Патентом цiсаря Йосифа II вiд 31 серпня 1786 р. у Львовi скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав дiяльнiсть новоорганiзований львiвський магiстрат, який складався з трьох сенатiв – цивiльного, кримiнального i полiтичного. Два перших сенати пiд керiвництвом мiського синдика здiйснювали судовi функцii, а третiй завiдував мiським господарством.
Згiдно з цiсарським рескриптом вiд 18 жовтня 1786 р. магiстрат очолювали президент i вiце-президент. Крiм них, у його складi було 12 радникiв у цивiльно-карних i 4 у полiтичних справах, 4 секретарi i 4 протоколiсти та 24 iншi службовцi, разом 50. Допомiжнi служби виконували 20 осiб (судовi слуги, сторожi, доглядачi в’язниць) i один кат. Бургомiстра i радникiв обирав Мiський видiл – виборний орган, що складався з десяткiв (спочатку 24, пiзнiше 60) членiв, обраних мiською верхiвкою, й опосередковано контролював дiяльнiсть магiстрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження мiського самоврядування позбавив Мiський видiл права обирати радникiв магiстрату, i iх почала призначати влада. Членiв цивiльного i кримiнального сенатiв призначав апеляцiйний суд, а сенату полiтичного – губернаторство. Таким чином, магiстрат остаточно перетворився нав державний орган – мiське самоврядування зникло. 1820 р. у зв’язку зi створенням кримiнального суду кримiнальний сенат лiквiдовано.
Згiдно з розпорядженням цiсаря вiд 1 грудня 1785 р. усе дiловодство в магiстратах мiст переведено на нiмецьку мову. Пост бургомiстра Львова займали винятково нiмцi (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 1825–1842; Емiль Герард (Жерар) фон Фестенбург, 1842–1848), серед радникiв i допомiжних служб було чимало полякiв. До апарату магiстрату помiж iншими iнколи потрапляли й мiщани-украiнцi, а декiлька з них удостоiлися навiть посад радникiв, як от: Ігнатiй Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сiтницький, Іван Стояловський, Модест Хомiнський. Сесii магiстрату вiдбувалися двiчi на тиждень (у вiвторок i п’ятницю) в дообiднiй час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.
Традицiйне коло функцiй магiстратiв мiст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 i 1786 рр. визначено систему заходiв для гарантування протипожежноi безпеки. У випадку пожежi в мiстах сторож на ратушнiй вежi мав повiдомляти про це дзвоном. Коли мiста не мали протипожежноi охорони, iх гасили пожежнi цехи. Коней для пiдвезення рятiвникiв до мiсця пожежi у самому мiстi надавала пошта, на передмiстi – передмiщани або сусiди-мiщани. До послуг рятiвникiв у Львовi було чотири помпи, драбини, гаки i т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелiк дозволiв i заборон для забезпечення громадського порядку в мiстi: затримання i покарання добовим арештом волоцюг, якi спали на вулицях, штрафи або побиття за стрiльбу i курiння на вулицях, заборона пасти на мiських валах худобу, у святковi днi торгувати пiсля 9-i години ранку городиною, регламентування годин працi в цi днi перукарiв, кав’ярень, шинкiв i господ, закриття iнших крамниць i ремiсничих майстерень, окреслення годин i черговостi танцiв пiд час публiчних забав тощо. Вiд 1782 р. практикувалася реестрацiя в полiцii прибулих до мiста стороннiх осiб.
На полiпшення санiтарного стану спрямовувалися владнi приписи про поховання i кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження вiд 9 вересня 1784 р. зобов’язувало винести цвинтарi з середмiстя за межi Львова. Невдовзi, у 1786 р. започатковано вiдомий Личакiвський цвинтар та Жовкiвський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) i Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарi. У травнi 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося двi доби з моменту смертi. У тому ж роцi запроваджено медичний огляд покiйникiв.
У жовтнi 1788 р. на львiвських рогатках запроваджено збiр мита.
