40 днів Муса-Дага
– Ми, Стефане, не у Франції, а в Сирії, – багатозначно каже батько. – Не смій більше без старших лазити по горах.
Син не зводить із батька напруженого погляду, ніби зволікає після цієї не дуже суворої догани на інше, важливіше застереження.
Але Ґабріель нічого більше Стефанові не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, ніби він уперше в житті залишився зі своїм хлопцем наодинці. З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловік приділяє синові так мало уваги, зустрічається з ним більше за столом. У Парижі і на канікулах у Швейцарії вони іноді прогулювалися вдвох. Але хіба в Парижі, Монтре чи Шамоні[9] можна усамітнитися? А в прозорому повітрі Муса-Дага є щось розкуте, що зближує батька з сином. Ґабріель іде попереду, ніби провідник, котрий знає всі визначні пам’ятки. Стефан – услід за ним, так само мовчки та вичікувально.
Батько і син на Сході! Їхні стосунки навряд чи можна порівняти з поверхневим зв’язком між батьками та дітьми в Європі. Тут, хто бачить свого вітця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзі пращурів, що поєднує людину з Адамом, і тим самим – із початковими часами створення світу. Але і той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучає людину зі Страшним судом, із кінцем усього сущого і зі спокутою. Чи не повинні супроводжувати цей священний зв’язок боязкість і небагатослівність?
Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:
– Що ти зараз вивчаєш із мосьє Авакяном?
– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фізику, історію та географію.
Багратян підводить голову: Стефан розмовляє вірменською. Хіба батько звернувся до нього вірменською? Зазвичай вони бесідують між собою французькою. Вірменська мова сина дуже зворушує батька. І він усвідомлює, що сприймав Стефана набагато частіше як французького, ніж вірменського хлопчика.
– Географію, – повторює він. – А яку частину світу зараз вивчаєте?
– Географію Малої Азії та Сирії, – з радісною готовністю рапортує Стефан.
Ґабріель схвально киває, ніби нічого розумнішого і не можна було вигадати для уроку географії. Потім, відчуваючи, що втрачає нитку теми, намагається надати розмові педагогічного спрямування:
– А ти міг би накреслити мапу Муса-Дага?
Стефан щасливий, що батько йому довіряє.
– О, так, тату! У твоїй кімнаті висить дядькова мапа Антіохії й узбережжя. Треба тільки збільшити масштаб і домалювати все, чого там немає.
Цілком вірно. З хвилину Ґабріель радіє кмітливості Стефана, потім знову згадує наказ про мобілізацію – він, либонь, уже в дорозі, а пробі, валяється у турків на якомусь канцелярському столі в Алеппо чи, чого доброго, мандрує Стамбулом.
Вони мовчки йдуть далі. Стефан трепетно зволікає, щоб батько заговорив із ним знову. Адже це – татова батьківщина. Стефан жадає почути розповідь про батькове дитинство, таємничі речі, про які йому так рідко розповідали. Але батько, ймовірно, не випадково затіяв цю прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це – усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.
Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.
Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:
– Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше – навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу…
Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:
– Тату! А ти справді підеш на війну?
Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.
– Так! З дня на день чекаю наказу.
– А це обов’язково?
– Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобов’язані з’явитися в свій полк.
– Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?
– Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.
– А куди вони тебе пошлють?
– Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.
На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:
– А ми, тату?
– Ото ж бо й річ…
Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:
– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.
Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:
– Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій…
Стефан притискає стиснуті п’ястуки до грудей:
– Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!
Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в Парижі, ввібрав із кров’ю, успадкував, не маючи власного емоційного досвіду. Батько обіймає хлопчика за плечі, але відповідає:
– Дасться чути.
Коли вони знову сходять на вершину Дамладжка, з Йогонолука долинає ранковий благовіст. Шлях у долину займає близько години. Їм треба поквапитися, щоб почути хоча б другу половину літургії. В Азіру дехто із зустрічних вітає Багратянів:
– Доброго ранку!
