Протягом кiлькох днiв учасники з’iзду працювали в дев’яти секцiях. Важливе значення мали внесенi секцiями пропозицii про заснування господарського та iсторичного товариств, охорону пам’яток iсторii та культури, видання популярного пiдручника iсторii Украiни. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану пiд впливом знаменитоi «Історii Русiв». Секцiя шкiл накреслила широку програму украiнського шкiльництва. Бiльшiсть членiв секцii мови та лiтератури висловилися за лiтературну мову, близьку до народноi, «гражданський» шрифт i фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янськоi мови, якi були в меншостi, свободу використання в наукових працях церковнослов’янськоi мови, етимологiчного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничiй справi. З великим iнтересом зустрiли учасники з’iзду доповiдь видатного вченого, колишнього члена «Руськоi Трiйцi» Якова Головацького, який подав широкi вiдомостi про етнiчну i мовну еднiсть всього украiнського народу. На засiданнi 25 жовтня засновано Товариство народноi освiти як керiвний орган «Руськоi матицi» – культурно-освiтньоi органiзацii, завданням якоi було видання для народу дешевих книжок. Закiнчився з’iзд пiд вигуки «Хай живе украiнська демократiя!»
Перший з’iзд дiячiв культури став важливою подiею в культурному життi всiеi Схiдноi Галичини. Це була перша органiзована публiчна манiфестацiя украiнськоi iнтелiгенцii краю, яка, розбудивши нацiональний дух, засвiдчила бiльш-менш адекватне розумiння нею назрiлих завдань нацiонально-культурного розвитку украiнцiв у добу «Весни народiв» i готовнiсть взяти участь в iх реалiзацii. Дещо iз визначених з’iздом завдань iй вдалося здiйснити, чимало завдань реалiзували наступнi поколiння iнтелiгенцii, а деякi не втратили актуальностi й у наш час.
В умовах революцii великого розмаху набула боротьба за народну освiту. Вимога запровадити в народних школах, гiмназiях та iнших навчальних закладах Схiдноi Галичини викладання украiнською мовою мiстилась у петицii вiд 19 квiтня 1848 р. Згодом широка громадськiсть через Головну Руську Раду та мiсцевi ради почала домагатися органiзацii украiнських шкiл по всiх селах i мiстечках, розширення навчальних планiв за рахунок включення до них основ сiльського господарства, ботанiки, ремесла, iсторii украiнського народу та сусiднiх краiн, вiдкриття доступу селянським дiтям до гiмназiй, введення навчання рiдною мовою в середнiх i вищих школах, заснування закладiв для пiдготовки вчителiв, вилучення шкiл Схiдноi Галичини з-пiд нагляду римо-католицького духовенства i т. iн. Вiдповiдаючи на цi вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання украiнською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання украiнськоi мови, а 4 грудня 1848 р. i 8 сiчня 1849 р. – як обов’язкового предмету в гiмназiях. У такий спосiб, внаслiдок наполегливих вимог народу, украiнська мова щораз бiльше не тiльки завойовувала народнi школи, а й проникала в гiмназii Схiдноi Галичини. 13 вересня 1848 р. видано iмператорський патент про вiдкриття кафедри украiнськоi мови у Львiвському унiверситетi. Професором вiдкритоi на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.
Поширеною була вимога запровадження украiнськоi мови в дiловодство установ, вiйськовий вишкiл та написання цiею мовою назв населених пунктiв, площ i вулиць. На одному з засiдань Головноi Руськоi Ради обговорювалося питання про увiчення пам’ятi видатних дiячiв украiнського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богдановi Хмельницькому у Львовi.
Активiзувалося лiтературне життя. Загальне полiтичне i культурне збудження сприяло пiднесенню лiтературноi творчостi послiдовникiв «Руськоi Трiйцi» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патрiотичнi мотиви, любов до рiдного краю, його iсторii, заклики до самовiдданоi працi для добра народу. Виданням першоi поетичноi збiрки розпочав лiтературну дiяльнiсть львiвський поет І. Гушалевич, в поезiях якого, написаних в дусi народних пiсень, звучали любов до рiдноi землi, iдея едностi украiнського народу.
Вiдбулися певнi зрушення у видавничiй дiяльностi. Посилення iнтересу до новоi украiнськоi лiтератури за Збручем викликало спроби перевидання ii кращих зразкiв у Галичинi. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львовi повiсть «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав украiнською мовою повiсть Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львовi в 1850 р.
Значну роль у пожвавленнi лiтературного життя вiдiгравали заснованi у Львовi пiд час революцii першi украiнськi газети «Зоря Галицька» (редактор Антiн Павенцький), «Галичо-руський вiстник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращi твори вiдомих письменникiв М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та iн. В «Зорi Галицькiй» вперше було надруковано патрiотичний вiрш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий пiд Галичем, 1139», у «Пчолi» – уривки з 5-i частини «Енеiди» та «Пiсню на новий 1805 год… Алексiю Борисовичу Куракiну» Івана Котляревського, в «Новинах» – вiршi Миколи Костомарова.
Галицькi часописи нерiдко подавали iнформацiю про громадсько-культурне життя в Украiнi, зокрема про Кирило-Мефодiiвське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postep» («Поступ») в одному зi своiх травневих номерiв 1848 р. у статтi Карла Падуха «Польська i украiнська нацiональнiсть на Украiнi…» повiдомляла про викриття на Украiнi царською жандармерiею таемного товариства, один з членiв якого Т. Шевченко, «чоловiк з народу, родом з польськоi Украiни, звiльнений з крiпацтва», розпочав свою дiяльнiсть у Киевi, звiдки «розбiглися його пiснi, повнi гарячих вiдзивiв у живописнiй народнiй мовi до украiнцiв. Русь вiльна, незалежна була кличем Шевченка».
