40 днів Муса-Дага

Усезнайство – риса дуже поширена. Але не тільки в цьому проявилася своєрідність натури Грікора. Ні, з фармацевтом усе було так само, як і з його бібліотекою. У ній було кілька тисяч томів, але переважали книжки мовами, яких Грікор не знав. Так, не міг він користуватися своїм енциклопедичним словником Брокгауза німецькою мовою і був змушений черпати знання зі скупих вірменських джерел. Аби втамувати свою пристрасть, аптекареві доводилося долати важкі перешкоди, на які Провидіння не скупиться. Найслабшим місцем у його книгозбірні виявилися саме доступні для нього вірменські та французькі книги. Однак Грікор був не тільки вчений, але й книголюб. А справжньому книголюбові дорожче володіти тією чи іншою книгою, ніж знати її зміст, йому навіть не обов’язково її читати. (Хіба з великим коханням не буває так само?) Грікор не заможний. Він не міг дозволити собі замовляти дорогі видання в книжкових крамницях Стамбула, а вже за кордоном – і поготів. Навряд чи він міг оплатити навіть поштові витрати за їхню доставку. Тож доводилося брати те, що само йшло в руки. Аптекар розповідав, що почав збирати книжки з дитинства і в роки мандрів. А тепер у нього були агенти і покровителі в Антіохії, Александретті, Алеппо, Дамаску – саме від них час від часу і приходили великі пачки з книгами. Яке це було свято, коли надходили такі дари! Це могло бути все що завгодно: фоліанти арабською або давньоєврейською мовами, французькі романи, якась макулатура, байдуже. Головне – що це були книги, друкований текст. Фармацевт збирав навіть газети, прейскуранти та проспекти!

У своєму серці цей чоловік, здавалося, вмістив увесь той жагучий потяг до духовності, яким одержима вірменська нація (таємниця всіх стародавніх народів, що вижили наперекір часу). Бібліотека Грікора вкоренилася в Йогонолуку, як гірська гвоздика «травянка», що примудряється пустити коріння на голій скелі. Цієї дивної, найсуттєвішої своєї частини нечитабельної бібліотеки навряд чи вистачило б для того, щоб закласти фундамент його величезних знань. Заповнювати прогалини допомагала творча відвага Грікора. Він сам заповнював свій світ. На запитання з будь-якої галузі – від богослов’я до статистики – мудрагель відповідав, як сам це розумів. І аж ніяк не вважав себе псевдовченим. Коли він нагромаджував перед слухачами великі наукові істини, його переповнювала чистісінька радість творчості. У такої людини, певна річ, були учні, і звісно ж, із учителів, котрі викладали в семи селах Муса-Дага. Вони шанували свого диво-оракула, і навіть скептику Восканяну не спадало на гадку сумніватися в його непогрішності. Аптекар був мусадазьким Сократом і, як і той філософ, здійснював із учнями прогулянки ночами. І ось тут виникали нагоди підігріти палке поклоніння учнів.

Вказуючий перст здіймався до зоряного неба:

– Апете Шатахян, відома тобі он та червона зірка?

– Яка? Ота? Це, либонь, планета. Хіба ні?

– Неправильно, учителю. Це – зірка Альдебаран. А знаєш, чому вона видається червоною?

– Чому? Може… атмосфера…

– Хибно, учителю. Зірка Альдебаран складається з роз- плавленого магнітного залізняку, тому вона червона. Тієї ждумки дотримується знаменитий Камілл Фламмаріон, про що він мені і пише в останньому своєму листі.

Лист великого астронома також не був вигадкою. Він справді існував. Але тільки… Грікор сам адресував його собі від імені Камілла Фламмаріона. Правда, таку «пошту» він організовував украй рідко і в особливо врочистих випадках. Зазвичай учні не знали про ці послання. Однак до своїх кореспондентів він додавав не лише сучасних чи віднедавна покійних гігантів духу. Навіть Вольтер і великий вірменський письменник Раффі змушені були неодноразово і детально відповідати на його писанину. Так в особі Грікора існував на землі член-кореспондент Олімпу.

Вражаюче, але навіть старожили не пам’ятають, щоб цей різнобічно обізнаний чоловік хоча б раз виїжджав із Йогонолука. Всі інтелігентні люди Муса-Дага принаймні раз на рік їздили кудись, хоча б в Алеппо або Мараш, де покращували свої знання в американських, німецьких і французьких місіонерських школах.

Чимало тутешніх старожилів із народу повернулися вже в похилому віці з Америки, щоб у спокої навтішитися достатком, набутим своєю працею. І перед самою війною знову подався за океан гурт таких легких на підйом земляків Грікора. Один лише аптекар не проявляв ані найменшого потягу до зміни місця. За його словами, він замолоду вдосталь надивився всіляких пам’яток земної кулі. Іноді натякав на свої мандри, що сягали далеко на захід і схід, але під час яких він принципово не користувався залізницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмаріона, з’ясувати не вдалося. У тирадах і розповідях Грікора не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповідь буяла настільки зримими подробицями, що навіть у такого чоловіка, як Ґабріель, не виникало жодних сумнівів. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрів йому чужа. Нехай доктор Алтуні, відомий скиглій, нарікає на своє загублене в сирійському селі життя – Грікору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнішній світ – тільки частина світу внутрішнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподібної павутини, яку він виткав навколо власного всесвіту.

Але коли заходила мова про політику, війну, чи пекучі питання сучасності, аптекар втрачав спокій. Йому не подобалося дізнаватися про такі речі. Світ, ця іграшка зовнішніх обставин, втручаючись у внутрішнє життя, стає ганебною перешкодою. Цінність для Грікора він набував тільки відсунутим у далечінь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумілості духу! Що Грікору до подій у «глибокому тилу», що йому до того, що діється в Стамбулі, Алеппо чи Месопотамії? Війни, які ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його політичні висловлювання, тому і сказав:

– Не збагну, чому потрібно постійно озиратися на інших? Війна, адміністративні заходи, валі, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неї є поціновувачі, до того ж навіть вельми досвідчені… Прошу…

І Грікор репрезентував господареві обійстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помічений. Аптекар із явним задоволенням вимовив дзвінке ім’я прибульця:

– Ґонзаґо Моріс.

Судячи з вигляду та постави, молодик був європейцем або дуже європеїзованим левантинцем[27]. Чорні вусики на блідому та незвично люб’язному обличчі були настільки ж французькі, як і ім’я Моріс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що під тупим кутом сходилися на переніссі. Грікор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:

– Мсьє Ґонзаґо Моріс – грек.

І тут же, щоб не образити гостя, виправився:

– Чистокровний, а не турецький грек. Європеєць.

У гостя були дуже довгі вії. Він посміхнувся і примружив очі, а відтак їхні жіночно довгі вії, що майже зовсім сховали їх.

– Мій батько був греком, мати – француженка, а сам я – американець.

Його скромна, навіть сором’язлива манера триматися справила на Ґабріеля приємне враження. Він похитав головою:

– Яким вітром, даруйте, занесло сюди американця, та ще й сина француженки? Саме сюди.

Ґонзаґо знову посміхнувся, опускаючи вії:

– Дуже легко. У зв’язку з роботою мені довелося кілька місяців провести в Александретті. Там я занедужав. Лікар послав мене в гори, в Бейлан. Але в Бейлані мені стало зле…

Аптекар повчально підняв палець:

– Атмосферний тиск! У Бейлані атмосферний тиск завжди нижчий за норму.

Ґонзаґо запопадливо схилив перед аптекарем свою ретельно причесану на проділ голову:

– В Александретті мені стільки розповідали про Муса-Даг, що мене розібрала цікавість. Який же це був сюрприз для мене, що на безвідрадному Сході можна знайти таку красу, таких освічених людей і такий приємний притулок, як у мого господаря, пана Грікора! Мене вабить усе невідоме. Був би Муса-Даг в Європі, він би став загальноєвропейською пам’яткою. Але я радий, що він належить тільки вам.

Аптекар глухо промовив тим байдужим тоном, яким зазвичай робив найважливіші свої повідомлення:

– Він – письменник і буде займатися творчістю тут, у моєму будинку.

Ґонзаґо, мабуть, присоромила така заява.

– Я – не письменник. Час від часу посилаю в одну американську газету невеликі нариси. Це – все. Я навіть не журналіст по-справжньому.

Невизначений жест, далебі, мав означати, що займається він усім цим тільки для заробітку. Але Грікор не відпускав свою жертву. Виставляючи напоказ свого підопічного, він вивищував власний престиж.

