Кожна пiсня, яка народжувалася сiчовими поетами i композиторами, вистраждана у боях за рiдну землю, ставала народною, кожна вселяе оптимiзм i вiру в перемогу. Свiдченням iх сили стало те, що, незважаючи на страшнi репресii, вони збереглися в народi, стали загальнонацiональним надбанням украiнськоi культури. Свiтла пам’ять про Украiнських сiчових стрiльцiв i досi жива в нашому народi, як е живим символом iхнi незабутнi та феноменальнi пiснi, якi стали традицiйними та фундаментальними для елiтарноi частини украiнськоi армii.
Олесь Бабiй
Украiнський письменник та лiтературознавець (псевдонiм Хмелик), автор гiмну ОУН «Зродились ми великоi години» Олесь Бабiй народився 17 березня 1897 року в с. Середнi (нинi Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), в багатодiтнiй, але заможнiй родинi Йосипа i Катерини Бабiiв. З раннiх лiт батьки побачили в синовi хист до науки. Пiсля закiнчення однорiчноi парафiяльноi школи в рiдному селi обдарований хлопчина прагнув надалi здобувати освiту, заради цього батько навiть продав поле. Олесь продовжив свое навчання у Войнилiвськiй чотирикласнiй школi, а згодом – у Стрийськiй гiмназii.
З початком Першоi свiтовоi вiйни сiмнадцятирiчний юнак добровiльно записуеться у Легiон сiчових стрiльцiв в Стрию.
Свое бойове хрещення Олесь Бабiй пройшов у Карпатах проти росiйськоi армii. У складi 9 полку пiхоти був переправлений на iталiйський фронт. Пiсля запалення легень був звiльнений вiд проходження фронтовоi служби i в серединi листопада повернувся в Украiну.
Пiсля завершення вiйни в 1918 р. розпалась Австро-Угорська iмперiя, i на ii мiсцi почали утворюватись новi держави. 1 листопада була проголошена Захiдноукраiнська Народна Республiка. На захист ЗУНР стала Украiнська Галицька армiя, в ii ряди разом з побратимами УСС вступив Олесь Бабiй. Вiн стае заступником вiйськового коменданта у Войниловi та бере активну участь в мобiлiзацii чоловiкiв до рядiв УГА. В 1919 Бабiй разом з УГА вiдступае на територiю УНР, де та об’еднуеться з Армiею УНР С.Петлюри. Олесь став учасником знаменноi Киiвськоi наступальноi операцii. Армiйськi корпуси очистили вiд бiльшовицьких вiйськ майже все Правобережжя i 31 серпня увiйшли в Киiв.
Пiд враженням Олесь Бабiй пише два вiршi «На Киiв!» i «Привiт Сiчовим Стрiльцям», якi згодом опублiкували у вiйськовiй газетi «Стрiлецька думка».
Пiзнiше довелося вступити у бойовi дii ще й з вiйськами генерала Денiкiна. Восени 1919 р. боями на два фронти i масовою епiдемiею тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. воякiв) армiя була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емiгрував до Австрii, i, щоб врятувати знекровлену армiю, ii командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир’я. Внаслiдок чого армiйцi були iнтернованi в таборах пiд Вiнницею, де опинились в сумнозвiсному «чотирикутнику смертi», в якому вдалось вижити лишень частинi воякiв УГА, в тому числi i Олесевi Бабiю.
12 лютого 1920 р. вiн разом з залишками УГА змушений тимчасово стати в ряди Червоноi Украiнськоi Галицькоi Армii. На цьому закiнчуеться боротьба Олеся Бабiя зi зброею в руках. Вiн змiнюе ii на перо. Майже щороку в нього виходить книга.
