Коханець леді Чаттерлі

І хоча вони могли дивитися на все це більш сентиментально, сексуальний зв’язок все одно залишався одним із найдавніших, найбридкіших різновидів зв’язку й залежності. Поети, що звеличували його, були здебільшого чоловіками. Жінки завжди знали, що існує щось краще, щось величніше. А тепер вони були переконані в цьому більше, ніж будь-коли. Прекрасна, чиста жіноча свобода є прекраснішою за будь-який сексуальний потяг. Одна біда, що чоловіки в цьому так відстають від жінок. Схибнулися на сексі, немов ті собаки.

І жінка мала віддаватись. Чоловік – то голодна дитина. Жінка повинна вдовольнити його, якщо він просить, – а то він почне по-дитячому комизитись і врешті-решт утече, спаскудивши досить приємні стосунки. Але жінка може віддаватися чоловікові, не віддаючи при цьому свого внутрішнього «я». Саме цього, напевне, не враховують поети й усі любителі побалакати про секс. Жінка може брати чоловіка, не віддаючи себе. Так, звичайно, вона може взяти його, не віддаючись на його милість. Вона швидше вдасться до різних сексуальних штучок, щоб заволодіти ним. їй завжди треба лише стримати себе під час статевого акту, дати чоловікові скінчити, витратити себе, а самій не досягати вершини насолоди, – а потім вона могла продовжувати акт і дійти оргазму, в той час як він буде просто її інструментом.

Обидві сестри пережили свої перші любовні пригоди ще до війни, перед тим, як їм довелося спішно повертатися додому. Жодна з них не могла б закохатись у хлопця без словесного зближення, тобто до зацікавлення ним по-справжньому під час розмови. Вражаюча, глибока, неймовірна таємниця була в цих палких розмовах із розумною молодою людиною – день у день, протягом місяців. І якщо після натхненної відвертості цих жвавих дискусій, що підносили душу, просто неможливо було уникнути сексу, – що ж, нехай буде так. Це означало кінець історії, і це також таїло в собі якусь принаду: дивне тремтливе збудження у глибині тіла, кінцевий спазм самоствердження, хвилюючий, мов останнє слово, схожий на ряд зірочок, які позначають кінець розділу або паузу в музичній темі.

Коли дівчата у 1913 році приїхали додому на літні канікули, Хільді було двадцять, а Конні – вісімнадцять років, і батько відразу збагнув, що вони мають любовний досвід. «L’amour avait passé par la»[5], як висловився хтось. Проте він був досвідченою людиною і вирішив, що життя має простувати своїм шляхом. Мати ж, нервовохвора в останні місяці свого життя, бажала тільки одного: щоб дівчата були «вільні» і «вдосконалювали себе». Вона була приречена ніколи того не пізнати – Господь відає чому, адже мала власний прибуток і могла робити все, що заманеться. Вона звинувачувала в тому свого чоловіка. Але насправді винен був чийсь давній вплив на її розум та душу, якого вона так і не змогла позбутися. Це не мало ніякого відношення до сера Малкольма, котрий дозволив своїй нервовій, гарячкуватій дружині жити, як їй було до вподоби, живучи теж на свій власний розсуд.

Таким чином, дівчата були «вільні» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, свого університету – і до своїх хлопців. Вони любили своїх коханців, а ті жадали їх з усією пристрастю душевного потягу. Всі чудові речі, що їх юнаки обмірковували, висловлювали й писали, було обмірковано, висловлено й написано для них, для цих молодих жінок. Хлопець Конні мав музичні здібності, а Хільдин був схильним до технічних наук. Але вони просто жили для своїх дівчат. Жили в їхніх думках, в їхньому душевному піднесенні. В дечому іншому хлопці зазнали поразки, хоча й не довідалися про це.

Те, що кохання не обминуло дівчат, далося взнаки. До цього призвів тілесний досвід. Цікаво, які невловимі, але безпомилкові зміни він приносить дівочому й юначому тілу: жінка розквітає, її форми округлюються, пом’якшується дівчача незграбність, а вираз обличчя стає збентеженим або переможним; юнак стає спокійнішим, більше прислухається до самого себе, і самі обриси його плечей та стегон виглядають не такими войовничими, стають стриманішими.

Через сексуальне збудження сестри майже підкорилися спокусі – віддатися дивній чоловічій владі. Та дуже скоро вони схаменулися, вирішили сприймати це збудження просто як ще одне з відчуттів – і залишились вільними. В той же час чоловіки, сповнені вдячності жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. І після цього вони виглядали так, ніби загубили шилінг, а знайшли шість пенсів[6]. Хлопець Конні ходив трохи похнюплений, а Хільдин – кепкував з неї. Але такі вже чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Коли ти з ними не маєш діла, вони ненавидять тебе за те, що ти цього не хочеш; а як зійдешся з ними – тоді зненавидять вже з цієї причини. Або й зовсім без причини, – хіба, може, тому, що вони насправді є вередливими дітлахами й не можуть вдовольнитися нічим, що ти їм даси і що взагалі може дати жінка.

Однак почалася війна, Хільда й Конні кинулися назад, додому, хоча вже були там у травні на похороні матері. Перед Різдвом 1914 року обидва німецькі хлопці загинули; дівчата, звісно, трохи потужили, бо дуже кохали їх, а потім забули – адже їх більш не існувало.

Сестри жили в Лондоні, у батьковому, а точніше, материному будинку Кенсінгтон-хаус, і заприятелювали з молодим товариством студентів Кембриджа, – товариством, яке сповідувало «свободу» й шанувало пошиті з фланелі штани та сорочки без комірців, анархію, а ще – манеру розмовляти, ніби стиха муркочучи, і надмірну чуттєвість. Хільда, однак, несподівано вийшла заміж за чоловіка, старшого на десять років, найдавнішого члена цього ж кембриджського товариства, чоловіка з досить привабливим банківським рахунком і зручною урядовою посадою, що дісталася йому в спадок. Він також писав філософські есе. Вона мешкала з ним у невеликому будинку в Вестмінстері і ввійшла до того приємного суспільного прошарку урядовців, які не є вершками суспільства, але стали – чи стануть – справжньою розумовою силою нації. Це були люди, які знали, про що говорять, – або говорили так, ніби вони це знають.

Конні перебувала на службі в Червоному Хресті й виконувала легку роботу для фронту та спілкувалася з несхитними кембриджцями у фланелевих штанях, які шляхетно іронізували з будь-якого приводу. Її кращим другом став Кліффорд Чаттерлі, двадцятидвохрічний молодик, що повернувся додому з Бонна, де вивчав технологію вугільної промисловості. До того він два роки навчався в Кембриджі. Зараз він став старшим лейтенантом в елітному полку, і військова форма давала йому ще більшу змогу з усього іронізувати.

Кліффорд Чаттерлі належав до вищого класу, ніж Конні. Конні походила із заможної інтелігенції, а він був аристократом. Не найвищого ґатунку, але… але. Його батько був баронетом, а мати – дочкою віконта.

Проте Кліффорд, дарма що був краще вихованим і більш «світським», ніж Конні, залишався на свій кшталт провінційнішим і боязкішим. Він почувався невимушено у вузькому колі «вищого світу», тобто серед аристократів-землевласників, але починав соромитись і нервувати в тому іншому великому світі, який загарбали свавільні орди середніх та нижчих класів або чужинців. Відверто кажучи, він побоювався цієї громади «середніх» та «нижчих» так само, як іноземців, що не належали до його класу. Його дивним чином паралізувало усвідомлення власної беззахисності, хоч він і був захищений класовими привілеями. Це дивно, але такими вже є ознаки сьогодення.

Саме тому незвичайна, тиха впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, підкорила його. Вона набагато краще за нього вміла володіти собою там, ззовні, у світі хаосу.

Незважаючи на це, він також залишався бунтівником, постаючи навіть проти свого класу. Хоча, може, бунтівник – надто гучне слово, аж надто гучне. Він просто впіймався на принаду загального, дуже розповсюдженого протесту юні проти умовностей та будь-яких існуючих авторитетів. Покоління батьків було кумедне, і перш за все – його власний впертий батько. Та й уряди були смішними – особливо власний, англійський, з його вічним гаслом «Поживемо – побачимо». Армії також смішили – всі ці старезні бундючні генерали з червонопиким Кітченером[7]. Смішила навіть війна, хоч вона й повбивала багато народу.

Як на те, все було смішним – або навіть дуже смішним; все, що мало якесь відношення до авторитетів чи то в армії, чи в уряді, чи в університеті, певною мірою змушувало сміятися. І так звані правлячі класи ставали смішними, коли починали справді претендувати на якусь владу. Сер Джефрі, батько Кліффорда, став просто сміховинним, коли геть вирубав для будівництва окопів свої дерева та видобув людей із своїх шахт, щоб запхати їх на фронт, а сам при цьому лишився таким собі безтурботним патріотом, хоча й витратив на свою державу більше грошей, аніж отримав з неї.

