– Миросю-у-у! – гукнув Арсен племінницю. – Йди-но сюди, я тобі щось скажу.
Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», – подумала Мирося. Але Арсен не сварився.
– Ну що, багато сьогодні назбирала?
– Та не дуже…
– Показуй свою торбу.
Мирося наставила, а там – на дні тільки кілька чорних порожніх колосочків, вона це вийшла вдруге.
І тут! Дядько Арсен набрав повні пригорщі не перевіяного ще зерна – і сипле, ще раз бере – і знову сипле просто до Миросиної торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!
Мирося не повірила своїм очам!
Тримає у руках важку торбинку, але не вірить у своє щастя!
– Спасибі вам… – не підводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота і пішла до лісосмуги.
Руки у Миросі дрібно трусилися: вона боялася, бо пам’ятала мої розповіді про те, як колись за один колосок могли на полі вбити. Або відправити у далекий Сибір, і там теж на людину чекала смерть!
Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так – брати просто з-під молотарки?!
Мирося відразу ж не пішла додому, вона ще трохи посиділа у лісосмузі, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала… Аж як молотарка поїхала із поля, підвелася на ноги і побігла, але всю дорогу озиралась.
Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.
– Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!
– Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.
А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.
– Ох і смачні ж ці коржики! – як їла, то все нахвалювала Мирося.
– У, ненажера, їй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликів і вінки в’язала.
– Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!
– Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!
– Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?
– Напечу, – пообіцяла я, – ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? – бо щось мені було тривожно…
На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах з’являлися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак – ще сирий, чорний і солодкий.
– Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! – просила я дітей.
Але ж це діти…
Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги