Марiя Антуанетта
Стефан Цвейг
Ця книга – художня бiографiя французькоi королеви Марii Антуанетти, яка написана вiдомим австрiйським письменником Стефаном Цвейгом (1881–1942). П’ятнадцятирiчною дiвчинкою донька iмператрицi Марii Терезii покинула Вiдень, щоб вийти замiж за майбутнього французького короля Людовiка XVI. Безтурботна, жiночна, примхлива Марiя Антуанетта мислила свое життя як низку задоволень, навiть не пiдозрюючи, що через двадцять рокiв пiсля урочистого в’iзду в Париж вона буде змушена все свое – корону, дiтей, життя – боронити вiд подiй Французькоi революцii, пройти шлях вiд трону до гiльйотини й померти, не втрачаючи вiдваги та величi перед свiтом.
Стефан Цвейг
Марiя Антуанетта
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 1991
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
Передмова
Написати iсторiю Марii Антуанетти – це поновити понад сторiчну суперечку, в якiй i обвинувачi, i оборонцi затято обстоюють свое. Нещадного тону суперечцi надали обвинувачi. Щоб повалити монархiю, революцiя мусила вразити королеву, а в королевi – жiнку. Бо правда й полiтика рiдко вживаються в однiй хатi, i годi сподiватися правдивостi там, де догiдливi служники громадськоi думки прагнуть зобразити ту чи iншу постать так, щоб ii вподобала бiльшiсть. Щоб доправити Марiю Антуанетту до гiльйотини, ii не проминули жодним поговором i не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрiйськiй вовчицi» всi нечестя, будь-яку моральну зiпсутiсть i найнеможливiшi збочення; навiть у самiм осередку правосуддя, в трибуналi, генеральний прокурор патетично порiвняв «удову Капет» iз найрозбещенiшими жiнками свiтовоi iсторii – з Мессалiною, Агриппiною та Фредегундою. Але 1815 року, коли на трон знову зiйшли Бурбони, все перемiнилось: щоб улестити династiю, образ дияволицi замальовували найяснiшими барвами; в усiх тогочасних писаннях Марii Антуанеттi незмiнно кадили фiмiам i пiдсували нiмба. Далi пiшли панегiрики: несамовито боронили безперечну чесноту Марii Антуанетти; вiршем i прозою вихваляли ii жертовнiсть, доброту i справжнiй героiзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок i байок, який здебiльшого виплiтавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснiлий образ «reine martyre», королеви-мученицi.
Психологiчна правда, як воно здебiльшого й бувае, лежить посерединi. Марiя Антуанетта не була нi великою святою роялiзму, нi хвойдою, «grue» революцii, а лише пересiчнiстю, звичайною, врештi, жiнкою, не дуже розумною i не дуже дурною, була, як то кажуть, нi те нi се i не мала нiякоi схильностi до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересiчною жiнкою минулого, сьогодення й прийдешностi, не виказуючи демонiчних нахилiв i жадоби геройства, – отже, пiдстав для трагедii вкрай мало. Проте iсторiя – незрiвнянний демiург: щоб поставити дiткливу драму, iй зовсiм непотрiбен героiчний характер для центральноi ролi. Адже трагiчне породжують не тiльки демонiчнi риси людськоi вдачi, а, здебiльшого, лише несумiрнiсть людини з ii долею. І в драматичних шатах така несумiрнiсть постае тодi, коли надлюдина, герой, генiй вступае в конфлiкт iз навколишнiм свiтом, занадто вузьким i ворожим для завдань, якi йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мiзернiм островi Св. Гелени, або в’язень своеi глухоти Бетховен, – постае завжди i всюди, коли видатна особа не знаходить своеi мiри, виходу власнiй силi. Але трагiчне постае ще й там, де людинi пересiчноi, а то й просто слабкоi вдачi дiстаеться нелюдська доля, де на неi лягае вiдповiдальнiсть, яка ii згнiчуе i розчавлюе, – i, дивлячись чисто по-людськи, такий трагiзм видаеться менi ще разючiшим. Бо ж незвичайна людина пiдсвiдомо завжди шукае незвичайноi долi; прагнення героiчного або, як казав Нiцше, «небезпечного» життя притаманне вже самiй ii несвiтськiй натурi – i вона стае на герць з усiм свiтом, адже цього вимагае ii вiдважна вдача. Отже, генiй, зрештою, почасти сам завинив у своiх стражданнях, бо вiн нiби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти вiдповiдну мiру своiй нелюдськiй силi; як буря пiдхоплюе чайку, так i його могутня доля штовхае його все далi й вище. Натомiсть люди звичайнi вже за самою своею суттю прагнуть супокiйного животiння; вони не прагнуть трагiчного й не мають у ньому потреби; вони волiють жити затишно в пiтьмi, затулившись вiд вiтру, обравши помiрний життевий клiмат; ось чому вони лякаються, опираються й утiкають, коли невидима рука штовхае iх у неспокiй. Вони не хочуть нести iсторичноi вiдповiдальностi, навпаки – бояться ii; вони не шукають страждань – усi муки iм просто накидають; перевершити власну мiру iх спонукае не душа, а примушують ззовнi. Оцi страждання негероiв, людей пересiчних, дарма що iхнiм мукам бракуе очевидного сенсу, видаються менi не менш величними, нiж несамовитi страждання справжнiх героiв, а може, iще зворушливiшими, бо людина пересiчна змушена терпiти iх сама i не мае, як-от митцi, щасливоi змоги перелити свою муку в незабутнi витвори.
Але доля часом умiе збурити посереднi натури i твердим кулаком розбивае iхню шкаралущу пересiчностi – життя Марii Антуанетти е, мабуть, найразючiшим прикладом цього в iсторii. З тридцяти восьми прожитих рокiв першi тридцять ця жiнка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, i нiколи не перевершила загальноi для всiх мiри добра i зла: в неi млява душа, звичайнiсiнька вдача, i з iсторичного погляду вона спершу була тiльки статистом. Якби в ii безумний свiт утiх не вдерлася революцiя, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокiйно жила б собi й далi, як живуть мiльйони жiнок за будь-яких часiв: танцювала б, базiкала б, кохала б i смiялася, наряджалась, ходила б iз вiзитами й подавала старцям, народжувала б дiтей i зрештою спокiйно лягла б у лiжко й померла, власне, й не живши насправдi духом своеi доби.
Оскiльки вона була королева, ii б урочисто поклали в труну i двiр носив би жалобу, але потiм вона б зникла з людськоi пам’ятi, як i безлiч iнших принцес – Марiя Аделаiда та Аделаiда Марiя, Анна Катерина i Катерина Анна, чиi байдужi й безмовнi нагробки з написами, якi нiхто не читае, ще й досi бовванiють у Готi. Нiхто нiколи не мав нiякого бажання витягти з небуття iхнi образи, iхнi погаслi душi, нiхто не питатиме, якi ж вони були насправдi, i, – це найважливiше, – якби не було ii безмiрних страждань, нiхто б не знав i не згадував навiть саму Марiю Антуанетту, королеву Францii. Адже щастя чи, може, нещастя пересiчних людей полягае в тому, що вони не вiдчувають нiякоi потреби знайти свою мiру i не ставлять перед собою нiяких жадливих питань, аж поки iх поставить доля: вони присипляють у собi нерозкритi можливостi, згнiчують здiбностi, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсiм не вправляють i якi напружуються лише тодi, коли виникае потреба боронитись. Щоб пересiчнiй натурi стати всiм, чим вона здатна бути, а може, навiть ще бiльшим, нiж вона гадала й передчувала, ii доконечне випхати поза ii власнi межi – а доля не мае для цього нiякого iншого батога, крiм нещастя. Як iнодi митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукуе нiбито нiкудишнiй сюжет замiсть значущих i всеохопних, так часом i доля обирае незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю i найслабшу матерiю, зi слабкоi i ледачоi душi створити незмiрно трагiчний образ. Марiя Антуанетта – один iз кращих прикладiв цього героiзму несамохiть.
Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливiстю в епiзодах, на якiй широчезнiй сценi збудувала свою драму iсторiя круг цiеi звичайноi натури, як промiтно згромадила конфлiкти навколо центральноi героiнi, що спочатку аж нiяк не сподiвалася iх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жiнку! Дитинi подарувала дiм – iмператорський палац, пiдлiтку – корону, дiвчинi – всю щедрiсть i пишноту краси й багатства, а крiм того – безжурне серце, що й не питало про цiну i вартiсть усiх тих дарункiв. Вона довгi роки в усьому потурала цiй жiнцi й розбещувала ii бездумне серце, аж поки геть запаморочила iй розум i зробила вкрай безтурботною. Але надмiру швидко й легко звiвши жiнку на недосяжнi щасливi високостi, доля з витонченою жорстокiстю i повiльнiстю дала iй звiдти впасти. В цiй виставi з мелодраматичною смiлiстю постали вiч у вiч найразючiшi контрасти: з iмператорського палацу, де були сотнi покоiв, ii попхнули в жалюгiдну тюремну комiрчину, з королiвського трону – на ешафот, зi скляно-золотоi карети – на драбинчак для падла, з розкошi – в злиднi; замiсть народноi любовi ii обступила ненависть, замiсть вiтань – поговори; доля безжально спихала ii раз у раз нижче аж до самiсiнького дна. Й ця дрiбна, пересiчна людина, яку раптом заскочили серед ii примх i розваг, ця нерозумна душа навiть не розумiла, чого вимагають вiд неi тi ворожi сили, вона тiльки вiдчувала, як дошкульний кулак та розпеченi пазурi мордують ii тiло; ця незвикла до страждань, простодушна жiнка опиралась i боронилася, стогнала й утiкала, прагнучи врятуватись. Але з безжальнiстю митця, який не полишае свого матерiалу, аж поки до останку його напружить i вирве з нього всi можливостi, мудра рука нещастя не вiдпускала Марiю Антуанетту, аж доки викувала з м’якоi i недолугоi душi мiць i гiднiсть, аж доки проступила в нiй уся успадкована вiд батькiв i предкiв душевна велич, якоi доти не було навiть слiду. Приголомшена стражданнями, змучена жiнка, яка нiколи не цiкавилась своею душею, зауважила в собi перемiну: саме тодi, коли скiнчилася ii монарша влада, вона вiдчула, як у нiй росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тiльки в нещастi починаеш розумiти, хто ти насправдi» – цi напiвгордi, напiвзворушливi слова раптом зiрвались у неi з уст разом iз подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням ii незначне й пересiчне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвiдомлюючи це високе зобов’язання, вона немов пiдносилась, i ii характер перерiс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останнi, найостаннiшi хвилини життя Марiя Антуанетта, пересiчна людина, нарештi досягла трагедiйноi мiри i стала такою ж великою, як ii доля.
Марiя Антуанетта
Дитину одружують
Сотнi рокiв на численних нiмецьких, iталiйських i фландрських бойовищах змагалися за провiд у Європi Габсбурги i Бурбони – аж поки зрештою втомились i тi й тi. Коли вже доходило до краю, побачили давнi вороги, що iхнi невситимi ревнощi лиш прокладають дорогу iншим монаршим домам: еретичний народ з англiйського острова вже тягнеться до влади над свiтом, протестантський Бранденбург уже вирiс у могутне королiвство, напiвпоганська Росiя вже ладна до безмежжя розтягувати своi кордони. «Чи не лiпше, – почали (як завжди, запiзно) питати себе владарi та iхнi дипломати, – укласти мир мiж собою, нiж знов i знов собi на шкоду, а невiрним вискочням на добро починати военнi грища?» Шуазель з двору Людовiка XV i Каунiц, дорадник Марii Терезii, уклали союз i, щоб вiн був тривким, а не простим собi перепочинком мiж двома вiйнами, запропонували обом династiям, Габсбургам i Бурбонам, поеднатися кровними узами. В Габсбурзькому домi нiколи не бракувало принцес на порi, тож i цього разу було з кого вибрати, та й iще якого завгодно вiку. Мiнiстри спершу гадали одружити з котроюсь габсбурзькою принцесою Людовiка XV, незважаючи на його бiльш нiж сумнiвнi звичаi i на те, що вiн уже дiдусь; та найхристияннiший король миттю перескочив з лiжка Помпадур до лiжка iншоi фаворитки, Дюбаррi. Імператор Йосиф, овдовiвши вдруге, теж не виказував нiякого бажання побратися з однiею з трьох пiдстаркуватих дочок Людовiка XV – отож залишалася третя i найприроднiша комбiнацiя: заручити юного дофiна, онука Людовiка XV й майбутнього наступника французькоi корони, з котроюсь донькою Марii Терезii. 1766 року одинадцятирiчнiй Марii Антуанеттi вже можна було робити поважнi пропозицii, i 24 травня австрiйський посол ясно пише iмператрицi: «Король дав зрозумiти, що Ваша величнiсть може вважати проект певним i вирiшеним». Але дипломати не були б дипломатами, якби не пишалися тим, що роблять просте складним, а передусiм спритно зволiкають iз кожною важливою справою. Почались мiждвiрськi iнтриги, минае рiк, другий i третiй, i Марiя Терезiя, маючи пiдстави для сумнiвiв, уже непокоiться, що ii лихий сусiда, Фрiдрiх прусський, «le monstre»[1 - Потвора (франц.). (Тут i далi примiтки перекладача.)], як вона називае його, розгнiвавшись, зрештою своiми макiавеллiвськими викрутнями зруйнуе i цей, такий важливий для австрiйськоi могутностi, план. Отож вона докладае всiеi ласкавостi, пристрастi й хитрощiв, аби французький двiр не вiдмовився вiд своеi напiвобiцянки. З невтомнiстю свахи-професiоналки, з упертим i невiдступним терпiнням, властивим ii дипломатii, вона знов i знов вихваляе принцесу в Парижi; послiв засипала люб’язнiстю й подарунками, щоб вони зрештою здобули у Версалi тверду шлюбну пропозицiю. Бiльш iмператриця, нiж мати, бiльше дбаючи про могутнiсть Австрiйського дому, нiж про щастя своiх дiтей, вона не зважае на застороги послiв, що природа нiчим не обдарувала дофiна: розум у нього пересiчний, вiн вайлуватий i зовсiм нечутливий. Та навiщо ерцгерцогинi бути щасливою, коли вона стане королевою? Чим палкiше домагаеться контракту Марiя Терезiя, тим розважнiшим i стриманiшим, добре знаючи свiт, стае Людовiк XV. Три роки надсилають йому портрети й описи малоi ерцгерцогинi, а король лиш каже, що вiн, власне, прихильний до шлюбного плану. Але вирiшального слова не говорить, нiчим не зв’язуе себе.
А тим часом запорука цих важливих державних справ, одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцятирiчна Туанетта, нiжна, зграбна, струнка й безперечно гарненька, нi про що й гадки не мае: вона пустуе i граеться з братами, сестрами й подругами в покоях i садку Шенбрунна, виказуючи всю свою вдачу, – навчанням, книжками, освiтою вона переймаеться мало. Вiд природи ласкава i жвава, як ртуть, вона так добре тямить обкрутити круг пальця своiх виховательок – гувернанток i абатису, що спекуеться всiх урокiв. Марiя Терезiя через численнi державнi справи не може серйозно подбати про жодну дитину зi свого численного виводка – отож якогось дня вона, жахнувшись, зауважуе, що в тринадцять рокiв майбутня королева Францii не вмiе до ладу писати нi нiмецькою, нi французькою, не мае хоч якихось знань з iсторii i взагалi неосвiчена; не краще було й з музикою, хоч ii вчив грати на фортепiано не будь-хто, а сам Глюк. Тепер в останню мить слiд надолужити згаяне, зробити з пустотливоi й ледачкуватоi Туанетти освiчену даму. Найважливiше, щоб майбутня королева Францii гаразд танцювала й мала добру французьку вимову. Для цього Марiя Терезiя похапцем наймае видатного танцмейстера Новерра та двох акторiв iз французькоi трупи, що саме гастролювала у Вiднi: одного – для вимови, другого – для спiву. Та ледь французький посол повiдомив про це Бурбонiв двiр, як у Версалi обурились: не годиться доручати фiглярам освiту майбутньоi французькоi королеви. Поквапно провели новi дипломатичнi переговори, бо виховання названоi нареченоi дофiна Версаль уважав уже власною справою. Крутили i так i сяк, аж нарештi з наказу епископа Орлеанського послали вихователем до Вiдня абата Вермона – йому ми завдячуемо першi надiйнi вiстки про тринадцятирiчну ерцгерцогиню. Вона видалась йому привабною й симпатичною: «В неi чарiвне личко i на додачу найзвичайнiше поводження, i коли вона, як можна сподiватися, трохи пiдросте, то набуде тiеi принадностi, якоi можна лишень бажати високiй принцесi. Вдача в неi дуже добра». Та значно обережнiше висловлювався добряга абат про фактичнi знання й стараннiсть своеi ученицi. Пустотлива, неуважна, метка, жвава, як ртуть, мала Марiя Антуанетта, дарма що була кмiтлива, не виказувала нi найменшоi схильностi братись за щось поважне. «В неi бiльше розуму, нiж гадалося досi, та, на жаль, до дванадцяти рокiв вiн зовсiм не був привчений зосереджуватись. Трохи лiнощiв i чимало легковажностi ще бiльш обтяжують менi викладання. Вже шiсть тижнiв, як я почав з основ красного письменства; вона добре розумiе, слушно мiркуе, але я не можу примусити ii глибше опановувати матерiал, хоч i вiдчуваю, що здiбностi до цього в неi е. Зрештою я переконався, що виховувати ii можна лиш тодi, якщо водночас i розважати».
