Свiй виклад про давнi часи автор бере з iсторii «преподобного Нестора Печерського» i його наслiдникiв та попередникiв, котрi ту iсторiю писали, анахронiстично вважаючи, що вони були членами чи академiками училища в Киевi i що те училище нiби заснував грецький фiлософ Кирило. Через татарський напад та внутрiшнi незлагоди Украiна (Русь) утратила державну самостiйнiсть, але з Литвою та Польщею з’едналася цiлком добровiльно, щоб спiльно боротися з татарами, i мала в Литвi та в Польщi рiвноправне становище у федеративнiй державi (с. 7). Цю рiвноправнiсть порушила Польща, вiдбираючи права та вольностi украiнського народу i чинячи релiгiйний гнiт (позицiя живцем узята з лiтописноi традицii). Коротко автор описуе устрiй Украiни пiсля з’еднання з Польщею, вiдзначае походження «лицарства», що походило вiд «боляр» з князiвських родiв, i про козакiв як лицарський стан – духовенство ж походило з лицарства. Подальша iсторiя Украiни викладаеться за гетьманствами, автор зупиняеться на важливих послугах гетьманiв та козакiв Польському королiвству, докладно вичисляе вiйськовi подвиги козакiв, оповiдае про iхнiй устрiй, звичай, бiди, про ставлення до Самозванця i Москви (с. 42–44); вважаючи, що могутнiсть Польщi зумовлювалася союзом з Украiною, перераховуе утиски з боку полякiв. Ця частина бiльш конспективна i охоплюе небагато площi (48 сторiнок).
Центральна постать «Історii русiв» – Богдан Хмельницький (с. 49—143). В цiй частинi автор виявляе антишляхетську тенденцiю, посилаеться на договiрнi статтi Богдана Хмельницького, якого високо шануе, називае досконалим полiтиком, умiщае вiршовану епiтафiю. Богдан Хмельницький звiльнив Украiну i повернув iй незалежнiсть, вiдтодi вводить Украiну в коло европейських держав. Акт 1654 року автор «Історii русiв» розглядае як небезпечне порушення системи державноi рiвноваги в Європi, бо з приеднанням Украiни надмiрно змiцнiло абсолютне росiйське самодержавство «серед царств могутнiх i страшних» (с. 122). Через це европейськi держави вимагали вiд Б. Хмельницького повернути Украiну «в колишнiй натуральний стан». Оповiдаеться про союз Б. Хмельницького зi Швецiею проти Польщi, тодiшнього союзника Росii, про мiжнароднi стосунки з iншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладае вiдповiдь на вимогу туркiв та Австрii порвати зi Швецiею i покликуеться на «природне право» кожного народу на самовизначення та оборону незалежностi. Юрiю Хмельницькому автор приписуе iдею «неутральства», тобто самостiйностi, хоч ця iдея насправдi належала П. Дорошенку.
На думку автора, винними у заколотах та бiдах Украiни пiсля Хмельницького були московськi воеводи, вiйсько i заведенi на Украiнi порядки, а також шляхетство – тож вiн оповiдае про змагання владолюбцiв. Далi автор докладно зупиняеться на епосi Петра І i на ставленнi царя до Украiни; говорить про образу Петром Мазепи на бенкетi у Меншикова i подае довгу промову Мазепи до всiх чинiв про образи, завданi нацii, про насилля росiйських вiйськ на Украiнi. Мазепа, зокрема, говорить, що вiдбуваеться бiй мiж «страшними деспотами, яких уся Азiя i Африка навряд чи коли мали»: коли переможуть шведи, Украiна буде передана Польщi; коли Петро І, то Украiну Московiя пожере. Мазепа вимовив у шведiв права для Украiни, якi вона мала за своiх природних князiв i якi належать кожнiй вiльнiй нацii. Мазепа, мiж iншим, заявив, що «уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них (росiян. – В. Ш.) перейшли» (с. 204).
Загалом можна сказати, що автор «Історii русiв» дивиться на iсторiю Украiни XVII столiття очима полiтично грамотноi людини XVIII столiття, при тому прогресивно мислячоi. Вiн оповiдае про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похiд, насильницькi дii росiян щодо украiнцiв, каторжну роботу на каналах та лiнiях; торкаеться iсторii царевича Олексiя, пише про пожежу в Киевi 1718 року i про знищення бiблiотеки в Печерському монастирi; саме цю бiблiотеку, «багату великими тисячами книг рукописних i рiзних дорогоцiнних манускриптiв, написаних на рiзних мовах i багато помiж них на таких, якi тодiшнiм ученим мужам не були вiдомi, а особливо всi записки й документи, що стосуються iсторii правлiння слов’янських племен, i царств, i iхнiх законiв та укладiв» (с. 225–226), вiн ототожнюе з Ярославовою.
Потiм автор говорить про установлення Малоросiйськоi колегii, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповiдае про мiсiю Павла Полуботка, арешт старшини, подае промову Полуботка, в автентичностi якоi засумнiвався свого часу О. Лазаревський, описуе побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правлiння Петра II як короткотривалий час «блаженства Малоросii пiсля довголiтнiх гонiнь» (с. 232). Царство Анни Іоаннiвни зображаеться як темний час утискiв, бiд, тягот, котрi впали на Украiну. Царювання Єлизавети Петрiвни – час великих добродiйностей, якi автор шануе аж надмiрно, докладно описуе подорож царицi на Украiну, ii вiдвiдання Киева, зазначаючи: «Імператриця Єлизавета закiнчила собою знатний вiк для Малоросii», – i з сумом оповiдае про набiр украiнцiв у Голштинськi полки, а за часiв Катерини II про набiр пiкiнерiв, про кари козакам, котрi не хотiли йти в пiкiнери, – вони були бiльшi неронiвських; розповiдае про знищення гетьманства, про установлення в 1765 роцi Малоросiйськоi колегii i про призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором, якого оцiнюе позитивно, але й критично.
Ми навмисно так докладно переповiли всi теми, яких торкався автор «Історii русiв», щоб показати схему його iсторичного бачення. Не в усьому воно суголосне пiзнiшiй iсторiографii, багато в його поглядах суб’ективного, немало й незнання, але е й гаряче бажання розтлумачити перипетii свого народу. Основне оповiдання взято iз лiтописiв Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але вiн поширюе виклад, дае бiльш-менш широке тлумачення подiй чи пiдганяе факти пiд свое розумiння. По-справжньому демократично настроений, протестуе проти крiпацтва, деспотизму урядовцiв, що ставили себе вище законiв (с. 165, 220, 229), проти насильства вiйськ, релiгiйноi нетолерантностi, нацiональноi виключностi i неоправданоi погорди до чужинцiв, у тому числi й украiнцiв (с. 145, 204, 209); зате вiн повний щирого спiвчуття до долi свого пригнобленого народу. «Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто украiнського. – В. Ш.), пролиту вiд гетьмана Наливайка до сьогоднiшнього дня i пролиту великими потоками за те едине, що шукав вiн свободи чи лiпшого життя у власнiй землi своiй i мав щодо того замисли, властивi всьому людству» (с. 213).
Автор «Історii русiв» е ворогом тиранii, вiн вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правлiння нiколи не бувае мiцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неумiцнене згодою та взаемними iнтересами; коли ж на скинення тирани буде пiднято народне обурення, то воно мае вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладае думку, що всi народи, котрi живуть у свiтi, завжди захищали i захищатимуть вiчно свое буття, свободу i власнiсть, навiть тварини: плазуни, звiрi, худоба, птахи – захищають своi становиська, гнiзда i дiтей скiльки мають сили, та й природа подала живим iстотам за Божим велiнням знаряддя для самооборони.
Наводить автор i слова, нiбито Б. Хмельницький сказав, що вимушенi клятви не мають значення, i Бог поверне iх на голови тих, хто брав iх примусом i марно користався для того iм’ям його. Закони божественнi, природнi й цивiльнi завжди такi клятви знищують, i кожна людина мае обов’язок перед Вiтчизною, бiльший за природою вiд усiх клятв (с. 63–64). Украiнський народ називае автор «Історii русiв» «нацiею малоросiйською». Вiн засвiдчив, що Украiна не мае природного захисту, що робить ii «гралищем невiдомоi долi i слiпих випадкiв», через що Богдан Хмельницький i виводить потребу протекцiй. Старi козаки хотiли московськоi протекцii, бо то народ одновiрний; а молодi заперечували, бо «з’еднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я», та й духовенство перестерiгало народ вiд того, бо «народ, що живе з ними (росiянами. – В. Ш.), доведений буде до такоi бiдностi, що вбереться у рогожi i пiд рогожi» (с. 98).