1921 р. О.Бабiй разом з В.Бобинським, Р.Купчинським i Ю.Шкрумеляком у Львовi засновують лiтературну групу «Митуса», органiзовують лiтературнi вечори, благодiйнi заходи. Як вiдзначали тогочаснi журнали «Поступ» i «Шляхи мистецтва», вони викликали резонанс серед громадськостi. Захоплення митусiвцiв iдеями нiмецького експресiонiзму, символiзму «Музагету», власнi модернiстськi спроби стали тiею платформою, на якiй базувалася iх свiтоглядно-естетична програма. Незабаром пiсля заснування лiтературна група почала випускати журнал з одноiменною назвою – «Митуса». Виходять поетичнi збiрки О.Бабiя «Ненависть i любов» (1921 р.) та «Поезii» (1923 р.)
Пiсля закiнчення военних дiй i чергового розподiлу Украiни Захiдна Украiна опинилась пiд польською окупацiею, де активно переслiдували колишнiх воякiв Украiнських сiчових стрiльцiв та творчу iнтелiгенцiю. Тому молодому поетовi доводиться емiгрувати в Чехословаччину, де пiсля вiйни знайшли собi прихисток багато украiнськоi iнтелiгенцii.
У Празi в 1924 р. О.Бабiй вступае до мiсцевого унiверситету. Уже через рiк навчання молодий поет входить до складу редакцii «Нацiональноi думки», а згодом стае редактором цього видання (1926–1927 рр.) А в сiчнi 1928 р. на змiну цьому часопису починае виходити орган Проводу украiнських нацiоналiстiв «Розбудова нацii», де в одному з перших номерiв поет друкуе статтю «Революцiя чи контрреволюцiя». В 1929 р. закiнчуе навчання в празькому унiверситетi зi ступенем доктора фiлософii.
У сiчнi-лютому 1929 р. О. Бабiй бере участь в установчих зборах І-го Конгресу украiнських нацiоналiстiв, де очолюе культурно-освiтню комiсiю i виголошуе промову «Лiтература i мистецтво». За участь в конгресi та за антипольськi настроi польська влада пред’являе Бабiю звинувачення в антидержавницькiй дiяльностi i в листопадi 1931 р. заарештовуе. На початку вересня 1932 р. суд винiс вирок: 4 роки тюрми, якi вiн вiдбував у Дрогобицькiй тюрмi.
Перебуваючи пiд слiдством, пише «Марш нацiоналiстiв», який був надрукований в журналi «Розбудова нацii» за сiчень-лютий 1932 р. з таким повiдомленням: «Із надiсланих проектiв тексту гiмну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначнiших поетiв, що запроторений у ворожу тюрму». По виходi з тюрми працюе шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем гiмназii в Холмi. Пiсля окупацii нiмцями Украiни повертаеться в Середне. В 1941 р. працюе в редакцii «Золотого колоса». В 1943 р., не маючи засобiв для iснування, змушений повернутися назад в рiдне село. Востанне вiн вiдвiдав Середне лiтом 1944 р. Зi сходу наступала радянська армiя, i Бабiй розумiв, що вжитися з новим режимом йому не вдасться, тому переходить на Захiд.
Емiгрантське життя О.Бабiя розпочалося в Нiмеччинi в таборах для перемiщених осiб в Карльсфельдi та Мюнхенi, де вiн прожив чотири роки. Пiсля чого переiхав у США. Тут, у мiстi Чикаго, вiн влаштовуеться в редакцiю украiнського часопису при мiсцевому унiверситетi та продовжуе свою поетичну дiяльнiсть. Зазвичай пише про Украiну.
2 березня 1975 року Олесь Бабiй помер. Останнiми його словами були: «Прощай, Украiна i моя Родина». Поховали його на цвинтарi св. Миколая в мiстi Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землi з рiдного села.
Гей, волинськими шляхами
Вiрш Олеся Бабiя. Музика М. Празького
Гей, волинськими шляхами
І безмежними степами
Горде вiйсько в бiй iде.
То стрiльцi йдуть сiчовii,
Мов орлята степовii,
Громом пiсня iх гуде!
