Марія Антуанетта
Ця невпинність – аби не стати й не озирнутися, – марнування великої, проте хибно повернутої сили – саме те, на що так гірко нарікає мати Марії Антуанетти. Давно навчившись розпізнавати людей, вона достеменно знає, що це обдароване від природи й натхненне дівча може здобутись на незмірно гідніші вчинки. Марії Антуанетті було б досить тільки захотіти бути такою, якою, по суті, вона є, і була б із неї велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою і зручності, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рівня. Як у правдивої австрійки, в неї чимало різних здібностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навіть просто поглибити ці природні обдарування: щоб самій розвіятись, вона легкодумно розпорошує власні таланти. «Її перший порух, – розважає Йосиф II, – завжди слушний, і якби вона затрималась на ньому, трохи поміркувала, то було б просто чудово». Та для її крученої вдачі навіть трохи поміркувати – вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, – уже зусилля, а її примхлива й безтурботна натура ненавидить будь-які душевні зусилля. Вона прагне самої гри, тільки легкості в усьому й у кожнім і цурається всякого клопоту, всякої справдешньої роботи. В Марії Антуанетти говорять самі вуста, голова німа й бездіяльна. Коли ж їй що кажуть, вона слухає недбало й неуважно; під час розмови, підкуплена витонченою люб’язністю і блискучою легкістю, вона, ледь розпочавши, враз полишає будь-яку думку; до кінця нічого не каже, не думає й не читає; ніде не зачепиться й не всотує живлющого нектару правдивої мудрості. Через те й не любить ніяких книжок, ніяких державних паперів, усього серйозного, що вимагає терпіння й уваги, – тільки знехотя, нетерплячим і нерозбірливим почерком пише вона найнеобхідніші листи: навіть у її листах до матері часто доволі помітно проступає бажання чимшвидше їх спекатись. Аби лиш не обтяжити життя, щоб у голові не було ніякої нудьги, смутку й клопоту! Хто найбільше підлеститься до її ледачої думки, той для неї вже найрозумніший, а хто вимагає зусиль – той надокучливий педант; вона враз покидає всіх своїх мудрих радників, іде до кавалерів і таких, як сама вона, подруг. Тільки б тішитись, не знати набридливих думок, обрахунків, ощадності – так гадає вона й уся решта, що в’ється біля неї. Жити самими почуттями, ні над чим не замислюватись – це мораль цілого покоління, всього вісімнадцятого сторіччя, і доля немов символічно наставила її королевою над усім сторіччям, щоб перед очима цілого світу вона жила з тим сторіччям і з ним загинула.
Жоден поет не вигадав би разючішої протилежності, ніж та, яку творила ця вкрай неоднакова пара. Кожнісіньким нервом тіла, ритмом крові, найменшими виявами вдачі, всіма рисами і прикметами Марія Антуанетта і Людовік XVI подавали просто-таки учительний зразок антитези. Він важкий – вона легка, він незграбний – вона гнучка, він тягучий – вона піниста, він тупий і нечулий – вона пломениста й нервова. Не менше відрізнялися їхні душевні світи: він нерішучий – вона хаплива, він тугодум – у неї притьмом зривається «так» чи «ні», він правовірний святенник – вона надто залюблена у світ, він смиренник – вона горда кокетка, він педантичний – вона розвіяна, він ощадливий – вона марнотратна, він надто поважний – вона надміру пустотлива, він ніби важка й глибока підводна течія – вона шум і танок поверхневих хвиль. Йому найліпше на самоті, їй – у бучному й гомінкому товаристві, він із тупим і чисто тваринним удоволенням любить багато їсти й пити міцне вино, вона й не торкається до чарки, їсть мало й похапцем. Його стихія – це сон, її – танок, його світ удень, її – вночі; як місяць і сонце, так і стрілки їхніх живих годинників завше йдуть насупроти одна одної. Об одинадцятій, коли Людовік XVI укладається спати, Марія Антуанетта тільки-но починає по-справжньому мигтіти: сьогодні – в гральному залі, завтра – на балу, щоразу в іншому місці; коли він уранці вже чимало годин відганяє на ловах, вона щойно починає підводитись із ліжка. Ніде, в жодному пункті, не збігаються їхні звички й нахили, в кожного свій розпорядок; власне Марія Антуанетта й Людовік XVI переважну більшість часу вели vie à part[36] і так само (на превеликий жаль Марії Терезії) майже завжди вкладалися lit à part[37].
