Історiя з Юрiем Хмельницьким – чергова фантазiя, в основi тут – конфлiкт мiж козаками та росiянами. Описуеться брутальне ставлення росiян до украiнцiв, бо «все в них робиться навперекiр, а поведiнка iх i розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнiм народом. Обзивання „виговцями“ та „хохлами“ е звичайними, для них титулами i назвиськами. Саму навiть релiгiю, або вiру народу тутешнього, що була колись взiрцем i колискою для всiеi Росii, таврують вони як обливальщину, що не мае хрестiв на шиях i складних образкiв у возах, i, словом сказавши, ледве признають народ сей за творiння Боже», але все це нiби викладено у листi Ю. Хмельницького, звiсно, вигаданому – вiн потрiбен був авторовi для виправдання переходу нового гетьмана на бiк полякiв. Але i Ю. Хмельницький не е позитивний герой, його успiхи звуться «мерзенними», подаеться вiн як руйнiвник рiдноi землi i як такий, котрий постае «супроти Отчизни». Кiнцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «вiдродило в Малоросii страшне замiшання, мiжусобицю i всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького – дивна сумiш справжнiх та вигаданих фактiв, поданих доста хаотично.
Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрiзь лiтературний, герой тут так само негiдник – «фаворит i зрадник», зухвалий, драпiжний, пiдступний та хитрий, його полковники-запорожцi «зруйнували всю регулу та дисциплiну вiйськову… а замiсть того допущено в них яничарське вбивство, сваволю й непослух», однак вiйськовi подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москвi i прихiд в Украiну росiйських воевод з iхнiм здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до І. Брюховецького – також белетристична вправа автора, але для пiзнання способу полiтичного мислення показова:
«Народ, який довiрив тобi долю свою, пролив незмiрну силу кровi своеi, загубив також незлiченних предкiв своiх i нащадкiв на побойовищi, ведучи довголiтнi вiйни з поляками за вольнiсть свою i свободу. Але яку вiн мае тепер вольнiсть i свободу? Воiстину нiякоi, а саму злобну химеру! Рiчнi труди iхнi i все, набуте потом iхнiм, забирають у них воеводи та пристави: суд же й розправа в iхнiх руках. І що ж зостаеться нещасному народовi? Тiльки злиднi, туга, i стогiн! Ви зi старшинами своiми збагатилися в Москвi самими жiнками, але й то за посаг iхнiй народ вiдплачуе; i ти уподiбнюешся достеменно тому пастуховi, який держить корову за роги, а iншi ii доять».
Смерть І. Брюховецького також подано не iсторично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрiшного, яка вклинюеться у розповiдь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подаеться як самоохорончий акт), П. Суховiя та М. Ханенка – про останнiх розповiдаеться коротко, а Д. Многогрiшний нiби помер вiд ран, а не був, як насправдi, засланий росiянами до Сибiру. Оцiнка його назагал позитивна, народ його нiби оплакував, як «достойного iхнього начальника», попри свою сумирнiсть був добрим гетьманом у вiйську, «визначним полiтиком i справедливим суддею в управлiннi». Далi йдеться про І. Самойловича.
Як бачимо, розповiдь про Руiну твориться своерiдними перекатами: вiд одного гетьмана до iншого iз вставкою у текст листiв, белетристичних пасажiв, зокрема батальних, iнтриг, змагань, але загальне настановлення до правителiв Козацькоi держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрiшного) i суб’ективне, факти густо змiшано iз фантазiями, поплутано дати; ставлення до Польщi тiльки негативне, до Росii двояке, певне москвофiльство змiшуеться з рiзкою негацiею щодо росiян. Стосовно П. Дорошенка виразноi негацii нема, хоча автор вважае його самозваним гетьманом (iсторично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки вiн, отже, за козацьким правом, саме вiн i був законним наступником, але автор певним чином монархiст i вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляеться фабула про І. Сiрка iз виславленням його подвигiв, загалом цей пасаж витворений у стилi похвали; вводяться сюди й легендарнi перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сiрка iз І. Самойловичем.