Жителі Азіру ходять у йогонолукську церкву. Туди всього п’ятнадцять хвилин пішки. В Азіру на вулицях біля будинків стоять столи, між ними перекинуті великі дошки. На дошках білосніжна маса – кокони гусениці шовкопряда, вони виводяться на сонці.
Ґабріель розповідає Стефану, що прадід хлопчика, Аветіс Багратян, був сином шовківника і свій життєвий шлях почав із того, що замолоду, в п’ятнадцять років, їздив до Багдада закуповувати шовкопрядів.
На півдорозі до Йогонолука Багратянам трапляється старий жандарм Алі Назіф. Поважний заптій[10] належить до числа тих десяти турків, котрі ось уже скільки років живуть у вірменських селах у мирі та злагоді з місцевими. Під його керівництвом служить п’ять жандармських чинів. Вони, втім, часто змінюються, тоді як сам Алі Назіф, як і раніше, на своєму посту непорушний, як Муса-Даг. Є, крім них, ще один представник султана: горбань-листоноша з родиною. По середах і неділях він розносить пошту з Антіохії.
Алі Назіф сьогодні чимось засмучений і стурбований. Цей кошлатий представник оттоманської влади, мабуть, дуже поспішає у службових справах. Рябе обличчя під насунутою на брови облізлою папахою лисніє від поту. Зброя войовничої кавалерії, шабля, бовтається між кривих ніг. При зустрічі з ефенді Багратяном він зазвичай стає по стійці «струнко», а нині тільки відкозиряв, і вигляд у нього був при цьому дещо спантеличений. Ґабріель настільки здивований поведінкою жандарма, що довго дивиться йому вслід.
Церковним майданом Йогонолука квапливо пробираються парафіяни, котрі прибули здалеку і тому спізнилися. Жінки – в яскравих, вишитих гладдю хустках, у зібганих спідницях. Чоловіки – в шароварах, поверх яких носять ентарі – щось на зразок жупана. Обличчя їхні суворі, зосереджені.
Сонце сьогодні гріє по-літньому, заливає світлом яскраву білизну отинькованих будинків. Оселі ці здебільшого одноповерхові і нещодавно побілені. Це – будинок священика Тер-Айказуна, будинок лікаря, будинок аптекаря і великий муніципальний дім, що належить йогонолукському дуці, мухтару[11] Товмасу Кебусяну.
Церква Примноження чинів янгольських стоїть на широкому цоколі. До її порталу ведуть просторі сходи. Засновник Аветіс Багратян наказав архітекторові збудувати церкву за зразком, але менших розмірів, знаменитої національної святині, яка є на Кавказі. З відчинених дверей ллється спів хору, що супроводжує літургію. Крізь густий натовп видніється в темряві, в мерехтінні свічок, вівтар. Сяє золотий хрест на червоному фелоні Тер-Айказуна.
Ґабріель і Стефан заходять у портал. Їх зупиняє вихователь Стефана, Самвел Авакян. Він нетерпляче чекає їх.
– Пройдіть уперед, Стефане, – наказує він хлопчикові. – Ваша матінка чекає на вас.
І коли Стефан зникає в гомінкому натовпі тих, хто молиться, Авакян рвучко звертається до Багратяна:
– Маю повідомити вам, що у вас відібрали паспорти. Іноземний і місцевий, дозвіл на проживання. З Антіохії прибули три чиновники.
Ґабріель уважно розглядає обличчя цього студента, котрий уже кілька років живе спільним життям із сім’єю Багратянів. Обличчя вірменського інтелігента. Високе, трохи похиле чоло. Насторожений, глибоко стурбований погляд за скельцями окулярів. Печать вічної покірності долі і водночас ясно виражена готовність до опору, готовність будь-якої миті відбити удар супротивника. З хвилину Ґабріель вивчає це обличчя і лише потім питає:
– І що ви зробили?
– Мадам усе віддала чиновникам.
– І звичайний паспорт також?
– Так. Закордонний і тескере[12].
Багратян сходить з паперті, запалює цигарку і в задумі робить кілька затяжок. Тескере – дозвіл на проживання, документ, що дає право вільно пересуватися територією Османської держави. Без цього клаптика паперу підданий султана теоретично з одного села в інше не має права поїхати. Ґабріель відкидає цигарку і виправляє плечі.
