Маринчина лялька
Я вже й робила без обіду – щоб норму трудоднів виконувати і не мати штрафу. Приходила до хати пізно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала із дому те, що було, – печені буряки або варену картоплю, хліб, натертий жовтим салом…
У країні завели п’ятирічки, і колгосп розширив землі. Заліз аж у береги, поле сусідило із моєю садибою.
І ось, Мирося грається на дорозі попід нашим садком і разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розігну спину, побачу доньку, та й гукаю:
– Миросю-у-у! Принеси мені води! – І так кричу аж по три рази, бо не чує.
То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:
– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!
Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.
Я п’ю, дам ще й Гані напитися.
Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!
– Який же він смачний! – радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?
– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик біжить! – кажу. – І в лапках хлібчик несе!
– Оцей шматочок?…
– Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.
А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає… Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.
– Де хлібчик? – як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.
– Сьогодні зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогодні не спіймала!
У селі без чоловічих рук – погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити…
Якось поїхали ми з Яковом – моїм двоюрідним братом – кіньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.
Дітей я не будила.
Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.
Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася – аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?
Мирося заглянула у вікно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!
– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.
Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота – аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!
Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотіла їхати, а ще й на возі!
От коні зникли за горою… Мирося біжить щодуху, не спинилась.
Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі – тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.
Вже й поле…
Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого – тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.
Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.
– Чуєш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.
– Та то лошата граються, – каже Яків. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.
Проїхали ми ще добрих півдороги.
– Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно мені на серці.
– Тпр-р-р-у! – спиняє коней Яків.
І тут я озираюся, аж дорогою біжить моя Мирося! Вже й голосу її не чути, дитина тільки сопе від натуги, мов міх, і червона-червона, уся в росі.
Я мерщій зістрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собі на руки!..
– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.
А соняшники стоять… Вони такі високі, вищі від голови!
Так мовчки ми і приїхали в Дубину, загрузили повну підводу осоки.
А назад – сидить Мирося на возі зверху, поряд із дядьком Яковом і з мамою.
– А я на возі їду-у-у-у-у!!! – гукає вона в поле.
Тією осокою ми палили в хаті піч, застеляли нею долівку, клали у кутку – замість постелі, а ще – корові давали їсти і підстеляли вівцям.
Для корови я жала у березі лепеху – і теж сушила її на зиму. Це таки була важка чоловіча робота. Але де мені було взяти чоловіка…
І от, обідня пора, спека-спека! А ми удвох із Ганьою (це вже як підросла), за гарної погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтіє, тільки ходи й перевертай, щоб сохла. А під ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе під тобою ходором ходить, земля вгинається й ворушиться, аж чвакає вода. Це місце дуже небезпечне і всі знають, що на дні – невідомі й бездонні вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й ріже молодесенькі вільхи, щільно укладає їх рядочками по купинках та й ступає по тій стежці. А ноги все одно трусяться: мені дуже страшно. Бо не одна людина на цьому місці втопилася, як пішла на дно – то й немає сліду.
І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаємо її в копиці.
У інших копиці ті додому батьки привозять, чоловіки. Але у нас немає чоловіка й батька. То ми нав’язуємо лепеху у в’язки, кидаємо собі на плечі й так і несемо на собі аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вік уже такий… То через раз сяду під вербою і чекаю Ганю. А вона все носить.
Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне – берегом, по дорозі, з гори й під гору.
То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків – але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки – вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки…
А як в селі без горілки?
Ніхто й не схоче слухати.
А купити – нема грошей.
То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.
Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків – і ставлю в піч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:
– Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! – аж шарпають за рукави.
Але тільки де з’явиться міліціонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу – здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?
Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!
От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:
– А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.
– Хіба вона почує?
– Почує! Правда!
І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:
– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.
6
У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!
Вони удвох із Антосею доглядали телят.
Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…
Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.
– Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.
– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.
І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.
– А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж крекче, а таки спинається під вагою, впирається маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встає, і так, зігнула удвоє, пробує бігти вгору.
Біжить… Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» – думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.
– А я все рівно буду перша! – кричить Антося й вганяється у своє подвір’я. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвір’я, радісно мукає і тягнеться губами до трави.
Мирося плаче…
До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день – Мирося із Антосею.