Газета «Дневник руський» у жовтнi 1848 р. в статтi «Слово о Русi i ii становищi полiтичеськiм» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний есть яко мученик справи руськой вольностi… Патрiотичеськi письма Шевченка звiснi суть в всей Малой Росii й Украiнi i много причиняються до взбудженiя Духа». І. Вагилевич на сторiнках цiеi газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у вiршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишаеться його поема «Кавказ», яка не мае собi рiвних в лiтературi. В тiй самiй газетi польський поет Генрик Яблонський надрукував вiрша «Мученикам вольностi з року 1847», в якому оспiвував кирило-мефодiiвцiв як борцiв i мученикiв «за свободу, за вольнiсть братiй». Звiстки про участь Т. Шевченка в антиурядовiй органiзацii, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярностi поета в очах галицькоi iнтелiгенцii.
Розгорнувся аматорський театральний рух. Першi кроки львiвського украiнського театру були пов’язанi з широким використанням драматургii Надднiпрянськоi Украiни. 26 жовтня 1848 р. група аматорiв у Львовi поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського пiд назвою «Дiвка на вiдданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачi побачили другу виставу п’еси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’есу «Москаль-чарiвник» І. Котляревського. Украiнськi вистави мали великий успiх, будили серед народу патрiотичнi почуття, любов до рiдноi культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, органiзацii у Львовi 1864 р. першого в Галичинi професiйного украiнського театру.
Визначними подiями були також народний фестин у Львовi 3 травня 1849 р. – у першу рiчницю скасування панщини – та заснування 1849 р. з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради Народного дому у Львовi, який став на якийсь час осередком культурного i наукового життя украiнського населення Галичини.
Польсько-украiнська конфронтацiя. Полiтизацiя украiнського нацiонального руху в Галичинi, створення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоствердження украiнцiв на територii iх компактного проживання – схiднiй частинi Галичини – в рамках конституцiйноi Австрiйськоi монархii стало великою несподiванкою для польських громадських кiл, якi й далi уявляли себе единими повноправними господарями краю. Ставлячи своею кiнцевою метою вiдбудову Польськоi держави в кордонах 1772 р. з включенням до неi частини украiнських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Схiдноi Галичини, права на нацiональну незалежнiсть i украiнський рух сприйняли вкрай негативно. Вони далi дотримувалися застарiлих стереотипiв, вважаючи украiнцiв частиною польського народу, яка вiдрiзнялась вiд полякiв тiльки релiгiйним обрядом, iхню мову – дiалектом польськоi мови, а культуру i лiтературу – складовою частиною культури й лiтератури польськоi.
Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських нацiональних iнтересiв. Польська громадськiсть виступала проти украiнського руху, об’еднавшись в антиукраiнський демократично-лiберально-шляхетський блок. Польськi полiтики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головноi Руськоi Ради i, прибувши на ii установче засiдання у митрополичiй палатi при соборi Св. Юра, старалися переконати присутнiх у недоцiльностi ii створення й пропонували приеднатись до Центральноi Ради Народовоi та спiльно працювати для справи вiдродження Речi Посполитоi, зустрiвши, однак, категоричну вiдмову вiд такоi спiлки та висловлення бажання русинiв самостiйно вiдстоювати своi нацiональнi права. Не мала успiху й спецiальна делегацiя Центральноi Ради Народовоi до голови Головноi Руськоi Ради епископа Григорiя Яхимовича з подiбними пропозицiями.
Зазнавши невдачi, Центральна Рада Народова iнспiрувала створення на противагу Головнiй руськiй Радi на початку травня 1848 р. з представникiв сполонiзованоi украiнськоi шляхти та iнтелiгенцii пiдконтрольноi iй органiзацii «Руський Собор» з метою спрямування украiнського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, пiдтримки украiнського населення, ця органiзацiя на початку жовтня 1848 р. самолiквiдувалась i приедналась до Центральноi Ради Народовоi як фiлiя.
Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’iзд до Праги спiльну делегацiю для нейтралiзацii манiфестування на форумi автономiстських аспiрацiй делегацii Головноi Руськоi Ради. На сторiнках перiодичного органу Центральноi Ради Народовоi «Gazeta Narodowa» нав’язливо вмiщувалися вiдозви, статтi та iншi матерiали, в яких пiд звуки закликiв до братерства, едностi та згоди з русинами заперечувалися iх права на реалiзацiю своiх емансипацiйних змагань, а репрезентантку украiнського руху Головну Руську Раду цьковано як знаряддя придушення свободи.
Масовi зiбрання украiнцiв по галицьких мiстах i мiстечках пiд час заснування та пiд час засiдань мiсцевих руських рад-фiлiалiв Головноi Руськоi Ради трактовано як спроби духовенства пiдбурювати селян проти дiдичiв та до захоплення iхньоi земельноi власностi й розпалювати мiжнацiональний розбрат.
Дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради та священикiв-репрезентантiв ii фiлiй Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лiдерiв Центральноi Ради Народовоi О. Батовський вiд новопризначеного вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, пiдозрюваного в пiдбурюваннi украiнських селян проти полякiв, енергiйних заходiв й спонукати його проповiдувати еднiсть i згоду краян. Вiдгомiн цiеi вимоги засвiдчила вказiвка А. Голуховського митрополичiй консисторii вiд 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюеться нацiональнiстю», «протиставляючи ii польськiй», стримувати селян вiд насильницьких посягань на панську власнiсть, вiд трактування усiх нерусинiв у Схiднiй Галичинi як загарбникiв, сiяння недовiр’я до полякiв та вiдвертати селянство вiд зацiкавлення полiтикою, а натомiсть облагороджувати його моральнi почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегацiя Центральноi Ради Народовоi однiею з найбiльших проблем краю визнала дiяльнiсть руського духовенства, назвавши ii пiдбурливою, i домагалася не пiдтримувати русинiв.
Природно, що за таких умов польсько-украiнськi взаемини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру полiтичного протистояння. Навколо украiнського питання виникла гостра полемiка. З польського боку в нiй взяли участь редакцii часописiв «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публiцисти А. Домбчанський, К. Ценглевич, з украiнського – Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонiмний автор трактату «Умови згоди мiж Польщею i Руссю» та iн. Якщо першi здебiльшого вiдстоювали лiнiю Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору» i iх перiодичних органiв, то другi – переважно симпатикiв Головноi Руськоi Ради. У ходi полемiки украiнське питання переросло межi внутрiшньо-крайовоi проблеми i набуло европейського звучання.