Сюжет про І. Самойловича починаеться описом його вiйни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступае таки лiвобережний гетьман (позицiя москвофiльська). Загалом у москвофiльствi автора «Історii русiв» е своя особливiсть: вiн не минае увагою злодiянь росiйського вiйська в Украiнi, але до царiв виявляе пiетет (до Олексiя Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героiчним тоном описуеться змагання вiйськ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 i 1678 роках (у творi падiння Чигирина неправильно позначаеться 1679 роком). Але бiльше І. Самойловичем автор не займаеться, хоча правлiння його було довголiтне, а описуе тiльки падiння І. Самойловича в 1687 роцi, справедливо вважаючи, що «вина його пiдходить близько тоi байки, в якiй вовк звинуватив вiвцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тоi рiчки, з якоi зверху вiн пив». Падiння гетьмана пояснюеться пiдступом його ворогiв, а «докази здвигнув таемним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собi гетьманського титулу». Вiдтак починаеться не просто фабула, а повiсть (як i у випадку iз Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.
Ввiдна характеристика гетьмана починаеться з неправдивого твердження, що Мазепа «був природним поляком iз фамiлiй литовських». Насправдi ж вiн, як i І. Виговський, украiнський шляхтич, але з Бiлоцеркiвщини, причому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденцiя така в автора (дехто з дослiдникiв вважае: антишляхетська): коли хитрий, пiдступний i достойний осуду – то поляк. Загалом звiстки про початковий етап життя й дiяльностi І. Мазепи тут чиста вигадка, пiдкрiплена цитатою iз Вольтера, з його «Історii про Карла XII», яка теж бiльше легендарна, як правдива; можна сказати – це вигадка в романтичному дусi. Кров Самойловичiв, «безвинно пролита», кладеться на совiсть Мазепи, хоча iх скарали росiяни. Дуже негативно говорить автор про нiби кровожерних Мазепиних гвардiйцiв – сердюкiв, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом iз росiйським вiйськом (знову вияв москвофiльства). У повiсть про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палiя, який подаеться як «великий воiн», та Петрика, що зображуеться татарським прихвоснем, а це свiдчить: лiтопису С. Величка автор не знав. Усе це твориться також у москвофiльськiй традицii. Цiлком белетристично Петрик називае себе позашлюбним сином Мазепи, хоч це оперто на iсторичнi поголоски, романтизуеться при цьому iсторiя з козаком Вечоркою, який подаеться тут козацьким лазутчиком. Імперiалiстичнi походи Петра І схвалюються, автор вивищуе «премудрiсть Монарха, що керував iз такою розважливiстю». Повстання І. Мазепи для автора – «мерзенний задум», а причиною повстання подаеться особиста образа (цар ударив Мазепу по щоцi), а не тиранське гноблення Украiни. Сам Мазепа – злобний, кровожерний, про що свiдчить такий цiлком неiсторичний пасаж у дусi типового москвофiльства:
«Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва вiдвага й надмiрна злоба до незмiрного провалля, усував од себе пiдозрiлих йому людей, нездiбних наслiдувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав i самоi смертi».
Далi йдуть приклади про Миклашевського та Мировичiв.
Так само описуеться iсторiя iз Кочубеем та Іскрою: смерть донощикiв подаеться, як «тяжкий злочин Мазепин». Здавалося б, маемо елементарний, казенний, проросiйський наклеп на великого гетьмана, але всi цi iнсинуацii покриваються сильними резонами iз уведеноi до тексту промови І. Мазепи «до всiх урядникiв, тут зiбраних» – подiбний прийом автор використав i в сюжетi про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна рiч, ця промова, як i всi iншi промови та листи, iсторично фiктивна, але ситуацiю тут вiдбито досить точно, протилежно до власноi оповiдi автора. Двi могутнi сили, говорить гетьман, дiйшли до Украiни, два володарi, якi «подобляться найстрашнiшим деспотам, яких вся Азiя i Африка навряд чи коли спороджували», при цьому украiнцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподiваеться, що король шведський подолае росiйського царя. Коли це станеться, то шведи вiддадуть Украiну у рабство полякам i вже не буде мови про права й привiлеi нашi, «бо ми природно порахованi будемо як завойованi». Далi йде мiсце, яке варто зацитувати:
«Будемо раби неключимi, i доля наша остання буде гiрша за першу, якоi предки нашi вiд полякiв зазнали з таким горем, що й сама згадка про неi жах наганяе. А як допустити царя росiйського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч вiн походить од колiна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собi владу необмежену, карае народ той свавiльно, i не тiльки свобода та добро народне, але й саме життя його пiдбитi единiй волi та забаганцi царськiй. Бачили ви i наслiдки деспотизму того, яким вiн винищив численнi родини найбiльш варварськими карами за провини, стягненi наклепом та вимушенi тиранськими тортурами, що iх нiякий народ стерпiти й перетерпiти не годен. Початок спiльних недуг наших зазнав я на самому собi. Вам-бо вiдомо, що за вiдмову мою в задумах його, убивчих для нашоi Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признае, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентуе нацiю, вважае, звичайно, членiв ii за худобу нетямущу i свiй послiд».