Майже дослiвно те саме через десять i через двадцять рокiв казали всi державнi дiячi, нарiкаючи на знехiть Марii Антуанетти до мiркувань при ii великому розумi; на те, що, знудившись, вона втiкае вiд будь-якоi поважноi бесiди; вже в тринадцятирiчнiй цiлком проступила вся згубнiсть ii вдачi – вона все може i нiчого насправдi не хоче. Та вiдколи на французькому дворi королюють коханки, там бiльше цiнують, як жiнка поводиться, а не те, чого вона справдi варта. Марiя Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна – цього досить, i зрештою 1769 року Людовiк XV пише листа, якого з таким нетерпiнням чекала Марiя Терезiя; в тому листi король урочисто просить руки юноi принцеси для свого онука, майбутнього Людовiка XVI, i пропонуе справити весiлля на Великдень наступного року. Зрадiла Марiя Терезiя погоджуеться: пiсля багаторiчного клопоту засмученiй жiнцi, що вже й не сподiвалася на успiх, ще раз усмiхнулося щастя. Мир для iмперii, а з тим i в Європi видаеться iй забезпеченим; вiсники й посланцi вмить урочисто оповiстили всi европейськi двори, що Габсбурги i Бурбони вже не вороги, а навiки зробилися кревними. «Bella gerant alii, tu, felix Austria, nube»[2 - Хай iншi воюють, ти, щаслива Австрiе, справляй весiлля (лат.).] – знову справдився давнiй габсбурзький девiз.
Робота дипломатiв щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то iграшка – намовити Габсбургiв i Бурбонiв до порозумiння, замирити Людовiка XV i Марiю Терезiю, – порiвнюючи з несподiваними труднощами в погодженнi французьких i австрiйських двiрських та палацових церемонiй для такоi показноi врочистостi. Щоправда, обидва головнi гофмейстери та решта фанатикiв порядку мали цiлiсiнький рiк на розробку кожного параграфа страшенно важливого протоколу весiльного свята, але що важить рiк, у якому лише дванадцять мiсяцiв, для такого складного китайського етикету! Наступник французького трону одружуеться з австрiйською ерцгерцогинею – це ж скiльки делiкатних питань, що мають вагу для всього свiту, зачiпаеться при цьому, як глибоко треба обмислити кожну дрiбницю, яких непоправних хиб можна уникнути, вивчаючи сторiчнi документи! День i нiч грiють собi чуба священнi охоронцi звичаiв i порядкiв у Версалi й Шенбруннi; день i нiч обговорюють посли кожне окреме запрошення, сновигають гiнцi з пропозицiями i контрпропозицiями, бо ж усi розумiють, яка жахiтна може статись катастрофа (гiрша нiж сiм воен), коли з такого небуденного приводу буде вражено дворянський гонор одного з високих домiв! У незлiченних працях по той i по цей бiк Рейну обмiрковуються й обговорюються гачкуватi докторальнi питання, як-от: чие iм’я мае першим стояти на шлюбному контрактi, австрiйськоi iмператрицi чи французького короля, хто першим мае пiдписуватись, якi дарунки давати, який мае бути посаг, хто проводжатиме, хто зустрiчатиме молоду, скiльки кавалерiв, фрейлiн, воякiв i охоронцiв, старших i молодших камеристок, перукарiв, сповiдникiв, лiкарiв, канцеляристiв, писарiв i праль мають супроводжувати весiльний поiзд австрiйськоi ерцгерцогинi до кордону, i скiльки потiм – спадкоемицю французького трону вiд кордону до Версаля. Поки вченi перуки по обидва боки Рейну навiть у загальних рисах не дiйшли ще згоди в основних питаннях, дами й кавалери обох дворiв почали й собi, немовби йшлося про ключi вiд раю, – одне поперед одного, одне проти одного, одне поза одним – змагатися за честь чи то проводжати, чи то зустрiчати весiльний поiзд, i кожне боронило свое право цiлими зшитками пергаментiв. Хоча церемонiймейстери працювали, мов тi галерники, все ж за цiлий рiк не дiйшли вони краю у найзначущих для свiту питаннях – кого допускати до двору i хто бiльше мае привiлеiв. В останню мить, наприклад, викреслили з програми представництво ельзаських дворян, бо «не було вже часу розв’язувати складнi питання етикету». І якби королiвський наказ не визначив цiлком певну дату, французькi й австрiйськi охоронцi ритуалiв i досi б не дiйшли згоди про «належну» форму весiлля, не було б нiякоi королеви Марii Антуанетти i, мабуть, нiякоi Французькоi революцii.
Хоч i Австрii, i Францii вкрай потрiбна була ощадливiсть, та весiлля влаштували з якнайбiльшою розкiшшю та пишнотою. Пасти заднiх не хотiли нi Габсбурги, нi Бурбони. Палац французького посольства у Вiднi виявився замалим для пiвтори тисячi гостей – сотнi робiтникiв поквапно спорудили прибудови, а тим часом у Версалi для весiльних урочистостей збудували цiлий театр. Тут i там для двiрських постачальникiв, кравцiв, ювелiрiв, каретникiв настали благословеннi часи. Щоб везти лише саму принцесу, Людовiк XV замовив Франсьеновi, двiрському постачальнику в Парижi, двi дорожнi карети ще не баченоi пишноти: були вони з дорогого дерева й блискучого скла, всерединi оббитi оксамитом, зверху щедро оздобленi малюванням, ще й увiнчанi коронами, – до того ж мали чудовi ресори i рушали з мiсця, тiльки-но iх потягнути. Для дофiна й королiвського двору пошили нове святкове вбрання, засiявши самоцвiтами, великий «Пiтт», найдорожчий тогочасний дiамант, прикрашав весiльного капелюха Людовiка XV. Не менш пишний посаг готувала дочцi Марiя Терезiя: мережива, виплетенi для цього в Мехеленi, найтонша бiлизна, шовки й самоцвiти. І нарештi сват, посол Дюрфор, прибув до Вiдня, давши чудовий спектакль вiденцям, що безтямно кохались на видовиськах: сорок вiсiм карет шестернею, серед них двi склянi дивовижi, повiльно й велично котилися заквiтчаними вулицями до Гофбургу, самi лиш новi лiвреi ста сiмнадцяти слуг i охоронцiв, що супроводили свата, коштували сто сiм тисяч дукатiв, а ввесь виiзд не менш нiж триста п’ятдесят тисяч. А далi пiшло свято за святом: офiцiйне сватання, врочисте зречення Марiею Антуанеттою перед Євангелiем, розп’яттям i в сяйвi пломiнких свiчок своiх австрiйських прав, вiтання двору й унiверситету, вiйськовий парад, святкова вистава в театрi, прийом i бал у Бельведерi для трьох тисяч осiб, ще один прийом i вечеря для пiвтори тисячi гостей у Лiхтенштейнському палацi, нарештi 19 квiтня укладення шлюбу per procurationem[3 - За дорученням (лат.).] у церквi Святого Августiна: дофiна заступав ерцгерцог Фердинанд. Потiм iще одна затишна родинна вечеря i 21-го врочистий вiд’iзд, останнi обiйми. Живою вуличкою з шанобливо застиглого люду в каретi французького короля колишня австрiйська ерцгерцогиня Марiя Антуанетта поiхала назустрiч своiй долi.
Тяжко засумувала Марiя Терезiя, розлучившись iз дочкою. Довгi роки пристаркувата змучена жiнка, дбаючи про могутнiсть Габсбурзького дому, прагла цього шлюбу, як найбiльшого щастя, та все ж в останню мить занепокоiлась долею, яку сама ж призначила дочцi. Якщо глибше зазирнути в ii листи i життя, то побачимо: для цiеi трагiчноi владарки, единого великого монарха Австрiйського дому, корона давно вже стала тягарем. Незмiрним клопотом i нескiнченними вiйнами супроти Пруссii й Турцii, Сходу й Заходу боронила вона цiлiснiсть цiеi збудованоi на шлюбах i в певному розумiннi штучноi iмперii, але саме тепер, коли держава здавалася наймiцнiшою, ii дух занепав. Дивнi передчуття опосiли шановну жiнку, нiбито iмперiя, якiй вона вiддала всю свою силу й пристрасть, за ii наступникiв зруйнуеться й упаде; прозiрливий, майже видющий полiтик, вона знае, як немiцно пов’язана ця мiшанина випадково поеднаних народiв, скiльки треба стриманостi та обачностi, розумного невтручання, аби лише пiдтримати ii iснування. Та хто далi робитиме те, що вона дбайливо розпочала? Глибоке розчарування в дiтях пробудило в нiй дух Кассандри, бо ж iм бракуе всього, що було найвластивiшою силою ii натури незмiрного терпiння, неквапних обмiркованих планiв i наполегливостi, вмiння зрiкатися й мудро обмежувати себе. Зате лотарiнзька кров ii чоловiка гарячою невпокiйною хвилею струмувала в жилах ii дiтей, кожне з них заради миттевоi втiхи ладне було зруйнувати нечуванi можливостi – дрiбнi людцi, легкодумнi, невiрнi, перейнятi лиш минущими успiхами. Їi син i спiвправитель, Йосиф II, виявляючи нестримне нетерпiння наступника трону, пiдлещуеться до Фрiдрiха Великого, який усе життя переслiдував i зневажав ii. Ще вiн обожнюе Вольтера, хоч вона, правовiрна католичка, ненавидить його, мов антихриста. Ще одна ii дитина, яку вона теж призначила для трону, ерцгерцогиня Марiя Амалiя, щойно вийшовши замiж у Парму, була така легковажна, що цiлiй Європi запирало дух. За два мiсяцi вона розшарпала фiнанси, призвела краiну до безладу i тiшилася коханцями. Вiд другоi дочки в Неаполi теж було мало честi. В жодноi з дочок не було нi розважностi, нi моральноi сили – i та велетенська самовiддана й сумлiнна будiвнича робота, якiй велика iмператриця безжально вiддала в жертву свое особисте життя, кожну радiсть i дешеву втiху, видалась iй марною. Найраднiше вона б утекла в монастир, та лише боячись, вiдчуваючи непомильно, що ii нестримний син нерозважними дiями миттю зруйнуе все, що вона збудувала, стара войовниця цупко тримае скiпетр, вiд якого давно втомилися ii руки.