Бiльша частина вище згаданих управлiнських нововведень у мiстах i мiстечках краю пов’язана з iнiцiативами представника освiченого абсолютизму на австрiйському цiсарському тронi Йосифа II. Влiтку 1773 р. вiн, на той час спiвправитель Марii-Терезii, вiдвiдав Львiв з шестиденним вiзитом, пiсля якого висловив низку пропозицiй щодо вдосконалення управлiння краем. Вдруге Йосиф II побував у Львовi у травнi 1780, втрете – у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тодi з цiсарем сталася несподiвана пригода: у самому центрi мiста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болотi. Цей випадок наче символiзував коло проблем, вирiшення яких потребував новопридбаний край.
Пiсля смертi Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епiцентрi франко-австрiйського протистояння з чималою ймовiрнiстю його втрати для Австрii. Загроза стала реальною пiд час франко-австрiйськоi вiйни 1809 р. Тодi частини союзного з Наполеоном польського вiйська пiд командуванням князя Юзефа Понятовського, вiдiрвавшись вiд австрiйського експедицiйного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квiтня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнецького) i Жовкву (колона генерала Г. Каменського) наблизилися до Львова i 27–28 травня зайняли мiсто, проголосивши вiдновлення польськоi державностi. Вiйсько розмiстилося на площi Св. Юра. З усiх урядових будинкiв зняли австрiйський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замiсть Галицького губернаторства Тимчасового центрального вiйськового уряду обох провiнцiй Галичини пiд протекторатом Наполеона І на чолi зi Станiславом Замойським.
Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатiя Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомiстром замiсть усунутого Ф.-А. Лоренца мiська верхiвка обрала ювелiра Вацлава Кобервайна. Проте польське правлiння у мiстi тривало всього 24 днi: з наближенням загону австрiйського генерала Егермана польське вiйсько 19 червня вiдступило зi Львова до Жовкви, а 21 червня у мiстi проголошено вiдновлення влади Австрii. Втiм, австрiйська влада виявилася номiнальною, бо вже 28 червня до мiста ввiйшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус росiйського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем мiста на п’ять з половиною мiсяцiв. Повноваження ж австрiйськоi влади були настiльки обмеженi, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, пiд тиском обставин залишив мiсто – його функцii перебрав призначений Олександром І комендант мiста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росiяни розраховували на приеднання Галичини до Росii. Але цього не сталося: за умовами франко-австрiйського мирного договору, пiдписаного 14 жовтня 1809 р. у Вiднi, Львiв i бiльшу частину Галичини повернуто пiд владу Австрii.
Пiсля Вiденського конгресу 1815 р. i створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрii, Пруссii, Росii), спрямованого проти визвольних рухiв, в Австрiйськiй державi майже на 30 рокiв запанувала гнiтюча атмосфера полiцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттернiха. Проводячи традицiйну централiзаторську внутрiшню полiтику, вiденський уряд здiйснював курс на нiвелювання нацiональних особливостей та поступову асимiляцiю пiдвладних Австрii народiв, а в Галичинi доповнював його певним протегуванням польськоi шляхти за рахунок обмеження iнтересiв украiнцiв.
У Галичинi реалiзовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковiц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвiрний комiсар Р. Стадiон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадiон (1848), бургомiстри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Герард фон Фестенбург (1842–1848) та пiдвладнi iм бюрократичнi структури. У 30-х – першiй половинi 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлiнському апаратi висунулися президент губернаторства Ф. Крiг (1831–1847) та директор львiвськоi полiцii Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка надiлила негативними ознаками запопадливих речникiв анахронiчного меттернiхiвського режиму. Про життя та дiяльнiсть останнього полiцейського i письменника у центрi Львова нинi нагадуе однойменне стильне кафе i жартiвлива вулична скульптура, вiдкриття якоi певний час блокувала мiська влада.
