Їi нiжний голос! Та Грегор злякався, почувши свiй голос, який прозвучав у вiдповiдь. Це був, без сумнiву, його власний, колишнiй голос, до якого домiшувалося, нiби звiдкись знизу, дивне i неприемне попискування, яке неможливо було заглушити, i воно лише у перший момент залишало словам чiткiсть вимови, але потiм вiдразу ж настiльки спотворювало звучання вiдлунням, що важко було збагнути, чи добре ти все почув. Грегор спершу хотiв вiдповiсти детально i все пояснити, але за таких обставин обмежився лише словами:
– Так, так, дякую, мамо, я вже встаю.
Через дерев’янi дверi змiни у голосi Грегора, мабуть, не були помiтними, бо мати задовiльнилася таким поясненням i пiшла геть. Але ця коротка розмова звернула увагу iнших мешканцiв квартири на те, що Грегор всупереч планам залишився вдома, i ось уже у бiчнi дверi постукав батько, стукав вiн кулаком, але звук вийшов ледь чутним.
– Грегоре, Грегоре, – покликав вiн. – Що трапилося? – А через якийсь час знову уже грубшим голосом: – Грегоре, Грегоре!
До iнших бiчних дверей постукала сестра i жалiбно запитала:
– Грегоре, ти захворiв? Тобi щось потрiбно?
Грегор вiдповiв вiдразу в обидва боки:
– Я уже готовий, – вiн намагався стараннiстю вимови i довгими паузами мiж окремими словами позбавити свiй голос незвичного звучання. Батько повернувся до свого снiданку, але сестра прошепотiла:
– Грегоре, вiдчини, благаю тебе.
Але Грегор i не думав вiдчиняти, а навпаки, похвалив себе за те, що i вдома почав застосовувати набуту у подорожах звичку зачиняти на нiч дверi.
Спершу вiн хотiв спокiйно i без перешкод встати з лiжка, вбратися i передовсiм поснiдати, а потiм думати далi, бо вже встиг збагнути, що у лiжку йому не вдасться додуматися нi до чого путнього. Вiн пригадав собi, що вже не раз вiдчував у лiжку бiль, який, можливо, виникав через незручну позу пiд час спання, але потiм, пiсля прокидання, це виявлялося чистою фантазiею, тож тепер йому було цiкаво, як перетворяться на iлюзiю його сьогоднiшнi уявлення. Вiн нi на мить не сумнiвався, що змiна голосу була лише провiсником звичайноi застуди – професiйноi хвороби комiвояжерiв.
Скинути на землю ковдру виявилося дуже простою справою; йому достатньо було трохи надути живiт, i ковдра сповзла сама. Але далi справа пiшла важче, насамперед через те, що вiн став таким широким. Йому потрiбнi були руки i ноги, щоб випростатися; а замiсть цього у нього були лише численнi нiжки, якi безперервно рухалися врiзнобiч, i керувати якими вiн зовсiм не вмiв. Якщо вiн хотiв зiгнути одну з нiг, то вона спершу випрямлялася; а якщо йому врештi вдавалося зробити котроюсь ногою саме те, що вiн i планував, то у цей час всi iншi нiжки, нiби вирвавшись на волю, починали болiсно i хаотично рухатися.
«Тiльки не лежати у лiжку без потреби», – сказав сам собi Грегор.
Спершу вiн хотiв вибратися з лiжка нижньою частиною свого тiла, але ця нижня частина, яку вiн, доречi, ще навiть не бачив i не мiг уявити собi детально, виявилася доволi неповороткою; справа просувалася вкрай повiльно; i коли вiн урештi, мало не збожеволiвши, зiбравши всю силу i незважаючи нi на що, шарпнувся таки вперед, то виявилося, що вiн неправильно обрав напрямок i тому вдарився об нижне бильце лiжка, а пекучий бiль, який вiн вiдразу ж вiдчув, навчив його, що саме нижня частина його тiла зараз, здаеться, була найбiльш вразливою.
Пiсля цього вiн вирiшив спробувати щастя, просуваючи вперед верхню частину тiла, i обережно повернув голову до бильця лiжка. Це йому вдалося легко, i незважаючи на вагу тiла, воно повiльно пiддалося i повернулося слiдом за головою. Але коли його голова врештi опинилася за межами лiжка i повисла у повiтрi, вiн злякався, що продовжуючи рухатися таким чином, впаде i пошкодить голову. А саме зараз йому нiяк не можна втрачати свiдомiсть; краще вже залишитися у лiжку.
