Проект «Украiна». Австрiйська Галичина
Микола Романович Литвин
Проект «Украiна»
Ця книга – дiалог iсторикiв, географiв, лiтературознавцiв, письменникiв i публiцистiв про час i простiр пiдавстрiйськоi Галичини вiд кiнця ХVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, розпаду Дунайськоi монархii. Насамперед показано iсторичну спадщину «довгого» ХІХ ст. У цей час у складi Австро-Угорськоi монархii Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним iз свiтових центpiв видобутку «чорного золота». В кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох полiтикiв i мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль, залiзничний потяг i трамвай, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Там з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентськi об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти, футбольнi та хокейнi команди. Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв, якi здобули неоцiнений управлiнський досвiд у Галицькому сеймi i Вiденському парламентi; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Така подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю з кiнця XVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.
Проект «Украiна»
Австрiйська Галичина
© М. Р. Литвин, автор-упорядник, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
Передне слово упорядника
Дорогий читачу! У центрi Львова, на аттику iмпозантноi будiвлi Галицького сейму (нинi Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка) можна побачити алегоричну скульптурну групу «Галичина, Вiсла i Днiстер». Ще чотири постатi над головним фризом уособлюють Любов i Справедливiсть, Правду i Вiру, а пiд ними вмiщенi алегорii Освiти та Пpацi…
Цi скульптури, та й цiла будiвля, засвiдчують, як несподiвано пеpеплелося вiчне й змiнне у долi Укpaiни та цiлоi Схiдноi та Центральноi Євpoпи. Майже столiття тому зникла колись могутня Австpo-Угоpщина, владу якоi символiзувала масивна сеймова споруда. Зовсiм по-iншому нинi прочитуеться поеднання Вiсли i Днiстpa, та й сама iдея Галичини постае у зовсiм iншому контекстi, анiж столiття тому. Двi свiтовi вiйни разюче пеpекpoiли мапу Центpально-Схiдноi Євpопи, тpансфоpмували iстоpичну пам’ять не одного поколiння ii жителiв. Змiнили вони i Галичину. Пpoте вiчнi цiнностi – любов до рiдного кpаю, вipа в силу суспiльноi справедливостi, освiти та працi для добpа наpoду – залишилися сталими, пов’язуючи минулi й сучаснi поколiння.
Тому не можна забувати, що власне тут, у Галицькому сеймi, двi сотнi галицьких украiнцiв здобули неоцiненний досвiд конституцiйних практик, який згодом iм знадобився для законотворчоi дiяльностi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, проголошеноi в ходi розпаду Австро-Угорськоi монархii восени 1918 року. Водночас в iхнiх умах i душах мiцнiла й фоpмувалася iдея единоi собоpноi Укpаiни.
У цiй книзi нарисiв, яку написали вченi Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, йдеться про Галичину доби Габсбургiв (1772–1918). Маемо надiю, що вона дозволить краще реконструювати модернiзацiйнi процеси у Центрально-Схiднiй Європi до Першоi свiтовоi вiйни, зрозумiти особливостi визвольного руху украiнцiв, iхнi прагнення до нацiонально-державного буття i соборностi Украiни. У цей час захiднi украiнцi створили не лише низку громадських культурно-освiтнiх, наукових i кооперативних структур, але й продовжили дiалог iз дiячами европейськоi культури, надднiпрянськими побратимами.
Галичина була простором читання багатьох народiв: поляки поширювали культ Адама Мiцкевича, Юлiуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зiгмунда Красiньського; австрiйськi нiмцi захоплювалися поезiею Йоганна Вольфганга фон Гете, Генрiха Гейне, драмами Фрiдрiха Шiллера. Сюди доносилися вiдголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Нацiональнi почуття украiнцiв формували твори Маркiяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.
Кордон на Збручi не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребiнки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесi Украiнки, Михайла Коцюбинського. Проте найбiльше вплинув на свiдомiсть галичан генiй Тараса Шевченка. У Галичинi поширювалися i видавалися його твори, споруджувалися пам’ятники Кобзаревi i виготовлялися проекти його монументiв для Киева.
У Перемишлi, Львовi та Коломиi популяризувалися слова та музика нацiонального гiмну «Ще не вмерла Украiна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький i надднiпрянець з-пiд Киева Павло Чубинський. У Галичинi була добре знаною книга харкiвського адвоката Миколи Мiхновського «Самостiйна Украiна», яку видано у Львовi 1900 р. Дух Мiхновського у Львовi також пiдсилив полiтемiгрант з Мелiтополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львовi ще перед Першою свiтовою вiйною.
У сеpeднi вiки через Галичину, зокрема пiсля занепаду княжого Киева, у добу Галицько-Волинського королiвства, проходив знаменитий Варязький шлях вiд Балтики до Чорного моря, Вiзантii. Згодом величнi торги у давньому Львовi, Галичi, Кутах та iнших мiстах i мiстечках краю, що дiстали магдебурзьке право, були добре знанi европейським та азiйським купцям i ремiсникам. Згодом, у модеpну добу iх традицii перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львовi (вiдкрита 1894 р.), ii електричнi фунiкулери, свiтловi фонтани, модерний дерев’яний стадiон, вишуканi зi скла i металу павiльйони викликали вибух емоцiй у вiдвiдувачiв iз рiзних краiн. Невдовзi (1907) у мiстi збудовано iз залiзобетону один з перших у Європi унiвермагiв (його план намагалися перейняти радянськi архiтектори повоенного Киева). Для хокеiстiв у Львовi збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модернi залiзничнi мости та тунелi. На рубежi столiть у Галичинi прокладено телеграфний i телефонний зв’язок, у мiстах встановлено газове i електричне освiтлення вулиць.
Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним з потужних центpiв видобутку «чорного золота». Тому в кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. Здавалося, що вiн матиме великi економiчнi перспективи, життя тут буде процвiтати, а грошi тектимуть сюди рiкою.
Не випадково австрiйська влада та мiська адмiнiстрацiя Львова навiть розробили план будiвництва морського порту у Львовi, який через судноплавнi канали з Днiстром i Бугом мав з’еднати мiсто з двома морями. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль i залiзничний потяг, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст. тут з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентське об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти.
Росiйський царат, як правило, блокував аналогiчнi плани надднiпрянських украiнцiв, тому грошi знаних спiввiтчизникiв – киiвського пiдприемця i садiвника В. Симиренка, полтавськоi помiщицi Є. Милорадович нерiдко вкладалися в украiнськi iнiцiативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi.
Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Як стверджуе один iз найавторитетнiших сучасних дослiдникiв iсторii Центральноi та Схiдноi Європи Ларi Вулф, початково просвiтницька iдея Галичини засвоюеться, переробляеться та змiнюеться рiзними нацiональними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столiттi. І хоч австрiйська провiнцiя Галичина припинила адмiнiстративно-полiтичне iснування у 1918 р., а пiсля Другоi свiтовоi вiйни – iз знищенням евреiв, подiлом ii територii мiж Польщею i УРСР та вiдповiдним примусовим розселенням полякiв i украiнцiв – взагалi втратила свiй успадкований iз попередньоi епохи етнографiчний та геополiтичний характер, на початку ХХІ столiття «дух Галичини був невловимим, примарним, мiфологiчним, суперечливим, але усе ще дуже живим».
Зауважимо i те, що ця книга писалася не стiльки для галичан, скiльки для всiх украiнцiв – наших спiввiтчизникiв на Сходi, Пiвднi та Центрi Украiни, бiльшiсть з яких, як стверджують соцiологи, нiколи не переiжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова i Галича, монастирiв Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замкiв Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадiв Яремчi i Шешор. Отож, автори сподiваються, що подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.
І, насамкiнець, представимо авторiв книги. Їi вiдкривае оригiнальний нарис ученого-семiотика, iсторика i фiлолога Романа Голика. Патрiарх iсторичного цеху краiни Феодосiй Стеблiй, дослiдник творчостi Маркiяна Шашкевича та «Весни народiв» 1848 р., пройшов вишкiл в Інститутi суспiльних наук у самого академiка АН УРСР Івана Крип’якевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз е автором низки оригiнальних лiтературознавчих нарисiв про Тараса Шевченка, Івана Франка та iнших свiточiв украiнськоi культури. Наталiя Колб висвiтлюе маловiдомi сторiнки Греко-католицькоi церкви, насамперед дiяльнiсть ii парафiяльного духовенства, збирае i популяризуе украiнську пiсенну творчiсть. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарвардi, викладати авторськi курси в унiверситетах Украiни, Угорщини, Австрii, Австралii, Польщi. Доктор фiлологiчних наук Тимофiй Гаврилiв е не лише лiтературознавцем, перекладачем-германiстом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повiстей, фiлософськоi поезii. Ірина Орлевич тривалий час дослiджуе дискусiйнi аспекти дiяльностi галицьких русофiлiв i москвофiлiв, органiзовуе релiгiезнавчi конференцii. Географ за освiтою, а нинi професор iсторii Володимир Клапчук серед перших науковцiв реконструював лiтопис галицького нафтовидобутку i лiсопереробки, становлення туризму на Прикарпаттi. Професор Ігор Райкiвський вiдтворюе взаемини надднiпрянських i галицьких iнтелектуалiв до Першоi свiтовоi вiйни, а також успiшно викладае iсторiю у Прикарпатському нацiональному унiверситетi iм. В. Стефаника. Молодий випускник аспiрантури Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни Євген Поляков, вiриться, невдовзi стане знаним науковцем у галузi юдаiки. Що ж до упорядника цiеi працi, то вiн нинi очолюе Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни i е дослiдником украiнсько-польських вiдносин новiтньоi доби, автором кiлькох книг про Украiнськi визвольнi змагання першоi половини ХХ ст.
Австрiйська Галичина
Галичина: вiд австрiйського до радянського мiфiв
Уявлення про Галичину змiннi настiльки, наскiльки мiнливою була й сама доля цього регiону. Тут спробуемо у загальних рисах вiдтворити лексикон стереотипiв, з яких склалися украiнський, польський та (згодом) росiйський образи Галичини австрiйського перiоду, а також подальшу долю цього образу в ментальностi жителiв краю. Йдеться, зрозумiло, про набори банальностей, якi нiчого, крiм банальностей, не мiстять, але без них, мабуть, мiф Галичини втратив би свою оригiнальнiсть.
Образ галицького мiста. У цьому рядi стереотипiв i концептiв ключовим е образ Львова як «галицькоi столицi». У ньому злилися принаймнi два рiзнi стереотипи мiста: польський та украiнський. Мiф «польського» Львова, що викристалiзувався до Другоi свiтовоi вiйни, мае кiлька форм.
Одну з них можна назвати «мiлiтарною». Вона опираеться на образ «завжди вiрного» мiста-воiна – фортецi, що захищае «цивiлiзований Захiд» вiд «Дикого Сходу». Їi складовою став стереотип «оборонцiв Львова», елементом якого, у свою чергу, була мiфологiя «львiвських дiтей». У цьому планi Львiв асоцiювався з ареною украiнсько-польського протистояння наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни i цвинтарем «орлят». Це уявлення про мiсто дiстало свiй вираз як на рiвнi поетики та риторики художнiх текстiв (М. Гемар, К. Макушинський), так i в мовi живопису (В. Коссак) та монументальноi архiтектури (Р. Індрух). Ще один рiзновид польського мiфу Львова поеднуе в собi два компоненти. Це ностальгiя за «добрими австрiйськими часами» та гумористичний образ «дуже приемного та веселого мiста», де майже усi один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрi знаходиться уявлення про iдеальний Львiв, ознаками якого е, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Кракiвський», «Атлас», «Козьол», «Імперiал»), льокалi («Телiчкова», «Сковрона»), а з iншого – академiчнi заклади (Полiтехнiка, Унiверситет, Академiя Ветеринарноi медицини, Вища Економiчна школа), де працюють видатнi фахiвцi та вчиться дуже здiбна i безтурботна молодь. До того ж, Львiв – осiдок трьох архiепископiв, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» перiод час мiф австрiйського Львова мiстив також ностальгiю за «давнiм порядком». Його втiленням був ерудований, педантичний i виконавський iнтелiгент (урядовець, юрист, вчитель) i ширше – представник суспiльноi елiти «австрiйського зразка». Звiдси – й сюжетнi лiнii, що намагаються «спорiднити» польський Львiв з габсбурзьким Вiднем. Одним з показових е образ львiвського костелу Св. Єлизавети: i через пряме апелювання до трагiчних моментiв у життi iмператорськоi родини (а також мiфологii «доброго цiсаря Франца Йосифа»), i через складнi асоцiацii, що пов’язують львiвський храм з вiденською «Штефанскiрхе» (Є. Янiцький). Мiф «щасливого Львова» опирався на уявлення про iнтелiгента, який легко сприймае життя, займаеться спортом тощо, а також на образи «пересiчних» мешканцiв мiста, якi супроводять його iснування (вiд «бельферiв» та «шимонiв» до перекупок i жебракiв) (С. Лясковницький, К. Шлеен). Пiзнiше стереотип львiв’янина-iнтелiгента зливався з образами низовоi культури до- та мiжвоенного Львова. Їi репрезентантом став «львiвський батяр» – «гультяй, яких мало», нерiдко «герой з-пiд темноi зiрки» з кримiнальним минулим. Усi цi елементи з’явилися у радiодискурсi «Веселоi львiвськоi Хвилi», а пiзнiше були перекодованi на мову кiнематографii (пара Щепко / Тонько). У «полоноцентричнiй» картинi свiту мiсто-кавалер «Вiртутi Мiлiтарi» виступав певною противагою (i водночас доповненням) Кракову. Звичайно, «польський Львiв» з його знаковими мiсцями (Катедрою Казимира Великого, Домiнiканським собором, Унiверситетом Яна Казимира, Кармелiтами, Ратушею i спiзненим годинником Бернардинського костелу) був досить вiдносним вiдповiдником Кракова з його символами (Вавелем, Барбаканом, Сукеннiцами, гейналом з Марiяцького костелу), що мали нацiональний, а не лише регiональний характер. (Це добре розумiли автори туристичних путiвникiв, як, наприклад, М. Орлович. У своему «Путiвнику по Галичинi» (1919) вiн вiддав виразну перевагу «старовинному» Кракову над «новiтнiм» Львовом.