– Це означає тільки те, що сьогодні або завтра я маю з’явитися в Алеппо, в свою частину.
Авакян переводить погляд на глибоку колію, прокладену нещодавнім дощем на церковному майдані.
– Навряд чи це означає, що вас викликають в Алеппо, пане Багратян.
– Нічого іншого це не може означати.
Голос Авакяна звучить зовсім тихо:
– Від мене також зажадали паспорт.
Багратян стримує сміх.
– Отже, і вам треба з’явитися в Антіохію на огляд у військовий комісаріат. Цього разу це не жарт. Але не переймайтеся. Ми ще раз визволимо вас, заплатимо податок за звільнення від військової повинності, ось і все. Ви потрібні мені для Стефана.
Авакян не зводить очей із колії.
– Добре, я молодий, але доктор Алтуні, аптекар Грікор, пастор Нохудян, либонь, не підлягають мобілізації. А тескере відібрали й у них.
– Це точно? – схоплюється Ґабріель. – Хто відібрав? Що це за адміністративні органи? Чим вони це пояснюють? І взагалі, де ці добродії є? Мені дуже хочеться з ними поспілкуватися.
Авакян відповідає, що чиновники разом із загоном кінної жандармерії півтори години тому відбули у напрямку Суедії. А розпорядження про паспорти поширюється тільки на вищий прошарок суспільства, адже простий селянин чи ремісник ніякого тескере все одно не має, в кращому випадку йому видають дозвіл торгувати на базарі в Антіохії.
Багратян широкими кроками ходить туди-сюди, забувши про вчителя. Потім зупиняється і каже владно:
– Ідіть до церкви, Авакяне. Я також потім прийду.
Але він не має наміру слухати літургію, хоча скорботний хор звучить зараз особливо до ладу і потужно. Повільно, опустивши у роздумах голову, перетинає чоловік площу, звертає на поперечну вулицю і виходить до того місця, де дорога в маєток утворює рогачку. Не заходячи в будинок, Ґабріель зупиняється біля стаєнь і наказує сідлати баского коня – колишню гордість брата Аветіса.
«Шкода, що Христофора немає на місці, взяв би його з собою». Чоловік бере в поводирі конюха. Чіткого уявлення про те, що буде робити, у нього немає. Однак якщо пустити коня риссю, до полудня можна встигнути в Антіохію.
Розділ другий
Конак Хам Селамлік[13]
Антіохійський хюкюмет, як називають тут конак – резиденцію начальника округу, каймакама, – розташований у нижній частині нагірної фортеці. Це брудний, але місткий будинок, бо Антак’я – одна з найзалюдненіших провінцій Сирії.
Ґабріель залишив конюха з кіньми біля Оронтського моста і давно вже чекає у великій конакській канцелярії. Він вручив секретареві свою візитівку, сподіваючись потрапити на прийом до самого каймакама.
Приймальня була облаштована на турецький манір. Багратян знає все тут досконало. З сирої стіни обсипається штукатуркою незграбна олеографія, що зображує султана, два-три вислови з Корану, в рамочках. Шибки майже всюди розбиті та затулені фанерою. Підлога запльована, усіяна недопалками, в корості бруду.
За порожнім канцелярським столом сидить чиновник і, втупившись удалечінь, час від часу цокає язиком. Ніхто не зважає на хмару тлустих м’ясних мух, що влаштували тут свій огидний концерт. Уздовж стін тягнуться низькі лави. На них очікують кілька відвідувачів. Турецькі й арабські селяни. Один із них не погидував сісти на забруднену підлогу, розстеливши під собою свій довгий бурнус, немов мав намір зібрати все сміття. Кислуватий, що віддавав кирзою, запах поту, курива, відсталості й убогості. Ґабріель знав, що в кожній країні канцелярії урядових установ пахнуть по-своєму. Але всім канцеляріям властиве одне: повітря, насичене міазмами страху та покори, з якими маленькі люди сприймають як невідворотне стихійне лихо свавілля державної влади.