Автор, зрештою, застерiгае, що вiра украiнцiв та росiян не тотожна, бо «вся вiра в них складаеться в розбираннi образiв та хрестiв, i який з них лiпший, той i достойнiший до пошанування i сильнiший до людськоi помочi» (с. 99). В уста татарського хана (до речi, прихильне до нього ставлення – ще одна ланка, що зв’язуе «Історiю русiв» з А. Худорбою, адже початкове Худорбай – виразно татарське прiзвище) автор укладае такi слова: «Вiйни з Московiею е неминучi й безконечнi для всiх народiв, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володiння татарського, i то едино через мiжусiб’я татарське, яким i тепер е данина, незважаючи на те, що в нiй всi чини i народ майже неграмотнi i безлiччю рiзновiрств i дивних мольбищ еднаються з поганством, а лютiстю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невiгластво i грубiянство, нагадати потрiбно прив’язливiсть iхню до самих дрiбниць i вигадок, за якi вони вели безглузду i довголiтню вiйну зi шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуваннi царя. – В. Ш.), вiдмiтивши в переписцi з ними дещо нескладне в словах, за що i мiж собою вони безперестанно б’ються i тиранствують, знаходячи в книгах своiх i хрестах щось недогiдне i не за правом кожного (йдеться про розкол у росiйськiй церквi – В. Ш.). Згадати варто жадiбнiсть iхню до владолюбства i домагання, при яких присвоюють вони навiть самi царства – iмперii Грецьку i Римську, – вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що е начебто по наслiдству iхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха i йому належав, хоч той Володимир насправдi був князь руський киiвський, а не московський, вiд скiфiв вiн походив. Згадаймо, нарештi, непостiйне правлiння iхне царське i знищення самих царiв, яких кiлькох вони самi замучили злочинно, а одного продали полякам на убiй. А доказано, що там, де нема постiйноi релiгii i добрих норовiв, там i правлiння постiйного бути не може, i русаки вашi (тобто украiнцi. – В. Ш.) будуть плазувати мiж москалями, як вiвцi мiж вовкiв» (с. 134–135). Автор загалом вважае, що Московiя порушила своi обiцянки щодо Украiни, а Петро І украiнцiв «гнiтить i озлобляе безсоромно» (с. 210).
Цю настроенiсть автора «Історii русiв» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядкiв, то цiлком не як вузький украiнський нацiоналiст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що вiн вкладае в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229–230) i навичок новiшоi европейськоi культури – й замiтна рiч, що його виявлення московських порядкiв випереджають саме тi, якi висловлювали великоруськi ж лiберали й „западники“». І справдi, ставлення до тиранii в автора «Історii русiв» послiдовно негативне. Через це вiн докладно описуе кари, яким пiддано тих, кого пiдозрювали в симпатiях до Мазепи, зокрема в Лебединi; пiдкреслюеться, що за участь у вiйнi проти шведiв украiнцi залишилися «без винагороди i подяки». Вiн засуджуе Таемну канцелярiю, вважаючи, що вона була «едина в своему родi у свiтi i тiльки подобала до священноi римськоi iнквiзицii», а Полуботковi автор вкладае в уста слова: «Кидати народи у рабство i володiти рабами та невольниками е дiло азiатського тирана, а не християнського монарха, який мае славитися i справдi бути батьком народiв» (с. 230). Мiнiстерську канцелярiю на Украiнi автор називае «вичадом великоi тоi санкт-петербурзькоi Таемноi канцелярii» (с. 238). Про украiнцiв (русiв) вiн каже: «Вiдомо по iсторiях, що цей народ був самостiйний i самодержавний iз найвiддаленiшоi давнини пiд управлiнням своiх князiв, досить славних великими своiми дiяннями та вiйнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своiм Батием завело його в протекцiю литовську, а потiм у з’еднання з Польщею. Це з’еднання розрушили самi поляки нечуваним i тиранським своiм правлiнням, та свободу i вольнiсть народну вiдновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовiрноi хоробростi та мужностi» (с. 135–136).
Не можна оминути тут також ставлення автора «Історii русiв» до шляхетства (до речi, це виразно свiдчить, що твiр написав не шляхтич, ось ще одне заперечення гiпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, i свiдчення на користь А. Худорби, який походив з дрiбноi старшини, i дворянство його рiд отримав пiд кiнець ХVІІІ столiття, коли «Історiя Русiв» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросii i в ii вiйськах, пiдводило пiд уряд ii численнi мiни своiми пiдступами, контрактами i частими зрадами, намисленими на користь Польщi, а народу дало випити найгiркiшу чашу зрадами i введеннями iх у пiдозру, недовiру i в найбiльш тиранськi за те муки, якi чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сiй замiшанинi, неладу i побоiщах у Малоросii, що були пiсля Хмельницького, вони-бо й були причиною; i хоч якi хованi були iхнi сiтки i пiдступи вiд народу, але вiн взнав винуватих, кiлькох знищив» (с. 120). Виходячи з цiеi засади, автор виступав проти І. Виговського, хоч уславлював вiрного соратника І. Виговського І. Богуна, – вiн, очевидно, не знав заходiв гетьмана звiльнити Украiну вiд нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акцii союзу зi шведами ставився спiвчутливо. Цiкаво, що невисокоi думки автор i про запорожцiв І. Сiрка та І. Брюховецького, зате своi мiркування вкладав у вуста П. Дорошенка i розумiв, чому той увiйшов у союз iз турками.
Пiсля виходу «Історii русiв» у свiт на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речi, що в оригiналi твiр друкували лише раз; в украiнському перекладi Б. Давиденка i зi вступною статтею О. Оглоблина – книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку i, нарештi, в перекладi І. Драча в Киевi, в 1991 роцi). Захищаючись вiд нападок, Осип Бодянський писав: «У цiй порi раз по раз чулися розмови, як один, другий, третiй пробував видати „Історiю Русiв“, але надаремно, однак особливостi цiеi iсторii примушували всiх, кому траплялося читати ii у списках, що ходили по руках, бажати ii оголошення; виставлялися в такому оманливому свiтлi особливо смiливiсть суджень автора про подii, так само, як i мова його, зовсiм не схожа на мову iнших такого роду iсторiй, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плiд зробити доступним усiм i кожному, а не тiльки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приеднувалася i страшенна цiна за переписку цiеi iсторii, яка водночас вимагалася за готовi вже ii списки людьми, що на тому заробляли… Видання „Історii Русiв“, видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкiн, Гоголь, вдалося здiйснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою „Чтений“ все бiльше й бiльше страшили всiлякими страхами. Так з’явилася „Історiя Русiв“.
Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Строганов, пiсля чого iсторики отримали змогу зайнятися критичним аналiзом твору. Кiлька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на „Історiю русiв“ близько 90 разiв у текстi та примiтках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував „Історiю русiв“ М. Максимович: „Історiя Кониського, написана в 60-х роках минулого столiття, з браку матерiалiв i надмiру будiвельноi сили, – це тiльки нарис такоi, дуже бажаноi для нас мистецькоi iсторii украiнського народу, вiн пройнятий духом життя й означуе свiй предмет вiрно тiльки в загальних його обрисах i тiльки в небагатьох деталях. У великiй частинi деталей вимагае вiн подальшоi обробки та переробки. А втiм, деякi деталi цього нарису iсторii до сьогоднi не втратили своеi цiни, i сьогоднiшнiй iсторик не обiйдеться без них, як це видно з нових творiв Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського“. У рецензii на збiрку лiтописiв М. Бiлозерського М. Максимович написав, що „Історiя русiв“, „як народна iсторична дума, повна животрепетного мистецького захоплення i сторожкого, вiрного розумiння iстотностi подiй та значення осiб, а в багатьох випадках вона залишаеться i единим джерелом iсторичного знання“. В iнших статтях М. Максимович вказав на численнi неправильнi й бездоказнi данi з „Історii русiв“ („Першi часи Киiвського богоявленського братства“, „Історичнi листи про козакiв запорозьких“).
