знала, що тримає його на ногах: шанобливість чи нетерпіння. Вона знала свого сина. Він був не менш шанобливий, ніж нетерплячий. – Сядь, мій сину! – повторила вона, і син послухався.

Він сидів прямо перед матір’ю, якраз навпроти вікна, на його обличчі відображувалися темно-червоні, пронизані сонцем завіси.

Мати обернулася до сина всім тілом. Довгу мить спостерігала його. Імператор відчував погляд її відкритих ясних очей, дав матері перевірити себе. Та й він вивчав її старе обличчя, великі гарні вуста, гладеньке чоло, де не проступила ще жодна зморшка, тверде підборіддя і гарний прямий ніс. Так, немає сумніву, він багато успадкував від матері. Вона мала подобу матері великого імператора, яким він був. Споглядаючи матір, він пересвідчився, що підтверджено і його обличчя, і майже підтверджено долю. Але тепер він не мав ані терпіння, ані часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобіт, мати помітила.

– Я знаю, – заговорила вона, і її голова ледь затрусилася, а голос був скорботний і тихий. – Знаю, – казала вона, – що ти не маєш часу. Ти, мій сину, ніколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпіння. Стережися, щоб нетерпіння не довело тебе до загибелі. Ти повернувся тепер через нетерпіння. Ти мав би лишатися там!..

– Я не міг! – відповів імператор. – Мої вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острів. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити їх зненацька.

– Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання має свою цінність.

– Я вже задовго чекав! – вигукнув імператор. Він підвівся. Розмовляв тепер дуже гучно, і його голос звучав уже майже як лайка: – Я не міг чекати ще довше! – кричав він. – Вони б удерлися до країни, якби я чекав довше!

– Тепер уже запізно чекати… – мовила мати. – Ти тільки посидь, мій сину, я, можливо, маю ще тобі щось сказати.

Імператор сів знову.

– Мій бідолашний сину, – промовила стара жінка, – я, мабуть, бачу тебе востаннє! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я ніколи не боялася за твоє життя або боялася дуже рідко. А тепер мені страшно. Я не можу допомогти тобі, бо ти й сам могутній. Не можу й порадити тобі, бо ти й сам розумний. Я можу тільки молитися за тебе.

Тепер імператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зіперся ліктями на свої сліпучі білі штани і вперся підборіддям у зчеплені руки.

– Так, молися за мене, мамо! – сказав він.

– Якби твій батько ще жив, – казала далі мати, – він придумав би якийсь вихід.

– Батько не зрозумів би мене! – кинув імператор.

– Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, і її металевий, гарний низький голос забринів. – Твій батько був великий, розумний, сміливий і скромний. Ти всім завдячуєш йому. Ти успадкував усі його риси, крім скромності. Твій батько мав терпіння!

– Мамо, я маю іншу долю! – відповів імператор.

– Так-так, – підтвердила стара жінка, – ти справді маєш іншу долю. – Помовчала якусь мить, а потім заговорила знову: – Сину, мені здається, ти постарішав, як ти почуваєшся?

– Мамо, я інколи втомлююсь, – признався імператор. – Інколи я зненацька відчуваю втому.

– І яка причина?

– Я не звертався до лікаря. Якщо я покличу лікарів, це означатиме, що я смертельно хворий.

– Ти витримаєш це?

– Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутніший, ніж будь-коли. Я переможу їх!

Імператор підняв голову й дивився просто повз матір, на мету, яку хотів бачити тільки він… на переможне повернення.

– Нехай Господь благословить тебе! – проказала мати. – Я молитимусь за тебе.

Імператор підвівся. Підійшов до старої жінки й нахилився. Вона перехрестила сина і подала свою білу, стару, велику м’яку руку. Він поцілував її. Лівою рукою мати обняла сина за шию. Крізь чорний шовк її рукавів він відчув на шиї лагідне тепло повних материнських рук. Цієї миті імператора опанував смуток. «Я б хотів отак обняти свого сина, – подумав він. – Таж моя мати щаслива, бо має змогу обняти свого сина!»