Отже, це поганий, незгідливий і сварливий шлюб, що ледве тримається купи? Анітрішечки! Навпаки, цілком мирне, задоволене подружжя, і якби не було на початку чоловічої неспроможності та її вже відомих прикрих наслідків, то навіть цілком щасливе. Для того щоб постали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зітнулися дві волі, зайшла коса на камінь. Але вони обоє – Людовік XVI і Марія Антуанетта – уникають будь-яких суперечок і незгоди, він – від тілесних, а вона – від душевних лінощів. «Мої вподобання не такі, як у короля, – бездумно пише в одному з листів Марія Антуанетта, – він цікавиться лише полюванням і механічною роботою… Погодьтеся, що в кузні я не мала б уже хоч якоїсь грації, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще більше не до серця моєму чоловікові, ніж мої відмінні смаки». Людовіку XVI й справді не до вподоби її галасливі й нестримні втіхи, але в оспалого чоловіка нема ні волі, ні сили, замість показати владу й утрутитись, він лагідно усміхається на її невгавучі веселощі і загалом пишається, що має за дружину таку чарівну й усіма люблену жінку. Наскільки його мляві почуття взагалі спроможні ворушитися, цей прямодушний чоловік по-своєму – тобто незграбно й щиро – цілком відданий своїй гарненькій і куди розумнішій за нього дружині; усвідомлюючи свою неповноцінність, він, щоб не застити їй світла, відступається вбік. А вона трохи і зовсім незлобиво підсміюється над таким зручним чоловіком, бо й собі відчуває до нього якусь жалісливу любов – мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже він ніколи не шкіриться й не гарчить і зворушливо кориться щонайменшому кивкові; та довго гніватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навіть з удячності. Адже він дає заправляти, як їй заманеться; почувши себе небажаним, делікатно виходить; не попередивши, не входить – ідеальний чоловік, котрий попри свою ощадливість завжди сплачує її борги й дозволяє все, зрештою, навіть коханця. Чим довше Марія Антуанетта живе з Людовіком XVI, тим більшу відчуває повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гідного характеру. Зі стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась істинна приязнь, добре й сердечне співжиття і, безперечно, щиріше, ніж у більшості тогочасних монарших подружжів.
Лише любов, це святе і велике слово, говорячи про них, ліпше й не згадувати. Для справдешньої любові немужньому Людовіку бракує сердечної снаги, а, з другого боку, в прихильності Марії Антуанетти до нього забагато співчуття, поблажливості й ласкавості, щоб усе це літепло ще можна було назвати любов’ю. З почуття обов’язку й державних міркувань ця ніжна й витончена жінка ще могла й мусила віддаватися своєму чоловікові тілом, але припустити, що цей гладкий, удоволений, заледачий для почуттів чоловік, цей фальстаф, міг збудити у такій ворушливій жінці еротичні струмені або хоч просто її задовольнити, було б чистим безглуздям. «Вона нітрохи не любить його», – ясно й твердо доповів Йосиф II у Відні, повернувшись із Парижа, а коли Марія Антуанетта й собі писала матері, що з трьох братів Господь їй дав за чоловіка все ж найліпшого, то це «все ж», яке так зрадливо заповзло в рядки, виявляє більше, ніж вона хотіла сказати, приміром: оскільки кращого чоловіка я взяти не могла, то цей пристойний добряга «все ж» найкращий ерзац. Це слово виказало все мляве тепло їхніх стосунків. Тепер Марія Терезія нарешті могла б удовольнитись – від своєї дочки в Пармі вона чула куди гірші речі – цим ухильним означенням шлюбу, якби лиш Марія Антуанетта трохи вправніше прикидалась і мала більше такту, тобто навчилася ліпше ховати від інших, що як мужа вважає свого чоловіка короля за нуль, за quantité négligeable![38] Але Марія Антуанетта забула – цього їй мати не пробачить – зберігати зовнішню поштивість, а вкупі з нею честь свого чоловіка – Марія Терезія, на щастя, вчасно піймала один її легковажний вислів. Її приятель, граф Розенберг, подався відвідати Версаль, Марія Антуанетта вподобала вишуканого й галантного літнього добродія й перейнялась до нього такою довірою, що потім надіслала йому до Відня щебетливого листа, оповівши, як вона потай одурила свого чоловіка, коли герцог Шуазельський просив у неї аудієнції: «Ви ж добре знаєте, що я не могла з ним