Історiя русiв. Украiнський переклад
Неизвестный автор
«Історiя русiв» в iерархii текстiв культури украiнського народу стоiть поруч з «Повiстю врем’яних лiт» i «Словом про полк Ігорiв». Уперше опублiкована росiйською в 1846 роцi в Москвi, ця книжка невiдомого автора розповiдае про iсторичний розвиток Украiни вiд давнини до другоi половини ХVІІІ сторiччя. Тривалий час ii вважали крамольною, оскiльки незаперечно стверджувала самобутнiй шлях розвитку й утвердження украiнцiв як окремого народу зi своею мовою, iсторiею, традицiями. Поширюючись у списках, цей твiр, який назвали «поемою вiльного народу», був вiдомий Пушкiну, Гоголю, Рилееву, Максимовичу, а згодом – Шевченку, Костомарову. Вперше украiнською його було видано 1956 року у Нью-Йорку, а в 1991-му в Киевi «Історiя русiв» побачила свiт в украiнському перекладi Івана Драча, який написав у передмовi: «Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до украiнцiв завжди у вирiшальнi часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора».
Історiя русiв
Переклад украiнською Івана Федоровича Драча
© І. Ф. Драч, переклад украiнською, 1991
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017
© В. О. Шевчук, передмова, 2001
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
Кiлька слiв перекладача
Дуже тяжко читати цю книжку. Адже вона про тебе, про мене, про нас. В багатьох випадках на багатьох сторiнках хотiлося б ii переписати, зробити iншою, щось усправедливити, щось вiдкинути. Та неможливо переписати разом з вами минуле життя. Та ще й лиха логiка майбутнього виростае теж з цiеi книжки, в якiй уяскравлено проступае наше минуле, коригуючи наш поступ. «Історiя русiв» – це первiсна частина ракети, яка запустила нас з вами в космiчний безмiр iсторii народiв i держав. Як би ми з вами не намагались щось змiнити i переiнакшити, все це можливо в мiру нашого розуму i потуги, але нездоланна сила iнерцii тисячолiтнього буття, нашого генотипу i нашого характеру присутня буде в наших найсмiливiших дерзаннях.
Твердiше дивiмося в дзеркало. Твердiше в тому розумiннi, що не одхиляймося од свiчада, коли воно твердить нам неприемнi речi. Але i не цураймося його, коли справедливi твердження нам приемнi. Це нам буде легше робити. Дуже багато ми не знаемо про себе – ця книжка мае властивiсть нам дещо розтлумачувати. І вперше, i вдруге, i втрете. Ми гiршi, анiж ми думали про себе в найприкрiший час петрiвчаноi ночi, але ж ми i кращi, анiж видаемося собi в мить золотоi ейфорii. Ми твердi, пругкi, вiдчайдушнi, сентиментальнi i романтичнi. Часом надто жорстокi, а часом слинявi лiнюхи i надзвичайно безалабернi люди.
Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до украiнцiв завжди у вирiшальнi часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора.
Чому у нас вiдступникiв так много
І чом для них вiдступство не страшне, —
колись скрушно i трагiчно брав голову у руки Іван Франко. Тому, хто намагатиметься вiдчитувати рентгенограму сучасних вчинкiв нашого народу, знадобляться цi гарячi сторiнки про минуле.
Трохи бiльше як пiвтора столiття проминуло з того часу, коли Осип Бодянський видав «Історiю русiв» в оригiналi, у Москвi, i вже 60 рокiв як вийшла вона украiнською мовою у Нью-Йорку. Обидва тиражi незначнi. Раритет в обох випадках. Спробуй, бiблiофiле, книжнику непогамовний, дiстань цю книжку. Обидвi вони були передi мною, коли я взявся вiдтворити цю видатну пам’ятку культури сучасною лiтературною мовою. Американський переклад В’ячеслава Давиденка за редакцiею i з вступною статтею Олександра Оглоблина, з обкладинкою Якова Гнiздовського вийшов у Нью-Йорку в 1956 роцi у видавництвi «Вiсник» – ООЧСУ. Редакцiя вiд себе додатково супроводила це видання ще i таким розтлумаченням свого завдання: «Готуючи до друку украiнськi видання, редакцiя намагалася якнайбiльше наблизити цей твiр до сучасного украiнського читача i заразом якнайменше вiдiйти вiд його первiсного оригiнального тексту. Це не було легким завданням. Мова-бо „Історii русiв“ – це не просто росiйська лiтературна мова кiнця XVIII столiття, як твердив дехто з дослiдникiв цiеi визначноi iсторичноi пам’ятки. Це – мова, якою писала тодi украiнська шляхетська iнтелiгенцiя, – з багатою домiшкою украiнiзмiв у зворотах i чисто украiнських слiв. Чимало е в нiй украiнськоi вiйськовоi, соцiально-полiтичноi i побутовоi стародавньоi термiнологii, приповiдок, пiсень, навiть цiлих речень, писаних народною украiнською мовою».
Редакцiя вважала, що мова, на яку був перекладений текст «Історii русiв», не була в стислому значеннi сучасною украiнською лiтературною мовою. Менi ж хотiлося наблизити книжку до сучасного читача, i я намагався позбутися пересадiв старожитньоi лексики, надмiру дiалектизмiв, переважно галицизмiв, i, звичайно, позбутися деяких пропускiв слiв, деяких неточностей. Коротше кажучи, я намагався бути ближчим до сучасного читача, анiж ставив собi за завдання автор перекладу 1956 року.