А далi – ще сильнiше:
«Отже, зостаеться нам, братiе, з видимих зол, якi нас спiткали, вибрати менше, щоб нащадки нашi, кинутi в рабство нашою неключимiстю, нарiканнями своiми та прокляттями нас не обтяжили. Я iх не маю i мати, звичайно, не можу, отже, непричетний есьм в iнтересах успадкування, i нiчого не шукаю, окрiм благоденства тому народовi, який ушанував мене гетьманською гiднiстю i з нею довiрив менi долю свою. Окаянний був би я i зовсiм безсовiсний, якби вiддав вам зле за добре i зрадив його за своi iнтереси!»
Подаеться також визвольна програма Івана Мазепи:
«А при майбутньому загальному замиреннi всiх воюючих держав вирiшено поставити краiну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володiнням польським, зi своiми природними князями та з усiма колишнiми правами й привiлеями, що вiльну нацiю означають». При цьому вказуеться, що союз iз Швецiею не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, вiдтак «нинiшнi договори нашi з Швецiею суть тiльки продовження колишнiх, в усiх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбае i очевиднiй небезпецi не запобiгае? Такий народ неключимiстю своею подобаться воiстину нетямучим тваринам, од усiх народiв зневаженим».
По тому подаеться нищiвна оцiнка росiян, як «народу, нiчим од них не кращого, але нахабного i готового на всякi кривди, грабунки i дошкульнi дорiкання».
Здавалося б, маемо тут якийсь поняттевий дисбаланс, навiть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, i раптом така сила i правда у словi, такий високий патрiотизм та самовiддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що «Історiю русiв» писало кiлька осiб (а твiр виразно розпадаеться на три блоки), то другий автор завершив свое писання до повстання І. Мазепи, третiй же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор «Історii русiв» не тiльки ховав свое прiзвище та ймення, а й уживав засобiв остороги в самому текстi. Нi, не про пiдтексти йдеться, а лишень про самозастережнi заходи – надто небезпечнi речi автор зголошував. Бо й справдi, царя Петра І спершу хвалять, а тодi називають, хай нiбито i не в авторському текстi, найстрашнiшим деспотом, що його народжувала земля. Найцiкавiше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справдi думав, з малими хiба фактологiчними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо) – отже, ця промова оперта на якомусь вiрогiдному джерелi. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макiавеллiвському дусi, що вiдповiдало, зрештою, образу бароковоi людини з боротьбою у собi лихих i добрих начал. Про психологiзм образу ще рано говорити – суперечить цiй думцi хiба те, що назагал образи гетьманiв тут одноплощиннi i е носiями не так людських, як, скажемо так, iдеологiчних начал, якi пiдходять чи не пiдходять до свiтогляду автора, вiд цього, до речi, й залежала iхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історiя русiв» певною мiрою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в росiйськiй лiтературi першоi половини XIX столiття як «коварного злодея». Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки лiтературний i тiльки подекуди правдивий.
Разюча сцена – здобуття росiянами Батурина i рiзня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна росiйська рука знищувала всю Украiну: «Така сама доля спiткала бiльшу частину Малоросii. Загони вiйська царського, роз’iжджаючи по нiй, палили й грабували геть усi оселi без винятку i правом вiйни, майже нечуваним. Малоросiя довго ще курiла пiсля полум’я, що ii пожирало». Проте i в цьому гiрка iронiя та страшна правда: «Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислiв: яке тут щастя? – В. Ш.), приписував гiршу недолю самим шведам, ненависним йому за тii середи та п’ятницi, коли вони iли купленi в сього ж народу молоко i м’ясо». І коли б не було отого «на щастя», можна було б подумати, що автор «Історii русiв» розумiе й болiе полiтичною слiпотою свого народу, але, на нещастя, i вiн, певною мiрою, на ту хворобу слабував, бо зовсiм не осуджуе полковника Носа за дику зраду в Батуринi, та й iнших вiдступникiв у iнших мiсцях. І це незважаючи на свою вiльнолюбнiсть та опозицiйну настроенiсть й, безсумнiвно, любов до Вiтчизни, отже, не забувае вклонитися росiйському царю, отому найстрашнiшому деспоту, який залив кров’ю його рiдну землю. У цьому i е немала духовна й лiтературна вада твору. Тут вiн значно поступаеться «Енеiдi» І. Котляревського, де висота i сила героiчного духу, незважаючи на приявну гiркоту, не е ущербна. Причину оцього покiрливого схиляння перед немилосердним напасником розумiе й декларуе сам автор «Історii русiв», оповiдаючи про те, що І. Мазепа в Полтавськiй битвi участi не брав. Знову нiби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своеi землi й народу, а не воював. Ось це пояснення:
«Бо Мазепа, як усiм вiдомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своiм коштом багато монастирiв i церков, уважав за смертний грiх проливати кров своiх землякiв та одновiрцiв (курсив мiй. – В. Ш.) i дотримувався того з рiшучою твердiстю, не схиляючись на жоднi переконування. А тому нiхто не докаже, щоб тi його вiйська причетнi були бодай до одного вбивства, учиненого над росiянами».
Дивнi речi! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своiх землякiв, не одного вбив, а тут аж таке! До речi, це мовилося в той час, коли тi ж росiяни зовсiм не зупинялися перед пролиттям кровi одновiрцiв. Зрештою, усвiдомлюе це й автор: «Одначе, не зважаючи на те, всi полоненi, що потрапили з його вiйська в руки росiян, зазнавали долi однаковоi з лебединськими мерцями».
Ще одна рiч звертае на себе увагу, коли аналiзуемо образ І. Мазепи в «Історii русiв»: негативно описуеться вiн перед повстанням, пiд час же повстання веде себе гiдно i шляхетно. Так само вiн i вмирае: «з туги, перебуваючи останнi днi великим утiшителем королевi шведському, що поважав його за надзвичайний розум i здоровi мiркування про великодушнiсть у нещастях». А перед самою смертю нiбито спалив своi папери, щоб уберегти, «многих патрiотiв» своеi землi.
Івану Мазепi в «Історii русiв» присвячено чимало мiсця, тобто пiсля Б. Хмельницького, як ми вже казали, – це другий великий герой твору. Вiдтак нiби двi руки його писало: одна в стилi й дусi офiцiйних козацьких лiтописiв, друга в дусi героiчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконанiстю звiстити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врiзувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, iсторично плутаний та в дусi осудiв гетьманiв пiсля Б. Хмельницького. Великий оборонець прав Украiни перед цiлою Європою названий тут дурисвiтом, а його дивовижна визвольна акцiя «пiдлещуваннями i затiями». Про повстання П. Орлика на Правобережжi в 1711–1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козакiв, що не слухали Орлика, «а були прихильнi незмiнно до правного свого начальства» (курсив мiй. – В. Ш., с. 275) – позицiя цiлком москвофiльська. Проте це не завадило авторовi цiлком осудно написати про окупацiйнi вiйська в Украiнi (росiйськi), так званих «консистентiв», з iхнiми незмiрними здирствами.
Наступна фабула про І. Скоропадського подае чимало цiкавого фактичного матерiалу: змагання його з О. Меншиковим, i канальнi роботи, на якi гнали козакiв, i поiздки гетьмана в Москву, i встановлення Малоросiйськоi колегii. Загалом, пiсля оповiдi про П. Орлика розповiдь набувае бiльш цiльного, документального характеру, тут уже немае анi перекручень, анi разючих iсторичних помилок. Так само описано П. Полуботка i його змагання за автономнi права Козацькоi держави; оповiдаеться про жахливу Тайну канцелярiю, допити в нiй козацькоi старшини. Зрештою, подаеться знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не е риторичною вправою автора, а мае свою документальну пiдставу (про це докладно я пишу в своiй «Козацькiй державi»), хоча явно стилiзована автором.