побачитись, не сказавши королеві. Але вам, мабуть, і невдогад, скільки я мала докласти хитрощів, щоб хоч якось не показати, що я прошу дозволу. Я сказала, ніби мені дуже кортить побачити добродія Шуазеля, та от не знаю, котрого саме дня це можна зробити, – й була така спритна, що бідолаха („le pauvre homme“) сам призначив мені найзручніший час, коли б я могла його бачити. Гадаю, що тут я тільки належне скористалась своїм жіночим правом». Слова «pauvre homme» зовсім вільно збігають з пера Марії Антуанетти, вона безтурботно запечатує листа, бо ж гадає, що розповіла лише утішного анекдота й означення «pauvre homme» на мові її серця звучить добросердо і щиро: «бідненький, добрий хлопчик». Та у Відні цю суміш симпатії, співчуття і зневаги прочитали інакше, Марія Терезія зразу відчула, яка згубна нетактовність у тому, що французька королева в приватному листі, не криючись, називає «pauvre homme» короля Франції, найзначнішого володаря християнського світу, що в своєму чоловікові вона нітрохи не шанує монарха. Як же тоді ця вітрогонка глузує з володаря Франції під час гулянь у саду й на балах, теревенячи зі своїми фрейлінами Ламбаль і Поліньяк та молоденькими кавалерами! У Відні негайно було зібрано немилосердну нараду й написано Марії Антуанетті такого суворого листа, що імперський архів десятки років не дозволяв його опублікувати. «Я не можу приховати від тебе, – дорікає стара імператриця дочці, котра забула про свій обов’язок, – що твій лист до графа Розенберґа вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де поділося добре, лагідне й віддане серце ерцгерцогині Марії Антуанетти? Я бачу саму лише інтригу, дрібну ненависть, глум і підступність, – інтригу, гідну якоїсь Помпадур чи Дюбаррі, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарінзького дому, доброї і чуйної принцеси. Мене завжди тривожили твої швидкі успіхи й усі ті лестощі, якими тебе обплітають від самої зими, відколи ти погналася за втіхами та сміховинними модами й уборами… Ця гонитва від утіхи до втіхи, та ще й без короля, хоч ти знаєш, що це його не тішить і він через саму тільки згідливість їздить із тобою й терпить усе те, що породжувало цілком зрозумілий неспокій і в моїх попередніх листах. Бачу, що тим своїм листом ти все тільки потвердила. Що це за мова! „Le pauvre homme“! Де повага й удячність за всю його поступливість? Сама поміркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати… Та коли я й надалі примічу такі неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажність, поривність і повну бездумність, я певніше, ніж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнім. Твоє щастя може швидко урватися, і через власні провини ти зазнаєш великого горя – й усе це буде лише наслідком страхітливої гонитви за втіхами, що не лишає часу для чогось поважного. Які книжки ти читаєш? І ти ще смієш в усе втручатися, вирішувати найважливіші справи, призначати міністрів?.. Здається, що тобі вже осоружні абат і Мерсі, бо ж вони не вдаються до ницих лестощів і прагнуть принести тобі щастя, а не просто розважають і потурають, здобуваючи собі вигоду. Колись ти збагнеш усе, але буде пізно. Сподіваюся, що я не доживу до того дня, і благаю Бога, щоб якнайшвидше забрав мене до себе, бо я вже тобі не зараджу і не зможу пережити твого нещастя й загибелі, адже я всім серцем любитиму тебе до свого останнього подиху».
Може, її неспокій був надмірний і вона зарано провіщала лихо через однісіньке, пустотливо й недбало кинуте жартівливе слово «pauvre homme»? Та Марія Терезія вбачає в цьому, здавалось би, випадковому слові небезпечний симптом. Воно блискавицею висвітлило їй, як мало поважають Людовіка XVI у власній родині і в якій він непошані в цілого двору. Душа її стривожилась. Якщо зневага до монарха підточила найміцніші державні підпори – його власну родину, то хіба ж інші стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархія буде в небезпеці, хіба ж вистоїть вона без монархів, хіба ж трон не схитнеться під статистами, що в жилах, голові і серці не мають нічого королівського? Він недолугий тугодум, вона бездумна вітрогонка – як же ці легкодухи вбережуть свою династію від грізного хмаровиння прийдешності? Насправді стара імператриця на дочку нітрохи не гнівається, вона лише тривожиться за неї.