Намагання представникiв польських громадських кiл заперечувати iснування украiнцiв в Галичинi, а украiнський нацiональний рух 1848–1849 рр. зобразити перед европейською громадськiстю як iнспiрований австрiйською владою (на противагу польському руховi) контрреволюцiйний виступ вузького кола представникiв вищого греко-католицького духовенства, позбавленого пiдтримки широких народних мас, спонукало украiнськi кола звертатись до цiеi громадськостi з роз’ясненням реального стану справ.
Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’iзд до Праги свою делегацiю, прагнула продемонструвати перед свiтом самостiйнiсть украiнського народу, знайти союзникiв серед iнших слов’ян та з iх допомогою домогтися забезпечення своiх конституцiйних прав. В дискусiях у польсько-украiнськiй секцii, створенiй з представникiв Головноi Руськоi Ради, Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору», І. Борисикевич, обгрунтовуючи свою позицiю, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичинi фундамент для цiлоi Польщi, так i галицькi украiнцi хочуть створити основу насамперед для украiнцiв, якi живуть в Австрii, i вимагати визнання всiеi украiнськоi нацiональностi». Укладена пiд час з’iзду польсько-украiнська угода, що передбачала зрiвняння в правах украiнцiв i полякiв, означала моральну перемогу украiнськоi делегацii, фактичне визнання польською стороною справедливостi ii вимог. Реальним результатом з’iзду, на якому галицькi украiнцi вперше зустрiлися з представниками iнших слов’янських народiв на нивi полiтичноi дiяльностi, стало також чесько-украiнське зближення та роз’яснення сутi украiнського питання перед громадськiстю слов’янських земель.
Голова Головноi Руськоi Ради Григорiй Яхимович багато зробив для з’ясування позицii украiнськоi сторони в конституцiйнiй комiсii австрiйського парламенту пiд час ii роботи над проектом перебудови Габсбурзькоi монархii на засадах федералiзму, де вiн захищав нацiональний принцип побудови федерацii i домагався подiлу Галичини на двi самостiйнi провiнцii – украiнську i польську. Його пiдтримала частина чеських депутатiв, членiв конституцiйноi комiсii. Для роз’яснення сутi украiнського питання серед нiмецького населення i европейськоi громадськостi Головна Руська Рада розповсюджувала вiдповiднi вiдозви: «До спiвгромадян – „Mitb?rger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Br?der“» та iншi, – якi зусиллями Григорiя Шашкевича, радника мiнiстерства освiти у Вiднi, друкувались у столицi й поширювалися серед депутатiв рейхстагу, а також надсилались до Галичини.
У вiдозвi «До спiвгромадян!» (весна 1848 р.) пiдкреслено: «Ми живемо у вiдповiдальну епоху. Кожна нацiя поступае вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забуттi лише крайньо упослiджена руська нацiя в Галичинi? Нi! Щаслива година вибила вже i для галицьких русинiв. Натхненнi новим життям, вони також прагнуть руху вперед, пiдняття iз занепаду, i чинити перешкоди цьому може тiльки ворог поступу. Але iхнi тенденцii не обмежуються виключно тiльки до iх власноi нацiональностi. Вони визнають рiвноправнiсть iнших нацiональностей, хочуть зберегти спокiй, порядок i силу законiв та прагнуть сучасних реформ у дорозi права».
Водночас доброзичливий був тон вiдозви «Русини до своiх нiмецьких спiвгромадян»: «Руська нацiя не прагне порушувати прав iнших. Тому не турбуйтесь, русини не заподiють вам нiякоi кривди. Нацiя пожертвуе всiм, щоб захистити i змiцнити свою нацiональнiсть. Але в той же час вона оголошуе недоторканнiсть кожноi нацiональностi. Тому ви, нiмецькi брати, якi живете поруч з нами, не маете чого боятися за свою нацiональнiсть. Невибаглива руська нацiя вважае своiм покликанням плекати високу iдею народного життя, яку придушувала дотеперiшня безжалiсна полiтика правителiв. Остання декларувала рiвнiсть людей, але не могла пiднятися до рiвностi нацiй. Рiвнiсть релiгiй вона врештi-решт збагнула, але рiвностi нацiональностей не змогла зрозумiти. Руська нацiя ось визнае себе прихильницею новоi народноi полiтики, яка поряд з рiвнiстю громадян i релiгiй вiдстоюе також рiвнiсть нацiй i нацiональностей. Тому ви, нiмецькi спiвгромадяни, будьте спокiйнi за свою релiгiю, мову i нацiональнiсть. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян iншого племенi. Вони не хочуть перетворювати однi нацiональностi на поживу для iнших. Вони не хочуть пiднiмати свою мову до рiвня винятково привiлейованоi у спiльнiй державi. Навпаки, iхнiм девiзом е свобода, рiвнiсть i братерство всiх нацiй, усiх нацiональностей, усiх мов. Тому, нiмецькi спiвгромадяни, подайте нам руку для здiйснення цiеi гуманноi iдеi. Наша мета – право. Правом ми будемо керуватися у своiх заходах, правом для нас i для усiх наших спiвгромадян.»
У такому самому дусi були складенi численнi статтi на цю тему, якi з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради надсилалися до европейськоi преси. Офiцiйнi заяви украiнськоi сторони про толерантне ставлення до нацiональних меншин та здiйснювана в iх дусi полiтика знайшли розумiння i сприятливий вiдгук серед певноi частини нiмецьких поселенцiв Галичини, стимулюючи iх до пiдтримки украiнського руху (участь нiмецьких мешканцiв Львова у пiдписаннi петицii з вимогою подiлу Галичини, iхнi висловлювання за створення украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, служба на офiцерських посадах у новоствореному батальйонi гiрських стрiльцiв i т. iн.). Представники еврейськоi громади Львова прихильно сприйняли формування украiнського батальйону гiрських стрiльцiв, взявши участь у забезпеченнi його вiйськовим одностроем. Завдяки публiкацiям у пресi мала змогу вислухати другу (украiнську) сторону i громадськiсть усiеi Австрii та Європи i таким чином дiстати об’ективнiшу iнформацiю про суть украiнського питання, а тому вона бiльше зацiкавилася украiнцями – про них бiльше почала писати европейська перiодична преса.
