– Авжеж, – погодився Гайяр, – але немов програна.
Вони пiшли по вулицi поряд, як брати, i занурились у нiчний туман, що був наче рiдний iм i невдовзi поглинув iх.
VI
Час бiг невпинно i видавався iмператоровi швидшим, нiж будь-коли ранiше в його життi. Інколи його опановувало прикре вiдчуття, нiби час уже не кориться йому, як давнiше, як багато рокiв тому. «Багато рокiв тому!» – проказав вiн уголос i заходився рахувати, i заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дiд. Давнiше вiн сам визначав i спрямовував плин годин, якi мали його мiру та повноту й утверджували в багатьох частинах свiту його iм’я i могутнiсть. Сьогоднi iмператоровi корилися, можливо, тiльки люди, натомiсть час утiкав вiд нього, розпливався i розмивався, тiльки-но вiн прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Вiн лишив iх тiльки на мить. Кiлька коротких мiсяцiв вони не вiдчували його погляду, що приборкував i вабив, твердого i улесливого потиску його руки, грiзного i нiжного, гнiвного i чуттевого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хiба можна забути такого, як вiн? – але вiдвикли вiд нього. Вони жили без нього, чимало навiть проти нього, i то в порозумiннi з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидiв сам мiж численних i часто змiнюваних людей i друзiв. Невдовзi приiхали його брати, сестри, мати.
Час минав, ставало яснiше i теплiше, весна в Парижi буяла i пишалась, скидалася майже на лiто. В саду Тюiльрi пурхали дрозди, вже обережно й поволi поширились пахощi бузку, iмператор, гуляючи самотнiй у саду, заклавши руку за спину i опустивши очi в жорству дорiжок, не раз увечерi чув солов’iв. Весна вже утвердилась. У такi години iмператор думав, що вiн усе життя так уважно стежив за вiчною змiною пiр року, що набув звичку вiдчувати сприятливi або несприятливi нагоди, прихильнi або неприхильнi обставини, зичливий або ненависний настрiй природи, вiдчувати, якi накази виконано згiдно з його намiром, а якi витлумачено хибно. Земля була територiею, небо – союзником або супротивником, пагорб – пунктом спостереження, долина – пасткою, струмок – перешкодою, гора – прикриттям, лiс – засадою, нiч – спочинком, ранок – нападом, день – битвою, а вечiр – перемогою або поразкою. Так просто було давнiше. «Багато рокiв тому!» – думав iмператор.
Вiн повернувся в палац. Хотiв побачити портрет сина. В неспокiйнi години iмператор тужив радше за своею дитиною, нiж за ii матiр’ю. Імператор був незвичайним витвором та порiддям свавiльноi природи i водночас, здавалося, змiнив ii закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своiх предкiв. Його предки жили завдяки його iменi. Але природа мстива, вiн знав про це. Дозволивши iмператоровi надати блиску предкам, вона була змушена вiдмовити йому в нащадках. «Моя дитина! – думав iмператор. Вiн думав про сина з нiжнiстю батька, матерi i дитини. – Моя нещасна дитина! – думав iмператор. – Вiн мiй син, то, мабуть, i мiй спадкоемець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, вiн народився для мене. Я хочу бачити його».
Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячi, здорове i невинне. Його лагiднi очi довiрливо дивилися назустрiч ще не вiдомому, страшному, прекрасному i небезпечному життю. «Це моя кров! – думав iмператор. – Йому вже не доведеться завойовувати, але вiн повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрi поради… Я не можу побачити його!..»
Імператор вiдступив на два кроки. Було надвечiр’я, крiзь вiдчинене вiкно в кiмнату заходили сутiнки i повiльно стелилися вздовж стiн. Темнi одяганки iмператорського сина непомiтно розчинилися в них. Блiдо свiтилося тiльки його рiдне i дуже далеке личко.
VII
На столi стояв пiсковий годинник з вiдшлiфованого берилу. Через вузеньку шийку сiялася жовтувата тонесенька цiвка пiску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож iмператор усякчас мав перед очима свого ворога – час. Інколи вiн задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше нiж вибiгав пiсок, – дитяча гра. Імператор вiрив у таемниче значення дат, днiв, годин. Вiн повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня вiн колись наказав розстрiляти свого невинного ворога – герцога Енгiенського. Імператор мав добру пам’ять. Мертвi – так само. Скiльки ще часу потребують мертвi, щоб помститися?
