Страта двійника (збірник)
Вона: Перш ніж піти, скажіть, навіщо ви це все робите? З любові до мистецтва?
Він: А ви не вірите, що можна любити мистецтво?
Вона: Вірю. Але тільки не вам.
Він (зажурено киває головою, дивиться жінці просто у вічі й тихо запитує): А в амбітність ви теж не вірите?
Вона (обурено): Це ви говорите про амбітність?! Амбітна людина давно вже вибачилася б і пішла.
Він (із гірким усміхом): І це кажете ви? Справжня амбітність дозволяє… дозволяє стерпіти все.
Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацікавившись): Звідки ви це знаєте?
Він: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районі. І ви теж повинні знати.
Вона (буквально на одному подиху): Дорогий мій! Я хотіла завоювати все… увесь світ… і я його завоювала! І я ввійшла у нього при повному освітленні, через парадний вхід! А ви… Вас цікавить не найкраща картина не найвидатнішого художника… і ви прослизаєте тайкома, через кухню.
Він (ображений, обурений): Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.
Вона опускається на канапу.
Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)
Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.
Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.
Він зупиняється.
Він (тихо, недовірливо): Це що – черговий жарт?
Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)
Він (розгублено): Але ж у вас нема цієї картини…
Вона: Є. (Знову сміється.)
Він (підходить): То я зможу зробити фото?
Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.
Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.
Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?
Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.
Вона: Чому?
Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.
Жінка стоїть осторонь.
Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.
У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.
Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?
Він: Вам смішні мої почуття?
Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.
Молодий чоловік підходить до штатива, маніпулює із «дзеркалкою», знімає її, кладе на стіл, виймає з сумки інший апарат, возиться з блендою, кілька разів – ніби для проби – блимає спалахом; повертається до штатива.
Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.
Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.
Вона: Маріанна? Моя служниця?
Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.
Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала вашу світлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апараті. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…
Він (трохи злякавшись, міняє тему): Можу я вас про щось запитати?
Вона: Ліпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовність. Скажіть краще: про те, що Маріанна сьогодні піде на пошту, ви теж домовлялися?
Він: Ні. Я кілька днів спостерігав за вашим будинком.
Вона: А точніше – скільки?
Він: Чотири.
Вона: Але я вас не помічала. (Ходить по кімнаті.)
Він: Ви нечасто дивитесь у вікно.
Вона (з ноткою ностальгії в голосі): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вікно, що виходить у сад. У мене зберігся самозахисний рефлекс: не зношу фотографів. Надто часто мене намагаються фотографувати, і я вимушена затулятися.
Він (одірвавшись від апарата): Чому?
Вона: Ну, спробуйте здогадатися.
Він: Пробував. І зрозуміти не можу. Чому ви живете, як затворниця, чому ізолюєте себе від світу? Чому ви не хочете нікого до себе допустити?
Жінка не відповідає.
Молодик схиляє голову.
Він: Перепрошую, я не маю права… це нетактовне запитання. Я дійсно хам.
Вона (з гірким усміхом): Це факт. Але ви молоді.
Він (переконано): Ви також молоді! Спостерігаючи за вами здалеку, я й не припускав, що ви настільки прекрасні й настільки молоді. Хтось мусив вам це сказати – ось я й кажу, хоча ви можете викинути мене за двері!..
Вона (сміється): Я вже намагалася.
Він: Боже, ви знову глузуєте!
Вона: Не перебільшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввійшла у той вік, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбітність винагороджується знанням. Знанням про підлість, про корисливість, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вміла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезної віри в людей. Безглуздої.
Він сідає біля столу.
Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподіваюсь, ви мені пробачите. І зрозумієте. (Вона вимовляє це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)
Він (налаштовуючись на її тон): Розумію.
Вона: Ні, хіба ви можете це зрозуміти? Ви інший. Інше покоління, інші часи. Ви такі тверезі – без ілюзій і без великих бажань.
Він: Ви помиляєтесь.
Вона (підійшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?
Він: Ні. Я не романтик.
Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.
Він: Ні. Мистецтво – ширма. Але не любов.
Він замовкає, ніби злякавшись, що сказав більше, ніж треба.
Вона напружено дивиться на нього.
Вона (після павзи, впівголоса): Яка любов? (Гладить його по щоці.)
Він (із розпачем у голосі): Ви вже цілу годину знаєте про це, але хочете мене принизити. Студентик із бідного кварталу закохався в даму – колекціонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто сміховинно! (Цілує їй руку, вона гладить його по голові.)
Вона (сміється): Дійсно, так про мене ще ніхто не говорив… Удова пральних машин! Але мій чоловік випускав і холодильники.