Мiф украiнського Львова також, фактично, актуалiзований украiнсько-польським протистоянням наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни. Початково це – образ одвiчно украiнського княжого мiста, здобутого i утраченого в час «Листопадового Зриву». Поразка у боях за мiсто породила також iншу тенденцiю. Cеред украiнських культурних та полiтичних дiячiв виникае антиутопiя: хоч генетично Львiв i е украiнським, проте реальне мiсто мае таки польський характер. Тому образ «листопадового Львова» змiнився картиною украiнського мiста, що iснуе i бореться за свое iснування у межах мiста польського (С. Гординський). Цей Львiв також мав своi знаковi адреси: собор Св. Юра, церкви (Преображенська, Волоська, Св. Миколая, Св. Онуфрiя, Св. П’ятниць), Богословська академiя, Народний i Академiчний дiм, будинки «Днiстра», «Народноi Торговлi», не дуже чисельних ресторанiв («Вовк»), кондитерських фiрм («Фортуна Нова»), робiтничих центрiв (фабрика iм. І. Левинського); редакцii украiномовних газет i журналiв, приватних адвокатiв, лiкарiв тощо. Сюди ж додавалися мiсця вимрiяних, але так i не реалiзованих проектiв (Украiнський таемний унiверситет). Водночас украiнський Львiв – особливо в очах старших людей – мав риси, спiльнi зi Львовом польським. Це – та ж ностальгiя за «смiшним», може навiть технiчно вiдсталим, але «щасливим» i упорядкованим «австрiйським» Львовом, де рiзнi народи мирно спiвiснують, насолоджуючись рiвними правами (C. Шухевич, С. Шах, О. Надрага). Однак в уявi мiжвоенного поколiння украiнський Львiв, на вiдмiну вiд польського, пов’язувався не з Краковом, Варшавою чи тим же Вiднем, а з Харковом та Киевом. При цьому, не зважаючи на полiтичне забарвлення, для галицьких украiнцiв «синьо-жовтий» Львiв усе-таки уступав «червоним» столицям тогочасноi УРСР. Так, в «Географii Украiни та сумежних краiв» В. Кубiйовича iдеал украiнського мiста втiлюють саме промисловi центри Великоi Украiни. Натомiсть Львiв, де була видана книга, аналiзуеться на ii сторiнках досить побiжно.
Модель великого галицького мiста була частково перенесена i на мiфологiю менших мiст та мiстечок Галичини. Це стосуеться, скажiмо, Жовкви. Їi польську вiзiю репрезентували символiчнi будiвлi фарного i Домiнiканського костелiв, замку, ратушi тощо. Украiнську – будинки «Просвiти», дерев’яна церква Св. Трiйцi та комплекс василiанського монастиря з видавництвом i церквою, розписи якоi пiдкреслювали нацiональне бачення iсторii Галичини. Крiм польськоi та украiнськоi, у Жовквi досить потужно акцентувалася еврейська складова мiськоi культури, центром якоi була давня синагога. Ще один приклад – Самбiр. У польськiй мiфологii вiн асоцiювався iз полюванням королеви Бони, володiнням Шпитка з Мельштина i зустрiччю Марини Мнiшек з Дмитрiем Cамозванцем. В украiнськiй до уваги брався етнографiчний та релiгiйний чинник. Самбiр з його чудотворною iконою був вiдпустовим мiсцем. Крiм того, у першiй третинi ХХ ст. мiсцевi iнтелектуали проголосили його «центром Бойкiвщини». Вiдповiдно, костел та польськi органiзацii були тут певним контрастом до церкви Успiння Богородицi, а також украiнських органiзацiй на зразок товариства «Бойкiвщина» та його музею, «Просвiти» чи навiть «Ризницi». Треба пiдкреслити, що образ украiнського Самбора був дещо роздвоеним. Мiсто асоцiювалося не лише з украiнським нацiональним рухом, але й з москвофiльським Товариством iменi М. Качковського, яке тут народилося у ХІХ ст. З iншого боку, приклад Самбора увиразнював образ галицьких мiстечок як своерiдних «мiкростолиць», звiдки украiнська культура поширювалася на довколишнi села. Однак мiж образами великого й малого мiста iснувала суттева рiзниця. Порiвняно з тогочасними европейськими центрами, Львiв початку ХХ ст. вважався провiнцiею, однак його зображали мiстом, що живе досить динамiчним життям i йде у ногу з часом. Образ менших мiст, що були «провiнцiями провiнцii», вiдповiдав iншим стандартам: досить схоже планування, одноповерховi (максимум двоповерховi) будiвлi, повiльний ритм життя, певна замкненiсть щодо «чужих» i «майже родинна» атмосфера спiлкування, напiвсiльськi форми товариського життя тощо. З iншого боку, цi мiста i мiстечка нерiдко в уявi iхнiх жителiв надiлялися своерiдними, неповторними рисами. Такий iдеалiзований образ, бачимо, зокрема, у Б. Лепкого на хрестоматiйному прикладi пiдавстрiйських Бережан: «Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi! (…) Чи ви й для других такi гарнi – не знаю. Знаю тiльки, що декiлька лiт прожив у ваших мурах, не забувае вас нiколи i в думках вiдвiдуе так радо, як я радо нинi вiдвiдати вас хочу (…). Посерединi мiста майдан, Ринком званий, а посерединi ринку ратуш – великий чотирикутник з вежею, щось буцiм королiвський замок у Варшавi. (…). Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi». Навiть для А. Любченка, який дивиться на Галичину досить критично, свiт галицьких мiстечок початково здаеться своерiдною оазою: «Рiвнi чистi вулицi, чепурнi будинки… i скрiзь на всьому вiдбиток теплоi тихоi провiнцii», – записуе вiн своi враження пiсля вiдвiдин Стрия. Ідеалiзованим до невпiзнання виглядае на цьому фонi Дрогобич, поданий крiзь призму графiки i прози Б. Шульца. Тут, у «Цинамонових крамницях» i «Санаторii пiд клепсидрою» реальне мiсто постае у своерiдному текстовому дзеркалi, яке гiперболiзуе однi його риси, зменшуе iншi, i, врештi-решт, перетворюе його у набiр метафор та напiвсонних символiв.