Імператор чув плин годин i пiд час розмов iз мiнiстрами, друзями та радниками, i тодi, коли народ пiд вiкнами надворi вигукував радiснi заклики. Терплячий, розмiрений i монотонний голос годинника був гучнiшим за виття i галас юрби. Імператор любив його бiльше, нiж голос народу. Народ – ненадiйний друг, час – вiрний надiйний ворог. У вухах iмператора ще лунали ненависнi крики, коли десять мiсяцiв тому, розбитий i безсилий, вiн покидав краiну. Кожен радiсний вигук юрби болiсно нагадував йому про всi ненависнi вигуки iншого тлуму.
Ох, вiн усе-таки мусить утримувати тих, хто вагаеться, навiть у брехунiв створювати враження, нiби вони не брешуть йому, навiть нелюбим засвiдчувати, нiби вiн любить iх. Вiн заздрив своему вороговi, старому i незграбному королю, що втiк вiд нього. Король урядував iм’ям Бога i пiдтримував мир завдяки своiм предкам. Натомiсть вiн, iмператор, змушений воювати. Вiн тiльки генерал своiх солдатiв.
VIII
Був лагiдний квiтневий ранок. Імператор покинув палац. Вiн iхав верхи по мiсту в сiрому солдатському плащi, на бiлому конi, в бойових i все-таки вишуканих чоботях iз м’якоi юхти, на яких поблискували срiбнi остроги, вправний i небезпечний, у чорному капелюсi на опущенiй головi, що вряди-годи несподiвано смикалась угору, немов iмператор раптом виходив iз глибокоi задуми. Вiн iхав ступою. Кiнь розмiрено й тихо вицокував на камiннi. Людям, якi бачили, як iде iмператор, у тупотi копит бiлого огира вже вчувався розмiрений i люб’язний поклик тих небезпечних барабанiв, якi закликають на вiйну. Люди зупинялися, скидали капелюхи i кричали: «Хай живе iмператор!» – зворушенi, враженi й трохи наляканi його виглядом. Цей його сьогоднiшнiй образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у iхнiх кiмнатах та кiмнатах друзiв, вiн прикрашав краi тарiлок, iз яких вони iли щодня, чашки, з яких вони пили, металевi рукiв’я ножiв, якими нарiзали хлiб. То був знайомий, рiдний, – атож, рiдний, – образ великого iмператора в сiрому плащi та чорному капелюсi на бiлому огирi. Тому люди часом навiть лякалися, побачивши цей образ живим: живого iмператора, живого коня, справжнiй плащ, реальний капелюх. Імператор iхав досить далеко попереду вiд свого почту, генерали та мiнiстри в пишному вбраннi iхали вслiд за ним на шанобливiй вiдстанi.
Добре молоде сонячне сяево сiялося крiзь свiтло-зеленi, свiжi крони дерев обабiч вулиць i в паризьких садках. Похмурим чуткам, якi надходили з багатьох районiв краiни, людям сьогоднi не хотiлося вiрити. Вже чимало днiв точилися розмови про повстання вiрних у краiнi королю вiйськ проти iмператора. Подейкували, що могутнi свiту цього ухвалили знищити iмператора, а разом з ним i Францiю. На всiх кордонах краiни стояли готовi до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Вiднi, в домi свого батька, австрiйського iмператора. Вона не повернулася додому, ii до Францii не пустили. У Вiднi тримали в полонi й сина iмператора. На всiх кордонах Францii вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховiснi чутки, вiйну на кордонах i смерть на чатах. Вони були схильнi покладатись на добрi новини, про якi писали в газетах. Тепер вони бачили, як по мiсту iде iмператор, точнiсiнько такий, якого, як здавалося, вони знали, – могутнiй i замислений, розумний, величний i вiдважний, володар битв, – iде серед молодоi весни паризькими вулицями, тож iм видавалося цiлком природним, що небо прихильне до них та iмператора, i вони всiею душею вiддавались вiдраднiй мелодii цього щасливого дня та своiх радiсних серць.