Нарешті строкато одягнений секретар із поблажливим виглядом провів відвідувача в меншу та чистішу кімнату, яка відрізнялася від інших ще й тим, що вікна в ній були цілі, стіни обклеєні шпалерами, а на письмовому столі лежали розкладені теки.
Замість портрета султана на стіні висіла велика світлина Енвера-паші на коні. Ґабріель побачив парубка, котрий сидів за столом, рудого, в ластовинні, з короткими, за англійською модою, вусиками. Ґабріеля прийняв не каймакам, а мюдір[14], у чийому віданні було узбережжя – Суедія. Найвизначнішими в зовнішності господаря кабінету були неймовірно довгі, ретельно доглянуті нігті. Занадто щільно облягаючий його маленьку, субтильну постать сірий костюм у поєднанні з червоною краваткою та канарково-жовтими черевиками на шнурках довершував образ.
Ґабріель одразу ж здогадався: «Він – із Салонік!» Ніяких даних для цього чоловік не мав, судив тільки за зовнішністю молодого чиновника. Салоніки були колискою молодотурецького національного руху, затятих прихильників західної орієнтації, котрі сліпо схилялися перед усіма формами європейського прогресу. Мюдір, без сумніву, належав до прихильників, а можливо, навіть і до членів «Іттіхата» – таємничого «Комітету єдності та прогресу», який зараз користувався необмеженою владою в імперії каліфа.
Мюдір прийняв відвідувача дивовижно чемно і навіть підсунув йому крісло ближче до письмового столу. Запалені очі чоловіка з рідкими, як у всіх рудих людей, віями весь час дивилися повз, уникаючи погляду Багратяна. Ґабріель знову, деще підкреслено, назвався. Мюдір злегка схилив голову:
– Знатний рід Багратянів нам відомий.
Не можна було не визнати, що слова і вся звичка мюдіра справили на Ґабріеля приємне враження. Голос відвідувача зазвучав упевненіше.
– Сьогодні у декого з моїх земляків, та й у мене також, відібрали паспорти. Це було зроблено за розпорядженням місцевої влади. Ви про це знаєте?
Мюдір довго мізкував, гортав папки, даючи зрозуміти, що, будучи вкрай перевантажений справами ввіреного йому відомства, не може тримати в пам’яті всілякі дрібниці. Нарешті він зволив згадати:
– Авжеж, певна річ! Паспорти. Цей захід вжили не за розпорядженням місцевої влади, а згідно з приписом його ясновельможності пана міністра внутрішніх справ.
Він витягнув видрукуваний на машинці аркуш і поклав перед собою. Либонь, мав намір, якщо відвідувач забажає, прочитати указ міністра внутрішніх справ Талаат-бея повністю.
Ґабріель поцікавився, чи поширюється цей припис на всіх без винятку. Відповідь прозвучала дещо ухильно: широких народних мас це навряд чи торкнеться, адже паспорти найчастіше є тільки у багатих купців, гендлярів та інших осіб такого штибу.
Ґабріель не міг відірвати очей від довгих нігтів мюдіра.
– Я провів усе життя за кордоном, у Парижі.
Чиновник знову схилив голову:
– Нам це відомо, ефенді.
– Тому не звик до протизаконного позбавлення волі…
Мюдір поблажливо посміхнувся.
– Ви переоцінюєте значення цього заходу, ефенді. Адже ми зараз воюємо. Втім, нині німецькі, англійські та французькі громадяни також змушені миритися багато з чим, до чого раніше не були звичні. В усій Європі відбувається саме таке. Прошу також взяти до уваги, що ми перебуваємо безпосередньо в тилу Четвертої армії, а отже, у військовій зоні. Тому й необхідний контроль над пересуванням людей і транспорту.
Пояснення звучало переконливо, і на душі Багратянові стало легше. Те, що сталося сьогодні вранці і через що він щодуху мчав до Антіохії, відразу втратило гостроту. Держава змушена захиститися. Чутки про шпигунів, зрадників, дезертирів не припиняються. Не можна судити про адміністративні заходи з йогонолукської глушини.