Критично виступив з аналiзом „Історii русiв“ С. Соловйов у статтi „Нарис iсторii Малоросii до пiдкорення ii царевi Олексiю Михайловичу“, тут вказано багато iсторичних похибок „Історii русiв“. У1849 роцi з’явилася стаття Клеванова (в „Московитянинi“) „Про „Історiю Русiв“ Георгiя Кониського“, в якiй автор поглибив критику твору як iсторичного джерела, зробивши висновок, що вiн „нiяким чином не може бути джерелом для iсторика Украiни, його автор дав твору занадто полемiчний характер i тому припустився багатьох помилок“. Критично почав ставитися до „Історii русiв“ П. Кулiш, який ранiше так захоплювався нею. В листi до М. Погодiна 1846 року вiн писав: „Не розумiю тiльки, чому друкування iсторичних украiнських джерел почато вiд лiтопису Кониського, коли маемо джерела в строгiшому смислi слова, себто iсторичнi твори“, – i пропонував до друку „Лiтопис Самовидця“, вважаючи, що той був би найкращим поясненням „Історii русiв“. Далi свiй критицизм письменник поглибив в епiлозi до „Чорноi ради“, в якiм говорить, що стара лiтература послуговувалася тiльки „Історiею русiв“, але тепер наступив „момент iсторичного розроблення“ i що „новий погляд на iсторiю козацькоi Украiни почав проявлятися в друкованих i рукописних творах“, тобто П. Кулiш визначив кiнець романтичноi iсторiографii i початок „здорових понять про iсторичнi явища на Украiнi“.
Найбiльш негативно й суб’ективно поставився до „Історii русiв“ цитований нами Г. Карпов, вiн обкидае твiр лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твiр i так далi. Попри надмiрну роздратованiсть, Г. Карпов здiйснюе iсторичну критику фактiв, умiщених в „Історii русiв“, цiлком забуваючи свое ж твердження, що це лiтературний твiр i що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критицi Г. Карпова властивi тi ж полемiчнi перехльости, якi помiчаемо i в „Історii русiв“, тiльки з протилежних позицiй творенi. Г. Карпов назвав, зрештою, „Історiю русiв“ „найзлостивiшим полiтичним пасквiлем“.
Згодом частковi виправлення „Історii русiв“ зустрiчаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналiз твору i В. Іконников, який очевидними вигадками „Історii русiв“ вважав данi про гетьмана Свiрговського, якi викликали пiдробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливi данi про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточностi е i в розповiдях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповiдi про долю i смерть Д. Многогрiшного в списку козацьких полкiв, i так далi.
Пiдвiв грунтовно резюме пiд дискусiями щодо „Історii русiв“ Михайло Драгоманов у згаданiй статтi „У захист невiдомого покiйника автора „Історii Русiв, або Малоi Росii““: „Справа в тому, що „Історiя Русiв“, написана з гарячою любов’ю до Украiни й у великоавтономiчному та лiберальному дусi i при цьому дуже талановито, викликала у свiй час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публiку i на вчених, що писали про iсторiю Украiни, одначе врештi вченi запримiтили масу недоладностей у нiй, признали ii фальсифiкатом i почали говорити про неi з погордою i навiть iз деякою досадою. Та, здаеться, час би вже з повним спокоем поставитися до цiеi, в усякому разi замiтноi лiтературноi пам’ятки i, вказавши на фактичнi невiрностi, означити докладно ii джерела (якими служили все-таки старовиннi хронiки, а також i народна словеснiсть), причому без сумнiву осягнеться деяка кiлькiсть i вiрних звiсток, особливо не як наукового твору, але як полiтичного трактату“. М. Драгоманов заперечив думку П. Кулiша, що автор „Історii русiв“ був прихильник „шляхетно-сепаристичного змагання“, подавши докази про антишляхетську тенденцiю „Історii русiв“, i припустив, що це був „предтеча саме тiеi теорii, науковим виразником якоi став опiсля й сам д. Костомаров“.
„Історiя русiв“, як ми казали, написана росiйською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другiй половинi XVIII столiття, особливо з шiстдесятих рокiв, почався рiшучий похiд росiйського царизму супроти залишкiв украiнськоi автономii та культури. Книжна украiнська мова, як лiтературна, була вигнана зi стiн Киiвськоi академii, було заборонено театральнi вистави – особливо тут пристарався киiвський митрополит С. Миславський. Отже, украiнська мова перестала бути мовою школи, i хоч традицiйно украiнцi нелегко засвоювали росiйську мову, але вона була мовою освiти, тому з бiльшим чи меншим успiхом нею користувалися як лiтературною, витворивши своерiдний суржик, який ми звемо зараз „мова, наближена до росiйськоi“. Таким суржиком писали С. Дiвович, Г. Максимович, iнок Якiв, І. Фалькiвський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторiнках Георгiй Кониський (частково) та iншi – це була мова справдi тiльки наближена до росiйськоi, бо вона вбирала в себе часом значне число украiнiзмiв. Інша група культурних дiячiв, котрi жили довший час у Росii, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капнiст та iншi, володiли росiйською мовою цiлком досконало, але були зв’язанi з батькiвщиною, iнколи дуже мiцно, отже, росiйська мова ставала об’ективно однiею iз украiнських лiтературних мов (зазначимо, що багатомовнiсть – традицiйна риса украiнськоi лiтератури XVI–XVIII столiть). Народна украiнська мова виганялася на периферiю лiтературного життя, вона культивувалася в рукописних збiрниках, нею писалася поезiя лiрична, сатирична, травестiйна. Книжна украiнська мова твердо утримувалася хiба на Правобережнiй Украiнi (без Киева), особливо в Почаiвському культурному осередку; до речi, саме тут дiйшли до думки, що лiтературу певного типу (повчання молодi, як себе поводити; господарчi порадники) треба писати народною украiнською мовою. Бiльше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змiсту. Отже, на Лiвобережжi народна мова як лiтературна вживалася стихiйно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи „Енеiди“ І. Котляревського, яка вчинила тут справжнiй переворот, але до певноi мiри, бо i в першiй половинi XIX столiття росiйська мова ще масово вживалася серед украiнцiв як лiтературна, i це протяглося до кiнця XIX столiття, власне, до появи поколiння Лесi Украiнки та М. Коцюбинського, якi рiзко iз цiею традицiею порвали. Автор „Історii русiв“ належав до тих, хто росiйською мовою володiв досконало, хоч i в нього трапляються численнi украiнiзми. На жаль, iм’я автора поки що тiльки абстракцiя – ми не можемо дослiдити, чому вiн писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росii, чи служив у вiйську, як А. Худорба; зрештою, те, що вiн писав росiйською мовою так вiльно, зовсiм не перешкоджало йому, як i Василевi Капнiсту чи Григорiю Политицi, лишатися палким украiнським патрiотом.
І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора „Історii русiв“ до понять „Украiна“, „украiнський“. Цiлком резонно вважаючи, що Русь – це питома назва саме Украiни, а руси – споконвiчнi жителi украiнськоi землi, i що це iм’я було штучно, через полiтичнi й династичнi посягнення, перейнято в Московiю, i, чiтко розрiзняючи русiв вiд росiян та бiлорусiв, автор „Історii русiв“ анахронiстично стверджував, що назву „Украiна“ накинули нашiй землi поляки. Зрештою, вiн не мiг глибше вникнути в iсторiю цього питання, бо не володiв достатнiм iсторичним знанням, Отже, вiн бажав затримати за украiнцями iхне давне iсторичне iм’я – руси, русняки, русаки, щоб не вiдривати iсторii своеi землi вiд iсторii Киiвськоi Русi й часiв давнiших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росiяни, викликае в нього законний протест. Очевидно, стiйкiсть його у цьому питаннi й зумовлювалася тим, що, за його даними, „Украiна“ – назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч iсторично це було не так; принаймнi знаемо, що назва „Украiна“ вживалася вже у Киiвському лiтописi, та й назва „анти“ означае в перекладi iз санскриту – люди, що живуть у краю, украiнцi. Цi, однак, факти були йому недоступнi.