Добре знаючись на людях, вона не мала також нiяких iлюзiй щодо меншенькоi, Марii Антуанетти. Вона знае про переваги – доброту i звичайнiсть, свiжий меткий розум i щиру людянiсть – своеi найменшоi дочки, але бачить i небезпеки – ii незрiлiсть, легковажнiсть, пустотливiсть i розвiянiсть. Щоб бути до неi ближче, хоча б в останню мить вилiпити королеву з того норовливого лiсового звiряти, Марiя Терезiя за два мiсяцi до вiд’iзду звелiла дочцi спати разом iз нею в однiй кiмнатi, намагаючись довгими бесiдами пiдготувати ii до високого становища; а щоб прихилити небеса, вона бере дитину з собою на прощу в Марiацель. Чим ближче пiдходить час розлуки, тим бiльший неспокiй проймае iмператрицю. Якiсь непевнi передчуття точать iй серце – передчуття близького нещастя, – i вона докладае всiх зусиль, аби вiдiгнати тi лихi привиддя. Перед вiд’iздом вона дае Марii Антуанеттi докладнi приписи поведiнки й бере з безтурботноi дитини клятву щомiсяця пильно перечитувати iх. Крiм офiцiйного, надсилае Людовiку XV ще й приватного листа, в якому пристаркувата жiнка благае старого вже чоловiка бути поблажливим до ще дитячоi нестатечностi чотирнадцятирiчноi дiвчинки. Але внутрiшнiй неспокiй не згасае. Марiя Антуанетта ще й не доiхала до Версаля, а мати знову ii просить звертатися за порадою до тiеi пам’ятки. «Люба донечко, нагадую тобi, щоб ти двадцять першого числа кожного мiсяця перечитувала той аркуш. Благаю тебе, не забудь про це мое прохання. Мене непокоiть лише твое недбальство щодо молитви й читання, а воно вже потягне за собою розвiянiсть i лiнощi. Борися з цим… i не забувай своеi матерi, котра хоч i далеко, проте до останнього свого подиху дбатиме про тебе». І поки свiт навколо святкуе трiумф ii дочки, стара жiнка йде до церкви благати Бога, аби вiдвернув те лихо, яке нiхто, крiм неi, не вiдчувае.
Поки велетенська кавалькада – триста сорок коней, яких мали перепрягати на кожнiй поштовiй станцii, – повiльно сунула Верхньою Австрiею та Баварiею i пiсля численних свят та прийомiв пiдступала до кордону, на островi серед Рейну мiж Келем i Страсбургом теслi й шпалерники зладжували незвичайну будiвлю. Тут версальський i шенбруннський головнi гофмейстери виклали свого найбiльшого козиря; пiсля нескiнченних нарад, де мае вiдбутись урочиста передача нареченоi – ще на австрiйських чи вже на французьких теренах, – хтось найкмiтливiший iз них знайшов соломонове рiшення; на одному з невеличких безлюдних пiщаних острiвцiв на Рейнi, мiж Францiею i Австрiею, отож на нiчиiй землi, збудувати дерев’яний павiльйон для врочистоi передачi, диво нейтралiтету: два передпокоi з боку правого берега, в якi Марiя Антуанетта ввiйде ще ерцгерцогинею, два передпокоi з боку лiвого берега, з яких по церемонii вона вийде дофiною Францii, а посерединi велика зала врочистоi передачi, де ерцгерцогиня перетне останню межу i стане наступницею французького трону. Коштовнi гобелени з архiепископського палацу вкрили нашвидкуруч спорудженi стiни, Страсбурзький унiверситет позичив балдахiн, заможнi страсбурзькi городяни – своi найкращi меблi. Звiсно, мiщанському оковi нема як позирнути на це святилище царськоi пишноти, та все ж кiлька срiбнякiв повсюди додають охоронцям поблажливостi, – i за кiлька днiв до прибуття Марii Антуанетти гурток молодих нiмецьких студентiв, щоб угамувати цiкавiсть, прокрався до напiвготових покоiв. Надто вже один серед них – гiнкий, з палким незалежним поглядом, з нiмбом генiя над мужнiм чолом – усе не мiг надивитися на розкiшнi гобелени, витканi за ескiзами Рафаеля, вони розбудили в юнаковi, який щойно в Страсбурзькому соборi вперше вiдкрив для себе дух готики, поривне бажання з не меншим запалом збагнути й класичне мистецтво. Вiн натхненно пояснюе не таким красномовним приятелям несподiвано посталий перед ними свiт краси iталiйського майстра, але раптом затнувся, його схопило невдоволення, чорнi густi брови майже гнiвною хмарою наповзли на ще полум’янi очi. Бо вiн аж тепер збагнув, що зображено на тих килимах; а то й справдi була найбiльш негодяща для весiлля легенда: iсторiя Язона, Медеi та Креуси, архiприклад лиховiсного шлюбу. «Як можна, – гучно викрикнув генiальний юнак, навiть не помiтивши подиву навколишнiх, – так бездумно подавати на очi молодiй королевi, яка вперше в’iздить у краiну, образ чи не найогиднiшого шлюбу, що будь-коли укладався. Хiба нiхто з французьких будiвничих, декораторiв i шпалерникiв не тямить, що образи промовляють, дiють на почуття i розум, вражають, розбуркують передчуття? Хiба ж не правда, що цю гарненьку i, як ми чули, веселу панну вже на кордонi зустрiчають гидким привиддям?»
Друзi ледь змогли вгамувати шаленця, вони майже силомiць вивели Гете – той юний студент був саме вiн – з дерев’яного палацику. А невдовзi пiдкотився той «могутнiй потiк двiрських пишнот» весiльного поiзда, виповнивши радощами й веселим гомоном розцяцькованi покоi, – нiхто й не здогадувався, що кiлька годин тому видюще око поета вже примiтило чорнi нитки недолi в тому строкатому тканнi.
Церемонiя передачi Марii Антуанетти мае означати розлуку з усiма та з усiм, що пов’язуе ii з Австрiйським домом, – i навiть для цього церемонiймейстери вигадали особливий символ: не тiльки нiхто з ii вiтчизняного почту не мiг переступити невидного кордону, етикет ще й вимагав, аби в неi на тiлi не зосталося й нитки вiтчизняного виробництва, нi черевикiв, нi панчiх, нi сорочки, нi стрiчки. З тiеi митi, коли Марiя Антуанетта стане дофiною Францii, ii можуть укривати лише французькi тканини. Отож в австрiйському передпокоi перед цiлим австрiйським почтом чотирнадцятирiчна дiвчинка мусить роздягнутися до нитки: голе-голiсiньке, ще не розквiтле дiвоче тiло на мить осяяло тьмяний покiй, i вже вдягають його в сорочку з французького шовку, в паризькi спiдницi, лiонськi панчохи, черевики, пошитi придворним шевцем, у плетива й мережива. Не можна зоставити жодноi милоi пам’ятки, нi хрестика, нi перстеника – невже б завалився свiт етикету, якби зберегла вона однiсiньку шпильку або дорогу для неi стрiчечку? – вже не можна бачити жодне вiддавна знайоме обличчя. Чого ж тодi дивуватися, що, так гостро вiдчувши себе закинутою на чужину, налякавшись усiеi тiеi пишноти й метушнi, мале дiвча, як i годиться дитинi, зайшлося плачем? Але воно миттю опановуе себе, в полiтичному шлюбi немае мiсця поривам почуттiв; он там у другiй кiмнатi вже чекае французький почет, i було б сором з’явитися перед новими «супровiдниками» з мокрими очима, зарюманою й переляканою. Весiльний боярин, граф Штаргемберг, подав iй руку для вирiшального переходу – перебрана у французьке, востанне з австрiйським почтом позаду, ще хвилину австрiйка, ввiйшла вона до зали, де в щонайпишнiшому вбраннi вже стояли бурбонськi посланцi. Сват Людовiка XV виголосив урочисту промову, перечитали протокол, потiм настала – всi затамували подих – велика церемонiя. Мов у менуетi, був обрахований кожен крок, наперед випробуваний i завчений. Стiл посеред покою символiчно позначав кордон. Перед ним стояли австрiйцi, позаду – французи. Спершу австрiйський боярин граф Штаргемберг пустив руку Марii Антуанетти, замiсть нього пiдступив французький весiльний боярин i неквапно врочистим кроком повiв пройняту дрожем дiвчину навкiл столу. Поки тяглась ця точно вiдмiряна хвилина, французький почет поволi виступав назустрiч майбутнiй королевi, а австрiйський нечутно вiдступав до виходу, так що в ту мить, коли Марiя Антуанетта опинилась серед своiх нових французьких придворних, австрiйськi вже вийшли з покою. Безгучно й бездоганно, маестатично, немов у снi, вiдбулась ця оргiя етикету; тiльки в останню мить мале перестрашене дiвча не витримало цiеi скрижанiлоi врочистостi. Замiсть холодно й незворушно прийняти вiдданий уклiн своеi новоi фрейлiни, графинi Ноай, вона заридала й, нiби шукаючи пiдтримки, впала в ii обiйми – прегарний i зворушливий жест безпорадностi, який забули вписати всi тутешнi й тамтешнi мудрагелi ритуалiв. Але почуття не враховуються логарифмами двiрських правил, надворi вже чекае скляна карета, вже калатають дзвони Страсбурзького собору, гримлять гарматнi салюти – i серед вiтальних гукiв Марiя Антуанетта назавжди покидае безтурботнi терени дитинства, починаеться ii жiноча доля.