Гей, бiй буде!
Йдуть стрiльцi, iдуть героi,
Йдуть до волi золотоi,
Шлях свiй трупами значать.
Не страшна iм смерть-могила,
Не грiзна ворожа сила!
В Киiв волю здобувать,
Орли летять!
Антiн Баландюк
Украiнський композитор, скрипаль, педагог, сiчовий стрiлець, стрiлець УГА Антiн Баландюк народився 12 сiчня 1893 року в Княгининi (нинi – в адмiнiстративних межах м. Івано-Франкiвська). 1911 р. закiнчив учительську семiнарiю в Станiславовi (нинi Івано-Франкiвськ). У 1914–1920 роках був учасником Першоi свiтовоi вiйни та Украiнськоi революцii в лавах Украiнських сiчових стрiльцiв i Украiнськоi Галицькоi армii. Був активним членом «Пресовоi квартири УСС». Інiцiатор та учасник мандолiнового гуртка УСС та один iз учасникiв струнного (смичкового) квартету УСС, до складу якого увiйшли також Михайло Гайворонський, Ярослав Барнич та Роман Лесик.
Пережив гiркоту братовбивчоi украiнсько-польськоi вiйни i голгофу польського табору Тухоля серед iнтернованих 1200 стрiльцiв ЧУГА, якi навеснi 1920 року перейшли з Червоноi армii на польський бiк для спiльноi боротьби з бiльшовиками, але яких поляки пiдступно роззброiли i запроторили до концентрацiйного табору.
1923 року закiнчив Львiвський музично-педагогiчний iнститут по класу скрипки в Йосипа Москвичева. Працював учителем iз класу скрипки та спiву в школах Станiславова.
Автор мелодiй до стрiлецьких пiсень. Серед них – «Ой зацвила черемха» на вiрш Романа Купчинського, «Гiмн Коша» (ще вiдома пiд назвою «За сiмома горами») на вiрш Антона Лотоцького.
Михайло Гайворонський писав: «Мiж стрiльцями був талановитий пiсняр Антiн Баландюк. Але вiн соромливий, нерадо показував своi пiснi. І вiд нього стрiлецтво дiстало лише кiлька пiсень». Антiн Баландюк мав багато побратимiв у Легiонi УСС, зокрема, стрiльця, талановитого маляра i карикатуриста Осипа Сорохтея, зятя письменника Андрiя Чайковського, культурно-освiтнього дiяча i редактора Івана Ставничого.
Автор хорових i сольних творiв, частину яких уперше опублiковано 1918 року у Львовi у збiрнику «Червона калина». Бiльшiсть рукописних творiв Баландюка зберiгаеться у вiддiлi рукописiв Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iменi Василя Стефаника (фонд 163, справи 5/1–5/6).
Помер самодiяльний композитор-стрiлецький пiсняр 13 грудня 1953 року в рiдному Княгининi. Похований на сiльському цвинтарi.
Гимн Коша
Вiрш Антона Лотоцького. Музика Антона Баландюка
За сiмома десь горами,
За сiмома десь рiками,
Кажуть, е там божий рай,
Та вiр, брате, поза нами,
За сiчовими стрiльцями,
Нiгде раю не шукай.
Бо немае лiпше,
Бо немае лiпше,
Як у нашому Кошi.
Тут гармат не чути,
Тут не свищуть кулi,
Тут безпечнi ми усi!
Ой зацвила черемха
Вiрш Романа Купчинського. Музика Антона Баландюка
Ой зацвила черемха, зацвила ярим цвiтом.
Там прощався та й стрiлець сiчовий з бiлим свiтом. (2)
Там прощався та й стрiлець сiчовий слiзоньками,
Що немае кому прокопати йому ями. (2)
Нема кому труни тисовоi зготовити.
Буде тiло чорне гайвороння розносити. (2)
А черемха тую скаргу тиху зрозумiла,