„Історiя русiв“ – великий, навiть епохальний твiр, незважаючи на всi його iсторичнi недоладностi й неточностi – одна з найвидатнiших пам’яток украiнськоi духовностi, полiтичного й iсторичного мислення, i саме в цьому ii головна цiннiсть. Людина, яка ii написала, i справдi горiла великою любов’ю до своеi нещасливоi i поневоленоi землi, отож у часи, коли все украiнське по-варварському нiвелювалося, спромоглася на подвиг – кинути в обличчя своiм нерозумним i збайдужiлим землякам (якi рвалися, як писав Тарас Шевченко, до „цинових гудзикiв“ i „всi ходи знали“, гризлися за маетки i зi шкури вилазили, щоб здобути росiйське дворянство, не гребуючи нiякими засобами, якi вже й мову рiдну позабували) оцей пристрасний памфлет – iсторичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прiрвi часу, але свое завдання виконати зумiв, бо недаремно цiею книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому дверi), ii переписувано, плачено великi грошi за копii – не всi-бо iз землякiв наших духовно самознищувалися, свiдомо i з власного бажання, iнколи вони були iграшками в руках могутньоi iмперськоi сили i не завжди свою темноту усвiдомлювали, були отакими сумними „продуктами часу“ – через здобуту iмперську освiту, через суспiльну опiнiю, одне слово – через неймовiрний, покладений на рiдну землю гнiт. Їм затуляли очi, i вони, як отой крiт iз байки Г. Сковороди, чесно вважали, що нiякого сонця i свiтла нема та й не може iснувати. І треба було тiльки творiв-спалахiв, як „Історiя русiв“ чи поезiя Тараса Шевченка, щоб чеснiшi, кращi, розумнiшi, совiстливiшi з них збагнули нарештi елементарну iстину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: „Слiпi очi, коли затуленi зiницi“, а щоб прозрiти, не треба багато, треба прорубати в своiй темницi вiкно, i свiтло поллеться в неi потоком. Однiею iз гострих сокир, що прорубувала вiкно у темницi украiнського народу, й була славнозвiсна „Історiя русiв“.
А тепер розгляньмо твiр як пам’ятку лiтературну. Перше, що впадае в очi: „Історiя русiв“ певною мiрою вже втрачае барокову поетику, а певною – ii зберiгае. На вiдмiну вiд тодi ж створеного лiтопису О. Рiгельмана, не мае просторого описового заголовка, зате супроводжена традицiйною передмовою, витриманою в бароковiй традицii, – тут викладено (як це робив i лiтописець С. Величко та й iншi творцi лiтописноi лiтератури) головнi постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польськi та литовськi iсторики за суб’ективний огляд украiнськоi iсторii (таке стосовно польських iсторикiв е i в С. Величка), а також i лiтописи, украiнськi (критика лiтописiв, правда, iнакша, е i у С. Величка). Говориться про „тридцять чотири кривавi герцi, що були при тому вiд вiйськ руських супроти полякiв та королiв iхнiх“, – отже, передмову витримано цiлком у традицii барокових лiтописiв. Автор перед собою ставить полемiчнi завдання, а полемiчнiсть також одна iз ознак iсторичноi бароковоi прози, що веде свою традицiю вiд полемiчноi лiтератури. Зате сама структура не розкладаеться, як це було у С. Величка чи iнших авторiв, на роздiли за роками, а мае характер цiльного трактату, побудованого, правда, хронологiчно. Така традицiя йде вiд Самовидця, а потiм через Г. Граб’янку до „Короткого малоросiйського лiтопису“; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор i будуе свiй твiр. Отже, структурно „Історiя русiв“ таки витримуеться в поетицi офiцiйних козацьких лiтописiв у послiдовностi: Самовидець, Г. Граб’янка, „Короткий малоросiйський лiтопис“, „Опис“ П. Симоновського, „Історiя русiв“. Стиль твору охудожнений: описовий, метафоричний, динамiчний, часом експресивний, полемiчно загострений – на вiдмiну вiд Величкового спокiйного, епiчного. Загалом же традицiя пристрасного писання була властива бароковiй лiтературi, особливо полемiчнiй. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського, А. Филиповича, в лiтописi Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Aлe одна iстотна риса цих творiв в „Історii русiв“ вiдсутня: тут не знаходимо пiдтекстового читання, що й зрозумiло, бо творився вiн не як офiцiйний козацький, а як нелегальний твiр, отже, автор мiг дозволити собi висловлюватися прямо. Є й iншi характернi для лiтописного бароко риси: введення в текст усних переказiв, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гiрея, Б. Хмельницького, І. Мазепи „до всiх урядникiв“, П. Полуботка перед Петром І), якi мають характер риторично творених подiбно до зразкiв з пiдручникiв риторики Киево-Могилянськоi академii. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вмiщена в нашiй пам’ятцi, е стилiзацiею справжньоi промови, яку переоповiдали у XVIII столiттi, тобто вона типологiчно подiбна до барокових стилiзацiй документiв С. Величка. Є в „Історii русiв“ вiршовi вставки (як епiтафiя Б. Хмельницькому), фрагменти з новелiстичним вивершенням (опис загибелi Батурина, iсторiя помiщика Горського тощо). Уся „Історiя русiв“, зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традицii барокового лiтописання. Прагнув автор i до унiверсальностi опису, бажаючи охопити всю украiнську iсторiю до 1769 року включно, одначе традицiйно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко) центральною частиною твору роблячи Визвольну вiйну пiд проводом Б. Хмельницького. Попереднi подii бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому, як наслiдки. Можна вiдтак упевнено сказати, що „Історiя русiв“ завершуе ряд козацького лiтописання в бароковiй традицii.
Як уже зазначалося, памфлетний характер „Історii русiв“ чинить твiр передусiм лiтературною пам’яткою. Вiн, можна сказати, е своерiдною реакцiею на знищення Козацькоi держави росiйським царизмом. Певною мiрою вiн наближаеться до „Енеiди“ І. Котляревського, принаймнi мета обох творiв одна. Рiзницю бачимо лишень у виборi лiтературноi форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епiчноi поеми зi складною та вельми цiкавою грою поетики низового та високого бароко з мотивами передромантичними, а автор „Історii русiв“ вибрав форму полiтичного памфлету з використанням лiтописноi та полемiчноi поетики, також iз мотивами передромантичними. Вiдтак, коли автор „Історii русiв“ оглядае всю украiнську iсторiю через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки iсторiю яскраво подае засобами поетичними через так званий „похiд у часi“ Енея. Про свое завдання автор „Історii русiв“ прямо пише в передмовi: „Пропонована тут iсторiя малоросiйська писана на два перiоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а вiд того нашестя – широко i докладно“. В дискусiю автор входить уже з перших рядкiв супротилежно до росiйсько-монархiчного подання, що Московщина коренями загнiжджена в Киiвськiй державi. Вiн називае iсторiю росiйську власне украiнською, а не московською, „бо ж вiдомо, що початок сеi iсторii, разом з початком правлiння росiйського, береться од князiв i князiвств Киiвських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, i тривае до навали татар безперервно, а вiд сього часу буття Малоi Росii в загальнiй росiйськiй iсторii ледве згадуеться“. Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут нiби визначаеться так звана „загальна росiйська iсторiя“, а з другого боку, наголошуеться, що з московських земель у Киiвську державу входила тiльки Новгородська земля. Маемо тут своерiдне змiшання давньоi iсторичноi традицii, зафiксованоi ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тiльки Новгород та Псков, а ще Бiлорусiя), але не поминаеться i факт iмперськоi iсторiографii, що загальна росiйська iсторiя таки iснуе – суперечнiсть, яка витiкала iз здобутоi в той час росiйськоi освiченостi й певного москвофiльства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошуе автор i на iсторiософiчностi свого викладу: вiн не просто подае iсторичнi подii, але „мiркуючи про становище землi сеi з-помiж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогнi та плавав у кровi“. Про полемiчнiсть твору автор також заявляе одверто, бо скеровуе свiй пал проти тих письменникiв, якi вивергнули „всi своi лайки i всiлякого роду неправди i наклепи на сей народ i на його вождiв та начальникiв, називаючи iх непостiйним i бунтiвливим хлопством“. І тут викладаеться провiдна думка памфлету, в сутi своiй гуманна i справедлива: „всiляке творiння мае право буття свое боронити, власнiсть i свободу i що для того воно споряджене самою природою або Творцем своiм (цiкаво тут вiдзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвiтникам. – В. Ш.) достатнiми знаряддями чи способами“. Саме цi засновки вводять „Історiю русiв“ у коло пам’яток, якими в другiй половинi XVІІІ столiття розпочалася велика дискусiя „Розмова Малоросii з Великоросiею“ (так назвав свiй твiр С. Дiвович) за природне право украiнського народу бути серед iнших народiв як рiвний з рiвними. Це був активний полiтичний протест проти заковтування Украiни Московщиною i перетворення Козацькоi держави в провiнцiю Росiйськоi iмперii. Ця дискусiя почалася, коли придивитися, ще в другiй половинi XVII – початку XVIII столiття в творах І. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовського та iнших, згодом велася Г. Кониським, С. Дiвовичем, Г. Попасом, тощо i зрештою вищого свого вияву осягла в „Історii русiв“ та „Енеiдi“ І. Котляревського. Але знаменна рiч: автор нашоi пам’ятки, вiдстоюючи iсторичну назву Русi саме стосовно нашоi землi в супротилежностi до намiрiв Московщини звати й себе Руссю чи Росiею, заперечуе, як уже вказувалося, назву й поняття Украiни, як нiби таку, що вийшла вiд „безсоромних i злостивих польських i литовських байкотворцiв“, котрi твердили, нiбито Русь була до заведення козацтва порожня i тiльки за польських королiв з’являеться „нова якась земля над Днiпром, названа тут Украiною, а в нiй зводяться польськими королями новi поселення i засновуються украiнськi козаки, а до того ся земля була пустельна i безлюдна, i козакiв на Русi не бувало“. Чиниться так iз цiлком зрозумiлих, лiтературних засновкiв, власне, з полемiчною метою, щоб доказати старовiчнiсть своеi землi, а не починати iсторiю свого народу (як це, до речi, чинили донедавна iсторики тоталiтарного часу, що працювали в росiйськiй, iмперськiй доктринi) з ХVІ столiття.