«Предкладати – пропонувати, сливе – майже, переднiше – ранiше, ознаймував – оголосив, преемник – спадкоемець, скудота – злиденнiсть, нагани – дорiкання, драпiжницькi – хижацькi» i таке iнше; цей парний ряд слiв, в якому я зупинявся на другому варiантi, свiдчить про мiй свiдомий намiр осучаснити текст. А все ж вiн лишаеться певною мiрою важкуватий, бо збережений синтаксис i старi призабутi форми дiеприкметникiв, а «тая» та «сей», майже послiдовно вживанi, додають свого специфiчного аромату…
Іван Драч
Нерозгаданi таемницi «Історii русiв»
Є твори, доля яких в особливiй суспiльнiй заангажованостi, якi значною мiрою впливали на сучасникiв та нащадкiв i по-своему акумулювали нацiональну енергiю, щоб вона, нiби струм, потекла потiм по артерiях народного тiла, витворюючи новий рiвень самосвiдомостi та гальмуючи творення ферментiв нацiонального розпаду. Такi твори, як правило, пишуться на межi епох занепаду й пiднесення i мають предтечну мiсiю; зрештою, зовсiм не е дивним, що приблизно в одному часi в Украiнi з’являються два епохальнi твори, якi для самооздоровлення нацii мали виняткову вагу: «Енеiда» Івана Котляревського, яка розбудила украiнцiв емоцiйно, завершивши стару епоху в лiтературi i проголосивши нову, та «Історiя русiв»[1 - Слово «русiв» пишемо з малоi лiтери згiдно сучасного правопису, оскiльки це – найменування народу.], яка дала пiдстави до нацiонального пробудження в освiчених сферах суспiльства.
Цей iсторiософiчний трактат мав форму полiтичного памфлету i гостро нагадував нашим iнтелектуалам, якi вже починали губити нацiональне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан i одягши росiйського крою мiжнародний камзол та iмперський вiцмундир, про iхнi iсторичнi коренi, про iхне становище, iсторiю, побут, героiчнi дiяння. Вiн з’явився, щоб спинити зрештою черговий масовий вiдплив культурноi сили з Украiни в культуру чужу, яка узурпувала значною мiрою iм’я, державнi традицii та iсторiю народу, собi пiдпорядкованого, i проголосила цiлком безсоромний постулат, що той народ не е народ, його мова не е мова, а iсторiя – не iсторiя, отже, мусить вiн безболiсно й мирно сам себе заперечити i стати частиною народу панiвного, державного. Пiдлеглому племенi вдiлялася нiби вища ласка: можливiсть асимiляцii, а тим самим i певного урiвноправнення його панiвноi верхiвки з панiвною верхiвкою пануючих, але тiльки за умови повного його вiдречення вiд самостiйного мислення та нацiонального самоусвiдомлення; простiше кажучи, зрiвнявши чини верхiвки обох народiв, щоб надалi не було мiж ними нiякоi рiзницi («никакой розни»). Перед украiнськими верхами суспiльства така зваба поставала не раз: у менш виразнiй формi, коли украiнська аристократiя ставала аристократiею Великого князiвства Литовського; вдруге – коли вона стала складовою частиною польського шляхетства; i втрете – коли iй запропоновано було стати частиною i шрубом росiйськоi iмперськоi машини. Народ при цьому, в другому i третьому випадку, опинявся пiд жорстким гнiтом, який чинився перш за все зусиллями власного, у вищеозначений спосiб зденацiоналiзованого, панства, i простолюд перетворювався мало не в рабiв. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчикiв, яким справа нацii, власноi землi й народу ставала цiлком байдужа, а першорядне значення починали мати шкурницькi iнтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, якi хотiли поеднати хворе iз здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маетностями, зберiгали в дозволених законом межах свiй патрiотизм та самосвiдомiсть; а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI–XVII столiттях ця хвиля охоплювала питання вiри й вольностей; ця боротьба зрештою вилилася в численнi козацькi повстання, верхом яких стала визвольна вiйна пiд проводом Богдана Хмельницького, самооборона ж у XVIII столiттi перейшла iз полiтичних сфер у культурнi, а коли вичерпалися можливостi полiтичноi боротьби, – виключно у сфери культурнi. І однiею з найвизначнiших пам’яток такоi оборони прав i стала «Історiя русiв».
Навколо цього твору багато таемниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати iх i до сьогоднi не вдалося: де i коли твiр був написаний, хто його автор, якi його джерела, iдеологiю якого середовища вiн вiдбивав, чому вiн написаний росiйською мовою, де подiвся автограф i тому подiбне. На деякi з цих питань було дано бiльш-менш задовiльну вiдповiдь, а на iншi – нi.