І справді, як же гніватись на цих двох, як же їх судити? Навіть їхньому обвинувачеві – Конвентові – вкрай було важко назвати цього «бідолаху» тираном і злочинцем, адже, по суті, в них обох не було ані крихти злостивості і, як у більшості пересічних натур, ніякої твердості, ніякої жорстокості, ба навіть жодного честолюбства чи грубої пихи. Проте, на жаль, їхні ліпші риси – добросерда порядність, недбала поблажливість, млява доброзичливість – також були на рівні міщанської пересічності. Якби їхня доба була такою ж пересічною, як вони самі, то їх би шанували і вони б зосталися в історії цілком пристойними постатями. Але ні Марія Антуанетта, ні Людовік не спромоглись у драматично здиблену добу піднести на таку ж височінь своє серце – вони, радше, вміли пристойно вмерти, ніж жити героїчно і твердо.
Доля зла до того, хто не міг її опанувати, – в кожній поразці є свій сенс і провина. А Марії Антуанетті й Людовіку XVI мудрий суддівський вирок виніс Ґете:
Ніби віник в лихому нестяміКороля вимітає для скону, —А були б королі королями,То б і досі не рушали трону.Королева рококо
Фрідріх Великий, споконвічний ворог Австрії, одразу занепокоївся, коли Марія Антуанетта, донька його давньої супротивниці Марії Терезії, ступила на французький трон. Прагнучи найдокладніше дізнатися про її політичні плани, він шле до прусського посла в Париж листа за листом. Справді, він у значній небезпеці. Марії Антуанетті досить лише захотіти, докласти хоч найменших зусиль – і всі нитки французької дипломатії бігли б тільки до неї, Європою правили б три жінки: Марія Терезія, Марія Антуанетта і Катерина Російська. Та Пруссії на щастя й на лихо для самої королеви Марію Антуанетту нітрохи не вабить таке грандіозне історичне завдання; в неї й гадки нема зрозуміти час, а є лише бажання його бавити, і корону вона підбирає недбало, мов іграшку. Замість користатись своєю владою вона просто тішиться нею.
Від самого початку це було найзгубнішою помилкою Марії Антуанетти: вона хотіла перемагати не як королева, а як жінка, її незначні жіночі тріумфи важили для неї більше, ніж великі й далекосяжні історичні цілі, – і через те, що вона зі своїм пустотливим серцем не вкладала в поняття «монархія» ніякого духовного змісту, розуміючи під ним тільки довершену форму, величне завдання в її руках обернулось на минущу гру, а високе служіння – на театральну роль. П’ятнадцять легкодумних років бути королевою означає для Марії Антуанетти лиш одне: щоб нею милувались як найелеґантнішою, найкокетливішою, найошатнішою, найрозбещенішою й передусім найвеселішою жінкою цілого двору, щоб вона була arbiter elegantiarum[39], вела перед у тому надміру витонченому шляхетному товаристві, яке мало себе за цілий світ. Двадцять років самозакохано, досконало й чарівно вона грала роль примадонни – довершеної королеви рококо – на приватній версальській сцені, що, мов японський заквітчаний місток, перекинулась над проваллям.
Але який же злиденний репертуар цього великосвітського театру: трохи легкого кокетства, кілька млявих інтриг, замало духу й забагато танцю. На цих виставах і грищах поруч із нею не було ніякого гідного партнера, скажімо, короля, не маячіло жодного правдивого героя, й нудилась незмінна пересичена публіка – а за роззолоченою версальською брамою багатомільйонний народ покладав щирі надії на свою володарку. Але засліплена не кидає ролі, анітрохи не змориться від неї, а тільки новим нікчемством усе дурить і дурить своє нерозумне серце; навіть коли з Парижа вже й до Версальського садка долетіли грізні громовиці, вона й далі робить те саме. Аж коли революція силою потягла її з крихітної сцени рококо на великий і трагічний кін світової історії, Марія Антуанетта збагнула свою страхітливу помилку: вона двадцять років грала дрібненьку роль – субретки, салонової дами, – а доля ж дала їй силу й душевну міць для ролі героїні. Пізно збагнула вона помилку, та все ж не запізно. Адже саме тоді, коли їй зосталося дограти тільки смерть королеви, у трагічній розв’язці пасторалі вона сягнула своєї справжньої величі. Аж коли пішла вже серйозна гра й у неї відібрали корону, Марія Антуанетта в душі й справді відчула себе королевою.