Образ галицького села. Стереотипи мiста у складi «галицького мiфу» протиставленi образам галицького села. Тут iснуе кiлька моделей: 1. Породжена романтизмом картина iдилiчного мiсця, вписаного у природний життевий цикл, мiсця, що компенсуе iнтелiгентовi недолiки мiського життя (поч. – середина ХІХ ст.). 2. Їi «антонiм» – образ нужденного, злиденного села, мешканцi якого живуть у курних хатах i пiдкоряються немилосердному «диктатовi землi». 3. «Етнографiчний» образ села як мiсця, де, попри важкi життевi умови, зберiгаються давнi звичаi та нацiональнi традицii (кiнець ХІХ – перша третина ХХ ст.). У цiй iпостасi сiльська культура протистоiть цивiлiзацii полонiзованого мiста. Класичним прикладом контрастного поеднання рiзних стереотипiв галицького села можуть слугувати «Карби» М. Черемшини. Тут воно надiлене водночас i утопiчними знаками зовнiшнього процвiтання, етнографiчною привабливiстю («зелене, як отава», нагадуе «дубову колисочку у вiночку, що розкидае чiчки» тощо), i натуралiстичними ознаками внутрiшньоi руйнацii та завмирання («сухi надмогильнi квiтки на цвинтарних струпiшiлих хрестах», «деревище у мокрiй ямi межи нiмими могилами»). Цю тенденцiю ще бiльше посилили твори І. Франка та особливо В. Стефаника, в якого емоцiйна атмосфера карпатського села набрала обрисiв «пекла на землi». «Вiдкриття» народноi культури у ХІХ ст. викликало й наукове зацiкавлення сiльським побутом. Тодi ж галицькi селяни почали iдентифiкуватися як представники субетносiв (карпатськi бойки, гуцули, лемки – з украiнського боку, татранськi гуралi – з iншого). Так утворився, наприклад, стереотипний образ гуцула, який грае на трембiтi, сповiщаючи про смерть своiх односельцiв, влаштовуе iгри при покiйниковi, спiвае «умерску» коляду, i любить декорувати одяг виробами зi шкiри, носить топiрець-«бартку», пасе вiвцi на «плаях» i «полонинах» тощо. Водночас почали з’являтися i негативнi образи «дикоi та небезпечноi у вiдношеннях Гуцулii», «вiдсталоi Бойкiвщини».
Для iнтелектуалiв ХІХ – ХХ ст. село здавалося мiсцем, наближеним не лише до природи, але й до iсторii, минулого Галичини. Тим прикрiшим було для них вiдчуття, що селяни «не усвiдомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде цi самi. Лиш не знати, чи знають вони, чиi вони дiти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що iм здаеться? Чи не лячно iм мешкати так близько княжих теремiв? Чи не розказували iм коли дiдусi й бабунi хоч казку про Осмомисла чи Данила?» – запитуе один з вiдвiдувачiв археологiчних розкопок пiд керiвництвом Я. Пастернака у 1937 роцi. Звiдси ж – прагнення вiдродити серед галичан нацiональнi традицii ранньоновiтньоi Украiни, у тому числi й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризуе мiф про Роксолану, а таборовики Католицькоi Акцii украiнськоi молодi (КАУМ) намагаються вiдтворити на рiцi Лiмницi битву козацьких чайок. Водночас дослiдники галицького селянства прагнули змiнити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто вiн мае власне коло зацiкавлень i турбот – стверджуе у 1931 роцi І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойкiвщина це найтемнiший куток нашоi землi…що там просвiта зовсiм не доходить, що Бойко до книжки не цiкавий. Це лишень почасти правда, але не зовсiм… Бойко до книжки цiкавий, але треба до нього вмiти з освiтою пiдiйти». Наукове та аматорсько-краезнавче зацiкавлення галицьким селом дало поштовх художнiй стилiзацii як в украiнськiй, так i в польськiй культурi. Не випадково пiсля Першоi свiтовоi вiйни почали з’являтися польськi туристичнi комплекси, прикрашенi гуцульською орнаментикою. Для зацiкавленого екзотикою мандрiвника свiт гiрського села був водночас антисвiтом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руськоi демонологii» В. Гнатюка – чугайстрами, мавками, «нетлiнними» тощо. На Украiнi цей образ став особливо популярним пiсля «Тiней забутих предкiв» М. Коцюбинського. У польськiй лiтературi схожий стереотип усталився пiд впливом текстiв Станiслава Вiнценза («На високiй полонинi»). Магiчна реальнiсть карпатського села трактувалася тут через призму прихованоi словесно-поетичноi гри так само, як фантасмагорiя шульцового Дрогобича – у дзеркалi мiстечковоi реальностi. Читач Станiслава Вiнценза мiг дивитися на неi i як на живе втiлення украiнських народних мiфiв та легенд, i як на iлюстрацiю до притч про хасидських цадикiв, також пов’язаних iз народною культурою Карпат.