Пiсля перетворення 1867 р. Австрiйськоi монархii на Австро-Угорську ii урядовi кола надали Галичинi статус автономноi провiнцii, щоправда, на умовах, якi забезпечували перевагу в адмiнiстрацii польських дiдичiв (помiщикiв). Вiдповiдно до запровадженоi там виборчоi системи, iхнiм представникам належала бiльшiсть у повiтових адмiнiстрацiях та Галицькому крайовому сеймi (150 осiб), який функцiонував з 1861 по 1914 р. Його органiзацiйним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львовi в 1782–1790 i 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основi виборiв, а призначення цiсарем. Вiн запам’ятався сучасникам не лише патетичними натяками цiсаревi, патетичнiстю свого виконавчого органу – станового вiддiлу, але й помпезними балами за участю князiв, баронiв, графiв, представникiв шляхти i епископату.
Галицьким сеймом керували маршал i вiце-маршал, яких iмператор призначав з числа послiв. Як правило, вiце-маршалом ставав украiнець, зазвичай епископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами – польською i украiнською. Сесiя розпочиналася з урочистих богослужiнь у костелi й церквi, якi вiдкривав маршал. Посли мали право на iнтерпеляцiю (депутатський запит), петицii та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли двi сотнi украiнських депутатiв.
Найбiльший за площею в Австрiйськiй iмперii коронний край проiснував майже сто п’ятдесят рокiв, аж до розпаду Дунайськоi монархii у Першiй свiтовiй вiйнi. Для когось вiн був украiнським П’емонтом, а для когось – периферiею центру, чи центром периферii.
Феодосiй Стеблiй
© Ф. Стеблiй, 2016
1848 рiк. «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського народу»
У 1848–1849 рр. у бiльшостi европейських краiн вiдбулися суспiльно-полiтичнi потрясiння, якi стали складовою частиною останньоi великоi революцii класичного типу загальноевропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попереднi столiття процес переходу вiд середньовiччя до модерноi доби в Європi. Завдяки революцii майже повсюдно було покiнчено з панщиною та рiзними формами середньовiчноi залежностi селян, що зумовило вперше в iсторii широку участь народних мас в полiтичному життi та демократизацiю суспiльно-полiтичного процесу. В европейських краiнах розпочато формування громадянських суспiльств.
Невiд’емною складовою частиною революцii стали визвольнi рухи поневолених народiв Схiдноi i Центральноi Європи. Звiдси пiшла назва революцii як «Весни народiв». В ходi революцii у цьому регiонi в деяких випадках знайшла свiй вияв тенденцiя до боротьби за нацiональнi конституцiйнi держави, побудованi на лiберальних засадах. Це було характерне для нiмцiв та iталiйцiв, якi, крiм того, змагали до нацiонального об’еднання своiх земель. За вiдродження власноi державностi боролися угорцi та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенцi, украiнцi, румуни домагалися щонайменше нацiональноi автономii як першого кроку до нацiонально-державницького самоствердження. У пiдавстрiйськiй Галичинi центром бурхливих подiй став Львiв. Падiння абсолютизму i проголошення Австрii конституцiйною монархiею установчою грамотою вiд 25 квiтня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совiстi i вiровизнання, друку, зборiв, органiзацiй i т. iн.), гарантування усiм народам монархii непорушностi iх нацiональностi та мови, обговорення в загальноiмперському парламентi (рейхстазi) проекту перетворення Австрiйськоi монархii у федерацiю вiльних i рiвноправних нацiй породили серед населення Галичини великi надii, стимулюючи значне пожвавлення нацiональних рухiв й набуття ними полiтичного характеру.
Польський нацiональний рух. Звiстка про революцiйний вибух у Вiднi дала поштовх до масових виступiв у Львовi, де 18–19 i 21 березня 1848 р. вiдбулися демонстрацii, учасники яких вперше появилися на вулицях у нацiональних костюмах та з нацiональними символами – бiлими кокардами. Пiд iх впливом непопулярний у мiстi бургомiстр Е. Г. фон Фестенбург подав у вiдставку i був замiнений А. Голуховським, а губернатор Ф. Стадiон дав згоду на звiльнення полiтв’язнiв i на формування нацiональноi гвардii. Представники польських лiберальних кiл i шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицiю до австрiйського iмператора.