Приiзд Марii Антуанетти став незабутнiм святом для давно вже вiдвиклого вiд свят французького народу. Десятки рокiв у Страсбурзi не було жодноi майбутньоi королеви, та ще й такоi чарiвливоi, як це юне дiвча. Зграбне дитя з попелясто-бiлявими косами i блакитними пустотливими очима, сидячи у склянiй каретi, смiялося й усмiхалось до незлiченних юрмиськ у гарнiм ельзаськiм народнiм убраннi, що стеклися з усiх сiл i мiстечок привiтати пишний весiльний поiзд. Сотнi вбраних у бiле дiтей iдуть попереду екiпажа, встелюючи шлях квiтами; споруджено трiумфальну арку, заквiтчано брами, на мiському майданi водограем дзюркоче вино, на рожнах смажаться цiлi воли, з величезних кошiв роздають хлiб злидарям. Увечерi святково засвiтились усi будинки, вогненнi вервечки змiiлися на вежах собору, зачервонивши й просвiтивши наскрiзь його готичне плетиво. Рейном ковзають з лiхтарями, мов розжаренi помаранчi, й рiзнокольоровими смолоскипами незлiченнi суденця й човни; серед гiлля, вiдбиваючи свiтло, зблискують барвистi склянi кулi; i так, щоб видно було всiм, немовби завершуючи грандiозний феерверк, на островi помiж мiфологiчних фiгур палахкотять переплетенi монограми дофiна й дофiни. До пiзньоi ночi тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям i вулицями, гучала й деренчала музика, хлопцi й дiвчата крутились у жвавiм танцi: здавалося, що бiлява австрiйка провiстила безжурну золоту добу, гноблений i озлоблений французький народ iще раз розкрив свое серце для ясноi надii.
Але й ця чудова картина приховувала невеличкий i невидний гандж, тут, як i на гобеленах приймальноi зали, доля теж символiчно вплела лихi призвiстки. Коли наступного дня перед вiд’iздом Марiя Антуанетта ще хотiла послухати вiдправу, то в соборному порталi замiсть превелебного епископа на чолi духiвництва ii привiтав його небiж i коад’ютор. У просторих фiалкових шатах, трохи скидаючись на жiнку, свiтський священик виголосив галантно-патетичну промову – недарма Академiя обрала його своiм членом, – завершивши ii люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановноi iмператрицi, що давно вже зачудувала Європу, – й не менше ii шануватимуть нащадки. Душа Марii Терезii нинi поедналась iз душею Бурбонiв». Пiсля вiтання процесiя побожно ввiйшла в сутiнь собору, молодий священик пiдвiв юну принцесу до вiвтаря i пещеною, унизаною перснями рукою джигуна пiднiс Святi Дари. То був Луi, принц Роганський, що перший вiтав ii у Францii, – згодом трагiкомiчний герой iсторii з колье, найнебезпечнiший ii супротивник, найзапеклiший ворог. Ота рука над головою, що нинi благословить ii, згодом пожбурить ii корону й честь у бруд i зневагу.
Марii Антуанеттi не можна вже далi зоставатись у Страсбурзi, в майже рiдному iй Ельзасi: коли король Францii чекае, неприпустимi жоднi зволiкання. Нiби пливучи понад берегами вiтань i зичень, проминувши трiумфальнi арки й заквiтчанi брами, весiльний поiзд нарештi добувся до властивоi мети, до Комп’енського лiсу, де, немов у мiстечку з карет, королiвська сiм’я чекала новоi родички. Придворнi кавалери i дами, офiцери i гвардiя, барабанщики, сурмачi й музики – всi в новiсiнькому лискучому вбраннi – поставали строкатим розмаiттям, прозорий весняний лiс заяскрiв увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповiстили про прибуття весiльного поiзда, як Людовiк XV вийшов з карети, щоб зустрiти онукову дружину. Та Марiя Антуанетта вже заквапилась йому назустрiч своею дивовижною легкою ходою i щонайзграбнiше (недарма ж вона учениця видатного танцмейстера Новерра) опустилась навколiшки перед дiдом свого майбутнього чоловiка. Король, завдяки своему Оленячому парковi добрий знавець свiженькоi дiвочоi плотi, надто вже чутливий до краси i зграбностi, лагiдно й задоволено нахилився до молоденькоi бiленькоi ласоi ляльки, пiдвiв онукову наречену й поцiлував у обидвi щоки. І аж потiм представив iй майбутнього чоловiка. Той, зростом п’ять футiв i десять дюймiв, застигло й збентежено, мов бовдур, стояв обiч, аж нарештi звiвши оспалi пiдслiпi очi, – i, не дуже чуло, а лиш офiцiйно, як годилося за етикетом, поцiлував наречену в щоку. В каретi Марiя Антуанетта сидiла мiж дiдом i онуком, Людовiком XV i майбутнiм Людовiком XVI. Здавалося, що роль нареченого перебрав на себе старий володар, вiн жваво теревенив i навiть почав залицятись, а майбутнiй чоловiк мовчки i знуджено скулився в кутку. До вечора, коли зарученi, ба навiть уже одруженi per procurationem мали йти спати до окремих покоiв, сумний наречений так i не зронив жодного слова до того чарiвного недолiтка, а в своiм щоденнику, пiдсумувавши цей знаменний день, записав такi-от сухi рядки: Entrevue avec Madame la Dauphine[4 - Побачення з панi дофiною (франц.).].
Через тридцять шiсть рокiв у тому ж таки Комп’енському лiсi iнший володар Францii, Наполеон, чекав свою наречену – ще одну австрiйську ерцгерцогиню, Марiю Луiзу. Опецькувата й лагiдна, аж нудна Марiя Луiза зовсiм не була така свiжа i гарненька, як Марiя Антуанетта. Та все ж енергiйний чоловiк i коханець одразу нiжно й навально заволодiв призначеною йому нареченою. Того ж таки вечора запитав епископа, чи надае йому подружнiх прав укладений у Вiднi шлюб, i, навiть не чекавши вiдповiдi, робив усе наступне: другого дня вранцi вони вже разом снiдали в лiжку. Зате Марiя Антуанетта в Комп’енському лiсi зустрiлась не з чоловiком i не з коханцем, а лише iз державним нареченим.
Друге, справжне вiнчання вiдбулось 16 травня у Версалi в каплицi Людовiка XIV. Такий двiрський i державний акт найхристияннiшого королiвського дому – справа надто вже родинна й iнтимна, а водночас велична й державна, щоб на те мiг дивитися або хоча б утворити живу вуличку до церкви народ. Тiльки шляхетна кров – з могутнiми розлогими родоводами – мае право ввiйти до церкви – i променисте весняне сонце, сiючись крiзь барвисте скло, падае на гаптовану парчу й лискучi шовки, на небачену розкiш тих обранцiв – так, немов востанне яскраво спалахнув маяк приреченого свiту. Вiнчав архiепископ Реймський. Вiн благословив тринадцять золотих монет i шлюбну обручку; дофiн надiв обручку на пiдмiзинний палець Марii Антуанетти, дав iй монети, потiм обое поставали навколiшки для благословення. Загучав орган, почалась вiдправа, при читаннi «Отче наш» над головами молодого подружжя тримали срiбний балдахiн; аж тодi вже король, а за ним, ретельно дотримуючись iерархii, всi кревнi пiдписали шлюбний контракт. Це був страшенно довгий i докладний документ, ще й сьогоднi на пожовклому пергаментi можна побачити чотири нерiвно й невправно написаних слова: Марiя Антуанетта Жозефа Жанна, з мукою, нашкрябанi дитячою рукою п’ятнадцятирiчноi дiвчинки, а поряд – знов усi бурмотiли про лихий знак – величезну чорнильну ляпку, що лиш у неi з усiх, хто пiдписався, впала з непокiрного пера.