Такi головнi тези передмови, що увiч показують полемiчне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як i Г. Граб’янка, починае iз предковiчних часiв, ведучи руський народ, тобто украiнцiв, вiд Афета, князя Славена, а внуком Афета нiбито був князь Росс – цiлком фантастична, отже, лiтературна концепцiя, так само як розповiдь про академiкiв „головноi школи, яку в слов’янах заведено було в мiстi Киевi Кирилом, фiлософом грецьким, невдовзi по запровадженнi там релiгii християнськоi“. Це – яскравий анахронiзм, який випливае iз полемiчних завдань письменника й повинен довести не лише давнiсть, а й освiченiсть свого народу. Витягуючи ж на свiт Божий давню мiфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усiх русiв, як Т. Софонович, чiтко розрiзняючи двi гiлки схiдного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, „а по князю Мосоку, кочiвниковi над рiчкою Москвою, що дав iй цю назву, – московитами i москами, вiд чого згодом i царство iхне дiстало назву Московського i нарештi Росiйського“. Саме ж царство Московське автор починае з 1462 року, коли князь Іван Васильович вiдмовився платити данину татарам, а загалом вiд царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемiчне твердження, бо iсторично Московська держава постала пiсля сепарацii з Киiвськоi держави великого князiвства Володимиро-Суздальського.
Своерiдну iсторiографiчну схему будуе автор, говорячи про постання Литовськоi держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою украiнських та бiлоруських земель, а через поеднання з ними. Вiдтак намiром князя Гедимiна було: „визволити iхню (тобто руську. – В. Ш.) землю вiд зверхностi татарськоi i злучити ii зi своею державою пiд одне право та начальство“. Далi, уже цiлком iсторично говорить: „Права ж i звичаi руськi не лише пiдтвердив Гедимiн тамошньому народовi на всiх iхнiх просторах, але запровадив iх на всiх своiх землях разом iз письменами або грамотою руською; чому i донинi в князiвствi Литовському видно по стародавнiх архiвах i в приватних осiб старi привiлеi та iншi документи, писанi письмом руським, а корiнне право руське, вiдоме пiд iменем судних статей i в одну книгу зiбране, Статутом звану, перекладено опiсля з руськоi на польську мову“. Отже, автор „Історii русiв“ уперше пiсля М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князiвство мало цiлком руський характер. З Литвою наш край „об’еднувався i домовлявся яко вiльний i свобiдний, а нiяк не завойований“. Так само i з Польщею, бо Литва з Польщею об’едналися та трактатах та умовах, що рiвномiрно трьом народам служили». І тут помiчаемо особливе явище: автор «Історii русiв» вiд лiтературного памфлету, в якому важливi не iсторичнi факти, а апрiорнi твердження та iсторiософськi побудови, пiдiймаеться до рiвня аналiтика-iсторика. Принаймнi при осмисленнi стосунку Украiни до Литовського князiвства вiн стоiть куди вище вiд iсторикiв XIX столiття, якi вже значною мiрою перейняли росiйськi монархiчнi iсторiографiчнi схеми.
Але далi, коли говориться про життя Русi в Речi Посполитiй, iсторiя знову поступаеться лiтературi. Автор пише про «три рiвнi гетьмани з правом намiсникiв королiвських i верховних военачальникiв i з iменем: одного коронного польського, другого – литовського, а третього – руського»: отже, засвiдчуе в тому часi iснування Великого князiвства Руського. Проте це були тiльки проекти, мрii наших державотворцiв (автор певно знав козацькi проекти Й. Верещинського чи, точнiше, Гадяцький трактат), але втiлення вони не дiстали. Наступна позицiя знову-таки будуеться на лiтературнiй фiкцii, коли бажане видаеться за дiйсне: козацтво подаеться як украiнський рiзновид шляхетства. Це думка, що виникла в другiй половинi XVII столiття серед частини козацтва, репрезентантом ii в першiй чвертi XVIII столiття був, до речi, С. Величко. Таким чином утопiчне бачення Козацькоi держави подаеться як дiйсне. Наступна позицiя знову iсторична: йдеться про рiзницю в статусi Галичини, яка була завойована Польщею, i земель, що з Польщею з’едналися разом iз Литовським князiвством: при цьому автор цiлком справедливо вважае Галичину за частину Украiни (Малоросii) i цитуе привiлея Казимира Великого вiд 1339 року, в якому захоплення Львова подаеться не як акт збройноi агресii, а як визволення з угорськоi залежностi з поверненням належних прав. Цiлком правильно «Історiя русiв» стверджуе, що в Литовському князiвствi Русь спершу iснувала як автономне державне утворення у формi князiвств.
Ми зумисне докладнiше проаналiзували початок твору (до речi сказати, досi нiхто не займався серйозним iсторичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення «Історii русiв»: це не так спроба вiдтворення минулого, як його осмислення, яке будуеться й iсторично, й антиiсторично. Очевидно, це залежало вiд джерел, якими автор користувався, на цiлком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публiцистично визначеноi мети: довести, що народ русiв (украiнцiв, хоч цю назву автор i не визнае) – це державний, вiльний i рiвний iз iншими народ, який нiколи не був нiким завойований, а його входження в тi чи iншi державнi структури були добровiльними актами союзницького характеру, твореними iз потреб самооборони супроти iноземних нахiдникiв, якими бачаться татари, угорцi, тобто народи етнiчно чужi. Варто зазначити, що литовцi не мислилися як етнiчно чужi. Автор свiдчить, що литовськi роди через родиннi зв’язки частково злилися iз русами, а поляки також етнiчно iз русами спорiдненi, отже, цi народи, як пишеться в приведеному тут привiлеi короля Владислава Другого Ягелона, «единоплемiннi суть i доброю волею еднiсть свою уфундували й укрiпили, визволившись од ярма татарського спiльною раттю руською та литовською перед Гедемiна, праотця нашого, i тепер в iменiях своiх i побитках да iмуть руснаки свободу i волю свою».
Так само будуеться i власне козацька iсторiя, яка починаеться, за лiтописною традицiею, iз «першого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронського», якому надаеться високоi достойностi, бо вiн зять нащадка киiвських князiв Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозькоi Сiчi бачиться як акт не стихiйно-самооборончий, а як свiдомо державницький, як зумисне створена «з козакiв Малоросiйських спiльна сторожа мiж Бессарабiею i Кримом, понад рiкою Днiпром», яка «замiнила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своерiдне моделювання фактiв, творене iз публiцистичною метою. Вiдтак першi гетьмани розумiються не як козацькi ватажки, яких стихiйно висувала логiка подiй, а як державою поставленi провiдники нацii, ii безпосереднi правителi – пiд королiвським берлом. Щоб зрозумiти хiд мислення автора «Історii русiв», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:
«Вiн, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, вiдбудовував поруйнованi мiста, публiчнi будiвлi, наглядав за правосуддям i правлiнням земських та городських урядникiв, заохочував народ до трудолюбства, торгiвлi та господарських закладiв i всiляким способом допомагав йому одужати пiсля руйнiвних воен, за що пошанований був „батьком народу“».
Особливо цiкаво те, що автор творить не так iсторiю, як ii вiзiю в системi тих засад iсторичного мислення, якi мав сам. Це ще один доказ лiтературностi цього твору: творилася умоглядна картина, фiктивний свiт, але з використанням справжнiх iсторичних фактiв i на засадах своерiдного iсторiософського мислення. Чи свiдомо це чинилося? Начебто нi, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовiрностi своеi iсторii. «Історiя, – пише вiн, – пройшовши стiльки умiв видатних, здаеться (курсив мiй. – В. Ш.) мусить бути достовiрною. Лише военнi дii видадуться, можливо, декому сумнiвними, бо ж занадто численнi. Та, мiркуючи про становище землi сеi з-помiж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогнi та плавав у кровi, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у вiйнi та убивствах». Пасаж винятковий, i саме вiн, на мою думку, може служити ключем розумiння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетiннях трохи розiбратися.