Вiзiя Вiдня. Загроза втрати нацiональноi iдентичностi в разi перемоги польськоi сторони i потреба мати реальну опору в прагненнях до нацiонального самоствердження стимулювали лояльнiсть украiнського руху щодо Австрiйськоi конституцiйноi монархii, яка, у свою ж чергу, була зацiкавлена в пiдтримцi украiнцiв перед небезпекою втратити цей край i тому також iшла iм на певнi поступки. Проте урядовi кола, йдучи на вимушенi поступки украiнцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих полiтичних питань, зокрема щодо подiлу Галичини чи формування украiнськоi нацiональноi гвардii. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, як i в iнших мiстах та селах Схiдноi Галичини, було заборонено. Не знайшов пiдтримки i проект подiлу Галичини на двi провiнцii, який виник в урядових колах ще у 1846 р. пiсля приеднання до Галичини так званоi Кракiвськоi республiки i жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадiон, надвiрний комiсар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав вiдповiднi пропозицii цiсаревi Фердинанду. Пiдтриманий Надвiрною канцелярiею, вiн одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Пiсля узгодження у вищих iнстанцiях мав бути визначений термiн його реалiзацii. Тим часом надiйшов 1848 рiк, який ще бiльше актуалiзував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадiон реанiмував цей проект, сподiваючись використати його як засiб знешкодження польських самостiйницьких аспiрацiй та вiдвернення загрози втрати Галичини Габсбургами. На початку травня 1848 р. вiн звернувся через довiрену особу iз запитом до уряду про його готовнiсть до якнайшвидшого проведення намiченого подiлу краю на двi губернii: схiдну (руську) i захiдну, населену переважно поляками i нiмцями, у випадку схвалення цiеi iдеi цiсарем. Згодом вiн ще декiлька разiв у своiх рапортах повертався до цiеi теми. Його пропозицii зацiкавлено обговорювалися на засiданнях ради мiнiстрiв 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслiдок чого 11 червня уряд Ф. Пiллерсдорфа прийняв ухвалу про подiл краю з 1 серпня 1848 р. на двi провiнцii, хоч проти iдеi подiлу виступив надвiрний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цiсар Фердинанд. Інформацiя про зацiкавлений розгляд в урядових колах питання подiлу краю i перспективу його позитивного вирiшення мусила просочуватись зi столицi i досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петицiйну кампанiю, яку розгорнула Головна Руська Рада у другiй половинi 1848 i на початку 1849 рр. Та пiсля вiдставки уряду Ф. Пiллерсдорфа i сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання подiлу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральноi Ради Народовоi, «Руського Собору», Товариства дiдичiв, надiсланi до Вiдня, та закулiснi маневри польських депутатiв парламенту, а також окремих шляхтичiв. Зокрема вiдомо, що висланий до Вiдня А. Голуховським шляхтич К. Стадницький пiд час зустрiчi наприкiнцi липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему подiлу Галичини, планованого попереднiм урядом, й повiдомляв одного з членiв Центральноi Ради Народовоi про те, що прем’ер-мiнiстр справу подiлу здав до архiву (ad acta). У листi до Галицького губернаторства вiд 27 липня 1848 р. прем’ер-мiнiстр А. Добльгоф повiдомляв про те, що справа подiлу Галичини вiдкладаеться i дав таемну вказiвку робити все для того, щоб знешкодити агiтацiю за подiл краю на окремi провiнцii за етнiчною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян i сiяння розбрату мiж народностями, який веде до згубних наслiдкiв. Спiвзвучнiсть його мотивiв з аргументами польських опонентiв Головноi Руськоi Ради дае пiдстави дошукуватись в них iхнього джерела. Пiдтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата вiденського парламенту i навiть деякий час його голови Францiшка Смольки в листi вiд 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому подiловi Галичини, пiдписаному цiсарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це пiдтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегацii Центральноi Ради Народовоi у Краковi про те, що про подiл Галичини на двi губернii «не може бути й мови». Незабаром мотивацiю А. Добльгофа повторив новий прем’ер-мiнiстр Ф. Стадiон, який у листi вiд 26 квiтня 1849 р. рекомендував намiсниковi Агеноровi Голуховському схилити фактичного голову Головноi Руськоi Ради М. Куземського до припинення дискусii щодо подiлу Галичини. І справдi вiдтодi Головна Руська Рада цiеi справи бiльше вiдкрито не зачiпала.
До змiни пропозицii уряду щодо подiлу краю чимало спричинився вiце-президент губернаторства, а вiд сiчня 1849 р. намiсник Галичини А. Голуховський, який у листах до столицi вiд 12 червня та 13 i 27 липня 1848 р. наполягав на збереженнi неподiльностi краю пiд орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатiв: одного у Львовi, другого у Краковi. Якщо ця вимога про подiл була б задоволена, переконував вiн вищi iнстанцii у Вiднi, i «русини внаслiдок свого нацiонального розвитку при теперiшнiх iерархiчних вiдносинах змiцнилися б, в такому разi якщо не теперiшне, то, безумовно, майбутне поколiння звернулося б до спорiднених народiв, якi живуть пiд скипетром росiйським, з метою створення единого мiцного державного органiзму. Тодi руська частина Галичини при прогресi освiти i матерiальноi культури стала б вогнищем пiдступiв i заходiв, що мають на метi як злам iерархiчноi сили духiвництва, так i згадане вище об’еднання народiв. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох рокiв з перервами, але з залiзною послiдовнiстю ведеться за вiдродження вiльноi i незалежноi Польщi». В остаточному пiдсумку, адмiнiстративний статус Галичини було збережено незмiнним.
І все ж, украiнський нацiональний рух перiоду «Весни народiв» – це важлива сторiнка в iсторii Галичини. Іван Франко, оцiнюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого i всестороннього нацiонального життя в тiм часi був дуже добрий, що пiзнiшим поколiнням майже на кожнiм кроцi приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 роцi».