Ідеологiчнi мiфи i знаковi постатi. Образи галицького мiста, мiстечка й села вписувалися у ширшу парадигму украiнськоi i польськоi iдеологiчних доктрин. Перша свiтова вiйна i польсько-украiнськi боi за Галичину витворили два опонуючi мiж собою ряди стереотипiв. Зокрема, з украiнського боку розповсюджувався поетичний образ сiчового стрiльця – нацiонально свiдомого галичанина, який б’еться на Макiвцi 1915 р. разом з Оленою Степанiвною; йде «у кривавий тан визволяти Украiну з московських кайдан»; бореться за Львiв у лавах УГА i ледве виживае у «чотирикутнику смертi». З польського боку йому протистояв мiф оборонцiв Львова – «орлят» (гiмназистiв, студентiв) та жiнок-легiонiсток, мирних жителiв, якi «плебiсцитом кровi» засвiдчують восени 1918 р. належнiсть Схiдноi Галичини до Речi Посполитоi.
«Роздвоений» образ свiту позначився й на осмисленнi знакових постатей Галичини ХІХ – ХХ ст. З украiнського боку сюди входили греко-католицькi архiепископи (вiд Ангеловича i Яхимовича до А. Шептицького) та епископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), дiячi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представникiв галицьких украiнцiв в австрiйських та польських органах влади, письменникiв (вiд дiячiв «Руськоi трiйцi» до поетiв «Молодоi музи» – i далi до Б.-І. Антонича), вiдомих архiтекторiв та iнженерiв (В. Нагiрний, І. Левинський), адвокатiв (В. Старосольський, С. Шухевич), лiкарiв (М. Панчишин). Особливу роль в iерархii схiдногалицьких персоналiй посiдала постать І. Франка, культ якого став доповненням культовi Т. Шевченка. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни вже функцiонувало кiлька рiзновидiв цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеем, то з Каменярем, а на локальному рiвнi слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонiчному рядовi вiдповiдали постатi австрiйських галицьких намiсникiв (вiд А. Голуховського до В. Коритовського), мiнiстрiв до Справ Галичини (вiд К. Грохольського до М. Бобринського), полiтичних дiячiв першоi третини ХХ ст. (вiд «начального вождя» Ю. Пiлсудського до «президента Мосцiцького» та «маршалка Риздя-Смiгли»), органiзаторiв оборони Львова та президентiв мiста, львiвських римо-католицьких архiепископiв (серед яких видiлявся Ю. Бiльчевський), письменникiв (вiд А. Фредра i С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського – з одного боку та Б. Шульца – з iншого), художникiв, архiтекторiв, скульпторiв. Трактування тих самих постатей з обох бокiв було далеким вiд однозначностi. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Украiнцi ототожнювали його iз «Князем i Батьком Церкви». Натомiсть у польськiй суспiльнiй думцi розповсюджувався рiзко негативний стереотип «унiатського» митрополита – пiдбурювача «братовбивчих» починань у Схiднiй Галичинi.
Мовнi клiше. Образ австрiйськоi Галичини асоцiювався також iз певними соцiолiнгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення украiнськоi / руськоi i польськоi мов. На рiзних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралiзувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польськоi мови у руських (украiнських) галицьких сiм’ях (насамперед у тих, де були мiшанi шлюби). Натомiсть у багатьох чисто польських сiм’ях Галичини знання украiнськоi мови було обмежене ii розумiнням, але не активним використанням. На кiнець ХІХ – поч. ХХ ст. у мiстах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «iнтелiгентських» койне – польського та украiнського (т. зв. захiдноукраiнський варiант украiнськоi лiтературноi мови), а з iншого – змiшування елементiв украiнськоi, польськоi, нiмецькоi мов та iдишу на польськiй граматичнiй основi, у виглядi говору мiських низiв або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипiв, що пов’язували образ украiнця з уживанням украiнськоi мови, також не був цiлiсним. Досить згадати перiод «азбучних вiйн» та стереотип «язичiя» як штучноi, не пов’язаноi з життям мовноi мiшанини, протиставлений образовi «народноi мови» як рушiя суспiльного прогресу.
Не треба забувати також i ролi росiйськоi мови на рубежi столiть. У москвофiльському середовищi вона виступала двобiчним символом: з одного боку, означала спротив полонiзацii, з iншого – символiзувала «еднiсть Русi вiд Тиси до Амуру». Разом з тим, в австрiйський перiод поступово змiнювався статус нiмецькоi мови, яка з домiнуючоi форми комунiкацii у сферi державного управлiння була поступово усунена польською. Тож образ галицького нiмецькомовного службовця витiснився образом службовця польськомовного, який з обов’язку володiе нiмецькою, а пiзнiше (теоретично) й мовами «нацiональних меншостей» регiону. Мiж германо- та слов’яномовним середовищем тут функцiнував iдиш, у якому нiмецька граматична та лексична основа була пронизана запозиченнями iз польськоi та украiнськоi мов. Тому засобом нацiональноi iдентифiкацii мовцiв-евреiв Галичини слугувала не стiльки фонетична чи граматична, як графiчна (гебрайська) форма iдишу, протиставлена латинцi польськоi i нiмецькоi мови та кирилицi украiнськоi.
Соцiальнi ролi й стереотипи повсякденностi. Загальний iдеал Галичини складався також iз стереотипiв повсякденного життя, насамперед соцiальних. Так, у свiдомостi украiнськоi галицькоi iнтелiгенцii особливо вирiзнялися клiшованi ролi священика, юриста («меценаcа»), вчителя («професора»), представника точних та природничих, «технiчних» дисциплiн («iнжинiра»), меншою мiрою лiкаря («доктора»), тобто представникiв «досяжних» для них професiй. Вiдповiдно до «чоловiчих» суспiльних функцiй уявлялися «жiночi» ролi «iмостi», «панi меценасовоi», «панi директоровоi», що викликало рiзкi протести фемiнiсток. Кожен iз соцiальних стереотипiв реалiзувався у багатьох рiзновидах. Так, типовий образ священика мав кiлька аспектiв. Його життя бачилося крiзь призму освiченостi, порядностi, консервативностi, патрiотизму, патрiархального укладу сiмейного життя, професiйноi спадкоемностi тощо. Вiдповiдним до цього iдеалу було бачення ролi i мiсця його жiнки-попадi / «iмостi» – виховательки дiтей у релiгiйному та нацiональному дусi, а також доброi господинi. З ii образом пов’язувався iдеальний образ галицькоi кухнi – своерiдного симбiозу австрiйськоi та украiнськоi народноi кулiнарних традицiй. Елементи цих традицiй передавалися у виглядi рецептiв-«переписiв», якi асоцiювалися також iз збереженням сiмейноi iсторичноi пам’ятi: «Кiлько лiт мали тi пожовклi переписи, писанi ледве чiтким чорнилом по-нашому (очевидно з йорчиками), по-нiмецьки i по-польськи!.. той перепис ще вiд… прабабки, а цей вiд бабки, цей вiд тети Брозi, той вiд тети Генi, що то вже в чотирнадцятiм роцi життя вийшла замiж i на Буковинi ii називали „дi кляйне попадя“. Всi тi архiтвори кулiнарного мистецтва зачиналися вiд слiв „Возьми, wez, nimm“. Я з такою пошаною брав iх до рук, нiби вони були найстаршими пам’ятниками письменства». Загалом минуле у сiм’ях галицьких священикiв та свiтськоi iнтелiгенцii поставало то у виглядi сiмейних фотоальбомiв, то – «родослiвного дерева», укладання якого вважали родинного («фамiлiйного») престижу.