Перша таемниця – це факт виявлення «Історii русiв» i введення в суспiльний ужиток. Історiя ця майже детективна. За свiдченням М. Ханенка, рукописи уперше було знайдено близько 1828 року в бiблiотецi мiстечка Гринева Стародубського повiту Чернiгiвськоi губернii, що належало небозi Олександра Безбородька Клеопатрi Лобановiй-Ростовськiй. Знайшли твiр члени стародубського суду Лайкевич та Гамалiя – описувачi бiблiотеки. Вони показали його родичевi О. Безбородька (помер 1799 року), губернiальному маршалковi С. Шираю, i той наказав зробити копiю для себе. Рукопис, як спадщина, перейшов разом iз бiблiотекою до князя Голицина, а з копiй С. Ширая зроблено ще декiлька: для Д. Бантиша-Каменського i для О. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копiй «Історiя русiв» нiби й поширилася, а доля автографа залишилася невiдомою, можливо, вiн був знищений для того, щоб таемниця авторства не була розгадана. Історiя, здавалося б, ясна: з неi випливае, що рукопис, який перейшов до князя Голицина, i був автографом, таемницю якого певна група людей чи родичiв автора волiли не розкривати. Однак е кiлька обставин, якi дозволяють нам сумнiватися, що в м. Гриневi було знайдено саме автограф. Рiч у тiм, що один iз спискiв «Історii русiв» потрапив у Львiв, i цей список написаний на паперi з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в… годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: надднiпрянець Якiв Пугач подарував цю копiю в 1872 р. В. Ганкевичу, той – О. Партицькому, вiдомому галицькому iсторику, останнiй – К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 роцi до бiблiотеки товариства «Просвiта». Факт надзвичайно цiкавий; вiн безсумнiвно свiдчить про те, що «Історiя русiв» мала поширення i переписувалася до ii вiдкриття в 1828 роцi принаймнi за десять рокiв. Інший рукопис вiдсувае цю дату ще далi. Друга копiя твору дiсталася до Нацiонального музею у Львовi з Вiльно через Івана Луцкевича пiд заголовком «История Руссов, или Малой России» – цей список написано на паперi з водяним знаком 1814 року. Знаемо також i факт, що бiблiотека колишнього «Императорского общества истории й древностей российских» при Московському унiверситетi мала копiю з 1824 року, звалася вона також «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звiстка, що в 1853 роцi украiнський письменник та вчений Олександр Кониський у дiдича Іскри на Золотонощинi бачив копiю «Історii русiв» на паперi з водяним знаком 1809 року.
Цих фактiв цiлком досить, щоб довести: «Історiя русiв» копiювалася вже у другому десятилiттi XIX столiття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневi, мiг зовсiм не бути автографом; твiр копiювався i в 30-х роках, але саме факт вiдкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсацii, навiть моди. Другий висновок: коли гринiвський список не був автографом, то й усi гiпотези навколо нього, що постали потiм (ми про них розкажемо), безпiдставнi, тобто можемо тiльки припускати, що вiн писався рукою автора. Цiкаво вiдзначити ще й те, що до 1828 року «Історiя русiв», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймнi до 1822 року – про це свiдчить факт, що вона не була вiдома Д. Бантишу-Каменському пiд час першоi публiкацii його «Історii Малоросii»; зате в другому виданнi 1830 року (цензурний дозвiл цього видання позначено 1829 роком) вказуеться як на одне iз джерел, тобто Д. Бантишу-Каменському «Історiя русiв» стала вiдома тiльки пiсля вiдкриття в Гриневi.
І справдi, саме пiсля цього вiдкриття фiксуемо велике поширення твору серед публiки, численнi переписи його почали ширитися саме пiсля 1828 року. М. Максимович свiдчить, що в 1830 роцi «Історiя русiв» була вже «в ходу в численних списках», а А. Майков у «Журнале Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історii русiв» у статтi з приводу «Полтави» О. Пушкiна, надрукованiй в «Атенеi» в 1829 роцi. На гадку А. Майкова, з «Історiею русiв» О. Пушкiна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історii русiв» з’являються в «Запорожской старине» І. Срезневського 1834 року. Тут умiщено «Повiсть Кониського про хiд смертi Наливайка», «Повiсть Кониського про хiд Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історiя русiв» у цей час вплинула на багатьох письменникiв, про це оповiмо далi, тут же нас цiкавить сам факт масового поширення твору.
Друга таемниця книжки – час ii написання. Василь Горленко вважав, що ii написано мiж 1822 i 1828 роками, хоч вищеподанi факти про поширення «Історii русiв» в другому десятилiттi XIX столiття перекреслюють цей здогад – то, зрештою, крайня межа, до якоi вiдсувають написання твору дослiдники. Друга крайня межа – 1769 рiк, ця дата береться з самого тексту «Історii русiв», бо твiр закiнчувався так: «На початку 1769 року призначено вiйськам вiйськовий похiд i вiдкрилася справжня з турками вiйна, котра як закiнчиться, Бог вiдае» (с. 257)[2 - Тут i далi сторiнки вказанi за першодруком О. Бодянського «История Русовъ, или Малой России» (Москва, 1846); цитуеться в перекладi В. Шевчука.]. Але таке датування дослiдники вважають облудним, вжитим з конспiративною метою, щоб сховати автора. Зокрема заперечив ii А. Єршов; вiн вказав, що в творi цитуеться праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 роцi; безсумнiвно, користувався автор «Коротким лiтописом Малоi Росii», який видав В. Рубан у 1777 роцi. На сторiнцi 257 йдеться про знищення «Рум’янцевського опису» – це могло статися в час глухiвськоi пожежi 1784 року, iнша частина опису була знищена в 1776–1778 роках. Згадуеться в «Історii русiв» Тмутараканський камiнь, а його знайдено 1792 року. На сторiнцi 252 автор пише, що царювання Катерини Другоi «довготривало продовжувалося» – так могла писати людина в кiнцi 80-х – на початку 90-х рокiв XVIII столiття. А. Яковлiв у статтi «До питання про автора „Истории Руссов“» додае ще такi зауваги: на с. III натякаеться на роздiл Польщi – перший був 1772 року – третiй 1795-го. Згадуеться в «Історii русiв» акт секуляризацii монастирiв – це сталося 1786 року. В двох мiсцях автор ужив слово «революцiя» – це могло статися пiсля Французькоi революцii 1789–1794 рокiв, так само слово «патрiот» (с. 122). Цi данi вiдносять написання «Історii русiв» до 90-х рокiв XVIII столiття, що найвiрогiднiше, хоч деякi дослiдники кладуть цю дату на початок XIX столiття. Визначити дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам’ятка, по-друге, погляди якоi групи суспiльства вона вiдбивала, а по-трете, це мае кардинальне значення при розшуках автора. Коли твiр написано у XVIII столiттi, то вiдпадае гiпотеза В. Горленка про авторство В. Политики чи iнших дослiдникiв, якi твердили, що І. Политика почав, а В. Политика твiр закiнчив; а коли прийняти дату 1769 рiк, то вiд авторства треба вiдкинути i О. Безбородька, якому було тодi 22 роки.