Зимою вівці живуть із нами в хаті.
Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки – і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!
– Як же весело і гарно у нашій хаті!!! – кричить Мирося.
Та тільки весна зазеленіє першим рястом – і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!
– А смачне ж яке молоко овече! – п’є і нахвалює Мирося. – Таке солодке й тепле!
Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і нап’ється свіжого – відбирає у ягняток.
Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються – як діти.
У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.
Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.
– Он, вмочайте! – даю команду їсти.
І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.
Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все – і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по дерев’яній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.
Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!
Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.
– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.
А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.
– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! – кричить Іван.
Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тільки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, заприміть.
Але й Іван не зіває – це його парафія, вареники.
Мирося швидко й третього ум’яла, скільки було на її душу, а по мисці ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думає вона, а рука вже давно у мисці.
І тут – ложкою по коліні трісь! – це Іван дістав.
– А! Попалась! Крадійка! Це був мій вареник і Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотіла з’їсти! А не вийде! На тобі за це! – і б’є по другому коліні, щосили, ложкою.
– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за коліно. Чи то від болю, чи від розпуки – що не встигла витягти і з’їсти того злощасного вареника. І жаліється: – Мамо, Іван мене б’є!
– Та не бий її, вона ж іще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!
– Маленька?! А це до яких пір вона буде маленька? Добра маленька, як їсть за двох великих!
Що йому казати? Хлопчик, хоче їсти. Я й мовчу…
Я своїх дітей ніколи й не била. Хіба що раз.
Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлізлися, бо полотно зотліло. Сів на березі коло копанки і дере собі ті штани потроху, а дірка більша й більша. Дере і приказує:
– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – і роздер від матні аж донизу. А тоді пішов межею по городі. Зайшов у подвір’я, як у спідниці.
Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!
– Це хто тобі таке зробив?! – не зрозуміла зразу, злякалася, рушник мені у руках аж затрясся.
– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…
– Ах ти ж недобра така дитино! – зірвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобі! – так мокрим рушником і вдарила хлопця по лиці, по спині, по грудях. – Оце тобі за те, що ти так цінуєш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – і плачучи пішла до хати.
Моя хата була крайня у селі, а далі тільки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другі села. Город від хати збігав горою в берег. Як у колгоспі обсіються, під вербами в кінці мого городу ставили сівалки. І сільські діти мають тоді де гратись; стрибають по тих сівалках, бігають довкруги, доганяють одне одного. Або посідають рядочком, чисто як горобці, та й про щось своє щебечуть, про дитяче.
Якось мій старший хлопець, Грішка, стрибав по тих сівалках та й дострибався – не туди засунув ногу, підвернув.
– Ой болить же мені, а! – кричить.
І хто його там почує, хто прийде на поміч? Білий же день! Усі люди на роботі.
Немає ради… Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.
А той:
– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!
Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки – смик!
Грішка від діда вже йде додому рівно.
А боком тільки позирає на баштан…
Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.
От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків – всього, що є.
Бо Мирося – дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.
Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка – насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.
– Де це той злодій?! – якось увігнався Петро в моє подвір’я, біжить слідком за Грішкою. – От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!
А я тоді місила діжку.
– Що сталося, куме? – розігнула спину. – За ким це ти женешся?
– Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! – трясе Петро батогом. – Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!
– Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?
– Він кавуни краде!
– А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?
– Але я сторож! А він мішками носить!
– Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?
– Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?
– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.
– А як же?!
– За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…
Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.
Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.
Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.
Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.
Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…
– Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.
– На, бери та йди собі додому.
І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.
Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.
Мені ж – хоч в тім полегкість…
Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?
Дозрівав горох…
Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.
– Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.
– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…
– То, може, вже не йди? Страшно…
– Страшно? А їсти більше хочеться!
І йде…
Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!
– На тобі ключку! – подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.
Миросі – щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт – і мерщій до рота!
– А солодке яке! – сміється Мирося до Василя.
– Їж, там його ще багато є!
А далі як цвітуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугі, зелені, соковиті! Мирося їх їсть, аж прицмокує:
– Ой добре ж! Ой смачне!
А потім по людських городах дозрівали огірки.
Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.
– Діточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.
То діти – через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина – іще одна Ількова сестра, моя зовиця.
Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.
Аж далі потроху й розговорилася – як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла мені – чого це наша Василина мовчить.
– Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе там дитина вмерла, і в Василини теж…
– Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! – я й не знала.
– Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке… – і Олександра кінцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там… Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.
– А італієць що?…
– Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить…
– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германії. А як співала!
– Тепер уже не буде. Хіба, може, якщо відійде. Але, знаєш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того італійця. І ще… Мені Василина казала, що бачити чужих дітей тепер не може, вона відразу ж пригадує свою замучену дівчинку.
– Бідна вона…
У Василини самотня хата і довжелезний город-городище, одним кінцем він збігає прямо в берег. І в тому березі – рядки листатих огірків, повзуть гадючками аж на стежку і цвітуть по кукурудзинні жовтими зірочками. А під ними, моя Мирося знала, ховаються колючі й смачнючі пуп’янки. Тихесенько скрадається вона між вербами, повзе в кропиві – до тітки Василини у город! А там – навибирає зелепух повні руки, жадібно через одну кидає в рот і хрумає, аж до знемоги, аж відригується зелена піна. А Мирося не спиняється, та все товче, не може наїстися. І такі ж вони дуже добрі, огірки! А як уже дитина чує, що таки ні жоден у рот більше не залізе, накидає собі в пелену і втікає мерщій із городу, озираючись на білу хату.
А там її тітка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.
7
У серпні, коли на полі уже майже зібрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками і вивезено із поля на колгоспний тік – сушитися, Мирося із Іваном беруть до рук по полотняній торбі, туди кладуть по квашеному огірку – це обід, і йдуть назбирувати колосся.
Іван на полі не розгинає спину, він одне – збирає, бо добре пам’ятає, що я йому наказала. А Мирося – що з неї, ще мала! – тій аби на всі боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смішно крильцями махає, а там – полетіла бабка!
– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квітка гарна! – біжить через поле і показує братові затиснутого у долоні польового будячка.
– Ану ж краще покажи мені свою торбинку! – розгинає спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!
– Трохи є… Тут такі квітки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собі на голову віночка?
– Я тобі зараз дам віночка!!! – Іван кидає на землю торбу, хапає обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидає її спиною на стерню і знавісніло б’є, товче ногами.
– Ось тобі! Ось тобі, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.
– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляється руками. – Не бий мене, Іване!
– Ось тобі!
– Прости! Вже більше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!
– Що не будеш?!
– Я не буду збирати квіток, а буду збирати колоски!
– Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!
Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров – і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.
– Болить!.. – схлипує Мирося.
– Не знаєш, що робити?! – усе ще сердиться на неї Іван. – Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.
Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняється.
А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні – повертається назад у хату й укладається на соломі.
– А чому Антося із Василем не ходять разом із нами на поле по колоски? – питається Мирося в мене про своїх двоюрідних сестру і брата.
– Бо їм того не треба.
– Як це? Не треба колосків?! А що ж вони будуть їсти?… – не може зрозуміти.
– Колоски їм потрібні, тільки не треба ходити за ними аж на поле.
– Як це?!
– У Антосі і Василя є батько. Дядько Арсен завідує колгоспним током, то його діти мають право набирати колосків прямо із молотарки, – зітхаю, і додаю свою гірку примовку: – А у вас немає батька.
А вранці моя Мирося виходить у двір і зразу ж бачить там Антосю; Миросі дуже кривдно.
– Ти куди?! – гукає її подружка.
Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота і тільки тут озирається.
– У вас є батько, а в нас немає!!! – кричить вона і відвертається від Антосі.
Та розпачливо розводить руками і йде назад до своєї хати.
– На мене там Мирося чомусь розсердилася, – розказує вона Олександрі.
– А то чому?
– Бо у мене є тато, а у Миросі немає!..
– Ясно… – взуває чоботи Арсен. – Знов тої самої?! – каже понуро.
– Та ти на них не сердься, – обійняла біля порогу свого чоловіка Олександра. – Вони тяжко бідують. Пожалій ти ту Маринку!
– Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме…
– Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.
– Як скажеш, це ж твоя рідня.
Олександра поцілувала уже в дверях Арсена – де це видано для села! – і він пішов спокійний.
Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.