Вiдповiдно до цих зразкiв формувався й певний образ суспiльства. Його пiдставою довгий час слугували два стiйкi стереотипи. Одним з них було вiдчуття дистанцii мiж рiзними суспiльними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколiннями (старшi i молодшi). Другим – навпаки, почуття приналежностi до певного товариства, професiйного чи родинного «круга». Така картина чiтко подiленоi соцiальноi дiйсностi не раз породжувала спротив. Скажiмо, представники украiнського фемiнiстичного руху першоi третини ХХ ст. у Галичинi вважали подiл на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталенi iдеали патрiархальноi родини – обмеженнями, що заважають саморозвитковi жiнки. У вихiдцiв iз Схiдноi Украiни дистанцiювання мiж представниками рiзних суспiльних середовищ викликало враження «клановостi», замкненостi, нещиростi, вузькостi iнтересiв тощо (звiдси – наукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч iз образом ввiчливого, вихованого та ерудованого галичанина в iхнiх очах поставав також стереотип пiдступного i жорстокого жителя Галичини, надiленого провiнцiйним свiтоглядом i суперечливим характером: «спочатку велика клопiтливiсть, щире бажання допомогти надднiпрянцевi, потiм, дуже швидко – збайдужiння, потiм – (…) бажання штовхнути цього надднiпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнiм чи (…) якось на ньому заробити, зужити», – зауважуе у своему «Щоденнику» А. Любченко. Так чи iнакше, подальша iсторiя Галичини спричинила i руйнацiю освячених традицiею уявлень та форм життя, i прагнення iх вiдродити на новому грунтi. Тому спробуемо коротко простежити долю «галицького мiфу», порiвнюючи структури двох рiзних ментальних парадигм – радянськоi i посткомунiстичноi.
І впродовж 1939–1941 рокiв, i пiсля Другоi свiтовоi вiйни радянська влада намагалися провести тотальну замiну австрiйських i польських колективних стереотипiв, щоб створити новий образ «iншоi», соцiалiстичноi Галичини. Ця стратегiя реалiзувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного iмiджу Галичини капiталiстичноi. Окремi елементи цього образу певним чином вiдображали реальнiсть, i тому зустрiли позитивний вiдгук серед галичан-украiнцiв. Такою була, наприклад, критика нацiональноi полiтики ІІ Речi Посполитоi i офiцiйна украiнiзацiя галицьких мiст. Радянський iдеологiчний дискурс швидко розповсюдив образ «радiсного Львова», який пiсля десятилiть чи навiть столiть полонiзацii знову говорить украiнською i радiе появi Радянськоi армii-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних клiше й гiперболiзованих формул, якi, за задумом авторiв, мали постiйно асоцiюватися з певними подiями, мiсцями та постатями минулого. У австрiйськiй та польськiй Галичинi стали бачити арену вiчноi боротьби «робiтничого класу» з «панами-експлуататорами», яких у радянськiй риторицi порiвнювали з «п’явками, що п’ють кров трудового народу». У системi соцiалiстичноi «новомови» почали активно експлуатуватися вибранi сюжети й образи з творiв Стефаника, Франка, Черемшини, Мартовича. Через це галицькi мiста i села у ХІХ – ХХ ст. традицiйно виступали «жертвами антинародноi полiтики европейських iмперiалiстичних кiл», об’ектом «нацiонального гнiту, нелюдського економiчного визиску та нестерпних умов життя».
Окремi стереотипи австрiйськоi доби пiддавалися цiлеспрямованому руйнуванню. Так сталося, зокрема, iз образом «доброго галицького священика» пiсля Львiвського собору 1946 року. У пресi та художнiй лiтературi почав поширюватися стереотип облесливого, ввiчливого i пiдступного «унiата» зi свастикою на сутанi, який iде «з хрестом i ножем» «дорогою ганьби i зради». Вiн стае представником «езуiтського Юра», прихованим помiчником панськоi Польщi, гiтлерiвськоi Нiмеччини, «капеланом жовтого лева» i «бандерiвського» руху, що заважае жити мирним та довiрливим галичанам тощо. До того ж, актуалiзувалося створене ще представниками КПЗУ уявлення про «попа-капiталiста», в руках якого ще з ХІХ ст. опиняються украiнськi банки та кооперативи по усiй Галичинi. На противагу негативному образовi старого галицького суспiльства, створюеться образ «новоi», «щасливоi» галицькоi землi – iндустрiалiзованоi та колективiзованоi. Вiдповiдно змiнюеться й пантеон знакових iсторичних постатей. Бiльшiсть з давнiх персоналiй отримуе негативнi конотацii, тому на iх мiсцi з’являються iмена Ленiна (Сталiна), представникiв радянськоi партноменклатури (секретарiв обкомiв i райкомiв партii), депутатiв Верховноi Ради (М. Кiх), героiв партизанського руху (С. Ковпака, С. Руднева, М. Кузнецова), «бiйцiв iдеологiчного фронту». В окремих випадках iшлося про заповнення опустiлих нiш. Так, замiсть владик ворожоi iй Греко-католицькоi церкви радянська iдеологiя пропонуе галичанам визнавати атеiстичних «новомученикiв» на зразок Я. Галана або С. Тудора, якi, за офiцiйною версiею, «кладуть життя у боротьбi з силами пiтьми». Поруч з тим, уславлюеться постать «маленькоi радянськоi людини». В обласних центрах та районах створюються пантеони передовикiв виробництва, Героiв Соцiалiстичноi Працi, колективiв – Кавалерiв перехiдного Червоного Прапора, у сiльськiй мiсцевостi – колгоспiв-мiльйонерiв тощо. Вiдповiдно змiнюються й мовнi клiше. Офiцiйно Галичина асоцiюеться з украiнською мовою, однак цивiлiзацiйним кодом ii мiського населення (особливо у повоеннi роки) стае також i росiйська мова. Внаслiдок пропаганди бiлiнгвiзму, що, за задумом iдеологiв КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов i нацiй, виникае радянський варiант мiського говору – суржик, який поступово проникае у систему дiалектного мовлення сiл. Вiдповiдно трансформуються i стереотипи повсякденностi. Початково iхнiм наскрiзним гаслом стае лiквiдацiя давнiх соцiальних уявлень i форм товариського життя у мiстi та на селi. Останнi оголошуються вiдсталими, забобонними, мiстечковими, негуманними тощо. Крiм того, простежуеться тенденцiя до спрощення i унiфiкацii норм поведiнки, а в рамках боротьби iз залишками релiгiйного свiтогляду створюються новi, свiтськi, звичаi та обряди. Це не означае, що на неофiцiйному рiвнi давня мiфологiя Галичини була повнiстю знищена. Вона iснувала, хоч i в дуже видозмiненому, мозаiчному виглядi. Так, на рiвнi приватних розмов й далi iснував образ старого галицького iнтелiгента (звiдси – культ композитора С. Людкевича у мистецькому