Одна тепла краплина, друга, третя впали на його нахилене до землі тім’я. Імператор не наважувався глянути, та, власне, й не міг, утримуваний фактично лагідними кайданами материнських обіймів. Коли мати нарешті відпустила сина, і він зміг підвестися, то побачив, що мати плаче. Вона плакала з незворушним обличчям, жодна риска не змінилася на ньому. Тільки з її великих, широко розплющених очей ненастанно збігали сльози.

– Мамо, не плач… – безпорадно й тихо благав імператор.

– Я плачу з гордості, – відповіла стара жінка своїм звичайним голосом, неначе зовсім не плакала. Її горло, вуста і голос не мали нічого спільного з її сльозами.

Мати ще раз перехрестила сина і щось пробурмотіла. А потім мовила:

– Іди, мій сину! Нехай Господь, мій сину, благословить тебе, нехай Господь благословить тебе, мій імператоре!

Імператор ще раз уклонився і мерщій вийшов. Його остроги видзенькували, чорні чоботи вилискували, незважаючи на сутінки в темно-червоній кімнаті, а білі, мов сніг, штани сяяли яскраво й кричуще.

XVII

Коли за півгодини імператор інспектував війська паризького гарнізону, і то востаннє перед походом на війну, він ще відчував на тім’ї поцілунок і сльози старої жінки, але все-таки йому здавалося, ніби збігло вже багато часу, відколи він вийшов із затіненої червоної кімнати. Солдати паризького гарнізону були підготовані для майбутнього воєнного походу ретельніше, ніж решта військ країни. Навіть рекрути мали здорові й веселі обличчя добре нагодованих людей. Імператор задоволено дивився в сміливі, молоді та слухняні очі хлопців, нещодавно вперше взятих до війська, та в мудрі, вірні та віддані очі своїх досвідчених ветеранів. Їхні ранці, шинелі й чоботи видавались міцними. Чоботи імператор перевіряв із подвоєною пильністю, майже з любов’ю. Під час походу, який він задумав, дуже багато залежало від чобіт та ніг, майже не меншою, а може, ще й більшою мірою, ніж від рук та рушниць. Але імператор був задоволений і рушницями. Цівки були щойно змащені, матово-сині та надійні, й полискували лагідно і грізно. Яскріли відполіровані вістря багнетів. Імператор повільніше, ніж звичайно, майже замислено ходив поміж застиглими рядами і вряди-годи тягнув за ґудзик, перевіряючи, чи міцно він тримається, за якийсь ремінець, за портупею, за шнурок. Підійшов до великого польового казана, запитав, яке м’ясо варять сьогодні, а почувши, що зварили валаха, наказав, щоб і йому дали шматочок. Після свого останнього невдалого походу він не куштував баранини з бобами. Взяв олов’яну ложку в якогось сержанта, лівою рукою підніс до вуст скибку хліба, а правою – повну ложку, стояв, широко розставивши ноги, перед своїми солдатами, і в кожного, хто бачив, як їсть імператор, тішилося серце. Очі світилися гордістю й потроєним голодом. Солдатів охопила шаноблива побожність, якої вони ніколи не відчували під час служби Божої в полі та церквах, у кожному серці озвалася святкова, дитяча і водночас батьківська ніжність до їхнього великого імператора. Він був всевладний і водночас зворушливий. Імператор зайшов у каре і, як і завжди, розмовляв із солдатами, і знову проказував давні слова, в силі яких так часто пересвідчувався: слова про ворогів батьківщини, про союзників ганебного короля, про колишні перемоги, про аристократів і полеглих, а зрештою про честь, честь і честь. Офіцери знову подіставали з піхов шпаги. Полки знову проревіли: «Хай живе імператор! Хай живе свобода! Хай живе імператор!» Імператор знову підкинув у повітря капелюха й вигукнув: «Хай живе Франція!» – і то здушеним голосом, відчувши ще більшу зворушеність, ніж у темному материному салоні. Він хотів ще когось обняти, перше ніж покинути полки, й шукав підходящу кандидатуру. Він уже надто часто обіймав генералів, полковників, сержантів і навіть пересічних солдатів. Аж тут він помітив малого барабанщика-недолітка, що їх, добрих синів його полків, було так багато у війську, – недолітка, якого зачали перед якоюсь битвою, мабуть, одразу кілька батьків і який народився, певне, в наметі маркітантки десь у Німеччині, Італії, Іспанії, Росії або Єгипті.