Автор передмови вважае «Історiю русiв» достовiрною (хоча i вживае слово «здаеться») через те, що вона постала iз лiтопису, якого передав архiепископ бiлоруський Г. Кониський Григорiю Политицi, «депутату шляхетства малоросiйського», коли той виряджався у справах «комiсii для створення проекту нового укладу» i «мав конечну потребу роздобути вiтчизняну iсторiю». Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нiбито не був автором самоi iсторii, а написав тiльки передмову до неi (хоча стилiстично i передмова, i сам твiр тотожнi i писанi однiею рукою). Г. Кониський передав Г. Политицi «лiтопис, або ж iсторiю цю», тобто вже готовий твiр, «запевняючи архiпастирськи, що вона ведена з давнiх лiт в кафедральному Могилянському монастирi тямучими людьми». Отже, лiтопис нiби складався в рiзночассi впродовж довгих рокiв. Проте «Історiя русiв» мае досить цiльне стилiстичне обличчя та й увiч написана була, принаймнi по вiйну Б. Хмельницького, одним духом. А ось як подана джерельна база лiтопису: «Вiдомостi вiд мужiв Киiвськоi академii i рiзних найповажнiших малоросiйських монастирiв, а найбiльше вiд тих, де перебував ченцем Юрiй Хмельницький, колишнiй гетьман малоросiйський, що полишив у них чимало записок i паперiв батька свого i самi журнали достопам’ятностей i дiянь нацiональних». Пiсля того подаеться важлива фраза: «Та до всього вона (iсторiя тобто. – В. Ш.) знову ним переглянута i виправлена». Ми вже говорили про авторство Георгiя Кониського. Достовiрнiсть своеi iсторii автор свiдомо спирае на мiстифiкацii: «Історiя, що пройшла тiльки умiв видатних, здаеться, мае бути достовiрною». Оскiльки «стiлькох умiв», через якi пройшла iсторiя, як вже доведено, нiколи й не було, то легко назвати автора, виходячи iз сучасних понять, облудником. Aлe рiч у тому, що автор користувався певними джерелами, бувши сам цiлком переконаний у iхнiй правдивостi. А що то за джерела, спецiалiстовi не так важко виявити, Вони були зовсiм iншi, нiж названi автором. То був «Короткий опис Малоросii», що його видав у 1777 роцi В. Рубан; найцiкавiше, що його передав В. Рубану якраз Г. Кониський, проте зредагував його й доповнив не вiн, а О. Безбородько. Отже, маемо не так мiстифiкацiю, як своерiдну химерну, шифровану барокову гру. Автор залишився безiменним тому, що й джерела, якими вiн користувався, були анонiмнi. Крiм того, О. Безбородько, який зредагував «Короткого Малоросiйського лiтописа» (саме вiн лiг в основу «Історii русiв»), серед iсторикiв не вважався авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був дiючою значною персоною. Таким чином маемо своерiдне барокове творення фiктивного свiту на реальнiй основi, що зi звичайним облудництвом не мае нiчого спiльного: цi мiстифiкацii, до речi, цiлком подiбнi до Величкових. Отже, перед нами не iсторичний, науковий прийом, а риторичний, отже, цiлком лiтературний.
Розглянемо iншу характерну особливiсть «Історii русiв». Автор пише, що численнiсть описаних военних дiй може здатися сумнiвною. І справдi, в текстi багато батальних сцен. Звертае увагу, що автор пояснюе частi вiйни русiв не потребою боронитися вiд напасникiв (як це чинить хоч би С. Кленович у «Роксоланii»), а iхньою войовничою природою. Руси нiбито з природи «кроволийнi» («народ сей завжди майже був у вiйнi та убивствах» – фраза iсторично сумнiвна, але потрiбна авторовi для досягнення публiцистичноi мети: довести – як i С. Дiвович, – що украiнцi мають велику героiчну iсторiю). Чому вiн так чинить? А тому що писав книгу за часiв занепаду героiчного духу народу. Ось чому створювалася героiчна вiзiя дiянь власного народу, цiлком, знову-таки лiтературна. Вiдтак автор закономiрно творить своерiдний мiф: йому не йдеться про iсторичну закономiрнiсть чи достовiрнiсть, навпаки, вiн створюе образ войовничого, iсторично активного народу, який не просто обороняеться супроти ворогiв (оборона – ознака слабкостi), а й провадить агресивнi военнi дii, що властиве сильним народам. Це потрiбно було авторовi для пробудження народу зi сплячки, в яку на час написання твору той потрапив, згадаймо при цьому початок дiалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історii русiв»: «Весь свiт спить… Та ще не так спить, як про праведника сказано: „Коли впаде, то не розiб’еться…“ Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, якi пасуть Ізралля, не тiльки не будять, а ще й погладжують: „Спи, не бiйся! Мiсце хороше, чого остерiгатися?“ Говорять про мир – i немае миру». А це також завдання чисто лiтературне, бо своiм писанням митець хоче передусiм надихнути землякiв, воскресити iхню iсторичну пам’ять i довести, що мае вiн вiковiчну потугу та державнiсть. Таким чином «Історiя русiв» – твiр цiлком будительний, як будительними були «Енеiда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речi сказати, свою мiсiю вiн виконав сповна, правда, не в часi свого постання, а вже в XIX столiттi, коли був вiдкритий вдруге, цього разу романтиками, i збудив до нацiонального дiяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусiм Т. Шевченка.
Щоб зрозумiти до кiнця оцю цiлком лiтературну манеру, чи й поетику автора «Історii русiв», розглянемо, як вiн описуе гетьмана Євстафiя Ружинського. На перший погляд, маемо повну iсторичну фiкцiю. Загалом про цього гетьмана знаемо вельми мало, але автор чинить iз нього просвiченого i свiдомого украiнського державотворця. Вiн нiбито вчився й подорожував по чужих краях i «надбав у рiзних науках, особливо у вiйськових, великих знань». Це дало йому змогу «провести в Малоросii реформу вiйська i влаштування його в iнший од колишнього спосiб», тобто Ружинський проводить полкову територiальну органiзацiю козацтва. Пiсля смертi Д. Вишневецького загетьманував Є. Ружинський нiбито 1514 року. Насправдi Д. Вишневецький загинув у 1568 роцi, сам же Ружинський (Богданко) жив пiзнiше, принаймнi вiдомо, що загинув вiн у 1576 роцi при облозi Аслан-городка; нiяких реформ козацького вiйська вiн не проводив, принаймнi на те iсторичних даних нема; вiдповiдно й описи бойових подвигiв цього гетьмана наукового пiдтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: «Пiзнiша традицiя не тiльки зробила з нього козацького гетьмана „Богданка“, головного актора Баторiевоi реформи, але й окружила його масою фантастичних, героiчних подробиць, перетворила його (головно, „Історiя русiв“) в героя якоiсь казковоi феерii, яка дожила по рiжних пiдручниках козацькоi iсторii до дуже недавнiх часiв». Це з одного боку, а з другого – цей сюжет е вiдгуком справжньоi козацькоi реформи, здiйсненоi королем Августом спершу через лист 1568 року, а потiм у грамотi 1572 року. Тодi козакiв вперше спробували зрееструвати, тобто вибрати з них певну частину для державноi служби, вони дiставали й платню iз скарбу, малося також встановити i певнi норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провiв, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тодi ж було встановлено чин козацького суддi, яким став Іван Бадовський. Отже, офiцiйно затверджувався гетьман козакiв та встановлювалася козацька юрисдикцiя. Тут ще не йдеться про територiальний полковий подiл. Про територiальнi полки вперше заговорив у 90-х роках XVI столiття Й. Верещинський, а здiйснив цей устрiй вже в XVII столiттi гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територiального козацтва (городового) знаемо ще за П. Сагайдачного – це так званий «Реверсал» 1619 року, який признав владу над козаками мiсцевих козацьких отаманiв. Тобто в основу вищезгаданого епiзоду «Історii русiв» покладено не мiфiчнi, а таки дiйснi факти, але iх зсунуто у значно давнiшу епоху. Вiдтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянцкоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероiзовано; творилося художне оповiдання, але не у белетристичнiй формi, а лiтописнiй. Ясна рiч, що й опис битви Є. Ружинського з татарами е грою фантазii самого автора. Але що цiкаво: у 1516 роцi, що його описуе «Історiя русiв», i справдi було два великi находи татар в Украiну, причому вдруге iх i справдi погромлено; хан, правда, звався не Мелiк-Гiрей, а Менглi-Гiрей, вiдбулося це на Подiллi. Цi подii до Є. Ружинського, однак, не мали нiякого стосунку, бо вiн тодi ще не народився.