Ми прийшли впритул до ще однiеi, чи не найбiльшоi, таемницi «Історii русiв» – хто ii написав? Автор мав пiдстави ховати свое iм’я i зробив ряд конспiративних заходiв, притому так вдало, що його таемницю, можна сказати, не розгадано й досi, хоч це питання розв’язувалося не одним серйозним дослiдником. Воно складне, тож спробуемо в ньому розiбратися.
Авторство Георгiя Кониського, украiнського освiтнього та культурного й церковного дiяча, поета, автора поетики, драми, фiлософа, було поставлено на найдавнiших, хоч i не на всiх, списках «Історii русiв». Чи це зробив сам автор для конспiрацii, чи переписувальники, можемо тiльки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той iсторичнi твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» – видав В. Рубан в «Любопытном месяцеслове» 1776 p.), скоро переконалися всi iсторики, особливо коли познайомилися з його справжнiми творами. В передмовi до «Історii русiв», до речi, тiльки й сказано, що iсторiю Кониський передав своему учневi Григорiю Политицi, велася вона начебто як лiтопис при кафедральному Могилiвському монастирi «вправними людьми, що з’ясували потрiбнi свiдоцтва з ученими, мужами Киiвськоi академii i з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, i небезпiдставно, звичайну мiстифiкацiю, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Киiвськiй академii, бо тут не тiльки мiстифiковано джерела лiтопису, а й дотримано одну iз вимог до iсторiографii, яка викладалась у Киiвськiй академii в курсi риторичного мистецтва, тобто автор мав обов’язково шукати для свого твору пiдкрiплення в авторитетiв для надання творовi рис достовiрностi. Отже, загалом текст «Історii русiв» не дае нiяких пiдстав вважати Г. Кониського автором, вiн тiльки передав Г. Политицi готовий твiр. До речi, це саме фiксуеться в передмовi до «Короткого лiтопису», виданого В. Рубаном. Проте очевидно, що вiн не «Історiю русiв» передавав Г. Политицi, а тiльки «Короткий лiтопис», який в свою чергу став одним iз джерел «Історii русiв», що доведено вченими безсумнiвно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цiлком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козакiв приднiпровських»), вказавши те, про що згадано вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Политицi «Короткий лiтопис». Цей лiтопис був доповнений додатками, що iх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович i авторство Г. Политики i прийшов до висновку: «Менi здаеться, що „Історiя русiв“ складена невiдомим для нас автором, який сховав свое iм’я за двома украiнськими знаменитостями, аби сказати в передмовi, що iсторiя, яка пройшла крiзь цi уми, мусить бути певною». Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.
Складнiше питання з Г. Политикою, бо той справдi працював над якоюсь iсторiею Украiни, про що свiдчить лист Н. Кондоiдi до Григорiя Политики: «Про iсторiю вашу без усякого винятку повiдомлятиму в надii, що ся праця ваша в кожному добророзумному росiяниновi збуджуватиме чудове задоволення i вiдмiтну до Вас пошану». Але Г. Политика не закiнчив роботи, як про це свiдчив його син, а тiльки ii накреслив. Василь Горленко вважае, що «Історiю русiв» написав таки син Григорiя Василь Политика, що видно з його листування iз А. Чепою, бо той таки збирав факти з украiнськоi iсторii i написав чи збирався писати власну iсторiю, про що прямо заявляе: «Накреслення якоi було його (батька. – В. Ш.) i нарештi стало моiм предметом». Це писано в листi 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історiя русiв» була закiнчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX столiття, хоч ми не маемо жодних фактiв, що iсторiя, яку хотiв писати батько, а написав син Политика, таки справдi iснувала. Зрештою, в архiвi та паперах обох Политик не знайдено жодноi написаноi чи початоi iсторii, хiба рукописи записок на iсторичнi теми. А. Яковлiв докладно проаналiзував суспiльнi та iсторичнi погляди Г. та В. Политик i автора «Історii русiв» i, як на мою думку, переконливо довiв, що цi погляди не були iдентичнi, а ще докладнiше це показав М. Возняк у монографii «Псевдо-Кониський i псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. Проте цiеi гiпотези дотримувалися такi авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников, а в нашому часi ii розвивае Я. Дзира.
І тут виникае чи не найсерйознiша гiпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко, подавши такi аргументи: рукописа знайдено в маетку Безбородька, автор «Історii русiв» дослiвно переписував фрагменти iз «Короткого лiтопису», виданого В. Рубаном у 1777 роцi i дописаного таки О. Безбородьком. Останнiй листувався з О. Кониським i брав участь у вiйнi 1769 року з турками. Цю гiпотезу пiдтримав професор П. Клепацький. На доказ авторства О. Безбородька вiн подав листа того до батька вiд 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матерiали до iсторii Украiни та «iсторii малоросiйськi лiтописнi». «Цi книги тим потрiбнiшi, – пише вiн, бо трапляються люди, якi хочуть видати iсторiю малоросiйську i надрукувати переклад Статута». Через рiк В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого лiтописа». В передмовi зазначено, що «записки сi короткi лiтописнi з 1506-го по 1734 рiк… дiстав я вiд преосвященного Георгiя, епископа могилiвського», а доповненi вони були по 1776 рiк «нинiшнiм киiвським паном полковником, який перебувае при його iмператорськiй величностi для прийняття чолобить, Олександром Андрiйовичем Безбородьком, мужем у знаннi вiтчизняноi iсторii вiдомим i здатним, до дiеписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цiеi роботи – це була, зрештою, перша праця його як iсторика. Приславши ii батьковi, син пише в листi вiд 31 березня 1778 року мiж iншим про потребу витягувати iз забуття «славу i честь предкiв наших» i повiдомляе таке: «Сей твiр служить тепер керiвництвом до знамiреного нами видання (курсив мiй. – В. Ш.) повноi „Малоросiйськоi iсторii“, в якiй, звичайно, всi помилки лiтопису буде виправлено, як тiльки встигнемо зiбрати всi потрiбнi нам звiщення. Вправляючись у вiльний вiд iнших справ час в цiй приемнiй для мене працi, я благословляю дбання ваше милостиве батькiвське в юностi моiй стосовно приведення мене до точного i докладного пiзнання стану землi, де я народився, i всiх подiй, що в нiй трапилися. Велике й цiлковите буде мое задоволення, коли я досягну успiхiв у цiй, яку беру на себе, працi, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними iншими випадками, якi мав би я, щоб виявити свое нелицемiрне дбання про своiх спiвгромадян».
Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою iсторичну працю, притому хотiв ii видати, тобто мав би зважати на офiцiйну тодiшню опiнiю, а «Історiя русiв» аж зовсiм не призначалася для пiдцензурного видання, недаремно ii автор так пильно ховав свое iм’я. Тобто прямих вказiвок на те, що О. Безбородько написав саме «Історiю русiв», нема в цитованому листi. Є, однак, опосередкованi докази авторства О. Безбородька, якi зiбрав А. Яковлiв i якi пiдтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнiвно, використовував «Короткого лiтописам», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька – цi запозичення численнi, i iх вимiтили дослiдники. Лiтопис, виданий В. Рубаном (до речi, В. Рубан був студентом Киiвськоi академii за ректорства Г. Кониського, мiж ними були добрi стосунки, вони листувалися), також кiнчався 1769 роком i то тому, що О. Безбородько, автор заключноi його частини, вважав, що подальша iсторiя Украiни «належить до загальноi росiйськоi iсторii» – цей же постулат «загальноi росiйськоi iсторii» вживае i автор «Історii русiв». А. Яковлiв проаналiзував мову О. Безбородька й автора «Історii русiв» i засвiдчив iхню тотожнiсть. Є цiлий ряд непрямих доказiв на користь цiеi гiпотези: автор описуе тi мiста в Молдавii, в яких побував О. Безбородько, добре знае дiяльнiсть Канцелярii мiнiстерського правлiння на Украiнi (саме воно судило батька О. Безбородька); епiзод iз помiщиком м. Горська Городненського повiту, який е в «Історii русiв», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернiгiвщинi, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернiгiвщини, вiн настроений супроти Теплова, як i О. Безбородько; останнiй був прихильником правлiння на Украiнi П. Рум’янцева, бiльше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Рум’янцеву, прихильником цього правителя Украiни був i автор «Історii русiв», але не беззастережним (негативне ставлення до проведення «Рум’янцевського опису»). Був вiн близький iз В. Капнiстом, що наближае його до патрiотичного гуртка другоi половини ХVІІІ столiття, що його звуть новгород-сiверським осередком, прихильно поставився до проекту В. Капнiста про вiдновлення украiнського вiйська, але небезсумнiвно, бо був проти вiдновлення гетьманства.
Все це, так би мовити, позитивнi аргументи. Слабкiсть iхня принаймнi та, що все сказане може стосуватися й до iншоi якоiсь особи, не тiльки О. Безбородька, а, примiром, до А. Худорби, мова про якого буде далi.
Чимало е аргументiв негативних. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч i виявляв украiнський патрiотизм, був високим сановником Росiйськоi держави (канцлером), тобто належав не до того прошарку освiченого украiнського громадянства, яке чинило опiр насиллю над Украiною, а до того, котре пiд умови росiйського деспотизму приладжувалося i зберiгало свiй патрiотизм у лояльних рамках, навiть сприяло змiцненню того-таки самодержавства на Украiнi.
Загалом iз тих даних, що вибрали з «Історii русiв» дослiдники, можна змалювати такий вiрогiдний образ його автора: жив вiн у другiй половинi XVIII столiття, принаймнi в 1769 роцi мав понад двадцять рокiв, бо брав участь у турецькiй вiйнi, значить, народився близько 1745 року; учився в Киiвськiй академii, коли в нiй уже не культивувалася книжна украiнська мова, можливо, продовжував навчання i в Росii; належав до козацькоi старшини (М. Костомаров у статтi «Поiздка в Батурин» побачив автора як одного з нових украiнських дворян катерининського часу); був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документiв нi на дворянство свое, нi на землю (звiдси негативне ставлення до «Рум’янцевського опису»); жив на Чернiгiвщинi, можливо, десь на Городнянщинi чи Новгород-Сiверщинi, i, очевидно, був зв’язаний iз новгород-сiверським культурним осередком; вiдзначався глибоким украiнським патрiотизмом, схильнiстю до вiльнодумства, мав широкий полiтичний свiтогляд, цiлком негативно ставився до росiйського абсолютизму та самодержавства. Свiй твiр написав у 90-х роках XVIII столiття з метою повернути iсторичну пам’ять у середовище тодiшнього освiченого громадянства, добре знав Молдавiю, пiвдень Украiни i Крим. Джерела до своеi працi мав принагiднi й недостатнi, зате був у курсi подiй, що вiдбувалися на Украiнi в час його життя i найближчий час до народження з власного досвiду i розповiдей очевидцiв, знав лiтописи Самовидця i Г. Граб’янки, знав також «Розмову Великоросii з Малоросiею» Семена Дiвовича (ще М. Петров помiтив, що твiр С. Дiвовича «мае деяку схожiсть iз вiдомим iсторичним памфлетом „Історiею русiв“ псевдо-Кониського… i, може бути, послужив одним iз джерел цiеi iсторii»). Справдi, тут е чимало спiльного: державницька концепцiя, твердження, що козаки походять вiд козар або хозар; опис боiв пiд Берестечком i Бiлою Церквою, нiби сприятливих для козакiв; подробицi про перемогу полковника Галагана пiд Солодкiвцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: «Отже, нема сумнiву, що автор „Исторiи Руссов“ знав „Разговор Великоpoccии с Малороссiей“, який в рукописних копiях був поширений на Лiвобережнiй Украiнi другоi половини XVIII ст.».