– Але ж ви ще й артист, музикант і віртуоз. Ви давали концерти, чи не так?

Парубок підняв руку, ніби боронячись:

– Та не так усе це було! Крім усього іншого, я просто працював і акомпаніатором, багато чого довелося перепробувати…

Він глянув на Жульєтту в надії, що та його виручить.

– До чого ж світ тісний! – сказала вона. – Хіба не дивно, що тут зустрілися два співвітчизники? Адже ви наполовину мій співвітчизник.

Учитель Шатахян не встояв перед спокусою зайвий раз продемонструвати красномовство:

– А хіба не дивно, що нам дозволено перебувати в настільки обраному колі і що ми, бідні вірменські селяни, завдяки великодушності мадам, насолоджуємося таким вишуканим товариством?

Тим часом ображений Восканян мовчав якось особливо велично та похмуро і навіть відсів подалі. Він давав зрозуміти, що нітрохи не здивувався б, якби таку видатну постать, як він, вітали з належною повагою. Бо Восканян був відомий у Мусадазькій окрузі не тільки як поет, котрий постачав землякам вірші на всі врочисті випадки життя, веселі та сумні, але й як каліграф і художник.

Однак аптекар Грікор вважав за належне ще раз вишпетити свого учня Шатахяна:

– У нас, вірменів, є один фатальний недолік: боязкість, яка часто доводить нас до самознищення. Ми забуваємо, що ми – один із найдавніших культурних народів на землі. Й оскільки мадам – дружина нашого Ґабріеля Багратяна, то вона знає, звісно, що ми були першою нацією, яка прийняла християнство і зробила його своєю державною релігією набагато раніше за Рим. У нас було чудове царство. Було місто Ані з тисячею церков, це загальновизнане диво світу. Монархи, в чиїх жилах текла вірменська кров, царювали у Візантії. У ті часи, коли Франція ще не прокинулася від глибокого сну варварства, у нас вже існувала класична література. Я особисто маю уривки з творів таких великих авторів, як Лазар Парбеці[28] та Мовсес Хоренаці[29]. Але нам і тепер є чим пишатися. Навіть тут, у цій глушині, де немає навіть хоч трохи порядних доріг, поступово була створена рідкісна бібліотека. Так що даруйте, мадам, ми не станемо применшувати себе перед нею.

Свою горду тираду аптекар виголосив, як зазвичай, із незворушним спокоєм мандарина. На Жульєтту він і не глянув. Як мудрець істинно сократівського штибу, Грікор із жінками був напрочуд холодний і стриманий. Зате на цей мусадазький світоч злітається молодь чоловічої статі – з тих, хто не був чужий духовним запитам. Доказом притягальної сили Грікора слугувало, либонь, і те, що юний Ґонзаґо Моріс оселився у нього, а не у мухтара, де йому пропонували хорошу кімнату.

Тим часом Жульєтта, упокорена своїм успіхом, зважилася відповісти Грікору своєю ламаною вірменською. Зробила це чарівно.

– Чого ж ви хочете?.. Я і сама ж вірменка, бо вийшла заміж за вірменина… Згідно із законом… Або, пробі, я туркеня?.. О, я жахливо погано в цьому розбираюся…

Цю спробу вірменської мови зустріли захопленими оплесками. За все своє життя Ґабріелю довелося чути з вуст дружини лише два-три вірменських слова. Йому б і зараз подивуватися, зрадіти. Але Ґабріелю було не до того: він, здавалося, був цілком поглинений спогляданням голови Мітри[30] – скульптури ІІ століття християнської ери, знайденої в руїнах Селевкії, неподалік від Суедії. Втім, думки чоловіка витали далеко від Мітри. Ніхто з присутніх не збагнув гнівно сказаних ним раптом слів:

– Жива істота, яка втрачає впевненість у тому, що може захищатися, – гине! Прикладів цьому є чимало і в природі, і в історії!