i не лише мистецькому середовищi повоенного часу). Людей i надалi цiкавила культура довоенноi Галичини (звiдси – певний ажiотаж, який викликала публiкацiя поезiй Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священикiв, навiть тих, якi перейшли у православ’я, ще деякий час утримувалися давнi стандарти поведiнки, властивi цьому середовищу давнiше. Продовжували iснувати й елементи украiнського спiльногалицького койне, хоча, переважно, у мовi старшого поколiння. Не зовсiм зникло, зрештою, й давне протиставлення iнтелiгента й обслуги: у окремих сiм’ях функцii давньоi служницi певний перiод ще виконувала «хатня робiтниця» чи «домогосподарка». Зрештою, iснували спроби реанiмувати мiф давньоi Галичини, прикладом чого стала творчiсть дисидентiв (зокрема І. Калинця). Амбiвалентним було ставлення радянськоi влади й до народноi культури галицьких селян, яка все ще залишалася традицiйною. З одного боку, ii намагалися корегувати, знищуючи «давнi забобони», а з iншого – пробували вивчати. Поява таких монографiй, як «Бойкiвщина» чи «Гуцульщина» у серединi 80-х рр. була також своерiдною спробою «законсервувати» уявлення про етнографiчну Галичину з ii бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останнiх стала частиною радянськоi масовоi культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, пам’ять про Австрiю та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним iз рiзновидiв iндивiдуального та колективного пiдсвiдомого.
Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змiн: це виявилося уже в пострадянський перiод. Так, уже з часу перебудови, тобто з кiнця 80-х рокiв, у ментальностi галичан почалася реiнкарнацiя давнiх, довоенних стереотипiв. Вихiдним пунктом цього процесу стали, як вiдомо, символiчнi образи легiону УСС часiв Великоi вiйни, Галицькоi армii, ЗУНР та сумiжнi з ними символи. Не випадково однiею iз знакових пiсень цього перiоду стае стрiлецька «Ой, у лузi червона калина». Так вiдновлюеться збiрний образ «Стрiлецькоi голгофи», а разом з ним зростае суспiльна значущiсть атрибутики украiнських збройних формувань 1914–1920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починае переосмислюватися на тлi «оновленоi iсторii» княжих часiв (звiдси – популярнiсть образiв галицько-волинських князiв), Запорозькоi Сiчi та iсторii Украiнськоi церкви (вiдродження УГКЦ та УАПЦ). Подii довкола останньоi якраз i продемонстрували неспiвпадiння давнього i нового мiфiв Галичини. Тут виникали парадокси iнтерпретацii як локального, так i загальногалицького рiвня. Наприклад, мiф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою свiтовою вiйною представником украiнського католицького руху О. Назаруком, несподiвано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвiчноi православностi» Галичини. Далi ознаки еклектичностi нового галицького мiфу стали ще чiткiшими. Так, поруч з украiнським, наприкiнцi 90-х почав зароджуватися досить своерiдний мiф «росiйськоi Галичини» та «росiйського галичанина», розповсюджуваний Росiйським товариством iм. Пушкiна у Львовi. З точки зору цiеi мiфологiчноi схеми, «справжня» Галичина не мае нацiонального забарвлення, вона багатокультурна, i росiяни, що народилися й виросли у нiй, розумiють ii «австрiйський, сецесiйний дух» краще, анiж украiнцi. У цьому планi новий росiйський мiф Галичини наближений до старого польського. Не випадково i тут i там акцентуеться захiдний, а не схiдний характер галицькоi культури. На цьому тлi реактивуеться повоенний образ польськоi Галичини. Вiн також не цiлiсний. Пiд цiею маскою iснуе як мiф виразно «антиукраiнського» краю, який чекае на своiх давнiх власникiв (К. Шлеен), так i утопiя iдеального мiсця, де усi – незалежно вiд нацiональностi та соцiального статусу – живуть у мирi та «з усмiхом на обличчi» (Ю. Вiттлiн). Зрештою, не можна забувати й третього варiанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьневичем. Пiдавстрiйська Галичина стае у нього майже екзистенцiоналiстським свiтом. Тут, з одного боку, спiвiснують хоч i чужi один одному, але все ж спорiдненi духовно австрiйцi i поляки, а з iншого живе незрозумiле для них мiсцеве населення, яке розмовляе екзотичною, «цвинтарною» мовою i репрезентуе архаiчну, забуту усiма культуру («Урок мертвоi мови»). До середини дев’яностих рокiв ХХ ст. ситуацiя дещо змiнюеться: поруч з усiма мiфами з’являеться антиутопiя Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львiвського часопису «Пост-Поступ». Позитивному стереотиповi краю, який вiдроджуе нацiональнi традицii i вiру батькiв, протиставляеться образ загумiнковоi провiнцii у межах маргiнальноi Украiни – осередку «галичанства» як втiлення «валенродизму» i конформiзму. (До цього додався й антимiф галицького селянина як неактивного i невмiлого господаря у тлумаченнi П. Яцика.) Фоном для цього стало проникнення структуралiстичних та постмодернiстичних iнтерпретацiй у сферу наукового дискурсу. Так, зокрема, почав руйнуватися мiф довоенного «Мойсея» i радянського «Вiчного революцiонера» як символiчних двiйникiв І. Франка. Зрештою, Галичина як категорiя мислення стала предметом художньоi постмодерноi гри. Прикладом цього можуть слугувати хоч би «Дванадцять обручiв» Ю. Андруховича, де культура Галичини перетворюеться на фантасмагорiю абсурду, а традицiйнi стереотипи «порядного австрiйця» i «патрiотичного галичанина» стають вiдверто двозначними. (Так, на купi старого непотребу один iз персонажiв роману бачить пам’ятник «Братання Руднева i генерала Чупринки», викинуту нацiональну атрибутику.) Водночас постмодерна гра (як, наприклад, на сторiнках «Поступу», журналу «Ї» чи «Львiвськоi газети») свiдомо чи неусвiдомлено переростае у дискурс нового мiфу. Це – образ частини об’еднаноi Європи, яка (за iронiею долi) опинилася у азiатськiй краiнi. Тут, на вiдмiну вiд решти украiнських територiй, живуть вихованi i стильно одягненi «пани», родовiд яких тягнеться вiд захiдноевропейських лицарiв i австрiйських аристократiв. Вони волiють користуватися «прогресивною» латинкою, а не «заскорузлою» кирилицею, що асоцiюеться з «православiем», «малоросiйством», «хохлами» та «кацапами», i прагнуть бiльше читати Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Умберто Еко, а не Панаса Мирного чи Нечуя-Левицького. Так формуеться нова казка Галичини, не дуже схожа на «казку життя» Б. Лепкого.