Він: Хіба це важливо? (Знову цілує руку.)
Вона: Ні.
Він дивиться їй у вічі. Вона перестає сміятися, зітхає і ще раз проводить рукою по його голові. Він знову припадає до її руки.
Клацає автоспуск. Жінка обертається.
Вона: Ви зіпсували кадр…
Він: Хіба це важливо?
Вона (відходить від нього): Вам віскі чи джин?
Він (спостерігаючи за нею): Байдуже.
Жінка кладе йому руку на плече і крізь вузькі двері в оббитій шовком стіні веде його до будуару.
Вона (всміхнувшись, як молода дівчина): Напої коло ліжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий і я бачу хмари… алкоголь має бути напохваті.
Стоять біля вікна.
Він (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.
Вона: Я зараз.
Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.
Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…»[2].
Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.
До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому фартушку. В руках вона тримає тацю з одним келихом.
Служниця (серйозним тоном): Пані звеліла подати віскі з льодом.
Спів у лазничці замовкає. У глибині помешкання клацають двері. Служниця підходить до вимикача, запалює світло – і вибухає сміхом.
Молодик починає поспішно застібати сорочку.
У вітальні лежать відкриті фотоапарати, засвічена плівка. Молодик квапливо вкидає все у сумку, обертається до прочинених дверей у глибині кімнати, наче бажаючи щось сказати…
Служниця: Пані питає, яка газета замовила вам цей репортаж?
Він: Не твоє діло.
Служниця (зневажливо): Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)
Автоматично прочиняється хвіртка. Молодик гнівно гримає нею, зачиняючи. Вже на вулиці він обертається. У вікні стоїть жінка.
Він хутко вихоплює фотоапарата, вставляє касету, водночас із недовірою позираючи на вікно. Жінка і далі стоїть. Він підносить фотоапарат до ока. Жінка затуляє обличчя руками…
Наступного ранку в місцевій газеті, на п’ятій сторінці, у малому форматі надруковано саме цю світлину з підписом: «Повсякчас неприступна».
КінецьКшиштоф Зануссі
Едвард Жебровський
Передплачене милосердя
Дійові особи:Маркіза
Мілена
Флорентина – служниця
Напівтемна кімната. Маркіза де Віллер, жінка понад шістдесят років, лежить на ампірному ложі, на високих подушках. Її обличчя зберігає сліди неабиякої вроди. З іронічною ґримаскою вона гортає журнал, повний фотознімків молодих, гарних і абсолютно однотипних дівчат. У ногах ліжка згорнувся клубочком песик – мальтійський пінчер. Лунає дзвоник. Песик гарчить.
Маркіза (не уриваючи читання): Тихо, Жужу… Ходи до мене.
Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпає до хазяйки.
До кімнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиєю, яка уподібнює її до карлички.
Флорентина: Вона прийшла, пані.
Маркіза (не зводячи очей від журналу, перебираючи шерстку песика): І який має вигляд?
Флорентина мовчить, тупо витріщившись у простір перед собою.
Маркіза (дуже голосно): Який вона має вигляд?
Флорентина: Висока.
Маркіза: Молода?
Флорентина: Так.
Маркіза (відклавши журнал, знімає окуляри): Котра година?
Флорентина: Пів на дев’яту.
Маркіза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собі йде і повертається о дев’ятій. Або ні… хай чекає. Ти перевірила її паспорт?
Флорентина: Ні. Але вона має направлення від старшої медсестри.
Маркіза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Візьми в неї паспорт і принеси його сюди.
Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркіза обережно поправляє подушки; на обличчі її – вираз легкої нетерплячості. Вона заплющує очі й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.
Флорентина повертається з паспортом у руці. Маркіза надіває окуляри, розкриває паспорт і уважно розглядає фото молодої вродливої дівчини.
Маркіза (по складах): Мі-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усміхається. Закриває паспорт і, повагавшись трохи, кладе його на поличку нічого столика.) Запроси її, хай увійде. (Стишує голос.) Зрозуміла?
Флорентина виходить. Маркіза з болісною ґримасою вмощується в подушках трохи вище. До кімнати входить скромна, гладенько зачесана дівчина. Виглядає вона трохи старшою, ніж на фото в паспорті, – можливо, від утоми. Дівчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримає дорожню торбу.
Песик зривається на гавкіт і зістрибує з ліжка. Дівчина стоїть розгублена. Маркіза легко всміхається крізь ґримасу болю.