Та коли вiн пiсля чергових виснажливих зусиль, зiтхаючи, вiдхекувався у лiжку, як i перед тим, а його ноги метушилися ще безладнiше, не дозволяючи йому жодним чином запанувати над цим рухом, вiн повторив собi, що не можна далi залишатися у лiжку i що розумно буде пожертвувати чим завгодно, якщо iснуе хоча би найменша надiя звiльнити себе вiд лiжка. Та водночас вiн не забував час вiд часу нагадувати собi, що спокiйнi i найспокiйнiшi роздуми кращi, нiж рiшення, прийнятi вiд безвиходi. У такi моменти вiн напружував зiр i намагався сконцентрувати погляд на краевидi за вiкном, але, на жаль, споглядання ранкового туману, який закривав навiть протилежний бiк вулицi, не додавало йому бадьоростi та смiливостi. «Уже сьома, – сказав вiн сам собi, коли почув бiй годинника. – Уже сьома, а ще такий густий туман». І ще якусь мить пролежав спокiйно, ледь чутно дихаючи, нiби очiкував вiд цiлковитоi тишi повернення свого колишнього стану.
Але потiм сказав собi: «Ще до того, як проб’е чверть на восьму, я мушу остаточно вибратися з лiжка. Зрештою, до того часу вже точно прийде хтось iз контори i запитае, що зi мною трапилося, бо ми вiдчиняемося ще перед сьомою». І вiн почав розхитуватися, щоб одночасно виштовхнути всi частини свого тiла з лiжка. Якби при цьому вiн упав, то його голова, спецiально на цей випадок пiднята догори, мабуть, не постраждала би. Його спина, здаеться, достатньо тверда, з нею нiчого не трапиться вiд падiння на килим. Найбiльше сумнiвiв у нього було через гучний звук удару, якого не вдасться уникнути, i який, iмовiрно, викличе за всiма дверима якщо не страх, то точно стурбованiсть. Але на це доведеться наважитися.
Коли Грегор уже наполовину вилiз iз лiжка – новий застосований ним метод бiльше скидався на гру, нiж на напружену роботу, йому довелося розхитуватися лише ривками, – вiн раптом подумав, наскiльки простiше усе було б, якби хтось допомiг йому. Цiлком достатньо було б двох сильних людей – наприклад, його батька i служницi; iм потрiбно було б лише пiдсунути руки пiд його зiгнуту спину, пiдняти його над лiжком, схилитися зi своею ношею, а потiм обережно зачекати, поки вiн перекотиться на землю i перевернеться, тодi наявнiсть у нього такоi кiлькостi нiжок, можливо, набула б якогось сенсу. Але навiть якщо абстрагуватися вiд факту, що дверi зачиненi, чи справдi йому варто кликати на допомогу? Попри крайню критичнiсть ситуацii, вiн не змiг стримати посмiшки вiд такоi думки.
Йому вже ледь вдавалося втримувати рiвновагу пiд час розхитування, i незабаром доведеться прийняти остаточне рiшення, бо через п’ять хвилин буде вже чверть на восьму, – i тут у дверi помешкання подзвонили. «Це прийшли з контори», – сказав вiн собi i мало не застиг на мiсцi, а у той же час його нiжки засмикалися ще iнтенсивнiше. Кiлька секунд усе було тихо. «Вони не вiдчинять», – сказав собi Грегор, охоплений якоюсь божевiльною надiею. Але пiсля цього покоiвка, як завжди, впевненими кроками пiдiйшла до дверей i вiдчинила iх. Грегоровi достатньо було почути першi слова привiтання, i вiн уже знав, що це був управитель контори власною персоною. Чому Грегоровi судилося працювати у фiрмi, де найменший промах вiдразу викликав найгiршi пiдозри? Хiба не всi тамтешнi спiвробiтники були негiдниками, серед яких працювала лише одна чесна i вiддана людина, яка через те, що не використала для роботи кiлькох ранкових годин, мало не збожеволiла вiд докорiв сумлiння, хоча i не здатна була пiдвестися з лiжка? Хiба не досить було б послати якогось учня запитати, що трапилося, – якщо взагалi потрiбно про все питати, – чому вiдразу мусить приходити управитель i демонструвати усiй, нi в чому не виннiй родинi, що розслiдування цiеi пiдозрiлоi справи може взяти на себе лише керiвництво? І бiльше пiд впливом збудження, яке викликали цi роздуми, нiж через те, що вiн справдi наважився, Грегор iз усiеi сили рвонувся з лiжка. Почувся удар, але галасу було не так уже й багато. Звук був частково приглушений килимом, а крiм того, спина Грегора виявилася еластичнiшою, нiж вiн думав. Лише голову вiн тримав не надто обережно, i вдарився нею, тепер вiн крутив головою i терся нею об килим вiд злостi i болю.