13 квiтня 1848 р. у Львовi створено польську лiберальну органiзацiю – Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в ii складi налiчувалося близько 25, а згодом до 145 осiб – представникiв рiзних суспiльних верств, за винятком селян, серед них чимало вiдомих дiячiв, як Олександр Батовський, Август Бельовський, Тадей Василевський, Кирило Вiнковський, Петер Гросс, Мечислав Даровський, Ян Димiнський, Володимир Дiдушицький, Юзеф Дзежковський, Ян Добжанський, о. Онуфрiй Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мiзес, Кароль Падух, Францiшек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та iн. На засiдання Ради, якi вiдбувалися в примiщеннi монастиря домiнiканцiв, а згодом у будинку Оссолiнеума, у помешканнях членiв Ради Д. Гембажевського на вул. Вiрменськiй i мiщанина Вiтковського на вул. Валовiй, нарештi, в концертному залi Старого театру, нерiдко вiдвiдували сотнi осiб, серед них i селяни.
В основi програми Ради були вимоги, викладенi в петицii вiд 18 березня. Вони зводилися до здiйснення лiберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провiнцiю Австрiйськоi монархii. Щоправда, у дещо змiненому варiантi петицii, врученоi спецiальною делегацiею iмператоровi Фердинанду 6 квiтня 1848 р., ii автори iнтерпретували заяву цiсаря про бажання визнати i шанувати польську народнiсть як готовнiсть до скасування трактатiв про подiл Речi Посполитоi та вiдродження ii як единого цiлого – кiнцевоi мети авторiв петицii, а з уст лiдерiв польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в ii давнiх кордонах!». Намагаючись залучити на свiй бiк народнi маси, Центральна Рада Народова в умовах усе бiльшого невдоволення панщинною системою звернулась iз закликом до шляхти негайно звiльнити селян вiд панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своiх привiлеiв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрiйський уряд, зважаючи на соцiально-економiчну невигiднiсть примусовоi працi крiпакiв i намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралiзувати можливий вплив на нього польського лiберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квiтня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичинi, на кiлька мiсяцiв ранiше, нiж у всiй монархii. Проте хоч цей захiд i запобiг селянському повстанню, вiн, будучи половинчастим, не внiс у ряди селянства заспокоення, на яке сподiвались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соцiальних конфлiктiв на селi.
В умовах складного сплетiння етносоцiальних суперечностей розгорнулася гостра суспiльно-полiтична боротьба. Таборовi монархiстiв, який представляли австрiйська бюрократiя та вiйськовi, пiдтримуванi найзаможнiшою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: лiберальна шляхта, iнтелiгенцiя та простий народ. Проте у ходi подiй мiж ними поступово наростали суперечностi. Лiберальнi кола, будучи прихильниками реформ i легальних методiв, всiма силами намагалися пiдпорядковувати собi активнiсть мас i спрямовувати ii в мирне русло. У той же час народнi низи, зацiкавленi в радикальнiй ломцi абсолютизму i в послiдовному здiйсненнi демократичних перетворень, готувалися до радикальних дiй. Такi настроi намагалися врахувати польськi демократи, сили яких значно змiцнiли за рахунок прибулих з емiграцii представникiв Демократичного товариства на чолi з В. Гельтманом, якi стояли за радикальнi дii.
У першi мiсяцi революцii на польськi громадськi кола найбiльший морально-полiтичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила спiвпрацю з новоствореними з наданням конституцiйних свобод товариствами: приватних службовцiв, громадян усiх ремесел, пiдмайстрiв та iн., якi делегували до ii складу своiх представникiв. Рада утворила фiлii на мiсцях, якi, перебуваючи пiд впливом шляхти, надавали iй матерiальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила вiд 19 квiтня 1848 р. (спочатку пiд назвою «Rada Narodowa») за редакцiею Я. Добжанського i стала найпопулярнiшим польським часописом.