Ось така була здебiльшого технологiя творення описiв «Історii русiв», особливо в ii, давньому екстрактному поданнi. Маючи на метi створити героiчний образ свого народу, автор намагаеться впорядкувати хронологiчний ряд гетьманiв: П. Лянцкоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинський, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описуе «Епiцедiон» 1584 року), Г. Свiрговський, Федiр Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федiр, i був Ружинським, в автора «Історii русiв» – це рiзнi особи). Усе це здебiльшого магнати – ясна рiч, що героiчнi iхнi подвиги е або ремiнiсценцiями справжнiх подiй, або ж цiлком вифантазуванi; отже, створено своерiдний фiктивний свiт. Далi в списку йдуть Павло Пiдкова (треба Іван), Якiв Шах, Дем’ян Скалозуб (в думi про С. Кiшку вiн зветься Семеном), Федiр Косинський (треба Криштоф). Останнiй подаеться тут як активний супротивник унii (змiшаний iз Наливайком), причому цiлком фантастично зветься «намiсником королiвським та мiнiстром правлiння». Подаються ще й його промови в сенатi, яких вiн насправдi, звiсна рiч, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусi, що вiн був схоплений у Брестi, i замурований в «одному кляшторi в стовп кам’яний, названий клiткою», i заморений там голодом. До речi, у згаданiй тут битвi пiд П’яткою нiби не зазнав поразки К. Косинський, а навпаки, козацьке вiйсько перемогло польське («польськi вiйська… були вщент розбитi i розiгнанi») – тобто героiчна вiзiя, чи феерiя, за визначенням М. Грушевського, що ii творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як С. Дiвович писав про переможну нiбито Берестецьку битву Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло – очевидно, автор iмен гетьманiв не знав i вигадував iх. Так само зi вставними документами: лист С. Наливайка, переданий через Лободу до короля польського, – типова лiтературна стилiзацiя у стилi героiчного опису.
Наведемо довший уривок: «Сей народ в потребах i пiдмогах спiльних об’еднаноi нацii, ознаменував себе всiлякою допомогою i одностайнiстю союзною i братерською, а воiнство руське прославило Польщу i здивувало цiлий свiт мужнiми подвигами своiми в герцях i в оборонi та поширеннi держави Польськоi. І хто вистояв iз сусiднiх держав супроти воiнiв руських i iх посполитого рушення? Зазирни, Найяснiший Королю, в хронiки вiтчизнянi, i вони засвiдчать тее; поспитай старцiв своiх, i проречуть тобi, скiльки потокiв пролито кровi воiнiв руських за славу i цiльнiсть спiльноi нацii польськоi i якi тисячi i тьми воiнiв руських упали вiстрям меча на ратних полях за iнтереси ii».
Урочистий, пiднесений тон цього посланця цiлком у стилi риторичного мистецтва украiнського патрiота.
Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманiв, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рiк, хоча першi згадки про це доходять до нас iз 1616 року. Про козацьких гетьманiв вiд 1610 року нема згадок в документах; Самiйло ж Кiшка (в «Історii русiв» Дем’ян Кушка) робиться ставлеником полякiв, так само й Бородавка. Загалом твориться образ П. Сагайдачного як мудрого й розпорядливого правителя Козацькоi держави, але також цiлком фантастично – згадати б про його нiбито спiвробiтництво з киiвським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 року, а П. Могила став митрополитом через десять рокiв по тому, в 1632 роцi).
Так змальовано iсторiю Украiни до того часу, коли в нiй з’являеться Б. Хмельницький. Отже перед нами властиво не так сама iсторiя, як ii вiзiя, якою вона марилася украiнському патрiоту кiнця XVIII столiття, котрий ще пам’ятав Козацьку державу, бачив ii загибель, сумував за нею i бажав ii воскресити. Повторимо ще раз: його iсторiя – це чисто лiтературний твiр, своерiдна героiчна поема в прозi (принаймнi в першiй ii частинi) iз титанiчними постатями провiдникiв, iз вифантазуваним баченням самоi Козацькоi держави, своерiдна художня модель, з’явлена не так дослiдницьким розумом, як пiд впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньоi iсторичноi освiти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Вiдтак не самi iсторичнi факти цiкавили автора. Ставилося завдання цiлком вiдмiнне: запалити читача вогнем любовi до свого народу й гордостi за нього. Знову-таки: чи свiдомо це чинилося, чи й автор помилявся несвiдомо? Очевидячки, i так, i так; можливо, запалював такими вiзiями самого себе, а отже, хотiв запалити i читача. Через це ми й називаемо «Історiю русiв» будительським полiтичним памфлетом. Сатирична iдкiсть, притаманна такому жанру, з’явиться потiм, у першiй же частинi наявнi якостi полемiчнi, адже не раз автор дискутуе iз тими чи iншими прийнятими думками й постулатами.
Головний герой твору – Богдан Хмельницький – вводиться у розповiдь пiсля Цецорськоi битви; ясна рiч, тут вiн – нащадок Венжика Хмельницького, «ранiше бувшого гетьмана малоросiйського». Це не пiдтверджено iсторичними фактами (власне даних про те не маемо), але вельми заманливо для митця зв’язати цих однофамiльцiв, як i спалити у мiдяному бику разом iз Наливайком предка Мазепи (до речi, про Мазепу-наливайкiвця свiдчать i деякi джерела, але непевнi, як вважае М. Грушевський). Б. Хмельницький же нiбито родом iз старовинних бояр, з ранговоi малоросiйськоi шляхти, володар мiстечка Суботова i «за характером значив вельможу краю тутешнього» – повторимо, це тенденцiя першоi частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькi були вельможi. Мати Хмельницького не хто-небудь, вона донька гетьмана Богдана, звалася Анастасiя, хрещений батько його – князь Сангушко. Пiдкреслюе автор i високу освiченiсть майбутнього провiдника Украiни: «Всi тодiшнi класи наук красних пройшов вiн пiд керiвництвом найлiпших вчителiв, щедротою придбаних. Природжена гострота i обдарованiсть виправдали турботи батькiвськi та вчительськi». Знав европейськi мови, латинську, грецьку, його шанувало римське духовенство та польськi вельможi, навiть король Сигизмунд вирiзняв. У свiтлi вищесказаного тенденцiя зрозумiла: лiтературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансних пiдставах титанiзму, що було властиво для героiчноi поезii: провiдник нацii не мiг бути простого чи дрiбно шляхетського роду.
Але це тiльки заспiв до розповiдi про Хмельницького. Описуе автор ще й козацькi повстання (також фантастично) перед Визвольною вiйною. Про гетьманiв Тараса Трясила, Семена Перев’язку, Павлюгу (Павлюка), Стефана Остряницю (треба Якова), Карпа Пiвторакожуха, Максима Тулака, Івана Барабаша розказано коротко, проте безперервний ряд козацьких гетьманiв продовжуе витворюватися. І тiльки пiсля того починаеться мова про Визвольну вiйну, опис якоi займае головну частину твору. Як у С. Величка, оповiдь починаеться з легенд про Б. Хмельницького, але вони оповiдаються iнакше; згодом в тканину розповiдi вставляються цiлком лiтературнi промови. Ось якими словами нiбито переконував Б. Хмельницький козацьке вiйсько, послане супроти нього поляками:
«Ми пiдняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а едино на оборону Вiтчизни нашоi, життя нашого i життя дiтей наших, а так само i ваших! Всi народи, що живуть на свiтi, завжди боронили i боронитимуть вiчно життя свое, свободу i власнiсть; i навiть найнижчi на землi тварини, якi суть звiрина, худоба i птаство, боронять становище свое, гнiзда своi i немовлят своiх до знемоги; i природа з волi Творця всiх i Господа дала iм рiзне для того знаряддя в самих членах iх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими i волочити тяжкi кайдани рабства в дрiмотi й ганебному невiльництвi ще й по власнiй землi своiй?»