Подальші аргументи мюдіра також провадили до того, щоб розсіяти тривогу та недовіру вірменина. Справді, міністр відібрав паспорти, але це не означає, що у випадку особливих, вагомих обставин не можуть бути видані нові документи. Для цього провінція має компетентні органи в Алеппо. Ефенді Багратяну, природно, відомо, що його вельможність валі[15] Джелал-бей – найдобріший і найсправедливіший губернатор у всій імперії. Прохання з цього приводу можна буде з позитивною резолюцією переправити звідси в Алеппо. Тут мюдір раптом змінив тему:
– Якщо не помиляюся, ефенді, ви – військовозобов’язаний…
Багратян коротко виклав суть справи. Ще вчора, можливо, він попросив би цього чиновника дізнатися, чому його досі не викликали в армію. Але ці кілька годин усе змінили. Думки про війну, Жульєтту та Стефана пригнічували неймовірно. У Багратяна вичерпалося почуття обов’язку, обов’язку турецького офіцера. Тепер він сподівався, що в Алеппо відділ кадрів про нього забув. Уже краще не привертати до себе увагу. Але тут чоловікові відкрилося, як добре обізнана антіохійська влада про все, що стосувалося Ґабріеля. Запалені очі мюдіра дивилися на нього приязно.
– Бачите, ви військовий і начебто перебуваєте у відпустці, тому тескере вам ні до чого.
– Але моя дружина і син…
Він не договорив, його раптом осяйнув зловісний здогад: «Ми в пастці». В цю мить відчинилися двостулкові двері з суміжної кімнати. У канцелярію увійшли двоє: літній офіцер і – Ґабріель відразу зрозумів – каймакам. Начальник округу був довготелесий, пихатий чоловік у сірому пом’ятому мундирі. Важкі жовтувато-чорні мішки під очима нависали над безкровними одутлими щоками – у каймакама явно була хвора печінка. Багратян і мюдір встали. Каймакам не удостоїв вірменина увагою. Тихим голосом він віддав своєму підлеглому якесь розпорядження, недбало приклав пальці до фески на знак вітання і разом із своїм супутником покинув приміщення, вважаючи, вочевидь, що його трудовий день закінчено. Ґабріель втупився у затраснуті за ним двері:
– Це що, офіцери різними бувають?
Мюдір наводив лад на своєму столі.
– Не розумію, що ви хочете цим сказати, ефенді.
– Я хочу сказати, що є, либонь, два види поведінки: один для турків, інший – для вірменів, чи не так?
Мюдіра це зауваження дуже обурило.
– Перед законом всі піддані Османської імперії рівні! Це – найважливіше досягнення революції 1908 року. Якщо подекуди ще збереглися пережитки минулого, в тому числі і перевага для корінного османського населення на державній і військовій службі, то це стосується таких явищ, які адміністративним шляхом знищити не можна. Народи змінюються не так швидко, як конституції, і реформи запроваджуються на папері швидше, ніж у житті.
Виклавши свої ідеї про державну політику Туреччини, він на закінчення сказав:
– Війна принесе зміни в усіх галузях.
Ґабріель сприйняв ці слова як добре пророцтво. Але мюдір раптом відкинувся назад, і Ґабріель побачив перекошене безпричинною, здавалося б, злістю веснянкувате обличчя.
– Будемо сподіватися, що не станеться ніяких таких подій, які змусили б уряд дати відчути певній частині населення, що влада може бути і нещадно суворою.
Коли Багратян звернув на вулицю, що виходила до міського базару, він прийняв два рішення. Перше: якщо його покличуть, піти на будь-які жертви, але відкупитися від військової служби. Друге: непомітно та спокійно дочекатися кінця війни в мирній тиші йогонолукського маєтку. Позаяк зараз – весна 1915 року, то загальне перемир’я буде укладено через кілька місяців: у вересні або жовтні. Жодна з воюючих сторін не зважиться на нову зимову кампанію. А поки що треба за можливості зручно влаштуватися і потім якнайшвидше повернутися додому, в Париж.