Центральна Рада Народова намагалася виражати iнтереси рiзних, переважно середнiх, верств польського населення й згуртовувати iх до працi на нацiональнiй нивi в iм’я вiдродження власноi державностi. У численних вiдозвах вона проповiдувала гасла нацiонального i класового солiдаризму. На засiданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петицiях домагалася запровадження польськомовних написiв на установах та назв мiських площ i вулиць. Органiзувала численнi нацiонально-релiгiйнi манiфестацii: траурнi богослужiння за полеглих вiденських (21 березня, 29 травня) i кракiвських (26 травня) повстанцiв, за страчених повстанцiв 1846 р. Т. Вiсьневського i Ю. Капусцiнського (31 липня), похорон учасника Кракiвського повстання О. Моргенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Францii польських полiтичних емiгрантiв (29 квiтня, 10 травня), вiтання прибулого iз-за кордону генерала Ю. Двернiцького (5–7 вересня) з приуроченим до цiеi подii переглядом нацiональноi гвардii на площi Св. Юра i виконання оркестром гiмну «Jeszcze Polska nie zginela», богослужiння i врочистостi з нагоди 165-i рiчницi перемоги Яна Собеського над турками пiд Вiднем (16 вересня).
21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги полiтичним емiгрантам в мiському театрi Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з вiдозвою до населення повсталого Вiдня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархiчною владою за свободу i демократiю. Крiм патрiотичних манiфестацiй у Львовi поширювалися так званi «котячi музики» – галасливi зборища з вибиванням вiкон пiд будинками небажаних у мiстi представникiв бюрократii та iнших одiозних осiб.
Центральна Рада Народова пiдтримувала контакти з прибулим до Львова керiвником Централiзацii Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвiсним генералом Ю. Бемом та пiдполковником колишнього польського вiйська А. Пйотровським, проте iхнiх повстанських планiв не пiдтримала, вважаючи iх авантюрними. Так само не пiдтримала Рада i колишнього польського офiцера, члена Демократичного товариства i Об’еднання польськоi емiграцii, начебто угорського емiсара Л. Ванського та групи львiвських угрофiлiв у iхнiх спробах навербувати у Львовi легiон добровольцiв на пiдтримку повсталоi Угорщини, а для з’ясування реальноi ситуацii надiслала до Пешту спецiальнi делегацii.
20 травня Раду вiдвiдав агент Французькоi республiки Ш. Дiдье, для якого та для нiмецького парламенту в Франкфуртi вона виготовила спецiальний меморандум щодо польськоi справи. До Франкфурту Рада вислала спостерiгачiв з повноваженнями вiдстоювати польськi нацiональнi iнтереси та вживати заходiв для вирiшення польського питання – здобуття нацiонально-територiальноi автономii як кроку до вiдродження цiлоi i незалежноi Польщi.
Представник Ради виiздив також у травнi 1848 р. до Вроцлава для участi у з’iздi польських полiтикiв з рiзних регiонiв Польщi з метою згуртування патрiотичних сил на засадах легальностi та узгодження вимог нацiональних реформ й поеднання зусиль для досягнення кiнцевоi мети – незалежностi Польщi, який однак, закiнчився безрезультатно.
Центральна Рада Народова опiкувалася нацiональною гвардiею, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали нацiональну гвардiю зародком польського вiйська (ii однострiй становив традицiйний темносинiй одяг з амарантом та рогатiвка з орликом), а консерватори – сторожею безпеки перед селянами та мiщанами. Надавалася допомога також молодi, яка прибувала з Королiвства Польського, бажаючи взяти участь у формуваннi польського вiйська.
У складi нацiональноi гвардii дiяв Академiчний легiон, який перебував пiд впливом радикально налаштованих емiгрантiв. Вiн iнiцiював полiтичнi зiбрання, якi активiзували патрiотичнi настроi полякiв. Друкованим органом нацiональноi гвардii став часопис «Dziennik Narodowy».