Загалом це мiсце вже цiлком белетризовано. Пiсля промови Б. Хмельницького «постало заворушення у вiйську i зчинився гамiр, яко дух бурхливий; всi стали кидати зброю i волати: „Готовi вмерти за Вiтчизну i вiру православну“». Це емоцiйно насичений стиль письма, який почали вживати в своiй прозi романтики.
У цьому ж таки стилi описано й смерть Барабаша. І тут iсторична достовiрнiсть переказiв та й описiв боiв сумнiвна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе пiсля мiфiчноi битви бiля Кодака, котра нiбито була перед Жовтоводинською, та и зветься Потоцький не Миколою, а Павлом; однак у битвi пiд Жовтими Водами цей гетьман знову керуе польським вiйськом (а не син його, як було насправдi) i знову потрапляе в полон. Звiдси Хмельницький iде не до Корсуня, як було насправдi, а до Кам’янця-Подiльського тощо. Одне слово, автор нiби цiлком не дбае про достовiрнiсть опису, а тiльки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: i промови Б. Хмельницького, i батальнi сцени, i тi чи iншi естетичнi позицii – все це, як вже було зазначено, своерiдна гра фантазii, фiктивний свiт.
Я не ставлю собi за мету вимiчати всi iсторичнi помилки та перекручення «Історii русiв» – великою мiрою це зроблено в примiтках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусiм як до лiтературного твору. У своiй статтi «У свiтi украiнського iсторичного оповiдання», розглядаючи жанри цього виду словесностi, я вказував на iхнi фантазiйнi форми, а серед прийомiв обробки iсторичного матерiалу щонайперше зазначив: «Це фантазiя, яка твориться на основi того чи iншого документального оповiдання чи факту, часто лiтописного… Прийом цей давнiй, так робили в XVII ст. автори поданих тут житiй Ольги та Володимира» (с. 9); зрештою, можемо додати, житiйнi оповiдання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазiя, змiщуеться iз реальним чи з лiтописним текстом. Подiбна поетика використовувалася i в XIX, i в XX столiттях, назвати хоч би оповiдання М. Обачного «Отрок» (с. 268–271) чи таку блискучу стилiзацiю лiтописного оповiдання як «Євшан-зiлля» Л. Мосендза (с. 271–280). Далi я вказував, що поруч iз тим «творяться оповiдi так само фантазiйнi, заснованi на збiрному матерiалi чи на iсторичнiй ерудицii. Інодi вони можуть бути цiлком фантазiйними» (с. 9). Так, у згаданому оповiданнi Л. Мосендза лiтописна згадка про евшан-зiлля виростае пiд пером белетриста в iсторiю, якоi фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто iсторично це повна фантазiя, але белетристично – фантазiйне вiдтворення минулого. Саме такого типу iсторичною прозою е «Історiя русiв», але на своему часовому рiвнi. Через це, коли б iсторик узявся вимiчати помилки та фантазii твору, вiн би жахнувся, зате iсторика лiтератури не може не захопити полiт фантазii автора i способи естетизування iсторичного буття. Отже, образно кажучи, вiн нiби бачить руiни величного храму, вiд якого залишилося тiльки трохи стiн, але не шукае розсипаного камiння, щоб його вiдбудувати за старими кресленнями, а за допомогою вiзiйного бачення пробуе вiдбудувати того храма в умi, при тому не знаючи гаразд законiв архiтектури давнiх часiв, бо сам вiн людина iншого часу. Але добре вiдае: храм цей був величний i чудовий, отож хоче це й довести своiм приятелям та знайомим. Ось чому козацькi гетьмани до Б. Хмельницького такi величаво-монументальнi; зрештою монументально-величавим постае тут i образ головного героя твору – Богдана Хмельницького.
Уводить автор у текст i документи, зокрема Бiлоцеркiвський унiверсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науцi точилися суперечки. Його вмiстив у своему лiтописi С. Величко, а в «Історii русiв» подаеться iнший його список – дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копiю лiтопису С. Величка. Але унiверсал текстологiчно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, iнакша подаеться й дата – у С. Величка: червня, без вказiвки дня, в «Історii русiв»: травня 28-го дня – до речi, остання дата правильнiша; отже, автор мав свiй, дещо вiдмiнний, список. Зрозумiло, чим той його захопив: iсторичними викладками i героiчно-патрiотичним тоном. Загалом, цей тон домiнуе i в батальних картинах. Ось зразок такого опису.
«Перед сходом сонця стала велелюдна армiя польська на виднотi армii козацькоi; вона численнiстю своею уподiбнювалася грiзнiй тучi, що затуляе обрiй i затьмарюе сонце. Вершники ii, виблискуючи зброею та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинае темряву нiчну; а од численноi кiнноти здiймалася курява i пiдносилася вихорами аж до хмар i тьмарила зiр людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’iжджаючи без угаву по своiх фалангах, наказував не поспiшати стрiляти, а пiдпускати ворога на найближчу дистанцiю, не дивлячись на його стрiлянину та поривчастiсть».
Вiнець образу Б. Хмельницького бачимо у вiршi, що нiбито був написаний на портретi, виставленому над гробом пiд балдахiном. Уже сама мова вiрша (росiйська) свiдчить, що його написано не в XVII, а в кiнцi XVIII столiття, про це свiдчить i розмiр: 6 на 7, модний саме в час написання «Історii русiв», ним, до речi, користувалися І. Фалькiвський, В. Капнiст тощо. Отже, маемо й тут лiтературну фантазiю. Не дивно, що Хмельницький зображаеться тут як герой:
Цей образ зобража козацького героя.
Подiбний грекам тим, од котрих впала Троя,
Помпею й Цезарю, що славнii у Римi,
Хмельницький рiвним став дiлами в нас своiми.
Далi говориться про його доброчиннi справи, про те, що був вiн сином Вiтчизни, а став батьком. Отже, i тут, як бачимо, образ героя у ренесанснiй традицii титанiзуеться, хоча герой i не виводиться у пiвбоги, як князi Острозькi у С. Пекалiда.
Так виглядае перша, головна, частина «Історii русiв», в якiй автор до всiх гетьманiв ставиться з пiететом, видимо, прибiльшуючи iхне державне значення (виняток становлять тiльки Кiшка та Бородавка). Пiсля Б. Хмельницького картина змiнюеться. І. Виговський у автора спершу навiть не гетьман, а тiльки опiкун Юрiя Хмельницького, i саме Ю. Хмельницький нiбито уклав Гадяцькi статтi, i не в Гадячi, як свiдчить iхня назва, а в Заславлi, а потiм, нiбито ховаючись од козацького обурення, втiк на Сiч. Сам текст статей переказаний вiльно. І. Виговський при цьому зветься «природним поляком», що, звiсно, неiсторично, вiн походить з украiнськоi полiськоi шляхти. Подаеться вiн хитрим i вiроломним, гетьманом його нiбито постановив росiйський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, подii переказано знову-таки фантазiйно. Бачимо тут своерiдну белетристичну iнтригу: одурений молодий гетьман, пiдступний дорадник, втеча, схованi грошi, використання сторонньоi оружноi сили пiдступником – все це нiби взято iз драми «Про Олексiя, чоловiка Божого» (70-тi роки XVII cт.): згадаймо ситуацiю з Гонорiем та Аркадiем i iхнiм опiкуном, ситуацiю тiльки пристосовано до украiнських умов. Дивно, що навiть Вiленська згода 1656 року мiж Польщею та Москвою, яка так обурила козакiв, тут подаеться як iнтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й вiроломний, за логiкою автора). В такому цiлком белетризованому тонi й подаеться iсторiя цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертае на себе увагу, що в цьому блоцi автор постае як москвофiл (ранiше такого не добачалося): i позитивна характеристика Пушкаренка, i осуд Конотопськоi битви, яка зветься «пiдлим супроти Росii учинком», i осуд Гадяцького пакту, бо вiн повертав Украiну у союз iз Польщею, – все це певним чином суперечить попереднiм вiльнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своерiдна загадка. Може бути два тлумачення: перше – «Історiя русiв» була написана не одним автором, а кiлькома (про це говорив ще В. Іконников), i друге – москвофiльством уже певним чином було заражено й найрадикальнiшi групи освiченого стану в Украiнi (наприклад, В. Капнiст); його нема цiлковито тiльки в «Енеiдi» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихiд в Украiну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчуе i про його пiдступнiсть та й звiрства: «Вiн, як зустрiчали його од мiста з процесiями, помолившись i перехрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опiсля мiсто i мешканцiв його по-татарськи». Загалом маемо в описi гетьманства І. Виговського своерiдну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вiльно використано i змодельовано.