І тут ми не можемо пройти мимо ще однiеi звiстки, зафiксованоi в листi декабриста О. фон дер Брiггена, надiсланiм iз села Понурiвки Стародубського повiту, з маетку його тестя М. Миклашевського до Кiндрата Рилеева: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскiльки можна, матерiали iз малоросiйськоi iсторii, маю на увазi дiстати таку iсторiю, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невiдома, бо тiльки один примiрник ii iснуе в домi, в якому жив Худорба. Ця iсторiя цiнуеться тут нарiвнi з iсторiею Кониського, ставлять iй тiльки за хибу, що вона дуже вiльно i супроти уряду нашого написана. Дiставши ii, я велю зробити з неi два списки, один для Вас, а другий для себе». Обiцянка не була виконана, бо в цьому-таки роцi, коли писався лист, вiдбулося повстання декабристiв, К. Рилеев загинув, а О. Брiгген був заарештований. У цьому цiкавому листi е кiлька мiсць, на якi треба звернути увагу. О. Брiгген сам iсторii Худорби не бачив i не читав ii, вiн про те тiльки чув («ставлять iй за хибу, що вона дуже вiльно i супроти уряду нашого написана», а хiба «Історiя русiв» не вiльно i не супроти уряду написана?). Ця iсторiя цiнувалася на Новгород-Сiверщинi, як i iсторiя Кониського, тобто «Історiя русiв»; проте, що О. Брiгген «Історiю русiв» читав i знав, сумнiву нема, бо вiн збирався ii навiть видавати.
Коротко про Архипа Худорбу. Вiн жив у селi Команi Новгород-Сiверського повiту i був шептакiвським сотником. Худорби – старий козацький рiд, який виводив себе вiд Михайла Кiндратовича Худорбая (Худорбiя) – значного вiйськового товариша, але чи це мало iсторичнi пiдстави, невiдомо. Вiдомо лише, що Худорби були козаками в Команi, навiть пiдпомiчниками, якими вони записанi в актах Рум’янцевськоi ревiзii 1767 року. Один iз них мав чин вiйськового товариша – це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Команi, його сином був Архип, iншi сини також вийшли в старшину: Опанас став корнетом, а Володимир – значковим товаришем.
Архип Худорба народився мiж 1748–1750 роками, тобто приблизно тодi, коли мав народитися, за нашими пiдрахунками, автор «Історii русiв», був сотенним канцеляристом, пiд час Рум’янцевськоi комiсii записаний «атестованим у сотеннi новгородськi старшини». З 1769 року вiн – сотенний осавул i, як такий, рушив у тому-таки роцi в Турецький похiд, як i здогадний автор «Історii русiв», воював у Другiй армii у 1769–1773 роках, був при розореннi мiста Дубоссари, при облозi i взяттi Бендер, взяттi Перекопськоi лiнii та Перекопу, тобто мав добре знати пiвдень Украiни та Молдавiю, як це знав i автор «Історii русiв». У 1773 роцi його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що вiн «у комплектi при полку перебувае». Знаемо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зi Стародубським карабiнерним полком брав участь у походах О. Суворова. У 1789–1791 роках востанне записаний як прем’ер-майор у дворянських реестрах. У 1799 роцi Худорбам було признано право на росiйське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускае, що вiн помер у 1799 роцi. Рiд Худорбiв був вiдомий на Новгород-Сiверщинi в XIX – початку XX столiття. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис iсторii Худорби був знищений або реквiзований у 1825 роцi, пiсля повстання декабристiв.
Але ряд дивовижних фактiв змушують нас порiвнювати цей твiр саме iз «Історiею русiв». Виявляеться, анонiмний автор ii виказуе чималий iнтерес саме до iсторii роду Худорбiв i не раз користуеться нагодою, щоб пiднести цей рiд та його заслуги, i це при тому, що насправдi Худорби аж нiяк i нiчим не вiдзначалися в iсторii Украiни.
Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли «Історiя русiв» та iсторiя Архипа Худорби один i той же твiр? Чи не був рукопис Худорби, який нiбито iснував в одному примiрнику, автографом «Історii русiв». До речi, його й справдi могли знищити родичi А. Худорби, коли повстання декабристiв було придушене i в суспiльствi почалася реакцiя.
