40 днів Муса-Дага

У Туреччині сонячний захід означає кінець дня. Закінчується день, закінчується і недільний відпочинок. Старанним трударям хотілося ще щось перед сном вдіяти. Села ці можна було б називати не турецькими за назвами, а відповідно до ремесла, яким їхні мешканці займалися. Виноград і фрукти розводили тут усі, хліб майже зовсім не сіяли. Але славу цим селам принесли їхні вправні майстри. Аджи-Абіблі, наприклад, можна назвати різьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева і кістки не тільки чудові гребені, люльки, мундштуки для цигарок та інші предмети буденного вжитку, але й вирізали розп’яття, фігурки Богородиці і святих, на які був попит навіть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимі. Ці різьблені роботи, несхожі на грубі вироби селян-аматорів, вирізнялися своєрідністю, породжені звісно ж тим, що майстри, котрі їх зробили, мешкали в тіні Муса-Дага.

А от село Вакеф було помережане. Тому що витончені скатертини та носовички, виткані тамтешніми мереживницями, знаходили покупців навіть у Єгипті. Правда, самі майстрині про це й гадки не мали, бо збували свій крам на антіохійському ринку, та й то не частіше, ніж двічі на рік.

Про Азіру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядів. А в Кедер-бігу шовк тчуть, тому і село могло називатися Ткачі шовку. У Йогонолуку ж і Бітіасі – двох найбільших селищах – процвітали всі ці ремесла. Зате Кебусія, загублене і найпівнічніше село, було «Пасічним». «Мед із Кебусії – найкращий у світі, – подейкував Багратян, – іншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар із самого єства Муса-Дага, того, що складає чарівну його благодать, яка звеличує його над усіма журливими шпилями навколишніх гір.

Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі – мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, – все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.

Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися кам’яні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін – маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.

Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше – любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:

– Ваri irikun – добрий вечір!

Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.

Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis[24], відвідував лекції філософа Бергсона[25], сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття – тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, – він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет – не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.

У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра…» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.

Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.

Чоловік увійшов у просторий передпокій. Старовинний, кованого заліза, ліхтар, що звисав зі стелі, потішив його своїм м’яким світлом. За незбагненною примхою свідомості ця висяча лампа асоціювалася у нього з образом матері. Не тієї літньої пані, котра зустрічала його поцілунком у знеособленій паризькій квартирі, коли підліток приходив із гімназії, а тихої втіхи тих днів, більше нереальних тепер, ніж світ сновидінь.

– Hokud matagh, kes kurban.

Чи промовляла вона насправді ці слова на сон майбутній, схиляючись над його дитячим ліжечком?

«За тебе, душа моя, хрест прийму».

Залишилася ще лампадка перед Богоматір’ю в сходовій ніші. Все інше мало відбиток епохи Аветіса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання і воєн. На стінах висіли мисливські трофеї та зброя – ціла колекція допотопних бедуїнських рушниць із неймовірно довгими люфами. Однак про те, що їхній дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свідчили чудові полотна, світильники, старовинні шафи, килими, які він привозив зі своїх мандрівок і якими тепер захоплювалася Жульєтта.

Поки Ґабріель у стані повної відчуженості підіймався на другий поверх, до нього майже не добігав гул голосів знизу. Тим часом відомі люди Йогонолука вже зібралися у вітальні.

Прибулець довго стояв біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, не зводячи очей із чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.

Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: після смерті Аветіса-молодшого Мисак разом із управителем Христофором, кухарем Ованесом та іншою прислугою перейшов на службу до Ґабріеля.

Багратян помився з ніг до голови, змінив одяг. Потім зайшов до кімнати Стефана. Хлопчик уже спав міцним дитячим сном, його не розбудив навіть колючий промінь кишенькового ліхтарика. Вікна були відчинені навстіж, у загадковій дрімоті повільно гойдалися крони платанів. Чорний лик Муса-Дага було видно і звідси. Але за лінією гребеня розливалося рівне сяйво, немов за гірським хребтом ховалося не звичайнісіньке море, а море матерії, що світиться.

Багратян сів на ослінчик біля ліжка. І, як уранці син підслуховував, що сниться батькові, так зараз татусь підслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.

Чоло Стефана – в точності його, Ґабріеля – сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні – заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс – гостренький, тонкий – не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті п’ястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.

Син спав неспокійно. Батько не ворушився. Він був цілком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотів відновити єдність, що колись була закладена Богом?

Нічого він не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарешті відвідувач встав і, почуваючись украй розбитим, несамохіть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кімнатою, наткнувся на стіл. Нічне відлуння посилило цей легкий шум. Ґабріель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотів у темряві:

– Хто тут?.. Це ти, тату?..

Й одразу ж почулося рівне дихання. Багратян, котрий поспішив згасити ліхтарик, за мить запалив його знову. Промінчик висвітлив стіл і креслярські аркуші. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорів численними червоними поправками Авакяна. Ґабріель не відразу згадав, що він сам подав цю ідею хлопчикові під час їхньої ранкової прогулянки. І розчулився від того, як пристрасно син шукав близькості з батьком і прагнув висловити свої почуття. Покреслена схема стала символом їхньої єдності.

Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сім’єю користувалися тільки частиною будинку.

У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.

Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:

– Hairik Pertos! Татку Петросе!

Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім[26] допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.

Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.

– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?

Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.

– Нічого особливого, – недбало відповів він.

Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.

– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…

І з властивою йому різкістю додав:

– Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.