Історичну провину Марії Антуанетти важко навіть збагнути – й полягає вона в тому, що внаслідок похибок думки або, радше, цілковитого недумства вона двадцять років офірувала конче потрібним заради нікчемного, обов’язком заради втіхи, важким заради легкого, Францією заради мізерного Версалю, світом справдешнім заради світу власних розваг. Щоб унаочнити собі її безумство, найкраще візьміть до рук карту Франції й позначте там оту крихітну латку, на якій пройшло двадцять років урядування Марії Антуанетти. Побачене вас приголомшить. Бо це коло таке мале, що на звичайній карті буде майже цяткою. Золочена дзиґа її діяльної нудьги невпинно крутилась між Версалем, Тріаноном, Марлі, Фонтебло, Сен-Клу й Рамбуйє – шістьма замками, що лежать за кілька годин їзди один від одного на сміховинно малім клапті землі. Жодного разу – чи географічно, чи духовно – Марія Антуанетта не відчула потреби переступити пентаграму, якою скував її свободу найдурніший поміж чортів – демон утіхи. Жодного разу майже за п’яту частину століття володарка Франції не відчула бажання вивчити свою власну державу: побачити провінції, над якими вона королює, берег, омитий морем, гори, фортеці, міста й собори – велику й розмаїту землю. У свого неробства вона ні разу не вкрала навіть годинки, щоб навідати когось із підданих або хоч подумати про них, вона ні разу не зайшла до міщанського житла: увесь реальний світ поза межами її аристократичного кола фактично не існував для неї. Марія Антуанетта ніколи й гадки не мала, що довкола Паризької опери простяглося величезне місто, вщерть повне злиднів і невдоволення, що за тріанонськими ставками, де жирують китайські качки, розгодовані лебеді і павичі, за охайним і чистим парадним hameau[40], який збудували двірські архітектори, справжні селянські хати обертаються в пустку, а клуні стоять порожні; що за роззолоченою огорожею її парку працює, голодує і сподівається багатомільйонний народ. Мабуть, тільки це незнання й небажання знати про всю світову недолю й неспокій надавало рококо чарівливої ґрації і легкої, безтурботної вабливості; тільки той, хто не знає злигоднів світу, може тішитись так блаженно. Але королева, котра забула про свій народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марія Антуанетта хоч раз запитала у світу, але питати вона не хотіла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозуміла, але розуміти вона не хотіла. Вона прагла не відати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучної культури, марнуючи вкупі зі своїми двірськими маріонетками вирішальні й безповоротні роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.
Її незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим історичним випробуванням, із лагідним серцем – перед найгострішим конфліктом сторіччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж її можна простити, зваживши на той безмір спокус, перед якими навряд чи втримався б і сильніший характер. Потрапивши з дитячого ліжка на подружнє ложе, а тоді вмить, ніби чарами, ступивши із задніх палацових покоїв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що її, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, – і як промітно ті людці вісімнадцятого сторіччя вміли дурити молоденьку жінку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощів, які вони вдатні й винахідливі в чаруванні дрібницями, які вправні у високій науці галантності й феацькому мистецтві легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всі спокуси і слабості душі, придворні зразу затягли це недосвідчене, ще цікаве до самого себе дівоче серце у своє відьомське коло. З перших днів свого королювання Марія Антуанетта ніби витає в дурманних випарах безмірного обожнювання. Що вона скаже – вже розумне, що вона робить – уже закон, що забажає, те й виконують. У неї примха, а вже завтра – це мода. Вона коїть дурниці, а цілий двір натхненно наслідує її. Вона підступить ближче – й, мов сонечко, осяє пихате й честолюбне збіговисько; її погляд – уже дарунок, її посмішка – саме щастя, її прихід – свято; на її прийомах усі дами – найстаріші і наймолодші, найродовитіші і щойно допущені до двору – роблять найсудомніші, найкумедніші, найсміховинніші і найбезглуздіші спроби, щоб, – господи поможи, – хоч на хвилинку привернути її увагу, зловити похвалу чи привітання, а якщо це не вдається, то принаймні щоб їх побачили, хоч якось запримітили. З радісною вірою на вулицях до неї знову підступають цілі юрмиська, в театрі, як один, підводяться для вітання глядачі. А коли вона проминає дзеркало, то бачить у ньому пишно вбрану й окрилену власним тріумфом молоду й гарну жінку, безтурботну й щасливу, вродливішу за двірських красунь, а оскільки двір вона завжди вважала цілим світом, то й найвродливішу на землі. І хіба можна з дитячим серцем і невеликою силою боронитися проти такого оманливого й дурманного, замішаного на всіх гострих і солодких есенціях почуттів трунку щастя, на чоловічих поглядах, на жіночій зачудованій заздрості, на народній відданості, на власній гордості? Як же не стати легкодумною, коли все так легко? Коли пошлеш записку – й напливають гроші, нашвидку напишеш на клапті паперу одне тільки слово «payez»[41] – і немов чарами прибувають тисячі дукатів і самоцвітів, підводяться замки й садки? Коли лагідний подих щастя так солодко й довільно пестить кожного нерва? Хіба ж не станеш безжурна й легковажна, коли такі-от крила небесні причеплені до молодих оголених плеч? Хіба не згубиш під ногами землю, коли улягаєш отаким спокусам?