Базар потягнув його за собою. Той потік, що, на відміну від європейських вулиць, не знає ні поспіху, ні припливів і відливів, а неухильно і розмірено котиться казна-куди, як час – до вічності. Здавалося, що перебуваєш не у Богом забутому провінційному містечку Антіохії, а в Алеппо чи Дамаску. Настільки нескінченні та багатолюдні були обидва рукави ринкового потоку, що струмує в протилежних напрямках. Турки в європейському одязі, з тростинами, в накрохмалених комірцях і фесках, купці та чиновники. Вірмени, греки, сирійці – також в європейських строях, розпізнати їх можна за своєрідними головними уборами. Між ними раз по раз трапляються курди та черкеси в національних одежах. Більшість із них відкрито носить зброю. Уряд, який підозріло коситься на кожен складаний ножик у християнина, дозволяє нестримним гірським племенам мати сучасні гвинтівки і навіть сам обдаровує їх зброєю.
Ось місцеві селяни-араби. І подекуди – бедуїни з півдня, в довгих, спадаючих складками плащах кольору пустелі, в чудових тарбушах[16], що закінчуються довгою, до плечей, шовковою китицею. Жінки в чаршафах[17] – національному вбранні мусульманок. Трапляються, правда, й емансиповані молодиці, котрі не ховають обличчя, в сукнях, з-під яких видно ноги в шовкових панчохах. Часом у людському потоці продріботить, низько опустивши голову, важко навантажений віслючок, цей безнадійний трудяга тваринного світу.
Ґабріелю здавалося часом, що це одна і та ж тваринка, що раз по раз виникає перед очима, невпинно киваючи головою, і, мабуть, той самий халамидник, котрий вів його за повід. Але все тут, весь цей світ – чоловіки, жінки, турки, араби, вірмени, курди, солдати в зеленувато-коричневих одностроях, віслюки та кози – усі вони, корячись єдиному ритму, злилися в якесь невимовне ціле: повільний, широкий крок перевальцем, нестримний потяг до якоїсь мети, пізнати яку не дано. Ґабріель згадав запахи дитинства. Запах киплячої кунжутної олії, що розноситься по всьому провулку з казанів із варивом. Запах рясно приправлених часником баранячих фрикадельок, що клекотіли в підливі на пательнях, поставлених прямо на вугілля. Запах гниючих овочів. І все перекриває людський запах, запах людей, котрі сплять уночі в тому ж одязі, який вони носять удень.
Упізнав чоловік і палкі наспіви вуличних торговців:
– Jа rezzak, jа kerum, jа fellah, ja alim.
Як і раніше, самозабутньо виспівує хлопчик із кошиком, котрий торгує круглими білими хлібинами:
– О, Боже-живильнику, о многомилостивий, о Вседержителю, о Всезнаючий!
Як і раніше, звучало стародавнє зазивання, що славить свіжі фініки:
– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелі, о панно!
І, як і раніше, гортанно вигукує торговець салатом:
– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!
А те, що один лише Бог – вічний, мало, вочевидь, втішити покупця при огляді товару.
Ґабріель купив беразік – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластів’ячий дзьобик» також пам’ятний із дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловік відчув огиду і тут же віддав перепічку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кілька секунд Ґабріель заплющив очі – до того раптом його знудило.
Що ж сталося і чому так змінився світ? Тут, у цій країні, він народився. Тут він мав би почуватися своїм. Але чи це можливо? Цей базарний потік, що струменить нестримно і розмірено, змусив Ґабріеля засумніватися: а чи тут його батьківщина? Він це відчував, хоча мерехтливі замкнуті обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдір? Він прийняв Ґабріеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рід Багратянів». Але тепер Ґабріель збагнув, що цей люб’язний прийом укупі зі «знатним родом Багратянів» були просто знущанням. Більше того: ненавистю під маскою ввічливості. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоці. Обпікала шкіру, колола спину. А по спині і справді від страху раптом сироти забігали, ніби чоловіка переслідували, хоча нікому тут до нього не було діла. У Йогонолуку, у великій та рідній домівці, він про таке й не здогадувався!