Тепер, коли скiнчилась церемонiя, народовi теж милостиво дозволили потiшитись на монаршому святi. Незлiченнi юрмиська – мабуть, пiв-Парижа зiйшлося – заполонили версальськi садки, сьогоднi й простолюдовi можна милуватися iхнiми водограями та водоспадами, тiнистими алеями i ясними морiжками; а головною втiхою мав бути вечiрнiй феерверк, найпишнiший з будь-коли бачених на королiвському дворi. Проте небеса влаштували феерверк по-своему. Пополуднi згромадилися чорнi лиховiснi хмари, впала буря, вперiщила люта злива, люд, позбувшись видовиська, диким збезумiлим потоком ринув до Парижа. Поки гнанi бурею i мокрi, мов хлющ, десятки тисяч люду, тремтячи вiд холодноi купелi, безладно втiкали вулицями, i зiгнулись, прибитi дощем, парковi дерева, за вiкнами новозбудованоi, освiтленоi тисячами свiчок salle de spectacle[5 - Зали для вистав (франц.).], почався показний, нiяким ураганом i землетрусом не захитаний церемонiал весiльного обiду. Людовiк XV уперше й востанне спробував перевершити пишноту свого великого попередника, Людовiка XIV. Тяжко вибороли собi запрошення шiсть тисяч обраних шляхетних гостей – правда, не для того, щоб iсти, а щоб шанобливо дивитися з галереi, як двадцять два члени королiвськоi родини пiдносять до рота ножi й виделки. Всi шiсть тисяч затамували дух, аби не порушити врочистостi цiеi величноi вистави. Лиш оркестр iз вiсiмдесяти музик, заховавшись пiд мармуровi аркади, лагiдно й тихо награвав протягом цiеi царськоi учти. Потiм пiд салюти французькоi гвардii вся королiвська родина пройшла живою вуличкою догiдливо зiгнутих дворян – офiцiйне свято скiнчилося, королiвському нареченому зосталось виконати тiльки те, що й будь-кому iншому пiсля весiлля. Взявши правою рукою дофiну, лiвою – дофiна, король повiв дитячу пару (вдвох iм заледве було тридцять рокiв) до спального покою. Етикет удерся навiть до шлюбноi кiмнати, бо хто, крiм короля Францii, власною персоною мiг надягнути нiчну сорочку наступниковi трону, а льолю дофiнi – хто, крiм замiжньоi дами з найвищих кiл, що найменше ходила в замiжжi, в даному разi герцогинi Шартрськоi? Але до самого ложа, крiм наречених, мiг пiдiйти лиш архiепископ Реймський, який поблагословив його i покропив святою водичкою.
Нарештi придворнi повиходили з iнтимного покою; вперше подружжя – Людовiк i Марiя Антуанетта зосталось на самотi, з шурхотом опустився балдахiн небесного ложа, закривши парчевим запиналом невидну трагедiю.
Альковна таемниця
А таки одразу нiчого в тiм лiжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловiк записав у щоденнику, чаiвся найлихiший подвiйний змiст: «Rien»[6 - Нiчого (франц.).]. Нi двiрськi церемонii, нi архiепископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ганджем у дофiновiм органiзмi, matrimonium non consummatum est[7 - Шлюбу не доконано (лат.).], шлюбу y властивому розумiннi не вiдбулося нi сьогоднi, нi завтра, нi в найближчi роки. Марii Антуанеттi дiстався «nonchalant mari», байдужий чоловiк, i спершу гадалося, що лиш боязкiсть, недосвiдченiсть або «nature tardive»[8 - Сповiльнений розвиток (франц.).] (сьогоднi ми б сказали iнфантилiзм) робить цього шiстнадцятилiтнього парубiйка неспроможним бiля звабного молодого дiвчати. Тiльки не тиснути й не стривожити душевно враженого, – нагадуе досвiдчена мати й радить Антуанеттi не брати до серця подружнiх розчарувань. «Point d’humeur l? – dessus»[9 - Стався передусiм iз гумором (франц.).], – пише вона в травнi 1771 року i радить дочцi вдаватись до «caresses, cajolis», нiжностi й пестощiв, але й застерiгае, щоб не було iх занадто: «Trop d’empressement g?terait le tout»[10 - Завелика поквапнiсть усе зiпсуе (франц.).]. Ta коли цей стан тривав рiк i другий, iмператриця вже занепокоiлась «conduite si еtrange»[11 - Такою дивною поведiнкою (франц.).] молодого чоловiка. В його зичливостi не можна було сумнiватись, бо з кожним мiсяцем вiн ставав дедалi нiжнiший зi своею чарiвною дружиною, невпинно ходив до неi вночi, щораз удаючись до марних спроб, – але останнiх вирiшальних пестощiв не дають йому доконати якiсь «maudit charme»[12 - Клятi чари (франц.).], таемничий фатальний гандж. Необiзнана Антуанетта гадае, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбнiсть i молодiсть, завдяки недосвiдченостi вона, бiдненька, навiть намагаеться спростувати «лихi чутки про його неспроможнiсть, що ходять по краiнi». Та тепер за дiло вже взялася мати. Вона запрошуе придворного лiкаря ван Свiтена i радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13 - Надзвичайну дофiнову холоднiсть (франц.).]. Той стенае плечима. Якщо молоденькiй i такiй звабнiй дiвчинi не вдаеться запалити дофiна, то марнi всякi медичнi засоби. Листа за листом надсилае Марiя Терезiя до Парижа; аж нарештi король Людовiк XV, украй досвiдчений i надто вже вправний у цiй царинi, добираеться до онука; втаемничують французького придворного лiкаря Лассона i обстежують печального героя цiеi любовноi пригоди – i тут виявляеться, що дофiнова iмпотенцiя зовсiм не душевноi природи, а спричинена незначною органiчною вадою (фiмозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta ? cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таемне повiдомлення iспанського посла)[14 - Однi кажуть, що вуздечка так затискае крайню плоть, що та не вiдходить при введеннi, спричиняючи гострий бiль, який змушуе Його Величнiсть тамувати пориви завершити акт. Іншi вважають, нiби та крайня плоть настiльки звужена, що не дае вийти голiвцi члена, i тому ерекцiя не досягае належного ступеня (iсп.).]. Тепер уже йде консiлiум за консiлiумом, можна чи нi втручатись хiрургiчному скальпелю, – «pour lui rendre la voix»[15 - Щоб у нього прорiзався голос (франц.).], як цинiчно шепотiли в передпокоях. Тим часом Марiя Антуанетта, вже навчена досвiдченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловiка до хiрургiчного лiкування. «Je travaille ? le dеterminer ? la petite opеration, dont a dеj? parlе et que je crois nеcessaire»[16 - Я намагаюсь намовити його до незначноi операцii, про яку вже йшлося i яку я вважаю доконечною (франц.).], – пише вона 1775 року до матерi. Та Людовiк XVI – дофiн тим часом хоч i став королем, але вже п’ять рокiв усе ще не був шлюбним чоловiком, – з його хисткою вдачею нiяк не зважиться на рiшучий учинок. Вiн зволiкае й вагаеться, пробуе й перепробуе – i цей страхiтливий, огидний i смiховинний стан безнастанних спроб i невдач тягнувся, – зганьбивши Марiю Антуанетту, породивши кпини цiлого двору, розлютивши Марiю Терезiю, принизивши Людовiка XVI, – ще два роки. Отже, сiм огидних рокiв, аж поки iмператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операцii свого несмiливого швагра. Аж тодi цьому печальному цезаревi кохання вдалося щасливо перейти Рубiкон. Але душевне царство, яке вiн, урештi, здобув, було вже спустошене сiмома роками смiховинноi боротьби, двома тисячами ночей, коли Марiя Антуанетта страждала вiд найгiрших принижень як жiнка i як дружина.
Хiба не можна було (мабуть, спитае чимало чутливих душ) не зачiпати цiеi тяжкоi i найсвятiшоi альковноi таемницi? Хiба не можна було заховати, щоб i не знайшли, справжню причину неспроможностi короля, полохливо обминувши трагедiю шлюбного ложа, принаймнi прикривши й промимривши, що «бракувало щастя материнства»? Чи справдi в дослiдженнi людського характеру доконче наголошувати на таких iнтимних подробицях? Так, доконче, бо всяка незгода, залежнiсть, пiдлеглiсть i ворожiсть, що поступово склалась у взаеминах мiж королем i королевою, мiж двором i претендентами на трон i сягнула ген-ген у свiтову iсторiю, зосталася б незрозумiлою, якби ми не вказали щиросердо на ii справжню причину. Бiльшiсть iсторичних подiй – набагато бiльше, нiж загалом хотiлося б уважати, – е лише наслiдком того, що зароджуеться в альковах i пiд балдахiнами королiвських лiжок, проте навряд чи в будь-якому iншому випадку так чiтко проступав логiчний зв’язок мiж найiнтимнiшою приключкою i полiтичними наслiдками, що вiдбились на долi свiту, як у цiй родиннiй трагiкомедii, – i будь-яке дослiдження характеру було б неправдивим, якби вiдсувало в тiнь оте, що сама Марiя Антуанетта називала «article essentiel», головним пунктом свого клопоту й сподiвань.