Маркіза: Не бійся, він не кусається. (Песик, обнюхавши дівчину, з тихим гарчанням повертається на ліжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвід. О цій порі, влітку, в клініці залишився хіба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Підійди-но ближче. Чому ти з торбою?
Мілена: Це мої особисті речі.
Маркіза: А чому вони з тобою?
Мілена трохи ніяковіє.
Маркіза: Ах, розумію. Бідолашна дитина, тобі нема де їх залишити.
Мілена червоніє.
Маркіза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слід було лишити у передпокої. (Бачачи вагання дівчини, додає.) Дитино моя… в моєму домі прислуга не краде.
Мілена (виправдовуючись, показує на свій паспорт, що лежить на нічному столику): Я хотіла його забрати. Сховати в торбу, бо інакше, боюсь, забуду.
Маркіза віддає паспорт. Дівчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркіза задоволено всміхається сама до себе і натискає кнопку дзвінка. Входить Флорентина.
Маркіза: Подай мені вечеряти.
Флорентина не озивається.
Маркіза (гучніше, різким тоном): Подай вечеряти. На одну особу.
Флорентина виходить. Маркіза заплющує очі й не розплющує їх, навіть почувши, що дівчина повернулася.
Дівчина зупиняється, не знаючи, що робити далі. Дивиться якийсь час на літню жінку, потім оглядає кімнату.
Маркіза (зненацька, не розтуляючи повік): Сядь.
Мілена: Я думала, ви… задрімали.
Маркіза (зболено всміхаючись): О цій порі? Дитинко, я навіть ночами не сплю. Це велике нещастя, коли не можеш заснути. Але чому ти у білім халаті? Зніми його, будь ласка. Хіба тобі не казали, що я ненавиджу все, що нагадує мені лікарню?
Мілена (знімаючи халат, упівголоса): Доглядальниць також?
Маркіза (позирає на дівчину з раптовим інтересом і задоволено всміхається): Браво! Так і є. Але це тому, що зазвичай вони старі й потворні… і пахнуть лікарнею. (Несподівано.) Підійди до мене.
Дівчина підходить. Маркіза принюхується.
Маркіза: А ти пахнеш потом. Надто довго ходиш у цьому светрі. Це здоровий запах, але дещо… простацький. На трюмо стоїть моя туалетна вода…
Мілена: Я маю свою.
Маркіза: Тим краще.
Дівчина виходить, забираючи з собою халат, і у дверях розминається з Флорентиною, що саме привезла столик на коліщатках, на якому сервіровано вечерю. Посуд і столове начиння вишукане: срібло, порцеляна. Маркіза накладає собі страву і тут-таки починає їсти з неприхованим апетитом.
Флорентина виходить, знову стикаючись у дверях із Міленою.
Маркіза: Дозволиш мені повечеряти? Ти вже, звісно, поїла перед чергуванням?
Мілена киває.
Маркіза: Втім, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справді не голодна?
Мілена: Ні, дякую.
Маркіза: А може, все-таки поїси разом зі мною? Трюфелі пречудові.
Мілена (ковтає слину): Та ні, я не голодна, дякую.
Маркіза: Може, хоч покуштуєш?.. Мені прикро вечеряти самій.
Мілена (нерішуче): Дякую.
Це можна було сприйняти як згоду, але маркіза не наполягає і їсть далі сама.
Маркіза (закінчуючи свою вечерю): Сподіваюся, в тебе є який-небудь бутерброд на ніч?
Мілена: Ні, вночі я не відчуваю голоду.
Маркіза: Коли людина не спить, вона хоче їсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дієті? Тоді ти, схоже, перебираєш міру.
Мілена всміхається, приховуючи легке роздратування.
Маркіза: Може, все-таки з’їси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животі.
Мілена дивиться на неї з неприязню.
Маркіза раптом кривиться, наче від несподіваного сильного болю, й опадає на подушки.
Маркіза (після павзи): Мені страшенно прикро… Будь ласка, передай мені оті крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мілена нерішуче перебирає пляшечки з ліками, а маркіза спостерігає за нею з-під напівопущених повік.) О… ось ці. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобі дякую… (Бере чайну ложечку і смокче цукор.)
Увіходить Флорентина.
Маркіза (кричить): Прибери тарілки! (Кидає швидкий погляд на Мілену і говорить до неї.) Увійшовши сюди, ти відразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула від старшої медсестри…
Мілена червоніє.
Маркіза: Зізнайся.
Мілена: Нічого я не чула.
Маркіза: Але подумала?
Мілена: Нічого я не подумала.