Сьогоднiшнiй образ (чи концепт) Галичини можна порiвняти з пiрамiдою, прихованою пiд товщею пiску або майже повнiстю окутаною тропiчними рослинами. На поверхнi знаходиться лише вершина, що здаеться порiвняно невеликою i вiдносно простою. Внизу ж, у невидимiй на перший погляд частинi, лежить досить масштабна основа, складена iз великоi кiлькостi блокiв, припасованих один до одного в рiзний час рiзними поколiннями майстрiв. До певноi мiри, у науковiй та повсякденнiй уявi образ Галичини служить величним меморiалом, пантеоном, у якому похованi спогади про «стару добру Австрiю» i трохи гiршу «Польщу», мiсцем для iхнього пошанування i складання символiчних жертв «втраченому минулому». Галицький мiф, побудований iз стереотипiв та iдеалiв минулого, схожий швидше на хатинку iз гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте вiн iснуе й надалi. І в цьому унiкальнiсть цього мiфу, i регiону, який його створив.
Роман Голик
© Р. Голик, 2016
Королiвство Галичини i Володимирii: статус i система управлiння
Унаслiдок першого подiлу Речi Посполитоi 1772 р. Галичина вiдiйшла до Австрiйськоi монархii. Така ж доля спiткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. видiлена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.
На початку липня 1772 р. у пiдльвiвському селi Скнилiвок отаборився австрiйський окупацiйний корпус, який перебував там два мiсяцi. Натомiсть росiйський гарнiзон, який залишався у Львовi з 1764 р., покинув мiсто. 19 вересня австрiйське вiйсько пiд командуванням генерала А. Гадiка через Кракiвську браму ввiйшло до середмiстя. На мурах ратушi вивiшено манiфест iмператрицi Марii-Терезii вiд 11 вересня про перехiд Галичини пiд владу Австрii та призначення повноважним комiсаром й губернатором для управлiння коронним краем графа Антона Пергена.
4 жовтня 1772 р. вулицi мiста заполонило вiйсько, брук посипано зеленню, навколо ратушi вишикувано мiськi цехи з хоругвами, а в святково прибранiй латинськiй катедрi пiд спiв Te Deum, залпи гармат i ручноi зброi, звуки вiйськових оркестрiв, патетику вiтальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марiя-Терезiя, цiсарева, i Йосиф II, наш пан!» вiдбулася iнавгурацiя А. Пергена на посаду губернатора. Львiвський староста Ян Кiцький i пiдкоморiй Зельонка вiд участi в церемонii ухилилися, викликавши цим невдоволення представникiв новоi влади, але заслужили подяку короля Станiслава Августа.
Завдяки значним органiзаторським i дипломатичним здiбностям Пергену легко вдалося органiзувати складання вiрнопiдданськоi присяги всiма верствами галицького суспiльства. Акт присяги було пiдписано у Львовi 29 грудня 1773 р. пiд час влаштованого пишного фестину. Тодi ж шляхетськi депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатiв разом з лояльним адресом. Одним iз перших розпоряджень губернатора стало визначення адмiнiстративного подiлу краю: Львiв став центром (столицею) новоутвореноi на теренi колишнього Галицького князiвства (пiзнiших Руського, Белзького й частини Подiльського воеводств Речi Посполитоi) i приеднаноi частини польських земель австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини i Володимирii, а крiм того центром львiвського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому мiсто почало втрачати вiйськово-торговельне функцiональне призначення й перетворюватися на носiя австрiйськоi централiстсько-бюрократичноi урядовоi системи.
Губернаторство спочатку дiяло в конфiскованiй 1773 р. будiвлi Єзуiтського монастиря i далi в 1775–1821 рр. у колишньому палацi Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палацi на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено iншi крайовi органи влади: фiнансову колегiю, державну бухгалтерiю, кримiнальний, апеляцiйний i шляхетський суди, будiвельну дирекцiю та дирекцiю державних маеткiв. Колишнi владнi посади – воеводи, каштеляна, старости скасовано. У мiстi дислоковано чисельну вiйськову залогу (у 1827 р. – 4,4 тис., 1848 р. – 11,8 тис. воякiв) й головне вiйськове командування. Львiв заповнила значна кiлькiсть чиновникiв (у 1787 р. – 580, 1800 р. – 790, 1830 р. – 1430), за походженням переважно нiмцiв, онiмечених чехiв, угорцiв, словакiв.
1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засiдання перiодично з 1782 до 1845 р. в Єзуiтському костелi (нинi гарнiзонний храм Св. Петра i Павла). За призначенням цiсаря до його складу входили вищi сановники, представники церковноi iерархii, магнати i шляхта, ректор Львiвського унiверситету, бургомiстр Львова i один представник львiвського патрицiату.