Імператор iхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привiтав зiбраний там люд Сен-Жермена, робiтникiв i солдатiв. Вiн знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся i рiвнi пасма, якi свавiльно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бiдними i простими людьми вiн видавався бiднiшим i простiшим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня i вже припiкало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Вiн змусив i коня, i себе до недвижностi пам’ятника, вплив i силу якоi вiн знав уже багато рокiв. Вiд юрби, де яснiли сотнi червоних жiночих хусток, здiймався добре знайомий кислуватий i жирний запах поту, огидний дух злиднiв пiд час свят, запах iхнього радiсного збудження. Імператор розчулився. Вiн тримав капелюха в руцi. Вiн не любив народ, не довiряв його радостi, захвату i запаху. А проте всмiхався, непорушно сидячи на бiлому конi, – улюбленець народу, iмператор i камiнь.
У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Якi вони однаковi – фельдфебелi, капрали, ефрейтори – всi, кого пощадила смерть i хто знову повернувся до своiх звичних мiщанських кислуватих злиднiв. Імператоровi спадало на гадку одне iм’я за iншим. Декого вiн добре пам’ятав i мiг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Вiн соромився. Люди любили його, i вiн соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, мiг пройматися лише спiвчуттям. Вiн сидiв на осяяному сонцем, а отже, вдвiчi сяйливiшому бiлому конi, з непокритою головою, мов придавлений галасом i криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер iмператор махнув капелюхом, ослабив вузду i зменшив тиск гомiлок так, щоб кiнь зрозумiв його й затанцював на мiсцi; потiм заговорив, i людям у юрбi здалося, нiби щойно почутi барабани промовляють людською, iмператорською мовою.
– Моi друзi, – почав iмператор, – товаришi моiх битв i перемог, свiдки мого щастя i нещастя…
Кiнь нашорошив вуха i ворушив тихенько переднiм копитом у такт словам iмператора.
Сонце стояло опiвднi, свiтило молодо й лагiдно.
Імператор насадив на голову капелюха i спiшився.
IX
Пiдiйшов до людей. Їхня любов пiдступила до нього з iхнiм вiддихом, потужно променилася з iхнiх облич, як сьогоднi сонце з небес, i йому раптом здалося, нiби так буде завжди. Тiеi митi iмператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретiв, на тарiлках i ножах, на стiнах кiмнат, – уже як мiф i ще живого.
Довгi мiсяцi у вигнаннi iмператор тужив за цим народом. То був народ Францii, тож вiн знав його. Народ блискавично був готовий i любити, i ненавидiти. Був святковий i глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, вiн був гордий у злиднях, великодушний у щастi, довiрливий i легковажний у перемозi, озлоблений i мстивий серед лиха, грайливий i дитинний пiд час миру, нещадний i нездоланний у битвi, швидко розчаровувався, був водночас довiрливий i недовiрливий, забудькуватий i схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’янiння i неодмiнно залюблений у помiркованiсть. Це був народ галлiв, народ Францii. Отож вiн любив iмператора.
Імператор уже не вiдчував недовiри. Люди обступили його. Кричали поблизу вiд нього: «Хай живе iмператор!» – коли вiн стояв помiж них, серед них, i здавалося, нiби люди, поки вiн стоiть серед них, прагнули довести йому: вони теж нiколи не забували, що вiн iхнiй iмператор. Вiн був iхнiм сином i iхнiм iмператором.
Імператор обняв одного лiтнього унтер-офiцера. Той чоловiк мав похмуре, жовтувате, смiливе кiстляве обличчя, шпакуватi, обвислi й ретельно розчесанi вуса, був вищий вiд iмператора на цiлу голову, i, поки вони стояли обнявшись, здавалося, нiби iмператор вiддався пiд захист худого i кiстлявого ветерана. Унтер-офiцер схилив голову лiворуч, а оскiльки йому перешкоджали i власний зрiст та незграбнiсть, i невисока та опасиста постать iмператора, цей рух видавався трохи смiховинним, але дав змогу iмператоровi поцiлувати його в праву щоку. Імператор вiдчув запах жовтуватоi шкiри, гострого оцту, яким ветеран змастив свiжопоголенi щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став iмператоровi близьким i рiдним. Так, солдатам, тим дивовижним воiнам французькоi краiни, був властивий запах народу; так пахла сама вiрнiсть, солдатська вiрнiсть: потом, тютюном, кров’ю i оцтом. Цiлуючи одного солдата, iмператор цiлував та обiймав увесь народ, удихав його запах, запах усiеi своеi Великоi армii, всiх полеглих i тих, хто вижив. Тим часом народовi, що бачив, як довгов’язий, худий i кiстлявий унтер-офiцер обiймае i немов захищае опасисте й куце тiло iмператора, здавалося, нiби вiн увесь стоiть там в обiймах iмператора, нiби вiн сам обiймае iмператора. Сльози наповнили очi глядачiв, i вони хрипкими голосами заревiли: «Хай живе iмператор!» Бажання плакати здушило iхнi радiснi горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран вiдступив на три кроки назад i виструнчився. Пiд його кущавими, пишними бровами свiтилися маленькi чорнi очi – вiдданi й небезпечнi вогники вiрностi.
