Вiд його слiв Якуба кинуло в холодний пiт. Вiн устиг забути, що небезпека насправдi криеться в ньому самому, а не надходить ззовнi.
Нiманд кивнув.
– Вiдверто кажучи, лячно, – промовив чоловiк так тихо, що ледве сам себе почув.
– Тому, якщо не заперечуете, я зроблю вам заспокiйливу iн’екцiю, – сказав психiатр, – адже сьогоднi ви, даруйте, не лише мiй гiсть, але й пацiент.
Когер дiстав з кишенi невеликий шкiряний згорток бiлого кольору i поклав його на нiчний столик.
– Ви ж не боiтеся iн’екцiй? – запитав вiн гостя.
Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Нiманд погодився б навiть на четвертування, якщо пiсля цього його залишать наодинцi з периною.
– От i чудово.
Лiкар розгорнув принесений згорток, в якому в спецiальних кишеньках виявилось усе необхiдне для такоi манiпуляцii: iн’екцiйна голка, емкостi з препаратом, йод, бинти та ножицi.
– Будете спати, як немовля, – пообiцяв за хвилину психiатр, встромивши голку Нiманду в вену трохи нижче лiктя.
Той нервово сiпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкоi ранки на руцi.
– Тепер тiльки залишаеться побажати вам гарних снiв, – пiдсумував Когер, дбайливо запаковуючи своi iнструменти. – Не раджу пiсля цього приймати ванну. Краще вiдкладiть цю процедуру на ранок.
– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб i позiхнув так широко, що вiдчув, як хряснуло в нього за вухами.
Одразу ж вибачившись, вiн закрив рот долонею, нiби побоюючись, що неслухнянi щелепи знову розсунуться.
– Все гаразд, – засмiявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з нiг. До завтра, пане Нiманде.
Вiдповiвши, гiсть дочекався, поки за господарем зачиняться дверi, а тодi роздягнувся i з насолодою вiддався перинi.
Цiеi ночi Якуб Нiманд спав пречудово. Вiн прокинувся о шостiй ранку i вiдчув себе свiжим та бадьорим. Хотiлося зiрватися з лiжка i радiсно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домi. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нiкого в домi? Вiн обережно звiвся з лiжка i в темрявi намацав свiй одяг. Залiзши в штани, Нiманд спробував знайти на стiнi вмикач до електричноi лампи. Це мав бути ланцюжок срiбного кольору, який в темрявi, звiсна рiч, став невидимий. Шукаючи його, чоловiк ненароком зачепив картину, яка висiла над лiжком. В свiтлу пору доби на нiй можна було вгадати альпiйський пейзаж, виконаний в iмпресiонiстськiй манерi. Тепер же цей мистецький витвiр, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усiх не тiльки в цьому домi, але й у сусiдньому.
У дверi тривожно постукали, i Якуб завмер вiд несподiванки.
– Пане Нiманде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?
– Все добре, – спробував вiдповiсти вiн, але голос його прозвучав так тихо, що жiнка його не розчула.
Наступноi митi вiн почув, як у дверях його кiмнати обертаеться ключ. Очевидно, служниця мала запасний i, стривожена гуркотом, вирiшила ним скористатись. Свiтло з коридору врiзалось прямокутним трикутником у кiмнатнi сутiнки, дiставши з-пiд стiни сполоханого Нiманда у незастебнутих штанах i нiчнiй сорочцi. Однiею рукою вiн закривав очi вiд раптового свiтла, а iншою притримував одяг бiля пояса, аби той не впав на пiдлогу.
– О Господи! Вибачте!.. – вигукнула жiнка i зачинила назад дверi, знову зануривши кiмнату в сутiнки.
– От паскудство, – вилаявся Нiманд i знову заходився шукати той бiсовий вмикач на стiнi.
Дверi вдруге прочинились, але Грета цього разу не посмiла зазирнути в простiр кiмнати.
– Пане Нiманде, сподiваюсь, ви пробачите менi за…
– Ось вiн, цей гiвняний вимикач, – буркнув гiсть, намацавши врештi ланцюжок. Вiн сердито смикнув за нього, i лампа на стiнi загорiлась тьмяним свiтлом.
– …за те, що увiрвалась до вас, – закiнчила Грета.
– Пусте, – вiдповiв той, нервово намагаючись застебнути штани. Присутнiсть цiеi жiнки за дверима робила його рухи метушливими й незграбними.