Влiтку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до вiденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами вiд Львова дiдича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Земялковського, в Любачiвському окрузi – доктора прав Ф. Смольки, в Яворiвському – доктора прав К. Вiнковського. Представники ЦРН у парламентi належали до «лiвицi». Ф. Смольку у жовтнi 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Вiдня львiвського радикала Ю. Госляра для агiтацiйноi дiяльностi на ii користь серед селянських депутатiв. Там вiн став учасником антиурядового повстання як офiцер польського легiону i ад’ютант генерала Бема.
На початку серпня 1848 р. край охопила епiдемiя холери, однак заходи мiсцевоi влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кiнця вересня 1848 р. на холеру лише у Львовi захворiло 843 особи, з яких 371 померла.
У вереснi 1848 р. Центральна Рада Народова вiдiграла вирiшальну роль в органiзацii виборiв мiськоi управи Львова – Мiського видiлу, повноваження якого припинилися ще в травнi 1848 р. Пiд ii впливом президентом Мiського видiлу обрано ii представника адвоката М. Гноiнського, одним iз заступникiв – члена Ради князя Л. Сапегу й чимало представникiв Ради увiйшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своею ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового мiського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола мiщан у самоврядуваннi.
Опозицiю Центральнiй Радi Народовiй творило засноване у червнi 1848 р. консервативне Товариство дiдичiв (Stowarzyszenie Ziemianskie), яке вважало ii самозваним органом. Його часопис «Polska» своiми рiзкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львовi полiтичний страйк – вiдмову вiд складання газети в друкарнi Пiллера у вереснi 1848 р. Рада, вважаючи дiяльнiсть Товариства дiдичiв шкiдливою для нацiональноi справи i вигiдною урядовi, висловила йому публiчний осуд у пресi.
Восени 1848 р. активiзувалася права опозицiя i в самiй ЦРН. Натомiсть зрiс вплив прибулих до мiста з емiграцii дiячiв Централiзацii Демократичного товариства та iх прихильникiв серед мiських низiв i молодi, якi сповiдували радикальнi засади. Усе це на тлi поступового змiцнення позицiй провладного табору ускладнило суспiльно-полiтичну ситуацiю в регiонi, робило ii вибухонебезпечною.
Центральна Рада Народова, не втручаючись у першi мiсяцi iснування у дiяльнiсть виконавчоi влади, демонстративно пiдкреслювала свою незалежнiсть вiд неi. Вона iнiцiювала зрив останнього засiдання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадiоном на 26 квiтня, i схилила частину його депутатiв увiйти до ii складу. Вона також опротестувала створення губернатором пiд своiм протекторатом на противагу iй дорадчого органу – «Байрату».
Губернатор Ф. Стадiон, терплячи присутнiсть Центральноi Ради Народовоi, всiляко ii iгнорував, дозволяв «радитись, але не пiдмiняти владу», а 26 квiтня 1848 р. навiть наказав опечатати ii зал засiдань та конфiскувати папери, що додало iй тiльки бiльшоi ваги в очах громадськостi. З вiд’iздом Ф. Стадiона зi Львова на початку червня 1848 р. i призначенням на пост вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського представники Центральноi Ради Народовоi, контактуючи з ним, висловлювали сподiвання, що вiн як перший краянин-поляк на чолi полiтичноi влади в провiнцii повинен добре прислужитися краевi, рахуючись iз загальною громадською думкою. Ще бiльшi надii пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкiнцi жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Їi делегацiя на чолi з головою О. Батовським, вiтаючи його з довгоочiкуваним прибуттям, висловила впевненiсть, що в тогочасних складних умовах вiн зумiе оперативно вирiшити проблеми рiдного краю. Найпекучiшою ж проблемою для тогочасного польського полiтикуму стала поява на суспiльно-полiтичнiй аренi украiнського нацiонального руху.
Украiнський нацiональний рух. Один iз тогочасних дiячiв В. Подолинський засвiдчив наявнiсть серед галицьких украiнцiв доби «Весни народiв» рiзних полiтичних орiентацiй: проавстрiйськоi, пропольськоi, проросiйськоi та «прослов’янськоi». З-помiж них найвпливовiшою виявилась органiзацiя проавстрiйська, яка започаткувала украiнський рух врученням губернаторовi Ф. Стадiону вiд iменi групи представникiв греко-католицького духовенства i мiщанства Львова петицii на iм’я iмператора Фердинанда вiд 19 квiтня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах i громадсько-полiтичному життi Схiдноi Галичини украiнськоi мови, забезпечення украiнцям доступу на всi посади та зрiвняння в правах духiвництва рiзних конфесiй. А вже 2 травня 1848 р. у Львовi засновано першу украiнську легальну полiтичну органiзацiю – Головну Руську (украiнську) Раду, яка взяла на себе роль представника iнтересiв украiнського населення Галичини перед центральним урядом i виконувала ii протягом 1848–1851 рр. Серед 66 ii засновникiв – 20 дрiбних чиновникiв, 9 представникiв свiтськоi iнтелiгенцii, 18 духовних осiб, 13 студентiв, 5 мiщан, один пiдприемець. Пiзнiше рада складалася з 30 постiйних членiв. Їi очолив епископ Греко-католицькоi церкви Григорiй Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради – проповiдник при соборi Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переiздом епископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керiвником Головноi Руськоi Ради став М. Куземський.
Акт заснування Головноi Руськоi Ради вiдбувся при демонстративному вшануваннi пам’ятi священика i поета Маркiяна Шашкевича, що мало засвiдчити солiдарнiсть ii творцiв з визвольними змаганнями колишньоi «Руськоi Трiйцi».
Друкованим органом Головноi Руськоi Ради стала «Зоря Галицька» – перша газета украiнською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до украiнського народу, опублiкованiй у першому ж номерi, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто, украiнського. – Авт.) народу, котрий одним говорить язиком i 15 мiльйонiв виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкуе». То була перша в Галичинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi украiнцi – одна нацiя. Вiдозва закликала украiнське населення до використання завойованих революцiею демократичних свобод, утворення рад на мiсцях, мирних взаемин з польським населенням i наголошувала на вiдданостi конституцiйнiй монархii.
Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституцiйним шляхом, захист його нацiональноi культури, зрiвняння греко-католицького обряду, Церкви i духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом i духовенством. Заснування й патрiотичну дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради благословив митрополит Михайло Левицький.
Конкретизована в процесi виконання програма Головноi Руськоi Ради включала такi основнi вимоги: скасування середньовiчних повинностей селян за викуп, лiквiдацiя привiлеiв великих землевласникiв (права полювання, примусового найму i т. iн.), гарантування селянськоi земельноi власностi й захист селян вiд утискiв дiдичiв, пiднесення сiльського господарства; свобода промисловоi дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок, кредитних установ; скасування рiзницi станiв i встановлення рiвноправностi всiх громадян перед судом i законом; захист власностi i честi, пiдвищення рiвня народноi освiти, полiпшення охорони здоров’я i т. iн.; забезпечення вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Схiдноi Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статтi «Становище русинiв у Галичинi» (1846).
З iнiцiативи Головноi Руськоi Ради, з врахуванням iсторичноi традицii, за нацiональну символiку галицьких украiнцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князiв iз зображенням золотого лева на блакитному тлi. Згодом, у 1918 р., цю символiку перейняв уряд Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки.
Головна Руська Рада координувала дiяльнiсть 50 мiсцевих руських рад у мiстах, мiстечках i деяких селах Схiдноi Галичини, якi стали справжнiми осередками украiнського громадсько-полiтичного i культурного життя. Особливою активнiстю вiдзначалися руськi ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружнi), Бiрецька, Лiська, Мушинська, Затварницька, Любачiвська, Ярославська (деканальнi).