Повстання 1–2 листопада. Кульмiнацiйним пунктом львiвськоi «Весни народiв» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрiвало протягом тривалого часу. Починаючи з лiта 1848 р. проурядовi сили в Галичинi, як i в усiй Австрii, змiцнюючи своi позицii, почали переходити в контрнаступ. У вiдповiдь на це присутнi у Львовi представники польського Демократичного товариства, вiдмовившись вiд спiвробiтництва з лiбералами з Центральноi Ради Народовоi, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед мiськоi бiдноти, пiднiмаючи ii на боротьбу проти монархiчного режиму. Великi надii покладали демократи на нацiональну гвардiю, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементiв iз числа робiтникiв, ремiсникiв i студентськоi молодi.
Наприкiнцi жовтня атмосфера в мiстi стала надзвичайно напружена. Не минало дня без сутичок мiж урядовими вiйськами i нацiональною гвардiею. 1 листопада застосування вiйськом зброi проти натовпу стало сигналом до повстання. Пролунали заклики: «До зброi! На барикади!» Робiтники i ремiсники, якi зiбралися на Ринку, почали будувати барикади на вулицях Руськiй, Сербськiй, Галицькiй, Театральнiй, Домiнiканськiй, Кракiвськiй, Вiрменськiй, Собеського. Весь центр мiста опинився в руках повстанцiв, якi розбивали склади зi зброею та господарськими товарами, роздавали населенню рушницi, коси, шаблi, сокири, списи, залiзнi прути.
До повсталих приеднався Академiчний легiон, який вiдмовився пiдкорятися начальниковi нацiональноi гвардii. Приедналась до мiських низiв i частина нацiональноi гвардii. Вранцi 2 листопада мiж повстанцями i урядовим вiйськом вiдбулися збройнi сутички. На барикадах спiвали антиурядовi пiснi. На барикадi по вул. Вiрменськiй з’явився червоний прапор. Помiркованi та правi елементи Центральноi Ради Народовоi, керiвництво нацiональноi гвардii намагалися стримати порив повсталих, та iм це не вдалося.
О 10-й годинi ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштайна почався варварський артилерiйський обстрiл мiста, який тривав двi з половиною години. Пiд час обстрiлу, за офiцiйними даними, було вбито 55 i поранено 75 осiб, переважно представникiв трудового населення i студентськоi молодi.
Обстрiл спричинив у мiстi численнi пожежi. Згорiли будинок унiверситету, унiверситетська бiблiотека, Старий театр, Технiчна академiя, ратуша. Втiм повстанцi не здавалися. Вони двiчi зривали з ратушi вивiшений керiвниками нацiональноi гвардii бiлий прапор – знак капiтуляцii, замiнюючи його червоним, i не покидали барикад. Але сили були нерiвнi. О 12 годинi повстанцi капiтулювали. З листопада в мiстi було проголошено надзвичайний стан. Чимало учасникiв повстання пiддано вiйськовому суду, нацiональна гвардiя розпущена, заборонено будь-якi збори, закрито всi перiодичнi видання, крiм урядових. Розпорядженням мiнiстерства внутрiшнiх справ вiд 6 грудня 1848 р. у Галичинi було скасовано всi демократичнi та робiтничi товариства i клуби, вiд 4 грудня 1848 р. введено суворi обмеження на видачу паспортiв робiтникам для в’iзду в межi Австрiйськоi iмперii. Бургомiстром мiста уряд призначив губернського радника Карла Гепфлiнгена. Мiський видiл, обраний у вереснi 1848 р. як вважалося, нелегально, був розпущений. Замiсть нього призначено 40 «мужiв довiр’я». Магiстрат iз згорiлоi ратушi перенесено спочатку до Англiйського готелю, а пiзнiше до двох кам’яниць в Ринку та Домiнiканського монастиря. Мiську службу охорони вiдтепер мало виконувати новостворене мiське староство (капiтанат). 10 сiчня 1849 р. надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. На знак подяки за «вiдновлення порядку» львiвська мiська верхiвка пiднесла Гаммерштайну спецiальний адрес. Адрес лояльностi львiвськоi верхiвки було передано також для вручення урядовi. Придушення збройного повстання у Львовi вiщувало наближення кiнця «Весни народiв». Утiм, воно вже не могло зупинити становлення громадянського суспiльства у краю.
Феодосiй Стеблiй
© Ф. Стеблiй, 2016
Галицька автономiя (1861–1914): iнституцiйно-органiзацiйний розвиток та формування сфери повноважень
«Свобода й автономiя мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономiя мусить опиратися вповнi на основах горожаньськоi свободи».
(Франко І. Свобода i автономiя. Зб. тв.: у 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 444.)
Потреба реформування органiв влади в Украiнi породжуе значний науковий iнтерес до вивчення iсторико-правових традицiй формування взаемовiдносин мiж державою та суспiльством, якi регiонально виникали на украiнських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертае процес становлення системи органiв влади у Галичинi, який вiдбувався у контекстi пошуку управлiнських рiшень для подолання мiжнацiональних конфлiктiв у Австро-Угорщинi шляхом ii децентралiзацii. Галицький досвiд автономного повiтово-громадського самоврядування створив певнi соцiокультурнi передумови для повернення втрачених управлiнських традицiй та вiдновлення захiдноевропейських процедурних практик у сучаснiй Украiнi.