– Почувся гуркiт, потiм ви не вiдповiдали, тож я подумала, що вам стало зле, – продовжила виправдовуватись вона.
– Забудьте. Це я винен.
– Ви ще звечора мали кепський вигляд, тож я…
– Забудьте, кажу. Все зi мною гаразд.
– Бажаете чаю? Може, кави? – мовила служниця.
– Кави, коли ваша ласка.
– За десять хвилин унизу, пане Нiманде. Ванна також готова.
– А пан Когер? – запитав Якуб, розшукуючи решту свого одягу.
– Доктор мусив вийти сьогоднi ранiше. Термiновий виклик до шпиталю. Вiн дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранцi, i просив передати найщирiшi вибачення, – вiдповiла Грета.
На свiй сором, Якуб вiдчув, що вiд цих слiв йому полегшало. Чомусь iнодi пекельно важко бувае дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простiше розминутися з благодiйником i потайки обдумати, чим можна йому вiддячити.
Поснiдавши, чоловiк вийшов з дому Когера i попрямував до контори Флiдермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу ранiше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Вiн стримано привiтався з колегою i мовчки взявся за роботу. Трохи згодом вiн все-таки розповiв Якубу, що напередоднi посварився зi своею коханкою i вона навiть залишила його дiм, перебравшись, вочевидь, до батькiв. Якуб розумiв, що мав би розпитати Пауля про деталi суперечки i спробувати втiшити його, проте сам вiдчував неабияке хвилювання перед вiзитом до доктора Фройда, тому так i не змусив себе це зробити.
Ледве дочекавшись п’ятоi години, коли закiнчився його робочий час, Нiманд поспiхом одягнувся i пiшки рушив на Бергассе, 19. Цього разу вiн iшов обережно, намагаючись обминати слизькi дiлянки на хiднику i галасливi юрби дiтей. Хотiлося зберегти якомога бiльше спокою перед побаченням зi славетним психiатром. Минаючи ятки з глiнтвейном, що iх стояв цiлий ряд на Туркенштрассе, Нiманд з приемнiстю вдихнув ароматнi випари гарячого вина та спецiй, i це несподiвано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нiчними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, вiн сам забагато значення надае цим нiчним видiнням? А варто було всього лиш знайти собi добре снодiйне. Адже iн’екцiя, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слiд турбувати добродiя Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудiенцiю.
Якуб дiстав з кишенi годинника i, пiдставивши його пiд свiтло лiхтаря, глянув на циферблат. Було тiльки чверть по п’ятiй. «Можна йти повiльнiше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кiлькасот метрiв…»
Опинившись на мiсцi, Якуб знову перевiрив час. Годинник i далi показував чверть на шосту.
– От дiдько! – не втримався Нiманд.
Мабуть, вчора, коли вiн упав, годинниковий механiзм пошкодися, хоч iще цiлу добу працював справно. Або ж – i найпевнiше так i було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Вiн запитав, котра година, у випадкового перехожого i з жахом дiзнався, що насправдi вже чверть по шостiй. «Пан Фройд любить пунктуальнiсть», – згадав вiн слова Когера i вiдчув, як на лобi пiд капелюхом у нього виступив пiт. Та проте Нiманд усе ж подзвонив у дверi.
За кiлька хвилин йому прочинила служниця.
– Доброго вечора, – привiтався Якуб, гречно знiмаючи капелюха, – я до пана доктора.
– Прошу заходьте, – вiдповiла та, зморщившись вiд холоду та вiтру, що вривались до помешкання з вулицi.
У передпокоi Нiманд вручив iй записку вiд Когера, i служниця понесла ii Фройду. Чекати йому довелося якихось двi-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жiнка повернулась iз приязною посмiшкою на обличчi, мовби для того, щоб трохи заспокоiти гостя (а може, вона посмiхалась так кожному, що здавалось очевиднiшим), i попросила Нiманда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким свiтлом електричних свiтильникiв. На стiнах висiло декiлька ренесансних картин, а пiд ногами тягнулася простелена темно-коричнева дорiжка. В кiнцi коридору виднiлося двое дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповiльнила ходу i пiшла навшпиньки, хоч завдяки дорiжцi ii кроки й так були безшумними. Якуб не розумiв, чому вона це робить, адже доктор уже повiдомлений про вiзитера, а отже, встиг вiдiрватися вiд справ, проте, видно, в цьому домi так було заведено.
Бiля дверей праворуч вона зупинилась i обережно постукала. Приглушений чоловiчий голос зсередини запросив увiйти.