– Там щось впало, – сказав управитель у кiмнатi лiворуч.
Грегор спробував уявити собi, чи з управителем могло трапитися те саме, що сталося сьогоднi з ним; слiд було визнати, що така ймовiрнiсть iснувала. І тут нiби у вiдповiдь на це запитання управитель у сусiднiй кiмнатi зробив кiлька впевнених крокiв, i його лаковi черевики заскрипiли. З кiмнати праворуч почувся шепiт сестри, яка попереджала Грегора:
– Грегоре, управитель прийшов.
– Я знаю, – сказав Грегор сам до себе, але не наважився пiдвищити голос настiльки, щоб сестра могла його почути.
– Грегоре, – промовив батько з кiмнати лiворуч. – Пан управитель прийшов, щоб запитати, чому ти не поiхав ранковим потягом. Ми не знаемо, що йому вiдповiсти. До речi, вiн хотiв би поговорити з тобою особисто. Тож, будь ласка, вiдчини дверi. Вiн буде настiльки ласкавий, що вибачить тобi безлад у кiмнатi.
– Доброго ранку, пане Замза, – привiтно вигукнув тим часом управитель.
– Вiн погано себе почувае, – сказала мати управителевi, поки батько промовляв своi слова бiля дверей. – Вiн погано себе почувае, повiрте менi, пане управителю. По-iншому Грегор нiколи не пропустив би свiй потяг! Цей хлопець не думае нi про що iнше, крiм своеi роботи. Я вже навiть iнодi злюся на нього за те, що вiн нiколи нiкуди не ходить вечорами; останнi вiсiм днiв вiн провiв у мiстi, але жодного вечора нiкуди не виходив, сидiв удома. Сидить за столом i читае газети або вивчае розклад руху потягiв. А розважаеться хiба що випилюванням. Наприклад, за два-три вечори може випиляти невеличку рамку; ви самi здивуетеся, коли побачите, наскiльки вона гарна; вона висить у нього в кiмнатi; ви вiдразу ж побачите рамку, коли Грегор вiдчинить дверi. І доречi, пане управителю, я дуже рада, що ви прийшли, без вас ми не змогли б змусити Грегора вiдчинити дверi; вiн страшенно впертий; вiн точно захворiв, хоча вранцi i заперечував це.
– Я вже йду, – сказав Грегор повiльно i розмiрено, але не зрушився з мiсця, аби не пропустити жодного слова з iхньоi розмови.
– По-iншому я нiяк не можу собi це пояснити, шановна панi, – вiдповiв iй управитель. – Я сподiваюся, що це нiчого серйозного. Хоча, з iншого боку, не буду приховувати, що ми, дiловi люди, добре це чи погано, але iнодi повиннi не звертати уваги на дрiбнi хвороби i змушувати себе працювати попри все.
– Ну що там? – не вгавав нетерплячий батько i стукав у дверi. – Пан управитель може уже зайти до тебе?
– Нi, – вiдповiв Грегор.
У кiмнатi лiворуч запанувала незручна мовчанка, у кiмнатi праворуч заплакала сестра.
Чому сестра не приедналася до всiх решта? Мабуть, вона щойно встала з лiжка i ще не вбралася. Але чому вона плаче? Тому що вiн не встав i не вiдчинив дверей управителевi, тому що над ним нависла небезпека втратити роботу, а тодi шеф знову переслiдуватиме батькiв за старi борги? Але це ще були передчаснi тривоги. Грегор був ще тут i не збирався покидати свою сiм’ю. Наразi вiн лежав на килимi i кожен, хто побачив би його у такому станi, не мiг би вимагати вiд нього впустити до кiмнати управителя. Але через таку дрiбну неввiчливiсть, для якоi вiн згодом без труднощiв знайде переконливе пояснення, Грегор аж нiяк не мiг втратити роботу. І Грегору здалося, що було б значно розумнiше дати йому зараз спокiй замiсть того, щоб заважати плачем i розмовами. Але всiх решта гнiтила невiдомiсть – i це пояснювало та вибачало iхню поведiнку.