Серед вiтчизняних дослiдникiв вивченням функцiонування системи органiв влади в Галичинi займаються, насамперед, львiвськi науковцi. Аналiзуючи правовi засади дiяльностi окремих суб’ектiв влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управлiння Галичиною, на структурi та дiяльностi галицького намiсництва[1 - Апарат управлiння Галичиною у складi Австро-Угорщини / [В. С. Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мiкула, І. Ю. Настасяк] / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв: Трiада плюс, 2002.– 88 с.; Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намiсництво: структура i дiяльнiсть / Володимир Кульчицький, Лiдiя Присташ // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2003. – Вип. 38. – С. 90–95.; Моряк-Протопопова Х. Утворення, структура i дiяльнiсть Галицького намiсництва (1849–1918 рр.) / Христина Моряк-Протопопова // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2006. – Вип. 43. – С. 67–72.]. Історики ж здебiльшого концентруються на факторах вироблення крайовоi полiтики, яка здiйснювалася Галицьким сеймом[2 - Аркуша О. Галицький сейм: виборчi кампанii 1889 i 1895 рр. / Олена Аркуша / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 1996. – 174 с.; Аркуша О. Украiнськi землi у складi Австрiйськоi (Австро-Угорськоi) iмперii (1772–1918). В кн.: Полiтична система для Украiни: iсторичний досвiд i виклики сучасностi / [О. Г. Аркуша, С. О. Бiла, В. Ф. Верстюк та iн.] – К.: Нiка-Центр, 2008. – 988 с.; Чорновол І. Украiнська фракцiя Галицького крайового сейму: 1861–1901 рр. (Нарис з iсторii украiнського парламентаризму) / Ігор Чорновол / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 2002. – 288 с.], намiсниками[3 - Мудрий М. Галицькi намiсники в системi украiнсько-польських взаемин (1849–1914) / Мар’ян Мудрий // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1998. – Вип. 33. – С. 91—101.] та Крайовою шкiльною радою[4 - Кошелева Н. Дiяльнiсть галицькоi крайовоi шкiльноi ради стосовно украiнськоi народноi освiти в 1873–1914 роках / Наталiя Кошелева // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1999. – Вип. 34. – С. 269–276.], а також вивчають вплив дiяльностi цих суб’ектiв на динамiку та структуру мiжнацiональних вiдносин. Проте процес формування системи органiв влади в Галичинi вимагае наукового переосмислення з врахуванням положень сучасноi полiтичноi теорii, теорii державного управлiння та конституцiйно-правовоi теорii. Тому у цьому нарисi насамперед буде показано особливостi процесу автономiзацii Галичини, окреслено сферу повноважень галицькоi автономii, виокремлено етапи формування системи органiв влади.
Военнi поразки Австрiйськоi iмперii у вiйнах з Сардинським королiвством, Францiею та втрата Габсбургами частини пiвнiчноiталiйських територiй[5 - Йдеться про частину Ломбардii.] у 1859 р. загострили потребу модернiзацii взаемовiдносин мiж династiею та суспiльством, що започаткувало трансформацiю устрою вiд абсолютизму до лiберального конституцiоналiзму з одночасним системним вдосконаленням державного механiзму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток полiтичних органiв влади[6 - Полiтичнi органи влади, або крайовi полiтичнi органи влади (нiм. – Рolitische Beh?rde oder politische Landesbeh?rde) – спiльна назва для означення представницьких органiв (Vertretungsorgane) та органiв управлiння (Verwaltungsorgane), яка застосовувалася у зв’язку з вiдсутнiстю розмежування законодавчоi та виконавчоi гiлок влади в Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi).] в Галичинi еволюцiонував у кiлька етапiв, якi синхронiзувалися з основними вiхами формування полiтичноi системи Австрiйськоi iмперii (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так i та крайовому (локальному) рiвнi.
Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституцiйноi ери», пiдвалини якоi заклали Жовтневий диплом вiд 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент вiд 28 лютого 1861 р. Лютнева конституцiя вiд 28 лютого 1861 р. створила передумови для вiдновлення представницьких органiв влади – крайових сеймiв (ландтагiв) та сформованоi iхнiми делегацiями Державноi ради. Частину австрiйського конституцiйного законодавства складали крайовi статути та крайовi виборчi ординацii (порядки) для окремих провiнцiй iмперii, у тому числi для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрiю, Верхню Австрiю, герцогство Зальцбург, князiвське графство Тiроль, край Форальберг, герцогства Штирiю, Каринтiю, Крайну, а також Примор’я (мiсто Трiест та прилеглу територiю, князiвське графство Гьорц i Градiска, маркграфство Істрiю), королiвства Далмацiю, Богемiю, маркграфство Моравiю, герцогство Верхню та Нижню Сiлезiю, королiвство Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, герцогство Буковину, якi усi разом входили до австрiйськоi частини iмперii – Цислейтанii. Крайовий статут визначав склад, iнститути, органи та процедури iх формування, органiзацiю дiяльностi та сферу повноважень провiнцiйного ландтагу, якi, на загал, вiдповiдали загальноiмперським принципам, проте мали своi особливостi. Такi ж характеристики були притаманнi крайовим виборчим ординацiям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провiнцiя вирiшуватиме краевi справи через крайове представництво – становий Сейм та Крайовий видiл (комiтет), якi очолював призначений iмператором крайовий маршалок. Згiдно § 3 Галицький сейм складався з 150 послiв, з них: 9 вiрилiстiв[7 - До вiрилiстiв за посадою зараховувалися архиепископи римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв зi Львова, епископи римо-католицького та греко-католицького обрядiв з Перемишля, епископи римо-католицького обряду з Тарнува та греко-католицького обряду з Станiславова, ректори унiверситетiв у Краковi та Львовi. До цього перелiку у законодавчому порядку в 1866 р. був включений римо-католицький епископ Кракова, або у випадку вакансii – адмiнiстратор епархii.] та 141 обраних послiв: вiд І курii великоi земельноi власностi – 44; вiд ІІ курii мiст та торгово-промислових палат – 23; вiд ІІІ курii сiльських громад – 74[8 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich (R. G. Bl.). – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 280–285.].
Крайовий видiл був означений як орган управлiння Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обiг коштiв крайових фондiв (бюджету), Крайового iндемнiзацiйного фонду[9 - У 1853 р. у Галичинi було утворено Індемнiзацiйний фонд (Grundentlastungsfond) для здiйснення компенсацiйного вiдшкодування (iндемнiзацii) помiщикам за скасування феодальних повинностей за державний рахунок iз залученням коштiв крайового бюджету. У 1853 р. для забезпечення iндемнiзацii уряд запровадив додаток до прямого податку у розмiрi 8,75 %, який у 1854 р. сягав 11,5 %, у 1855 р. – 11,75 %, у 1856 р. – 14 %, у 1857 р. – 33 %. З метою покриття iндемнiзацiйного боргу у 1851 р. державою було видано облiгацii пiд заставу грунтiв пiдданих та краю, а першi виплати по них було здiйснено у 1858 р. Згодом держава ввела практику позик крайовому бюджету для покриття потреб iндемнiзацii, якi Галичина повинна була до 1908 р. повернути у державний бюджет.] та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостiйно запроваджувати додаток до державних податкiв у розмiрi не бiльше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську вiдсталiсть найбiльшоi за територiею схiдноi провiнцii iмперii, потребу швидкого розвитку ii iнфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видаткiв, що створювало перманентну кризу крайових фондiв. Щороку цей дефiцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рiшенням iмператора Державна рада надавала краю фiнансову допомогою для подолання наслiдкiв стихii чи неврожаю, розподiлом якоi займалося намiсництво, а також ухвалювала пiдвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податкiв.