– Де ти воював? – запитав iмператор.
– Мiй iмператоре, пiд Йеною, Аустерлiцом, Ейлау, Москвою, – вiдповiв унтер-офiцер.
– Як тебе звуть? – запитав iмператор.
– П’ер-Антуан Лавернуаль! – прогримiв унтер-офiцер.
– Я дякую вам, – проказав iмператор гучним голосом, тож його мали чути всi, – лейтенанте П’ере-Антуане Лавернуалю!
Новий лейтенант знову виструнчився. Вiдступив ще на крок назад, пiдняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, i вигукнув здушеним голосом: «Хай живе iмператор!» Знову став у шерегу товаришiв, звiдки його витягнув iмператор, i пiвголосом розповiдав усiм, хто зiбрався навколо:
– Ви тiльки подумайте, вiн одразу впiзнав мене! Ти, мiй любий Лавернуалю, сказав вiн, був пiд Єною, Аустерлiцом, Ейлау i Москвою! Ти ще не маеш нiякоi вiдзнаки. Ти матимеш ii. Я призначаю тебе лейтенантом.
– Вiн знае нас усiх, – проказав один з унтер-офiцерiв.
– Вiн не забув нiкого! – додав другий.
– Вiн упiзнав його, – шепотiли десятки солдатiв. – Вiн знав його прiзвище. Знав навiть обидва iменi. П’ере-Антуане Лавернуалю, сказав вiн, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сiв на коня. Лавернуаль, думав вiн, бiдолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха i, видимий усiм, пiдвiвшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розумiли серед гуркоту гармат:
– Паризький народе! – вигукнув вiн. – Хай живе Францiя!
Імператор повернув коня. Всi ринули йому вслiд – i вiдокремили його, сяйливого коня i сiрий плащ вiд iмператорського почту. За iмператором пiшла не одна сотня людей: чоловiкiв у мундирах i в цивiльному, а також жiнок у червоних хустках, що яскрiли пiд юним сонцем.
X
Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений i скорботний. Завжди вiн змушений обiймати невiдомих бiдних людей, давати iм титули й ордени, щоб вербувати i купувати iх. Вони любили його, а йому були байдужi. Імператор соромився. Обiймати ще одного Лавернуаля! Невже i цього звуть Лавернуаль? У Великiй армii було багато тисяч унтер-офiцерiв, чотириста тисяч солдатiв. Вiн, великий iмператор, соромився малих лавернуалiв…
XI
Імператор наказав, щоб у кожному мiстi краiни дали по сто гарматних пострiлiв. То була його мова. Отак вiн повiдомив народовi, що одержав перемогу над повсталими ворогами – друзями короля.
Гармати прогримiли в усiй краiнi, i iм вторувало могутне вiдлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упiзнали голос нещадного iмператора, що повернувся в краiну. Навiть про мир вiн повiдомляв пострiлами.
Брат iмператора казав:
– Було б краще звелiти бамкати в дзвони, а не стрiляти з гармат.
– Так, – погодився iмператор, – я люблю дзвони, i ти знаеш про це. Я б охоче послухав iх. Але зi дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.
– Кого ти маеш на увазi? – запитав брат.
– Увесь свiт, – повiльно i врочисто мовив iмператор.
Брат пiдвiвся. Тiеi митi вiн боявся всього свiту, що був ворогом iмператора, а водночас боявся i брата, що мав за ворога цiлий свiт. Ще надворi, перед дверима, перше нiж зайти, вiн проймався спiвчуттям до iмператора i вiдчував страх за нього, й вирiшив не виявляти перед його обличчям анi страху, анi спiвчуття. А тепер, стоячи перед iмператором, вiн, як уже вiддавна, скорився i його поглядовi, i голосу. Братовi здавалося, нiби вiн – один iз безiменних гренадерiв могутнього iмператора.