– Пане Замза! – голосно вигукнув управитель. – Що трапилося? Ви забарикадувалися у своiй кiмнатi, вiдповiдаете лише «так» або «нi», примушуете батькiв турбуватися без потреби й iгноруете, – але це я згадую лише мiж iншим, – своi службовi обов’язки у нечуваний спосiб. Я звертаюся до вас вiд iменi ваших батькiв та вашого шефа i з усiею серйознiстю вимагаю негайно надати нам чiткi пояснення. Я здивований, я вкрай здивований. Я вважав вас спокiйною серйозною людиною, а ви, здаеться, раптом вирiшили демонструвати нам якiсь незрозумiлi примхи. Шеф, щоправда, натякнув менi сьогоднi вранцi на можливе пояснення вашого прогулу – iдеться про нещодавно довiрене вам iнкасо, – але я вiдразу ж дав свое чесне слово, що такого не може бути. Але тепер я спостерiгаю за вашою дивовижно свавiльною поведiнкою i поволi втрачаю усiляке бажання захищати вас. А ваше становище у фiрмi зараз не можна назвати особливо певним. Спочатку я збирався сказати вам це вiч-на-вiч, але оскiльки ви змушуете мене даремно витрачати час, то я не бачу причин приховувати ситуацiю вiд ваших батькiв. Вашi успiхи у роботi за останнiй час були бiльше нiж скромними; ми визнаемо, що о цiй порi року продажi не завжди е високими; але такоi пори року, коли взагалi неможливо нiчого продати, пане Замза, не iснуе, не повинно iснувати.
– Але ж, пане управителю, – вигукнув Грегор, не тямлячи себе; вiд збудження вiн забув про все. – Я негайно, просто вже зараз вам вiдчиню. Незначна хвороба завадила менi пiдвестися з лiжка, нiчого страшного, просто трохи закрутилася голова. Я i зараз усе ще лежу у лiжку. Але я вже цiлком здоровий. І якраз збирався встати. Потерпiть ще зовсiм трохи! Я ще не почуваюся настiльки добре, як думав. Але вже значно краще. Неймовiрно, як це iнодi раптово трапляеться – раз, i людина вже хвора! Ще вчора ввечерi зi мною було все гаразд, моi батьки можуть це пiдтвердити, точнiше, не так, учора ввечерi у мене з’явилося якесь передчуття. Мабуть, це було по менi вже помiтно. І чому я не повiдомив про це на роботi! Але завжди ж думаеш, що вдасться перебути хворобу на ногах i не залишатися вдома. Пане управителю! Пожалiйте моiх батькiв! Адже для того, чим ви менi зараз дорiкаете, немае жодних пiдстав; та i менi про це нiхто нiколи не казав. Ви ще, мабуть, не бачили останнiх надiсланих мною замовлень. Зрештою, я ще встигаю поiхати у вiдрядження потягом о восьмiй, кiлька годин сну додали менi сили. Тому не затримуйтеся, пане управителю, я зараз сам прийду в контору, так i передайте там i перекажiть моi найщирiшi вiтання шановному пану шефовi!
І поки Грегор поспiшно проговорював усе це, сам не до кiнця усвiдомлюючи, що каже, вiн легко наблизився до скринi, мабуть, допомогли навики, здобутi пiд час вправ у лiжку, i тепер намагався випростатися. Вiн справдi збирався вiдчинити дверi i показатися усiм, справдi був готовий говорити з управителем i дуже хотiв довiдатися, що вони скажуть, побачивши його у теперiшньому виглядi. Якщо вони злякаються, то Грегор зможе зняти з себе будь-яку вiдповiдальнiсть i заспокоiтися. А якщо вони сприймуть його вигляд спокiйно, то йому тим бiльше не буде за що хвилюватися, i якщо вiн поквапиться, то i справдi ще встигне на вокзал на восьму. Спершу вiн кiлька разiв зiслизнув iз гладкоi поверхнi скринi, але врештi зробив над собою додаткове зусилля i таки випростався; вiн бiльше не звертав уваги на бiль у нижнiй частинi тiла, навiть коли цей бiль посилився. Потiм вiн сперся на спинку стiльця, що стояв поблизу, i вхопився за його нiжку своiми нiжками. Таким чином йому вдалося запанувати над власним тiлом, i у цей момент вiн замовк, бо заговорив управитель.
– Ви зрозумiли хоча б слово з того, що вiн сказав? – запитав управитель батькiв Грегора. – Здаеться, вiн просто знущаеться з нас.
– Боронь Боже! – зi сльозами вигукнула мати. – Мабуть, вiн серйозно хворий, а ми мордуемо його. Грето! Грето! – покликала вона.
– Що, мамо? – крикнула сестра з iншого боку.
Вони розмовляли мiж собою через кiмнату Грегора.
– Бiжи негайно за лiкарем. Грегор захворiв. Поквапся. Ти чула, як вiн говорить?
