Марія Антуанетта

Безперечно, Марія Антуанетта й не читала «Нової Елоїзи», Жана Жака Руссо вона принаймні могла ще знати як композитора невеличкої пасторалі «Сільський чаклун». Та погляди Руссо тоді витали в повітрі. В маркізів і герцогів сльози наверталися на очі, коли їм розповідали про цього шляхетного оборонця невинності (хоч той у приватному житті був homo perversissimus[56]). Вони були вдячні йому, бо на додачу до всіх численних збудливих засобів він, на щастя, винайшов іще одну принадку: гру в наївність, у збочену невинність, вигадав маскарад природності. Й певне, Марії Антуанетті тепер заманулося «природного» садка, лагідних краєвидів – та ще й найприроднішого з усіх новомодних природних садків. Отож вона скликала найкращих, найвитонченіших митців своєї доби, аби вони в щонайштучніший спосіб вимудрували їй найприродніший садок.

Бо – така тогочасна мода! – в цьому «англо-китайському садку» малося показати не просто природу, а всю природу, в мікрокосмосі з двох квадратних кілометрів – увесь світ, малий, ніби іграшка. На цій латці землі мали зібрати все – французькі, індійські, африканські дерева, голландські тюльпани, південні магнолії, струмочки і ставки, гори й печери, романтичну руїну й селянську хату, грецький храм та орієнтальні краєвиди, голландський вітряк – північ і південь, захід і схід, найприродніше і найдивовижніше, все штучне і водночас якомога правдивіше; спершу на цій п’яді землі архітектор навіть хотів спорудити вулкан, який вивергав би полум’я, й китайську пагоду, та, на щастя, кошторис видався завеликим. Гнані королевиним нетерпінням, сотні людей почали роботу за планами будівничих і малярів, похапцем, немовби чарами, створюючи зумисне невимушений, ніби цілком природний і якнаймальовничіший ландшафт. Миттю простелився поміж лук тихий і мрійний жебонливий струмок, неодмінний складник будь-якої справдешньої пастушої ідилії; щоправда, воду для нього гнали за дві тисячі футів з Марлі – і в довгеньких трубах разом із водою текло й чимало грошви, та ось головне: його мила для ока течія мовби сама прорізала звивисте річище. З лагідним плюскотом ручай уливається у викопаний ставок із насипаним островом, вода прегарно спадає з уступа під граційним місточком, на плесі гордовито ковзають білі осяйні лебеді. Мов з анакреонтичних віршів, випинається скеля зі штучним мохом, уміло захованим гротом кохання й романтичним бельведером; і здогадатись не можна, що такий зворушливо простий ландшафт перед цим барвисто малювавсь на численних аркушах, що все вкупі двадцять разів відтворювалось у гіпсових моделях, де ставок і ручай позначались уламками дзеркала, а луки й дерева, мов у різдвяній виставі, зім’ятим, пофарбованим мохом. Але й цього замало! В королеви щороку нова забаганка, все більш вишукані й природні додатки мають оздобити її царство, вона й чекати не хоче, коли будуть сплачені старі рахунки, тепер є в неї власна забавка й вона прагне бавитися далі. Ніби знічев’я, а все ж наперед докладно обчислені її романтичними архітекторами, в садку, щоб він набув іще природнішого вигляду, там і сям зводяться різні коштовні оздоби. На пагорбі зіп’явся невеличкий храм, присвячений тогочасній богині, храм кохання, в його відкритій античній ротонді видніє одна з кращих скульптур Бушардона – Амур, що з Гераклової довбні вирізає свого несхибного лука. А печера, грот кохання, так хитро вирубана в скелі, що, хто б не йшов, ніжні закоханці вчасно його помітять, і ніхто їх не заскочить серед пестощів. Через гай протоптали звивисті стежки, на луках посадили небачені квіти, невдовзі крізь зелену запону засяяв невеликий сліпучо-білий восьмикутник – музичний павільйон, – й усе це одне з одним, одне в одному поєднувалось із таким смаком, що в цій чарівності вже й справді не відчувалося ніякої штучності.

Примітки