Приїхавши до Лондона з Мідленда, щоб доглядати поранених, сестра Кліффорда міс Емма Чаттерлі спокійно глузувала з сера Джефрі та його стійкого патріотизму. Герберт, старший син і спадкоємець Рагбі, сміявся вголос, – хоча саме його дерева пішли на будівництво військових укріплень. І тільки Кліффорд посміхався трохи скуто. Так, все було дуже смішно… але коли воно підступає так близько, то й ти сам також стаєш смішним… Хоча люди іншого класу – такі, як Конні, – були щирі хоч іноді. Вони у щось вірили. Вони щиро співчували солдатам, англійським «томмі»[8], і хвилювалися щодо загрози військового добору, переймалися, що дітям не вистачає цукру й льодяників. В усіх цих негараздах, ясна річ, завинив смішний уряд. Але Кліффорд не здатний був цим пройнятися. Для нього урядові авторитети були смішними просто ab ovo[9], а не через льодяники або через отих «томмі».

І влада також відчувала, що вона є смішною і смішно себе поводить, – і все це якийсь час нагадувало чаювання у божевільного капелюшника з казки. Події розгорталися таким чином, аж поки Ллойд-Джордж[10] не вирішив рятувати становище. Тут сміховинність побила усі рекорди, і зухвала молодь припинила хихотіти.

У 1916 році Герберта Чаттерлі було вбито, і Кліффорд став спадкоємцем Рагбі. Нове становище перелякало його. Усвідомлення своєї ваги як сина сера Джефрі і дитини Рагбі настільки вкорінилося в ньому, що він вже не міг цього позбутись. А ще він знав, що це також є смішним з погляду того дикого вируючого світу ззовні. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Рагбі. Хіба це не жахливо й не чарівно водночас – а може, цілком безглуздо?

Сер Джефрі аж ніяк не вважав це безглуздям. Він був блідий, напружений, занурений у себе – і вперто прагнув врятувати свою країну та власне становище, хай там що буде з тим Ллойд-Джорджем чи кимось іншим. Він був таким відчуженим, відрізаним від тієї Англії, що справді була Англією, – таким вочевидь нікчемним, що навіть тримався гарної думки про Гораціо Боттомлі[11]. Сер Джефрі стояв за Англію та Ллойд-Джорджа, так само як його предки стояли за Англію та святого Георга; і він не вбачав між цим ніякої різниці. Сер Джефрі зрубував дерева і стояв за Ллойд-Джорджа та Англію, за Англію та Ллойд-Джорджа.

І він хотів, щоб син одружився і дав життя нащадкові. Кліффорд відчував, що його батько безнадійно старомодний. Але хіба сам він випередив його хоча б у чомусь, окрім хворобливого відчуття кумедності усього світу і насамперед – своєї власної кумедності? Тому він хоч-не-хоч сприймав своє баронетство і Рагбі серйозно. Радісний захват з приходом війни зник безслідно. Надто багато смерті й жаху було довкола. А чоловік потребує підтримки й затишку. Чоловікові потрібний якір у безпечному світі. Чоловікові потрібна дружина.

Чаттерлі, двоє братів і сестра, жили в Рагбі зовсім відокремлено, замкнувшись один на одному, обірвавши усі зв’язки з довколишнім світом. Відчуття самотності зміцнило сімейні стосунки, а також посилило непевність їхнього становища, відчуття беззахисності – всупереч усім їх титулам та землям, а може, саме завдяки їм. Вони були відрізані від промислового Мідленда, де пройшло все їхнє життя. І їх було відтято від їхнього власного класу через відлюдкувату, недовірливу, вперту вдачу сера Джефрі, їхнього батька, з якого вони сміялися і до якого водночас були такі прихильні.

Вся трійця збиралася жити разом довіку. Але тепер Герберт був мертвий, і сер Джефрі хотів, щоб Кліффорд одружився. Щоправда, він лише натякнув на це, адже він говорив дуже мало. Але його мовчазної, потаємної впертості Кліффорд ніколи не міг здолати.

Та Емма сказала «ні»! Вона була десятьма роками старша за Кліффорда й відчувала, що його одруження стане ганебною втечею, зрадою всього, чим жили молоді нащадки сім’ї.

Незважаючи на те, Кліффорд побрався з Конні й провів із нею медовий місяць. Це сталося страшного 1917 року, і вони зблизилися, немов двоє людей на потопаючому кораблі. Кліффорд до одруження був незайманим, і сексуальний бік шлюбу важив для нього небагато. Та попри цю обставину вони були дуже близькі одне до одного. Конні здобула від цієї близькості якусь втіху, що лежала поза сексом або чоловічим «задоволенням». Кліффорд не гнався за цим «задоволенням», на відміну від більшості чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, людянішою, аніж секс. А секс був просто випадком або доповненням, одним із чудернацьких, застарілих органічних процесів, що продовжують існувати попри всю свою недолугість, хоча це й не є необхідним. Щоправда, Конні хотіла мати дітей – хоча б для того, щоб ствердитись у боротьбі проти своєї зовиці, Емми.

Але на початку 1918 року Кліффорда привезли додому геть понівеченого ранами, дітей у нього не могло бути. І сер Джефрі помер від горя.