– Це був голос якогось звiра, – сказав управитель, голос якого звучав дуже тихо порiвняно з криками матерi.
– Анно! Анно! – крикнув батько через коридор до кухнi i заплескав у долонi. – Негайно поклич слюсаря!
І двi дiвчини зашелестiли спiдницями, поспiшаючи через коридор – i як тiльки сестрi вдалося так швидко зiбратися, – а потiм рiзко вiдчинили вхiднi дверi. Не чути було, щоб дверi зачинилися, мабуть, вони залишили iх вiдчиненими, як це роблять у помешканнях, де трапилося велике горе.
А Грегор вiдчув себе значно спокiйнiше. Отже, його мову бiльше не розумiють, але для нього самого його слова прозвучали значно чiткiше, нiж ранiше, мабуть, вухо вже звикало до нового звучання. Але принаймнi всi збагнули, що з ним справдi щось трапилося, i кинулися по допомогу. Переконливiсть i твердiсть, з якими були зробленi першi накази, додали йому впевненостi. Вiн знову вiдчув себе причетним до кола людей i сподiвався, що лiкар i слюсар, яких вiн не надто вiддiляв одне вiд одного, сотворять чудо. Щоб пiдготуватися до майбутнiх переговорiв, вiн прокашлявся, намагаючись зробити це якомога тихiше i приглушенiше, бо, можливо, цей звук уже теж вiдрiзнявся вiд звичайного людського покашлювання, а сам вiн бiльше не довiряв собi настiльки, щоб взятися судити про це. А тим часом у сусiднiй кiмнатi стало зовсiм тихо. Мабуть, батьки iз управителем сидiли за столом i радилися, або стояли пiд дверима i прислухалися.
Грегор поволi просунувся разом зi стiльцем до дверей, там облишив стiлець i кинувся на дверi, намагаючись триматися прямо, на його нiжках було трохи липкоi рiдини, i це допомогло втриматися, потiм вiн хвилю вiдпочив. А тодi почав ротом повертати ключ. На жаль, у нього, здаеться, не було зубiв, – тож вiн не мав чим вхопити ключа, – але щелепи були дуже мiцнi, i з iхньою допомогою вiн справдi зможе повернути ключ, незважаючи на те, що таким чином неминуче пошкодить собi щось, бо якась брунатна рiдина уже текла з його рота i скрапувала на пiдлогу.
– Чуете, – озвався у сусiднiй кiмнатi управитель. – Вiн повертае ключа.
Це дуже пiдбадьорило Грегора, але краще було б, якби всi водночас вигукнули йому:
– Сильнiше, Грегоре! Давай! Тисни сильнiше! Вiдiмкни цей замок!
І вiн, усвiдомлюючи, що всi напружено стежать за його спробами, з усiх своiх сил, не роздумуючи, накинувся на ключ. Вiн продовжував обертати ключ у замку, тримаючись за ключ самим лише ротом, повисав на ключi, тягнучи його додолу усiею своею вагою, або лягав на ключ, залежно вiд необхiдностi. Звук замка, який врештi вiдчинився, остаточно пробудив Грегора. Вiн видихнув i сказав сам собi: «Отже, я обiйшовся без слюсаря», – i поклав голову на клямку, аби вiдчинити дверi.
Оскiльки йому довелося вiдчиняти дверi таким дивним чином, то його самого все ще не було видно, коли дверi уже вiдчинилися. Йому ж довелося повiльно обiйти дверi, i до того ж дуже обережно, щоб не гепнутися на спину перед входом до кiмнати. Вiн ще був зайнятий цiею складною вправою i не мав часу зосередитися на чомусь iншому, коли почув голосний вигук управителя, що прозвучав, як свист вiтру, – i тодi вже побачив, як той – вiн першим пiдiйшов до дверей – приклав долоню до широко розкритого рота i поволi вiдступав назад, нiби його гнала геть якась невидима сила, що iй вiн не здатен був опиратися. Мати, яка попри присутнiсть управителя була ще незачесана i ii волосся стирчало в рiзнi боки, розпущене звечора – спершу глянула на батька, склавши руки, а потiм ступила два кроки до Грегора i впала додолу, оточена спiдницями, що розкинулися довкола неi, а обличчя опустилося на груди i його майже не було видно. Батько iз войовничим виразом обличчя стиснув руки в кулаки, нiби збирався запхнути Грегора назад у його кiмнату, потiм невпевнено озирнувся, обвiв поглядом вiтальню, прикрив очi долонями i заплакав, вiд чого затремтiли його могутнi груди.