І чомусь посунув підставку з головою Мітри трохи ліворуч. Через те, що Жульєтта була в ударі, вечір видався чудовий. Більшість місцевих вірменів вели життя суто східне, тобто бачилися лише в церкві і на вулиці. В гості ходили тільки в особливо врочистих випадках. Кав’ярень, які є навіть у крихітних турецьких селах, тут не було. Причиною цього замкнутого домашнім колом способу життя була боязкість жінок. Але тут, у Багратянів, вони помалу смілішали. Їмость, котра ревно опікувалася довголіттям свого чоловіка, а отже, і своєчасністю його сну – бо довгий сон подовжує життя, – цього разу забула нагадати йому, що час додому. А дружина мухтара навіть зважилася підійти до Жульєтти та помацати шовк її сукні. І тільки Майрік Антарам непомітно зникла: чоловік послав за нею сільського хлопчиська, позаяк пологи, на які викликали Алтуні, виявилися важкими. Антарам знадобилася йому як помічниця, та й для того, щоб розігнати старих відьом, котрі щоразу беруть в облогу будинок породіллі, нав’язують свої знахарські витребеньки. За прожиті з чоловіком десятки років Антарам стала майстерною асистенткою лікаря, до неї навіть перейшло кілька його пацієнток. «У неї це виходить краще, ніж у мене», – казав доктор Алтуні.

Й ось пролунав хор похвал матінці Антарам: вона особлива, жертвує собою заради людей, всім жінкам – молодим і старим, – яка біда б у них не трапилася, завжди готова дати пораду. Їй навіть пишуть листи з різних місцин, і це тому, що Аsganwer Hajuhiaz Engerutiun – Загальновірменська спілка жінок – обрала її своєю представницею в усій окрузі.

Одна лиш пані Кебусян вважала за потрібне применшити гідності Антарам:

– Вона ж бездітна.

Між тим її чоловік, косячи оком і витягнувши шию, від чого здавалося, що він тугий на вухо, слухав лекції аптекаря, котрий докладно описував переваги китайського способу обробки шовку перед вітчизняним. Мухтар ляснув себе по коліну:

– Який наш Грікор, га! Ходиш до нього десятиліттями, купуєш у нього гас і шлунковий порошок і не знаєш, що це за чоловік!

Господар будинку не відразу відтанув. Але мало-помалу пожвавішав і він. Невдоволено оглянувши великий стіл, на якому стояли кльоші з печивом, кавові та чайні горнятка та дві карафки самогонки, Ґабріель схопився:

– Друзі мої! Нам із вами треба випити чогось трохи кращого!

І пішов із Христофором і Мисаком у льох за вином.

Аветіс-молодший напхав винний льох винами найкращих сортів і найкращого розливу. Відав ними управитель маєтку Христофор. Однак вина Муса-Дага недовго зберігали свою міцність. Можливо, тому, що зберігалися не в діжках, згідно зі старовинним звичаєм, а у великих запечатаних глиняних глечиках. Це був хмільний напій, кольору червоного золота, схожий на вина, виготовлені у Ксарі, в Лівані.

Коли келихи були наповнені, Багратян підвівся і виголосив тост. Слова пролунали туманно та похмуро, як і все, що він сьогодні казав:

– Так, це чудово, що ми сидимо тут усі разом і радіємо життю. Хтозна, чи зустрінемося так само безтурботно знову, вдруге чи втретє? Але нехай не затьмарюють сумні думки ці години, бо яке в цьому пуття?

Свій тост, точніше, завуальоване застереження Багратян виголосив вірменською мовою. Жульєтта простягнула до нього свій келих:

– Я тебе добре зрозуміла, кожне твоє слово… Але звідки така журба, любий?

– Просто я – поганий оратор, – почав виправдовуватися Ґабріель. – Кілька років тому мені написали в Париж, пропонуючи пост в «Дашнакцутюні». Я відмовився не тільки тому, що не хочу мати нічого спільного з політикою, але й тому, що не міг би сказати і двох слів перед великими зборами. Ні, народний вождь із мене не вийшов би.

– Рафаель Патканян[31], – уставив тут же аптекар, звернувшись до Жульєтти, – був одним із наших найбільших національних діячів, справжній натхненник народу і при цьому неймовірно поганий оратор. Затинався жахливіше, ніж молодий Демосфен. Але якраз це і надавало його словам особливої ваги. Колись я сам мав честь бути з ним знайомим і чути його в Єревані.

– Тож, на вашу думку, ніщо може перетворитися на щось, – сміючись, зуважив Багратян.

Міцне вино зробило свою справу. Німі повернули собі дар мови. І тільки вчитель Восканян наполегливо зберігав мовчанку, на це у нього були свої причини. Слуга Божий Нохудян, котрий не звик пити, відбивався від намагань дружини відібрати в нього келих.