Компетенцiя Галицького сейму визначалась § 18 та мiстила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всi розпорядження щодо: крайовоi культури; громадського будiвництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодiйних установ, якi дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звiту щодо крайових податкiв та видаткiв; ІІ. Деталiзованi розпорядження[10 - Пiдзаконних нормативно-правових актiв.] на основi дiючих законiв щодо справ громад, церковних справ та шкiльництва, утримання вiйська; ІІІ. Іншi розпорядження, якi торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно дiяльностi сейму»[11 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 282.].
Компетенцiя Сейму повнiстю дублювалася повноваженнями галицького намiсництва, якi 19 сiчня 1853 р. зазнали змiн на основi об’еднаноi реформи крайового адмiнiстративно-територiальною устрою та судоустрою. Зокрема, намiсництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управлiння, його компетенцiя поширювалася на усi справи полiтичного та полiцейського управлiння, справи вiросповiдань та освiти, торгiвлю та промисли, справи крайовоi культури та будiвництва, якi не пiдпадали пiд контроль крайових фiнансових органiв або iнших крайових iнституцiй. Першим галицьким намiсником був призначений представник польськоi шляхти Агенор Голуховский (старший) (1849–1859).
Згiдно крайового виборчого порядку для Галичини вiд 26 лютого 1861 р. намiсник визначався ключовою посадовою фiгурою, яка вiдповiдала за органiзацiю та проведення виборiв у краi. Призначення намiсником дати виборiв вiдбувалося пiсля оприлюднення iмператорського патенту про розпуск крайових представницьких органiв влади та оголошення нових виборiв, що було однiею з ознак дуалiзму органiзацii полiтичноi влади в Австрiйськiй iмперii. За розпорядженням намiсника у крайових газетах публiкувався розклад виборiв для всiх курiй, а у сiльських виборчих дiльницях – розвiшувались плакати вiдповiдного змiсту. Намiсник формував список виборцiв курii великоi земельноi власностi, який також оприлюднювався у пресi. Списки виборцiв у мiстах формувалися мiськими головами, а у повiтах – повiтовими головами. Повiтовий голова передавав вiйту список осiб сiльськоi громади, якi за рiвнем сплати податкiв могли обиратися до числа виборцiв, призначав виборчого комiсара, конкретизував мiсце та час проведення виборiв. Кiлькiсть виборцiв визначалася з розрахунку: 1 виборець – на 500 мешканцiв. У сiльських громадах вiдбувалося двоступеневе «усне»[12 - Наймасовiшi виборчi зловживання у Галичинi були пов’язанi з «усним» голосуванням на виборах до Галицького сейму, до повiтових та громадських рад. Члени виборчоi комiсii могли вписували у виборчi протоколи прiзвища та iмена кандидатiв несвiдомо з описками чи свiдомо з помилками, що створювало пiдстави для того, щоб внаслiдок процедури верифiкацii за рiшенням вiдповiдного представницького органу «небажаного» посла можна було позбавити його мандату.] голосування у два етапи: 1) правибори – коли правиборцi обирали виборцiв; 2) вибори – коли виборцi безпосередньо обирали послiв (депутатiв)[13 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 286–294.].
Намiсництво у Львовi та комiсiя намiсництва у Краковi ще номiнально залишались адмiнiстративно-територiально розмежованими, iм пiдпорядковувались окружнi та повiтовi органи виконавчоi влади. Уся провiнцiя дiлилась на 17 округiв (дистриктiв), якi охоплювали 176 повiтових управлiнь[14 - На Захiдну Галичину припадало 4 дистрикти, якi охоплювали 48 полiтичних повiтiв, а на Схiдну – 13, якi охоплювали 128 повiтiв.]. У цей час повiтовi управлiння територiально ще спiвпадали з межами судових повiтiв, якi належали до вiдокремлених Львiвського та Кракiвського судових округiв[15 - Verordnung der Minister des Innern, der Justiz und der Finanzen vom 19. J?nner 1853, womit die Allerh?chsten Entschlie?ungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Bezirks?mter, Kreisbeh?rden und Statthaltereien, ?ber die Einrichtung der Gerichtsstellen und das Schema der systemisirten Gehalte und Di?ten-Classen, sowie ?ber die Ausf?hrung der Organisirung f?r die Kronl?nder Oesterreich ob und unter der Enns, B?hmen, M?hren, Schlesien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Bukowina, Salzburg, Tirol mit Vorarlberg, Steiermark, K?rnthen, Krain, G?rz, Gradiska und Istrien mit Triest, Dalmatien, Kroatien und Slawonien, Siebenb?rgen, die serbische Wojwodschaft mit dem Banate kundgemacht werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1853. – IV St?ck. – Nr. 10. – (Allerh?chste Bestimmungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Statthaltereien). – S. 91—100.]. 23 вересня 1865 р. подiл на дистрикти був лiквiдований, що започаткувало централiзацiю крайового управлiння та скорочення адмiнiстративного апарату в Галичинi.