Маркіза: Справді? Але ж ця вся ситуація має вкрай кепський вигляд. А ти міркуєш, як мине твоя ніч, тож, либонь, уважно спостерігаєш… А може, ти просто лицемірка, тому й не хочеш зізнаватися, що подумала про мене дуже погано…
Мілена (усміхнено підхоплюючи тон маркізи): Здається, то ви чомусь хочете почути це від мене.
Маркіза: Та ні, що ти! Це справило б мені дійсно велику прикрість. Та ще гірше, якщо ти це подумала, але не сказала… Ти маєш пообіцяти мені, що будеш зі мною щира… гаразд? Пообіцяй мені.
Мілена: Не знаю, чому для вас це так важливо.
Маркіза: Це прохання старої хворої жінки. Пообіцяй.
Мілена: Я постараюся.
Маркіза: Дякую, ти дуже мила. (Кричить Флорентині.) Не копайся! (До Мілени.) Я чекаю ночі як порятунку. Вона (киває на Флорентину) життя мені не дає. Жахливо неделікатна. (Бачачи ніяковість Мілени, додає.) А на доважок до всього вдає з себе глуху.
Флорентина й далі прибирає, зумисне барячись.
Маркіза: Втім, може, й не вдає. Може, вона тільки відчуває, коли говорять про неї, а що саме кажуть – не чує й не розуміє. Жужу теж відчуває, коли говорять про нього… (Песик гавкнув.) Ти так скривилася, наче це порівняння тобі не до душі. Дитино моя, інколи собаки набагато кращі, ніж люди. Щоправда, Жужу не такий славний, як була його мама, та все ж зазвичай я віддаю йому перевагу над двоногими істотами. Візьми собі кави. І сядь отут. Ти дуже гарненька. (До Флорентини.) Можеш іти!
Мілена помішує каву.
Маркіза: Я все-таки переймаюся, що ти зголоднієш. Я вже забула, як твоє ім’я?
Мілена: Мілена.
Маркіза: Красиво звучить… Мілена. В тебе такий смішний акцент! Звідки ти родом?
Мілена: З Югославії.
Маркіза: Це десь у Руританії… чи не так? Ох, даруй, я не хотіла тебе образити, але в мої часи жодної Югославії не було… То з якої частини Югославії ти походиш?
Мілена: Із Сербії.
Маркіза: Нічогісінько не знаю про Сербію. Хоча є така мелодія… «На сербському базарі». Може, це ваш національний гімн?
Мілена: Я не чула.
Маркіза: Як ти могла не чути? Це ж така відома річ… (Наспівує кілька тактів «На перському базарі» Кетельбея.)
Мілена (всміхаючись): Цей твір зветься «На перському базарі».
Маркіза: А… справді. Але ж це все одно неподалік від вас. (Раптом знову кривиться, наче від болю.) Котра година?
Мілена: Дев’ята.
Маркіза: Отже, я вже можу тебе попросити… Поправ мені подушки.
Мілена наближається до хворої.
Маркіза: Допоможи мені підвестися.
Мілена: Обійміть мене за шию.
Маркіза слухається. Мілена однією рукою притримує її, другою поправляє подушки.
Маркіза (стогнучи): Обережно… Бачиш, яка я квола. Трапляються дні, коли я не маю сили навіть узяти зі столика склянку соку.
Мілена: Це анемія? Чи ревматизм?
Маркіза: Звідки ти взяла ревматизм?
Мілена: У вас дещо потовщені суглоби.
Маркіза (киває головою): Отже, ти уважна. Дійсно, я страждаю на ревматизм. Хоча колись мої руки були дуже красивими… Покажи-но свої. Чому ти так коротко стрижеш нігті?
Мілена: Я медсестра.
Маркіза: Справді… Але це майже чоловіча рука. Доглядай шкіру, вона в тебе вже пересушена.
Мілена: Ви приймаєте золото?
Маркіза (позирає підозріливо): Чому ти питаєш про золото?
Мілена: Це один із засобів боротьби з ревматизмом. У моїй країні його дуже часто застосовують. Я й сама, коли ходила на практику, бачила чудові результати…
Маркіза: Якби мій лікар чув про це, то неодмінно приписав би мені. Але звідки ти знаєш, що я… маю золото?
Мілена: Не знаю. Але його приймають дуже малими дозами. Два-три міліграми внутрішньом’язово.
Маркіза: Цікаво. Де ти цього всього навчилася? Адже це поза компетенцією доглядальниці… А, ти казала, що там у себе, на Балканах, ходила на якусь практику. Що це було?