Розв’язати на сьогоднi це питання ми не можемо, хiба що подати таки цiлком гiпотетичну картину. Припустимо, що iсторiя Худорби та «Історiя русiв» – один i той-таки твiр. У ХVIII столiттi до смертi автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у вiдставку в 90-х роках), вiн поширення не мав, тобто iснував в одному примiрнику – автор, написавши його, мав усi пiдстави остерiгатися. Пiсля його смертi, що сталася до 1810 року, з твору було знято кiлька чи одну копiю, яка чи якi поширилися. Саме копiiсти поставили бiля твору iм’я Кониського (е копii без такого iменi). Цi списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження опозицiйноi щодо офiцiйноi iдеологii книжки. Свого ж iменi автор не ставив також з конспiративних мiркувань. Отже, «Історiя русiв» вiдтодi почала iснувати без зв’язку з iменем Худорби. Водночас хтось iз родичiв А. Худорби 1825 року чи близько того розкрив сусiдам чи приятелям факт iснування рукопису. Що то за рукопис, нiхто не знав; знали тiльки, що це iсторичний твiр i в ньому викладалися вiльнолюбнi думки, зокрема проти росiйського уряду. Чи можлива така ситуацiя? По-моему, цiлком, але фактiв на ii пiдкрiплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повнiстю ж таемниця авторства при тих даних, що iх маемо, залишаеться нерозгадана. Вiдомо тiльки одне: «Історiя русiв» та iсторiя Архипа Худорби мiж собою тiсно зв’язанi, i цього факту обiйти увагою аж нiяк не можна.
На сьогоднi маемо щодо пошукiв автора «Історii русiв» таку статистику. З авторством Г. Кониського покiнчено пiсля виступiв М. Максимовича. Думку про авторство Г. Политики пiдтримали В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань. У тому, що твiр написав В. Политика, В. Горленка пiдтримали М. Драгоманов, А. Єршов; за спiльне авторство Григорiя та Василя Политик висловилися М. Грушевський, А. Майков, Є. Онацький. Остаточно поклав край цiй гiпотезi М. Возняк у книзi «псевдо-Кониський i псевдо-Полетика». Гiпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький, А. Яковлiв, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історii русiв» називалися також князь М. Репнiн (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та iншi.
«Історiя русiв» – це найвизначнiший твiр украiнськоi нацiонально-полiтичноi думки кiнця XVIII столiття. Не дивно, що вiн значною мiрою вплинув на багатьох видатних митцiв, особливо в 30-х роках XIX столiття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: «При друкуваннi я користувався майже десятьма списками рiзного типу, обробив усi важливi i напiвважливi рiзнослiв’я, а все iнше надруковане без найменшого скорочення, навiть до коми, до архаiзму». Пiд впливом цього твору О. Пушкiн написав свою «Полтаву» – вона вийшла в 1828 роцi. М. Возняк вважае, що поет дiстав копiю «Історii русiв» вiд С. Ширая, а В. Горленко – вiд М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створеннi «Тараса Бульби». О. Пушкiн високо оцiнив «Історiю русiв», зокрема вiн назвав Г. Кониського «великим живописцем» i припустив, що «серце дворянина б’еться в ньому пiд чернечою рясою», а з другого боку – «любов до батькiвщини часто зваблюе його за межi строгоi справедливостi» (це поет писав у статтi «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии»). М. Возняк вважае, що до М. Гоголя «Історiя русiв» потрапила таки вiд О. Пушкiна – адже перша редакцiя «Тараса Бульби» була закiнчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до украiнських лiтописiв (не вказуючи, яких саме). Вiн зокрема писав у листi до І. Срезневського 18 березня 1834 року: «Добре ще, якщо траплялися мiж: ними з рiзкою фiзiономiею, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказiв i знав, що вiн пише». На самого І. Срезневського «Історiя русiв» так само сильно вплинула. «Фальсифiкати „Запорожской старини“ були головним наслiдком знайомства з „Історiею Русiв“, – пише М. Возняк, – яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського».
Слiди читання «Історii русiв» помiтнi у вiршах А. Метлинського, М. Костомарова, вiн написав пiд ii впливом загублену драму «Босинський» та ряд вiршiв (пiзнiше ставився до неi критично); Є. Гребiнки (поема «Богдан», повiсть «Нiжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов зазначав: «Мiж 1840 i 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на „Історiю Русiв“, яку приписували Кониському, i вона запанувала над його думками своiм украiнським автономiзмом та козацьким республiканством часiв декабристiв. Шевченко брав з „Історii Русiв“ цiлi картини, i взагалi нiщо, окрiм Бiблii, не мало такоi сили над системою думок Шевченка, як „Історiя Русiв“». До творiв, у яких видно вплив «Історii русiв» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («У всякого своя доля…»), «Великий льох», «Іржавець», «У недiленьку у святую» та iнше. М. Возняк добачае цей вплив ранiше в «Тарасовiй ночi» (1838).
Згадуе «Історiю русiв» Т. Шевченко у «Близнецах», навiть повiдомляе про ii рукописний примiрник з автографом Г. Кониського, що е явним художнiм домислом, але свiдчить про популярнiсть твору на Украiнi. «„Історiя Русiв“, – писав той таки М. Драгоманов у статтi „На захист невiдомого покiйника автора „Історii Русiв““, – була безпосередньою предтечею „Кобзаря“ Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжнiй вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, iз „Записок сенатора Соловйова“ („Русская Старина“, 1881, № 4, с. 748–749), чернiгiвське i полтавське дворянство було одним iз небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян i якщо це дворянство дало декiлькох дiячiв партii, що бiльше сприяла селянам у редакцiйних комiсiях, у цьому в значнiй мiрi треба бачити вплив „Історii Русiв“». М. Костомаров зазначив, що «Історiя Русiв» «вся просякнута духом напiвдворянського малоруського патрiотизму, який недавно ще був у модi в середовищi малоросiйськоi публiки», а П. Кулiш зазначав: «Був на свiтi Кониський i своею „Історiею Русiв“, мов якою завiсою мальованою, закрив од нас старосвiтчину, аж поки Шевченко не розiдрав тiеi завiси». Сам П. Кулiш також пiддався чарам цього твору, слiди користування «Історiею русiв» знаходимо зокрема в його повiстi «Михайло Чернишенко» (Киiв, 1843), де вiн на неi прямо посилаеться, а останнiм свiдченням захоплення «Історiею русiв» була Кулiшева «Украiна. Од початку Вкраiни до батька Хмельницького», повнiстю залежна вiд «Історii русiв». Але найбiльше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цiлком обiбрав це джерело»: текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мiрою з «Історii русiв»; слiди цього впливу помiчаемо i в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історiя русiв» i на представникiв «украiнськоi школи» в польськiй лiтературi, зокрема на М. Чайковського, М. Глiщинського та iнших; захоплений був цим твором вiдомий польський учений В. Мацейовський, який навiть переклав деякi фрагменти «Історii русiв»; слiди впливу твору помiтно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польськi вченi й критикою «Історii русiв» (Л. Яновський), але тенденцiйною.