З погляду історії таке легкодумне розуміння життя – її незаперечна провина, а заразом провина й цілого покоління: саме через те, що Марія Антуанетта цілком відповідала духові тієї доби, вона стала типовою представницею вісімнадцятого сторіччя. Рококо, цьому надміру рафінованому й витонченому вицвіту прадавньої культури, сторіччю гарних і неробочих рук, вишуканого й пустотливого духу, заманулося, перш ніж загинути, втілитись у єдиній постаті. В ілюстрованій книзі історії це сторіччя жінок не міг представити жоден король і ніякий чоловік – лиш у жіночій постаті, в королеві, воно могло виразно відбитись; і такою зразковою королевою рококо стала Марія Антуанетта. Найбезжурніша з безжурних, наймарнотратніша з марнотратних, вишукано найгалантніша й зумисне найзальотніша з усіх галантних і кокетливих жінок, вона незабутньо й майже з документальною докладністю відтворила в власній постаті штучні звичаї й неприродне життя вісімнадцятого сторіччя. «Неможливо, – сказала про неї пані де Сталь, – укладати в люб’язність більше грації й доброти. Володіючи таким незвичайним даром спілкування, вона й нітрохи не забуває, що вона королева, а поводиться завжди так, ніби саме про це й забула». Марія Антуанетта грає своїм життям, мов на вкрай делікатному й ламкому інструменті. Замість бути видатною постаттю навіки, вона зосталася характерним проявом своєї доби, і в безглуздім марнуванні її внутрішніх сил один глузд усе-таки зберігся: в її постаті вісімнадцяте сторіччя сягнуло довершеності, а її смертю воно завершилось.
Який перший клопіт у королеви рококо, коли вона прокидається вранці у Версальськім замку? Вістки з міста, з країни? Листи послів, чи здобуло перемогу військо, чи оголосили Англії війну? Аж ніяк. Своїм звичаєм Марія Антуанетта повертається додому лиш о четвертій або п’ятій годині ранку, спить лише кілька годин, її невгомонність не потребує довгого спочинку – аж тоді вже важливою церемонією розпочинається день. З кількома сорочками, хусточками й рушничками заходить старша покоївка, що орудує гардеробом, а з нею й камеристка. Та вклоняється й простягає для перегляду фоліант, де шпильками закріплені невеличкі, виготовлені з тканини зразки всіх уборів, що є в гардеробі. Марія Антуанетта має вирішити, у якому вбранні хоче сьогодні бути – важезний, украй відповідальний вибір, бо на кожну пору року етикет звелів мати дванадцять пишних убрань, дванадцять фантазійних і дванадцять церемоніальних, вже й не рахуючи сотні інших, котрі шиються щороку (уявіть собі ганьбу, якби королева мод раз у раз одягала одні й ті самі сукні!). А до цього ще пеньюари, корсети, мереживні хустки й косинки, капелюшки, пальто, рукавички, панчохи й спіднє з потаємного арсеналу, де ґарує ціле військо швачок і закрійниць. Здебільшого вибір триває довго; нарешті шпильками зазначили взірці вбрання, котре сьогодні заманулося носити Марії Антуанетті, – врочистий одяг для прийомів, deshabillé[42] для пополудня, пишне вечірнє вбрання. Перший клопіт минувся, книгу із зразками забирають і приносять вибраний одяг уже в оригіналі.