Нагальна вимога Головноi Руськоi Ради, яку вона висунула в петицiях до оператора, парламенту i уряду, пiдкрiплюючи ii посиланнями на давнi традицii власноi державноi самостiйностi та могутностi (Галицького князiвства i королiвства), зводилася до подiлу Галичини за етнiчним принципом на двi самостiйнi адмiнiстративно-полiтичнi одиницi: захiдну (польську) i схiдну (украiнську) з центром у Львовi – «столицi Руського краю» – i надання схiднiй частинi статусу коронного краю, тобто нацiонально-територiальноi полiтичноi автономii з власною конституцiею, сеймом, полiтичною адмiнiстрацiею, та ii об’еднання з украiнським Закарпаттям як гарантii вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Австрiйськоi монархii. Нацiонально-територiальна автономiя, широка полiтична самоуправа, отже, могла стати своерiдним замiнником втраченоi в минулому власноi державностi на зразок тiеi, яку одержали поляки в Галичинi у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога подiлу Галичини одержала широку пiдтримку серед украiнцiв – на ii пiдтримку Головна Руська Рада та ii фiлiали на мiсцях до кiнця сiчня 1849 р. зiбрали понад 200 тис. пiдписiв. Реалiзацiя автономii бачилася галицьким полiтикам етапом на шляху федералiзацii Австрiйськоi монархii.
Головна Руська Рада виступила з iнiцiативою щодо включення украiнських представникiв до складу мiськоi управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написiв назв вулиць i площ мiста украiнською мовою, впровадження ii в дiловодство установ.
Головна Руська Рада та ii фiлiали заiнiцiювали рух за створення украiнських вiйськових та военiзованих формувань – нацiональноi гвардii в мiстах, селянськоi самооборони на Прикарпаттi, батальйону так званих гiрських стрiльцiв, якi розглядались як зародок збройноi репрезентацii украiнцiв Австрiйськоi монархii, здатноi стати на захист iх нацiональних прав. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii в мiстi домагалися представники украiнських мешканцiв Львова в заявi на iм’я головного вiйськового командування в Галичинi вiд 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з вiдповiдною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайовоi президii, а, одержавши вiдмову, – до вiденського уряду й iмператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардii вишкiл украiнською мовою, а у вiдзнаках поеднати державну i нацiональну символiку – австрiйського орла i украiнського лева, синiй, жовтий i чорний кольори.
Полiтична активнiсть пожвавила культурно-освiтнiй рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцiею iх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхiднiсть об’еднати науковi, лiтературнi i освiтнi сили та визначити поле iх дiяльностi. Це мав зробити «Собор руських учених». Інiцiатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двiчi звертався з цього приводу до керiвництва Головноi Руськоi Ради.
На з’iзд у Львовi 19–25 жовтня 1848 р. з’iхалися 118 учасникiв, серед них чимало письменникiв, дiячiв освiти, журналiстiв, дрiбних службовцiв, юристiв, студентiв, а також духiвництва. Були це здебiльшого друзi, однодумцi й послiдовники «Руськоi Трiйцi», якi й задали тон з’iздовi. На пленарних засiданнях, що вiдбувались у примiщеннi духовноi семiнарii, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та iн., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою i патрiотизмом». Душею з’iзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своiй промовi вiн закликав учасникiв до самовiдданоi працi для добра гнобленого вiками украiнського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцiнив заслуги перед украiнською культурою М. Шашкевича та його друзiв, пiдкреслив роль революцiйного Вiдня, який виборов демократичнi свободи для народiв Австрiйськоi монархii. Інший поет, А. Могильницький, який не змiг прибути на з’iзд, надiслав його учасникам вiтального листа, в якому зобов’язувався вiддати всi своi сили освiтi народу. Гучними оплесками зустрiв з’iзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який вiщував велике майбутне украiнському народовi в колi слов’янських народiв.