Та й потiм: чи справдi розкриваеться таемниця, коли вiльно й правдиво говорити про довголiтню подружню неспроможнiсть Людовiка XVI? Аж нiяк нi. Тiльки дев’ятнадцяте столiття з його хворобливим моралiзмом i сексуальною сором’язливiстю зробило «Nolimetangere»[17 - Не займай мене (лат.).] з кожного вiдвертого обговорення фiзiологiчних стосункiв. Зате у вiсiмнадцятому сторiччi i в усiх попереднiх подружня спроможнiсть чи неспроможнiсть короля, плiднiсть чи неплiднiсть королеви були не приватною, а полiтичною i державною справою, бо цим визначалось, хто посяде трон, а з тим i долю цiлих краiн; лiжко було таким самим вiдкритим складником людського iснування, як хрещальна купiль i домовина. З листування Марii Терезii i Марii Антуанетти, яке, безперечно, не минало рук державних архiварiусiв i копiiстiв, видно, що в тi часи австрiйська iмператриця i французька королева цiлком вiльно обговорюють кожну подробицю i невдачу того незвичайного шлюбу. Марiя Терезiя проречисто змальовуе дочцi переваги спiльного ложа й навчае невеличких жiночих хитрощiв, щоб умiло скористатися кожною нагодою iнтимного поеднання; дочка й собi повiдомляе про те, була в неi чи затрималась менструацiя, про чоловiковi невдачi, кожне «un petit mieux»[18 - Трохи краще (франц.).], i нарештi з трiумфом – про вагiтнiсть. Одного разу навiть композиторовi «Іфiгенii», навiть Глюковi – бо вiн iхав ранiше вiд посланця, – довiрили, щоб вiн передав такi iнтимнi новини: у вiсiмнадцятому сторiччi до природних речей ставилися цiлком природно.
Та якби сама лиш мати знала тодi про тi потаемнi невдачi! Насправдi про те плескали всi покоiвки, придворнi дами, кавалери й офiцери; знали про це служники й пралi Версальського двору, навiть за власним столом король мусив терпiти чимало зухвалих кпин. До того ж розумiючи, що плiднiсть одного з Бурбонiв е вельми важливою полiтичною справою з огляду на порядок успадкування трону, всi iноземнi двори найретельнiше перейнялись цим питанням. У повiдомленнях прусських, саксонських, сардинських послiв докладно обговорюеться ця неясна справа; найревнiший iз них, iспанський посол граф Аранда, пiдкупивши служникiв, навiть обстежуе простирадла з королiвського ложа, щоб найточнiше знати про перебiг фiзiологiчних подiй. Королi й князi цiлоi Європи в листах i балачках смiються й глузують зi свого невправного брата. Не тiльки у Версалi, а в цiлому Парижi i Францii подружня ганьба короля стала таемницею полiшинеля. Про це говорилося на кожному розi, по руках ходили листiвки, а коли Морепа призначили мiнiстром, то всiм на втiху з’явились веселi вiршики:
Maurepas еtait impuissant
Le Roi l’a rendu plus puissant,
Le Ministre reconnaissant
Dit: «Pour vous, Sire,
Ce que je dеsire,
D’en faire autant»[19 - Морепа був неможним,Король зробив його вельможним,І вiн, удячнiстю заможний,Казав: «А вам-бо, Сiр,Бажаю вище усiх мiрЗробитися спроможним»(франц.).].
Але те, що смiшно звучало, насправдi було вкрай значущим i небезпечним. Бо цi сiм рокiв неспроможностi сформували вдачу i душу короля й королеви i привели до полiтичних наслiдкiв, якi без знання цих фактiв були б незрозумiлi: доля подружжя тут сплелась iз всесвiтньою iсторiею.
Якби ми не знали про цей потаемний гандж, зосталися б незбагненними насамперед душевнi прикмети Людовiка XVI. Бо вся його людська поведiнка достоту з клiнiчною виразнiстю виказуе всi типовi ознаки комплексу неповноцiнностi, породженого чоловiчим безсиллям. Як у приватному, так i в громадському життi цьому враженому чоловiковi бракуе будь-якоi дiяльноi сили. Вiн не тямить обстояти себе, не вмiе висловити свою волю, а ще менше – наполягти на нiй; потай соромлячись, вiн безпорадно й боязко втiкае вiд усякого двiрського товариства, а надто – вiд спiлкування з жiнками. Цей загалом прямий i чесний чоловiк знае, що про його нещастя вiдомо кожному при дворi, й iронiчнi посмiшки втаемничених сповнюють його ляком. Часом вiн силкуеться вдавати з себе владного, прибирае позiрноi мужностi, але завжди перебирае мiру, стае грубим, поривним i брутальним – типове боягузливе намагання видаватися сильним, – i йому нiхто не вiрить. Зате йому нiколи не вдаеться бути природним, вiльним i впевненим, а найменше – величним. Якщо вiн у спальнi не чоловiк, то й перед iншими не може вдавати короля.
Те, що при цьому його особистi вподобання надто вже чоловiчi – полювання та важка фiзична праця (вiн обладнав для себе власну кузню, ще й сьогоднi можна подивитися на токарний верстат iз неi), – аж нiяк не суперечить цiй клiнiчнiй картинi, а лиш потверджуе ii. Хто неспроможний як чоловiк, той несвiдомо любить удавати з себе чоловiка, саме потаемна слабiсть радо козириться силою перед людьми. Коли на запареному конi вiн годинами жене лiсом вепра, коли до знемоги працюе м’язами бiля ковадла, то вiдчуття простоi тiлесноi сили надолужуе потаемну слабiсть. Той гаразд почувае себе Гефестом, хто погано дбае про Венерину службу. Та тiльки-но Людовiк одягне пишне вбрання i вийде до придворних, як вiдчувае, що то сила самих лише м’язiв, не душi, й одразу бентежиться. Рiдко бачать його усмiхненим, рiдко – справдi щасливим i вдоволеним.
Але найзгубнiше в розумiннi розвитку характеру це потаемне вiдчуття слабостi виявляе себе в його душевних стосунках iз дружиною. Чимало в ii поведiнцi суперечить його особистим смакам. Вiн не терпить тих, що в’ються бiля неi, його дратуе невпинна галаслива круговерть утiх, ii марнотратнiсть, некоролiвська фривольнiсть. Справжнiй чоловiк зумiв би вмить дати всьому раду. Та хiба перед жiнкою, яка щоночi присоромлюе його смiховинною й безпорадною неспроможнiстю, чоловiк удень може вдавати пана? Немiчний як чоловiк, Людовiк XVI стае цiлком беззахисним перед своею дружиною; навпаки, чим довше тривае цей ганебний стан, тим жалюгiднiшою стае його цiлковита залежнiсть, ба навiть пiдлеглiсть. Вона вимагае вiд нього, що лиш заманеться, а вiн кожного разу цiлком безмежною поступливiстю оплачуе свою потайну провину. Владно втрутитись у ii життя, заборонити очевиднi дурощi – для цього йому бракуе волi, яка, зрештою, е лиш душевним проявом тiлесноi потенцii. Розпачливо дивляться мiнiстри, мати-iмператриця, цiлий двiр, як через це трагiчне безсилля вся влада потрапляе до рук молодоi крученоi жiнки й легковажно тринькаеться. Але з досвiду вiдомо, що паралелограм сил, який склався в шлюбi, зостаеться незмiнним душевним сузiр’ям. Навiть коли Людовiк XVI став справжнiм чоловiком i батьком, то вiн, хоч мав бути володарем Францii, i далi зоставався безрадним слугою Марii Антуанетти, i тiльки через те, що вчасно не став ii чоловiком.
Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможнiсть Людовiка XVI на душевний розвиток Марii Антуанетти. Через протилежнiсть статей той самий негаразд дае протилежнi вияви в чоловiчiй i в жiночiй вдачах. В чоловiка з незадовiльною сексуальною спроможнiстю постае загальмованiсть i непевнiсть; в жiнки, коли iй не зараджуе пасивна готовнiсть вiддатися, неодмiнно мае проступити надмiрна збудженiсть i нестримнiсть, гарячкова жвавiсть. Самою природою Марiя Антуанетта, власне, цiлком нормальна, дуже жiночна й лагiдна жiнка, призначена не на одне материнство i, мабуть, тiльки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловiковi. Звичайно, коли укладали шлюб, iй було всього п’ятнадцять рокiв i прикра чоловiкова неспроможнiсть не могла ще душевно гнiтити ii, бо хто наважиться назвати фiзiологiчно неприродним те, що дiвчина до двадцяти двох рокiв зостаеться незайманкою! До розладу й небезпечноi перезбудженостi ii нервовоi системи в цьому осiбному випадку призвело те, що накинутий iй державою чоловiк за цi сiм нiбито шлюбних рокiв порушив i затьмарив ii цноту, двi тисячi ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло ii юного тiла. Ганебним i принизливим способом цiлi роки марно розпалювалась ii сексуальнiсть, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що ii згубна гарячкова жвавiсть, постiйна метушливiсть i невдоволенiсть, шалена гонитва за втiхами е просто типовими клiнiчними наслiдками сталого сексуального подразнення i сексуальноi невдоволеностi. Не зворушуючись i не заспокоюючись у глибинах свого ества, пiсля семи шлюбних рокiв ця все ще не здобута жiнка потребуе навколо себе невпинного руху й неспокою, i те, що спочатку було чисто дитячою втiшною пустотливiстю, поступово стае судомним, хворобливим i соромiцьким в очах двору потягом до втiх, з яким марно намагалися боротись Марiя Терезiя i всi друзi. Коли скута мужнiсть короля переходила в грубу роботу бiля ковадла й мисливський шал, у тупi й виснажливi зусилля м’язiв, то ii штучно роздмухана i невдоволена чуттевiсть виливалась у нiжну жiночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкiшшю та iншi втiхи, недостатнi, щоб вона могла ними задовольнитись. Нiч за нiччю уникае вона подружнього ложа, сумного мiсця своiх принижень як жiнки, i поки ii нiбито чоловiк, а насправдi зовсiм не чоловiк, спить, як мертвий, пiсля втомного полювання, вона до четвертоi, до п’ятоi години ранку бувае на балах в Оперi, в гральних залах, на вечерях у сумнiвному товариствi – грiючись бiля чужого вогню, ставши негiдною королевою, бо дiсталась негодящому чоловiковi. Але яка, по сутi, ця фривольнiсть безрадiсна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибшi розчарування, виказують iнодi хвилини гiркого суму, а найвиразнiше – отой крик, коли в ii родички, герцогинi Шартрськоi, перше дитя народилося мертве. Тодi вона писала до матерi: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотiла принаймнi хоч такого». Лiпше мертва дитина, але дитина! Тiльки б урештi вирватися з оцього руйнiвного й негiдного стану, нарештi стати справжньою нормальною жiнкою свого чоловiка, а не залишатись незайманкою пiсля семи рокiв шлюбу. Хто за тим виром утiх не бачить у цiй жiнцi й розпачу, той не може нi пояснити, нi збагнути тiеi разючоi змiни, що вiдбулась, коли Марiя Антуанетта врештi стала жiнкою i матiр’ю. Нараз помiтно заспокоiлися нерви, виступила iнша, друга Марiя Антуанетта, та владна, наполеглива й смiлива, якою вона була в другiй половинi свого життя. Та ця змiна прийшла вже запiзно. Як у дитинствi, так i в шлюбi першi враження вирiшальнi. Десятки рокiв не можуть залатати одного крихiтного розриву найтоншоi i найчутливiшоi душевноi матерii. Саме цi найглибшi й невиднi рани на почуттях не гояться нiколи.
Усе це було б лиш особистою трагедiею, нещастям, що й сьогоднi день у день чаiться за причиненими дверима. Проте саме в цьому випадку згубнi наслiдки такого подружнього нещастя вийшли далеко за межi приватного життя. Бо цi чоловiк i жiнка були король i королева, iм не втекти вiд кривого збiльшувального дзеркала громадськоi уваги; те, що в iнших залишаеться потаемним, тут породжуе балачки та осуд. Звичайно, що такий злостивий двiр, як французький, не вдовольнився сталим потвердженням нещастя, а ненастанно винюхував, як Марiя Антуанетта надолужуе собi чоловiкову неспроможнiсть. Всi бачать грайливу й упевнену звабну жiнку, метке i проворне створiння, в якому шумуе юна кров, i знають, який жалюгiдний очiпок дiстався цiй небеснiй паннi. Тепер усi тi лакизи й нероби переймаються лиш одним: з ким вона зраджуе чоловiка? Саме тодi, коли насправдi нiчого й не було, королевину честь ганьбили поговором. Досить прогулятися верхи з якимось кавалером, чи то Лозеном, чи Куаньi, i нероби-плiткарi вже звуть iх коханцями; вранцi з придворними дамами й кавалерами погуляе королева в парку, i враз оповiдають про нечуванi оргii. Думки цiлого двору в’ються навколо любовних пригод розчарованоi королеви; з плiток розпукуються пiсеньки й листiвки, памфлети й соромiцькi вiршики. Спершу тi отруйнi рими ховаються за вiялами придворних дам, потiм зухвало випурхують з палацу, друкуються i йдуть мiж люди. І коли зродилась революцiйна пропаганда, якобiнським газетярам не треба було вишукувати аргументи, щоб зробити Марiю Антуанетту образом усiлякоi розпусти, безсоромного злочину, – громадському обвинувачевi досить було тiльки одного разу сягнути рукою до тiеi пандориноi скриньки галантних обмов, аби запхати королевину голiвку пiд нiж.
Перескочивши власну долю, недолю й безталання, наслiдки подружнього нещастя тут уже сягнули свiтовоi iсторii: падiння королiвськоi влади почалось не з Бастилii, а у Версалi. Бо вiстка про неспроможнiсть короля i злiснi брехнi про сексуальну невситимiсть королеви аж нiяк не припадком так швидко й широко розлетiлися з Версаля по краiнi, було там таемне родинно-полiтичне пiдгрунтя. Власне, в тому ж палацi жило четверо чи п’ятеро осiб, до того ж найближчих родичiв, що мали кожне свiй iнтерес у подружнiх розчаруваннях Марii Антуанетти. Насамперед це два брати короля, яким надто вже було на руку, що через той смiховинний фiзiологiчний гандж i страх Людовiка XVI перед хiрургом порушиться не тiльки нормальне подружне життя, а й нормальне успадкування корони, бо вони побачили в цьому несподiваний шанс самим дiстатись до трону. Середульший брат, граф Прованський, згодом справдi Людовiк XVIII, – добувся своеi мети, й один Господь знае, якими кривими стежками – не може стерпiти, що доведеться все життя стояти другим за троном замiсть самому вхопитися за скiпетр. Вiдсутнiсть наступника трону зробить його регентом, якщо не спадкоемцем короля, i йому ледь удаеться загнуздати свое нетерпiння. Оскiльки вiн теж сумнiвний, бо бездiтний, чоловiк, то неплiднiсть старших братiв надае переваги меншому, графовi д’Артуа, бо його син стае законним спадкоемцем трону. Як щасливою нагодою, тiшаться обидва брати нещастям Марii Антуанетти, i чим довше тривае це жахливе становище, тим певнiшi стають iхнi передчаснi сподiвання. Звiдси ця безмiрна, нестримна ненависть, коли врештi на сьомий рiк стан Марii Антуанетти раптом засвiдчив те диво, що ii чоловiк зробився мужем i подружне життя короля з королевою стало цiлком нормальним. Граф Прованський нiколи не пробачив Марii Антуанеттi цього страхiтливого удару, що розбив усi його сподiвання, те, що не дiсталося йому прямим шляхом, вiн спробував здобути кривими стежками – тож вiдколи Людовiк XVI став батьком, брат i його родичi зробилися йому найлютiшими ворогами. Революцiя мала добрих помiчникiв при дворi, руки державцiв i принцiв розчахнули iй дверi, та ще й упхали до рук найкращу зброю; один цей альковний епiзод дужче, нiж будь-якi зовнiшнi подii, розхитав зсередини i зрештою повалив королiвську владу. Майже завжди якась незбагненна доля керуе очевидним i явним, майже кожна свiтова подiя вiдображае глибшi особистi конфлiкти. Повсякчас це було одним iз найбiльших творчих секретiв iсторii: з мiкроскопiчноi приключки виснувати неосяжнi наслiдки – i тут не востанне через минущу сексуальну неспроможнiсть однiсiнького чоловiка мав збуритись увесь свiт. Імпотенцiя Олександра Сербського, його еротичне впокорення Дразi Машин, що визволила його вiд тiеi напастi, вбивство iх обох, королювання Карагеоргiевичiв, ворожнеча з Австрiею i свiтова вiйна – теж насувалось iз логiчною безжальнiстю лавини. Історiя виплiтае з павутиння невiдчепнi тенета долi, в тiм дивовижно пов’язанiм механiзмi найменше рушiйне колесо визволя найстрахiтнiшi сили. Так i в життi Марii Антуанетти нiкчемне стало потужним, здавалось би, смiховиннi переживання перших ночей i перших шлюбних рокiв не тiльки вилiпили ii вдачу, а й сформували свiт.
Та в якiй невиднiй далечiнi купчаться отi грiзнi хмари! Що за вiддаль мiж усiма тими наслiдками й ускладненнями i дитячим розумом п’ятнадцятирiчноi дiвчинки, яка невинно бавиться зi своiм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком i ясними цiкавими очима, смiючись, гадае зiйти на пiднiжки трону – а в кiнцi стоiть ешафот. Але кому вiд початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть i не скажуть. Вони дали iм бездогадно й вiльно простувати своею дорогою, а вже з глибин ества тих людей по тiй самiй дорозi iм назустрiч насуваеться доля.
Дебют у Версалi