Управлiнська система Австрiйськоi iмперii характеризувалася вiдсутнiстю розподiлу гiлок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабiльнiсть полiтичноi системи на центральному та крайовому рiвнях. Систему з середини помiтно дестабiлiзовували перманентнi мiжнацiональнi конфлiкти, якi водночас виступали рушiем реформування державного механiзму шляхом пошуку полiтичного балансу мiж центром та провiнцiями. Дублювання повноважень та нечiткий розподiл функцiй мiж законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечностi у дiяльнiсть iх суб’ектiв та породжували мiж ними компетенцiйнi конфлiкти. У цiй ситуацii центральним арбiтром на локальному рiвнi виступав iмперський уряд, якому безпосередньо пiдпорядковувалося галицьке намiсництво з усiею структурою повiтового управлiння. Через вiдсутнiсть чiтко виписаних у законодавствi процедур та повноважень управлiння Галичиною здiйснювалося державним мiнiстерством у «ручному режимi», що у пiдсумку провокувало опозицiйне налаштування польськоi аристократii.
Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого – урядового комiсара, який на постiйнiй основi представляв тут полiтичну позицiю офiцiйного Вiдня, обгрунтовував законодавчi iнiцiативи уряду, оцiнював ухвали представницького органу на вiдповiднiсть до загальнодержавного законодавства, доповiдав мiнiстрам про полiтичнi настроi депутатського корпусу. Намагаючись впливати на дiяльнiсть Галицького сейму, урядовий комiсар дiяв злагоджено з намiсником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дiевiсть створеного на локальному рiвнi механiзму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всi ухвали Сейму повиннi були пройти експертну оцiнку у вiдповiдних мiнiстерствах та здобути санкцiю iмператора. Завдяки функцiонуванню такого механiзму офiцiйний Вiдень з полiтичних чи управлiнських мотивiв мiг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську полiтичну елiту.
27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вiв засiдання польською, на звернення украiнською мовою вiн мав вiдповiдати украiнською[16 - Упродовж трьох каденцiй Галицького сейму (1861–1873) крайовим маршалком був граф Леон Людвiк Сапега, який жодного разу не вiдповiв на звернення украiнських послiв iхньою мовою.]. Протоколи засiдань повиннi були друкуватися польською та украiнською мовами; для внескiв, iнтерпеляцiй та при iх обговореннi використовуватися польська та украiнська мови; всi ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; пiд час третього читання Сейм голосував за польськомовний та украiномовний тексти ухвал, у разi висунення меншiстю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був вiдсутнiй украiномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засiдання маршалок був зобов’язаний виголосити украiномовний текст[17 - Dodatek dо prow. regulaminu z dnia 27. listopada 1865 // Prowizoryczny regulamin dla Sejmu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksiestwem Krakowskiem: przyjety prowizorycznie dnia 27. listopada 1865. – Lwоw: z drukarni W. Lozinskiego, 1877. – S. 27.]. При цьому польськомовнi ухвали вважалися автентичними, оскiльки лише вони представлялися до найвищоi санкцii, а нiмецькомовний текст вважався лише iх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закрiпила правила вживання украiнськоi мови у Галицькому сеймi, якi не вiдповiдали принципу рiвноправностi, а також вони часто порушувалися. На практицi стенограми засiдань Галицького сейму публiкувались у повному обсязi лише польською мовою, а виступи украiнських послiв – украiнською з латинськими лiтерами без врахування фонетичного правопису.
У 1861–1865 рр. Австрiйська iмперiя «згори» почала перетворюватися на федералiстичну державу, у якiй найлегiтимнiшими представницькими органами влади були становi ландтаги. Вони формували склад нижньоi палати Державноi ради – Палати панiв, яка у законотворчому вiдношеннi привалювала, що сприймалося нацiональними елiтами як порушення права справедливостi. Конституцiйний закон про iмперське представництво вiд 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцiю мiж Державною радою та усiма ландтагами унiфiковано. Дотримання представницькими органами влади вiдповiдних сфер компетенцiй контролював iмперський уряд шляхом самостiйного розроблення та подання на розгляд депутатiв власних законодавчих iнiцiатив, а також експертноi оцiнки вже ухвалених законопроектiв, що було передумовою представлення iх до санкцii iмператора. За умов розпуску чи бездiяльностi представницьких органiв влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчi функцii. У полiтичнiй системi мiнiстерства залишалися найвпливовiшим гравцями, оскiльки iм ще й пiдпорядковувались крайовi управлiнськi вертикалi, якi реалiзовували виконавчу владу на мiсцях. У цiй ситуацii нацiональнi елiти, як наприклад, угорцi, поляки, чехи, iталiйцi, румуни, з метою збереження своеi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у федеративнiй державi з засиллям нiмецького управлiнського елементу прагнули розширити повноваження ландтагiв, обмежити втручання iмперського уряду у процес формування крайовоi полiтики, пiдпорядкувати намiсництва ландтагам. Полiтику уряду вони критикували за надмiрну централiзацiю влади та вимагали, навпаки, децентралiзацii у формi деволюцii, тобто передачi повноважень з центру на крайовий рiвень для самостiйного вирiшення питань внутрiшнього самоуправлiння. Отже, на першому етапi (1861–1865) Галицьку автономiю, за визначенням, можна охарактеризувати, як територiальну автономiю полiтичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала рiзнорiднi територii – Галичину та Кракiв або ж Галичину, Кракiв та Захiдну Галичину. До 1866 р. у австрiйському законодавствi термiн «Галичина» (нiм. – Galizien) вживався для означення територii Королiвства Галичини та Володимирii (Схiдноi Галичини), а Кракiв – для Великого Кракiвського герцогства (Захiдноi Галичини). Або в окремих випадках деталiзовано: Захiдна Галичина – для польських територiй, приеднаних на рубежi XVIII – ХІХ ст., т. зв. Новоi Галичини (дистрикти Вадовiце, Тарнув, Сонч), а Кракiв – для Кракiвського князiвства, приеднаного 1846 р., тобто частини iсторичноi Малопольщi. Пiсля територiально-адмiнiстративних змiн 1866 р. термiн «Галичина» уже вживався для означення усiеi австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, князiвствами Затор та Аушвiтц. До розпаду iмперii в полiтико-правовому обiгу перебували термiни «Захiдна Галичина» для означення Великого кракiвського князiвства, князiвств Затор та Аушвiтц, а також «Схiдна Галичина» – для iсторичноi Галичини, – територii колишнього Галицько-Волинського князiвства чи воеводств Руського та Белзького у складi Речi посполитоi.