– Жінко! Нині ж свято, чого ти?

Ґабріель відчинив вікно, щоб помилуватися ніччю, й озирнувся, за ним стояла Жульєтта.

– Ну як? Було дуже мило, еге ж? – прошепотіла вона. Чоловік обійняв дружину.

– І кому, як не тобі, я цим маю завдячувати? – Але з ніжними словами так погано в’язався його вимушений тон.

Після випитого вина гостям захотілося музики. Стали просити заспівати парубка, котрий належав до гуртка вчителів і був одним із «учнів» Грікора. Асаян, так звали цього тонкого, як жердина, молодика, мав славу хорошого співака і знав безліч народних пісень. Але Асаян, як це водиться у співаків, відмовлявся: без акомпанементу співати неможливо, тар він залишив удома, піти за ним – надто багато часу піде… Жульєтта хотіла вже послати нагору за своїм грамофоном, мабуть, тільки кільком жителям Йогонолука було знайоме це диво техніки.

Врятував становище аптекар. Кинувши на свого постояльця багатозначний погляд, він проголосив:

– Але ж тут серед нас є музикант.

Ґонзаґо не змусив себе довго вмовляти і сів за рояль.

– Один із дванадцяти роялів, наявних у Сирії, – сказав Ґабріель, – чверть століття тому був виписаний із Відня для моєї матері. Христофор розповідав, що мій брат Аветіс запросив із Алеппо настроювача, щоб привести інструмент до ладу. Останні тижні перед своєю кончиною Аветіс часто грав. А я і не знав, що він музикує…

Ґонзаґо взяв кілька акордів. Але, як видно, піаніст був не в настрої, його сковувало те, що треба грати для недосвідчених слухачів, що був пізній час і що всім хотілося легкої музики. Схилившись над клавіатурою, він сидів у недбалій позі, з цигаркою в зубах, а пальці музиканта все глибше і глибше грузли в мінорних акордах. «Засмучений, дуже засмучений», – бурмотів він, можливо, і від того, що не в силах був вирватися з цієї скорботної гармонії. Тінь нудьги й утоми лягла на його обличчя, ще недавно таке привабливе.

Багратян крадькома спостерігав за чоловіком. Обличчя Ґонзаґо зараз не здавалося йому по-юнацьки сором’язливим, а двозначним і досвідченим. Він озирнувся на Жульєтту, котра підсунула своє кріселко до рояля. Жінка виглядала немолодою, якось раптом змарніла. На запитальний погляд Ґабріеля вона тихо відповіла:

– Голова розболілася… Від цього вина…

Ґонзаґо раптово обірвав гру й опустив кришку інструмента.

– Даруйте, будь ласка, – вибачився він.

Як не вихваляв учитель Шатахян гру заїжджого піаніста і сипав термінами, щоб похизуватися своїми пізнаннями в музиці, веселощі згасли. Роз’їзд гостей дуже скоро очолила дружина пастора Нохудяна – сьогодні вони ночують у друзів, в Йогонолуку, але завтра вдосвіта вирушають до себе, в Бітіас. Довше за всіх затримався мовчун Восканян. І коли всі гості вже були в парку, він раптом повернувся і, гупаючи своїми короткими ніжками, з таким суворим і рішучим виглядом підійшов до Жульєтти, що та навіть трохи злякалася. Але мовчун лише вручив їй великий аркуш із текстом вірменською мовою, каліграфічно виписаним кольоровим чорнилом. Потім зник. Це були полум’яні вірші, данина благоговійному коханню.

Коли вночі Жульєтта раптом прокинулася, то вона зауважила, що Ґабріель сидить поруч із нею на ліжку немов закам’янілий. Він запалив свічку на своєму нічному столику і, либонь, давно вже спостерігав за сплячою. Вона зрозуміла, що її розбудив погляд Ґабріеля. Чоловік торкнув плече дружини:

– Я навмисне не будив тебе, мені хотілося, щоб ти прокинулася сама.

Вона відкинула волосся з чола. Обличчя жінки було свіжим і ніжним.

– Ти міг без страху мене розбудити. Що мені зробиться? Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся потеревенити вночі.

– А я, бач, все думав і думав, – невизначено почав той.