Нарештi, в пiзнiшому часi «Історiя русiв» залишила своi слiди в iсторичних поемах С. Руданського, в трагедii Й. Барвiнського «Павло Полуботок», в «Молодому вiцi Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфремов, оцiнюючи загальне значення твору для украiнськоi культури, зазначив: «„Исторiя Руссов“ була немов пророкуванням про близьке нацiональне вiдродження Украiни i оправданням ii нового письменства, з якого те вiдродження почалося».
Що ж собою являла «Історiя русiв» як твiр? Вона подавала картину iсторичного розвитку Украiни вiд найдавнiших часiв до другоi половини XVIII столiття, власне, до 1769 року. Автор працював у традицiях так званих козацьких лiтописiв, тими лiтописами вiн i користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII столiття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та iсторичне право кожного народу на самостiйний державно-полiтичний розвиток, а боротьба украiнського народу за визволення – головний змiст книги. Загалом автор не мав на метi писати iсторiю Украiни, а дав свою мисленну картину цiеi iсторii. І. Борщак назвав «Історiю русiв» «iсторичною легендою Украiни, полiтичним трактатом, втiленим в iсторичну форму».
Г. Карпов жанр твору визначив як «полiтичний памфлет», так пояснюючи особливостi цього жанру: «Автори таких творiв дуже мало дбають про збирання солiдних iсторичних джерел для своеi працi, але рiвночасно для доказу вiрогiдностi всього, що вони розповiли, добирають найбiльш громоноснi авторитети (нагадаемо, що це було в засадах iсторiографii, визначених курсами риторик Киiвськоi академii. – В. Ш.), так указують на участь у складаннi подiбного твору самих iсторичних осiб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творiв: зверхнiй лiбералiзм (вiн був якраз не зверхнiй, а глибокий. – В. Ш.), проповiдь гуманних iдей, обвинувачення неприемних авторовi осiб та народiв у деспотизмi, неосвiченостi, варварствi, схильностi до пiдступу, лякливостi (тут уже говорить у критиковi ураза шовiнiстично наладнованого росiянина. – В. Ш.), дурноти, а тим, яких автор бере пiд свiй захист, приписуються всi протилежнi, цiлком приемнi, прикмети. Друга ознака – багатство анекдотiв у них: простi, звичайнi подii прикрашаються фантазiею»; до речi, всi цi викладки – типова риса так званоi романтичноi iсторiографii. Думку про памфлетний характер «Історii русiв» пiдтримав В. Іконников. «По сутi, – писав вiн, – „Історiя“ мае характер iсторичного памфлету, автор чи автори ii не були особливо точнi при виборi джерел (що i зрозумiло при тодiшньому станi нашого iсторичного мислення взагалi), ii виклад нагадуе манеру древнiх чи псевдодревнiх з вигаданими промовами iсторичних осiб: факти пiдганяються пiд тенденцii, але врештi-решт автори вигадували менше, нiж iх звинувачують, вони багато брали iз давнiх малоросiйських лiтописiв, але також багато брали з усних переказiв, анекдотiв, вiршiв, пiсень, якi ходили в украiнському дворянствi, серед козацькоi старшини i серед народу». Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «„Исторiя Руссов“ вийшла не науковим iсторичним твором, а полiтичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослiдженню украiнського минулого, але допомогла пробудженню нацiональноi думки; коротко кажучи, вона мае iнтерес як покажчик найвищого рiвня, якого досягла украiнська полiтична думка в кiнцi XVIII ст.; в ii свiтлi стае зрозумiлий для нас рух шляхти Нiжинського полку в оборонi автономii в 1767 р. i таемна мiсiя Капнiста до Берлiна в 1791 р.».
Автор оглядае iсторiю Украiни з найдавнiших часiв, а iсторiю княжих часiв – як самостiйне державне життя пiд управою киiвських князiв (с. 3). На Бiлорусiю автор дивиться як на краiну «одноплемiнну, сусiдську», на Росiю мае свiй погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історii русiв» гостро заперечуе думку, нiби Украiна постала в XIV–XVI столiттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цiй полемiцi заперечуе навiть назву Украiна), а вважае, що Киiвська Русь – це державне творення саме украiнського народу, що Русь – це Украiна, а не Росiя, бо до Русi з росiйських земель входила тiльки Новгородська земля. У цiй своiй концепцii автор iшов за традицiею, яка фiксуеться досить чiтко в протестацii Йова Борецького, де було написано, що украiнськi козаки – «того-то правого руського народу з Яфетового насiння, плем’я, яке Чорним морем i сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрiчаемо в поетичних пам’ятках XVI–XVII столiття, зокрема в «Роксоланii» С. Кленовича, де в Русь також вводиться тiльки Новгородщина, а Московiя мислиться як окрема держава; так бачать Русь i литовсько-руський iсторик М. Стрийковський чи автор поетичних «Днiпрових камен» Іван Домбровський.