Багратян озирнувся на двері.

– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?

– Терпимо? – лікар ніби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.

Але Ґабріель повторив:

– Що ми за народ?

– Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав… Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав…

– Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.

Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:

– А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.

У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.

– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом – річ неможлива…

Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:

– Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!

Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.

– А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.

Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:

– А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?

З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих – імовірно, за дорученням Жульєтти – підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram – Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.

Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?

Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони – і непоказний священик, і дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.

Найпомітнішими серед них були двоє вчителів. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кілька тижнів у Лозанні і вивіз звідти бездоганну, як він вважав, французьку вимову і не забув тепер скористатися приємною можливістю продемонструвати свої знання. Другий учитель, Ґрант Восканян, був присадкуватий здоровань із чорною кучмою волосся, що починалося мало не від брів. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна він протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна річ – розв’язна поверховість, а інша – суто людські цінні якості. Втім, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Ґабріель увійшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своєю вимовою:

– О, мадам, як ми вдячні вам за те, що ви принесли світло культури в нашу пустелю!

Цього дня Жульєтті довелося пережити певну внутрішню боротьбу. Їй захотілось одягти для своїх нових земляків вечірню сукню. Раніше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвідченими напівдикунами» не гідно і ні до чого. Однак минулого разу жінка помітила, що її чари, під які підпадають гості, так би мовити, рикошетом повертаються до неї самої. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканішу сукню. «Ах, вона пошита минулої весни, – бідкалася жінка, оглядаючи плаття. – Вдома я б не наважилася в ній з’явитися». Після нетривалих сумнівів одягла й коштовності – такий блискучий вечірній туалет без них немислимий. Ефект цього цілком навмисного рішення, хоч жінка трохи його соромилася, вразив і саму Жульєтту. Бути вродливою серед красунь – приємно, але це почуття тішить недовго. Адже ти – тільки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах і ресторанах такого далекого західного світу, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною іконою серед химерного натовпу віруючих, чарівним паладіумом, кумиром для цих сором’язливих волооких вірменів, єдиною і незрівнянною золотоволосою володаркою сердець – це ж неабика доля, це воістину подія у вашому житті, від цього по-дівочому пашіють щоки, червоніють губи і полискують очі.

Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сім’ї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і пов’язувала, і віддаляла, – невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?

І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:

– Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.

І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.

Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.

Звісно, годі було й думати, що адміністративні заходи, вжиті сьогодні вранці турками, не залишили сліду в головах і душах мусадагців. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недільний день, до того ж час літургії, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок і прояв ворожнечі. Правда, криваві події 1896-го і 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такі люди, як Кебусян і маленький священик із Бітіаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному підозрілому звуці гострити вуха. День цей вони провели в тривозі. Правда, вечір у Багратянів і чарівність Жульєтти дещо розсіяли зневіру, що заволоділа всіма. Коли ж Багратян, пам’ятаючи свою обіцянку, дану Ріфату Берекету, повторив сказане мюдіром, ніби вжито лише звичайного в умовах війни заходу, смуток поступився місцем найсвітлішому оптимізму.

Найпереконанішим оптимістом виявився вчитель Шатахян. Він підвів голову і, звертаючись із полум’яною тирадою до мадам Багратян, оголосив, що середньовіччя скінчилося, тепер сонце цивілізації зійде і над Туреччиною. Війна – це тільки кривава зоря. В усілякому разі, пригніченням, звірствам і погромам назавжди покладено край. Світ, хода до прогресу, такого більше не потерпить. До того ж турецький уряд перебуває під контролем своїх союзників…

Шатахян вичікувально дивився на Жульєтту. Хіба він не чистісінькою французькою мовою оспівує прогрес? Присутні, здається, схвалили його мову, якщо тільки її збагнули. І лише мовчун Восканян презирливо пирхнув. Правда, він робив це завжди, коли його приятель Шатахян давав волю своєму красномовству. Але тут озвався новий голос:

– Досить про турків. Поговорімо про важливіші речі.

Слова ці вимовив аптекар Грікор, найколоритніша особа в цьому товаристві. Що його ні з ким не можна було сплутати, свідчив насамперед одяг аптекаря. Тоді як усі чоловіки, в тому числі і мухтар, з’явилися в європейських костюмах (в Йогонолуку працював кравець, котрий повернувся з еміграції в Лондоні), Грікор був одягнений у щось на зразок російської косоворотки, але з першокласної чесучі. Обличчя аптекаря – без жодної зморшки, незважаючи на шістдесят його років, з білою цапиною борідкою і дещо розкосими очима – було кольору пожовклого паперу і швидше нагадувало обличчя мудрого мандарина. Промовляв він високим, при цьому на диво глухим, ніби надірваним від надлишку знань голосом. І правда, тутешній провізор не тільки володів бібліотекою, рівної якій у Сирії не було, але і сам міг слугувати цілою бібліотекою – всезнаючий чоловік у нікому не відомому закутку Землі. Про що б не йшлося – про рослинність Муса-Дага чи геологічну структуру пустель, про рідкісний різновид птахів на Кавказі або виплавку міді та метеорологію, про Отців Церкви чи Коран, нерухомі зірки або показники експорту верблюжого гною, про секрети виробництва перської рожевої олії чи таємниці кулінарії, – на все це незмінно давав відповідь сиплий голос Грікора, тихо, наче крізь зуби, немов задавати такі дріб’язкові запитання всезнайці ну зовсім уже нешанобливо.