– Я божественно виспалася. І голова у мене розболілася не від вашого вірменського вина, а від гри на роялі мого соmment dire? – Demi-соmpatriote[32]. Що за безглузда ідея – оголосити Йогонолук курортом і жити на пансіоні у пана Грікора! Але ще безглуздіший той низенький чорнявий учитель, котрий підніс мені згорнутий у рурку манускрипт. Та й інший, котрий так протяжно завиває в ніс! Він, мабуть, гадає, що розмовляє вишуканою французькою мовою: якийсь гуркіт каміння упереміж із собачим вереском… У всіх вас, вірменів, доволі дивна вимова. Навіть ти, друже мій, не зовсім цього позбувся. Але не будемо до них занадто суворі. Вони, далебі, дуже гарні люди.

– Це бідні-бідні люди, Жульєтто.

Ґабріель вимовив ці слова з важким болем у голосі.

– А я на тебе образилася: помчав до міста, ні слова мені не сказавши. Я б дала тобі харчів у дорогу…

Либонь, турботливі слова дружини не дійшли до чоловіка.

– Я не спав ні хвилини. Багато що згадалося. Обід у професора Лефевра і мій перший лист до тебе…

Жульєтта ніколи не помічала в чоловіка сентиментальності. Тим більше здивував він її зараз. Жінка мовчки дивилася на Ґабріеля. Свічка стояла у нього за спиною, тому обличчя було невиразним, і тільки смутно виднілося тіло по пояс, схоже на велику темну брилу. А Багратян бачив перед собою світлу, залиту мерехтливими відблисками істоту, бо на Жульєтту падало не лише світло свічки, але й відблиск передранкових сутінків, зорі, що займається.

– У жовтні було чотирнадцять років… Найбільший подарунок у моєму житті, але і найважчий гріх. Я не мав відривати тебе від усього твого, не мав права піддавати тебе примхам чужої долі…

Вона взяла сірники, хотіла запалити свічку на своєму нічному столику. Ґабріель перехопив руку Жульєтти, і та продовжувала слухати голос чоловіка, який звучав із тієї безформної чорноти.

– Правильніше було б позбавити тебе цього… Нам треба розлучитися!

Жінка довго мовчала. Їй і на гадку не спадало, що ця дика, абсолютно незрозуміла пропозиція пов’язана з якимись важливими подіями. Пані Багратян підсунулася ближче до чоловіка.

– Я тобі зробила боляче, образила, дала привід для ревнощів?

– Ніколи ще ти не була такою доброю до мене, як сьогодні ввечері. Я давно так тебе не кохав, як сьогодні… Тим це жахливіше!

Він здійнявся на подушках, і темна брила його тіла стала зовсім уже ні на що не схожою.

– Жульєтто, постався серйозно до того, що я скажу. Тер-Айказун зробить усе, щоб розлучити нас якомога швидше. Турецька влада в таких випадках не створює перешкод. Тоді ти вільна. Перестанеш бути вірменкою, не будеш ділити зі мною страшну долю, яка з моєї вини тобі загрожує. Ми поїдемо в Алеппо. Ти попросиш притулок у якомусь консульстві – американському, швейцарському, байдуже якому. Тоді ти опинишся у безпеці, що б тут або деінде не трапилося. Стефан поїде з тобою. Вам дозволять виїхати з Туреччини. Мої прибутки і статки, певна річ, я перепишу на ваше ім’я…

Чоловік промовляв рвучко і швидко, боячись, що Жульєтта його зупинить. Обличчя дружини було зараз від нього зовсім близько.

– І цю нісенітницю ти кажеш серйозно?

– Коли все скінчиться і я залишуся живий, то буду знову з вами.

– Вчора ще ми так спокійно обговорили, що буде, коли тебе заберуть…

– Вчора? Вчора все було помилкою. Світ став іншим.

– Іншим? А що змінилося? Те, що у нас відібрали паспорти? Отримаємо нові. Ти ж сам кажеш, що нічого поганого в Антіохії не дізнався.

– Хоч я там дізнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змінилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор із пустелі. Це чують у мені мої предки, ці безіменні мученики. Це відчуває в мені кожна клітина. Ні, тобі, Жульєтто, цього не збагнути. Той, хто ніколи не випробовував на собі расової ненависті, збагнути цього не може.