Мілена: Я вивчала медицину.
Маркіза: І кинула?
Мілена: Ні, закінчила. А тепер у мене перерва перед стажуванням.
Маркіза: Зрозуміло. То ти вже майже лікар. Але постіль ти поправила кепсько. Зроби це ще раз.
Мілена, ніяковіючи, знов однією рукою обіймає хвору, другою поправляє подушки.
Маркіза: Що ти там робиш?! Чому так довго?!
Мілена: Перепрошую. (Обережно опускає хвору.)
Маркіза (зітхаючи): Ти сильна, але невправна. Що це за вода?
Мілена: Яка вода?
Маркіза: Туалетна, якою від тебе пахне. Якась дешева гидота. Крім того, я відчула запах твого поту.
Мілена (різко): Мені дуже прикро, але кожна людина має свій запах. І ви також.
Маркіза: Але я тобі плачý за те, що тобі доводиться мене нюхати, а ти мені – ні. На трюмо стоїть моя туалетна вода. Можеш вилити на себе весь флакон.
Мілена заледве стримується, щоб не відповісти ще різкіше. Підходить до трюмо, відкриває флакон і демонстративно виконує розпорядження: виливає на себе увесь вміст. Принюхується.
Мілена: Я це ще якось витримаю. А от чи витримаєте ви… (З викличним виглядом підходить до ліжка маркізи та сідає.)
Маркіза: Я починаю сумніватися у твоєму професіоналізмі. Хіба в лікарні тебе не вчили, що не можна сідати на ліжко хворого?
Мілена підводиться. Маркіза принюхується.
Маркіза: Далебі, я дійсно переборщила. Сядь трохи далі. Я не можу дихати самим лише «Бондом».
Мілена сідає у крісло. Маркіза, відкинувшись на подушки, дослухається до тиші. Мілена теж мимоволі починає прислухатися.
Маркіза: А в тебе все-таки бурчить у животі.
Мілена (спокійно показуючи на Жужу): Це в собаки.
Маркіза (бере песика на руки): Це неможливо, ти… брешеш. А я ж пропонувала тобі щось з’їсти, частувала тебе…
Мілена підводиться і пильно дивиться на хвору.
Мілена: Мені здається, вам погано… Ви зблідли.
Маркіза: Тобі лише здається, дитино моя. Не переймайся аж так своєю місією… Ти дуже мила. Я рада, що натрапила на тебе. Але не стій… сядь. Отже, ти родом з Боснії…
Мілена (сідаючи): Із Сербії.
Маркіза: Авжеж, із Сербії. Ось бачиш, це вже симптом старечого склерозу… Я пам’ятаю, що було до війни, а того, що мені казали півгодини тому, не пам’ятаю. Може, тому мені так потрібне співчуття… Старе – що мале. Розкажи мені щось про себе… Хто твої батьки?
Мілена: Мій батько – директор банку.
Маркіза: Невже? Виходить, сама ти француженка, а в Сербії лише виховувалася?
Мілена (здивовано): Та ні, я сербинка… (виправляється) югославка. А чому ви подумали, що я француженка?
Маркіза: Я не знала, що у вас теж є банки. Зрештою, це, мабуть, іноземний банк?
Мілена (зрозумівши гру, іронічним тоном підхоплює): Авжеж. Французький.
Маркіза: І вони довіряють тубільцям такі відповідальні посади?
Мілена: Це необхідність. Іноземці не зносять нашого клімату. Джунґлі для них – погибель.
Маркіза: Джунґлі? Ти так кажеш, наче твоя країна розташована десь у тропіках. Може, ти жартуєш?
Мілена: А ви спостережлива. Але ж і ви жартували.
Маркіза: Я? (На хвильку замислюється.) А мова якась у вас там є? Скажи що-небудь сербською.
Мілена: Що я маю сказати?
Маркіза: Прочитай якого-небудь віршика. У вас же є поети?
Мілена урочисто промовляє своєю рідною мовою лайливу фразу.
Маркіза (пирскає сміхом): Ти так шелестиш, наче миші щось гризуть! То це був вірш?
Мілена: Так.
Маркіза: Але рим не було.
Мілена: Це був білий вірш.
Павза. Через деякий час знов озивається маркіза.
Маркіза: Моя сестра колись була на Балканах і розповідала, що там страшенно багато злодіїв. Це, звичайно ж, було дуже давно… Але звичаї швидко не міняються. Що, у вас і досі крадуть?
Мілена (спокійно): Крадуть, та все ж не так, як у Парижі. Мене вже двічі обікрали в готелях.