Промова Павла Полуботка – визначна пам’ятка украiнського полiтичного мислення, гостре звинувачення росiйського царизму за поневолення Украiни, яка добровiльно вступила в союз iз Московщиною, а натомiсть по-тиранському була поневолена. Ось цi високi слова:
«Правота i лагiднiсть, суд i милiсть суть едине добро всiх монархiв свiту сього, i закони, що кермують усiм взагалi людством i охороняють його вiд усякого лиха, е точне зерцало царям i володарям на iхне становище i поведiнку, i вони першi наглядачi та охоронцi iм бути повиннi. Звiдкiля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуеш нас единою владою своею i кидаеш у вiчне ув’язнення, загорнувши до скарбницi власне майно наше?»
За великi послуги у шведськiй вiйнi, говорить у промовi П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютiсть, i, замiсть подяки та нагороди, вкинутi у найтяжче рабство, змушенi платити данину ганебну й незносну, рити лiнii та канали i осушувати непролазнi багнища, угноюючи те тiлами наших мерцiв, що впали цiлими тисячами од тягот, голоду та клiмату». Говориться i про немилосердне правлiння «урядникiв московських» у Гетьманщинi. Смерть Полуботка у в’язницi – взiрець лицарства.
Наступна фабула стосуеться Данила Апостола. Докладно описуеться його вибори, i тут опис цiлком iсторичний iз цiкавими розповiдними пасажами, зокрема про приiзд до Киева iеромонаха Суханова та його донос на украiнське духовенство, через що був засланий киiвський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицiю.
У такому ж тонi ведеться й подальша оповiдь про мiжгетьманство i про К. Розумовського. Дуже цiкавий опис про украiнську депутацiю до Петербурга в 1745 роцi з проханням вiдновлення гетьманства. На запитання когось iз росiян, чому «вашi гетьмани… були лукавi й нещирi до Росii i намагалися iй шкодити?», Василь Гудович вiдповiв, що малоросiяни «були вельми прихильнi Росii», вони добровiльно «волiли Росiю перед усiма iншими народами, що iх пiд протекцiю свою закликали, а обрали ii одну на те через однородство i единовiрство свое». Що ж до гетьманiв, то В. Гудович вiдповiв так: «Яких створили, таких i маете. Бо то е незаперечне, що тiльки тi гетьмани були нещирi до уряду росiйського, яких вiн вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» – цей пасаж (правдивий чи нi iсторично це iнша рiч, скажемо, що бiльше умоглядний) нам надзвичайно потрiбний для зрозумiння отого дивовижного парадоксу «Історii русiв», чому гетьмани до Б. Хмельницького i сам Богдан описуються в творi маестатично, а гетьмани пiзнiшого часу – негативно. Виявляеться, як засвiдчуе промова В. Гудовича (не з’ясовуватимемо ii автентичностi, тут це не мае значення), автор ставився пошанiвно до тих гетьманiв, якi вибиралися вiльним вибором козакiв, а не були наставленi чужими правителями, бо тодi влада узурповувалася, а не була виявом справедливоi волi нацii. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те е тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель i поборник».
Фабула про К. Розумовського так само цiкава iсторично i оповiджена в тому ж спокiйному тонi, що й сюжети про попереднiх гетьманiв пiсля П. Орлика. Говориться тут i про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросiйське за прикладом стародавнiх спадкових князiвств, що були в нiй», i про пiдступи Г. Теплова та його записку-донос чи суплiку, як зве автор: «В нiй без жалю обмовлено й спаплюжено попереднiх правителiв i обивателiв Малоросii». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своiх землякiв, власне, твердиться, що донос Г. Теплова нiби був з волi гетьмана, що неiсторично; з цiкавими подробицями вiститься про набiр украiнцiв у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пiкiнерiв тощо – все це важливий iсторичний матерiал. Загалом занепад Козацькоi держави сприймаеться автором iз сумом. Так, розказуючи про пiкiнерiв замiсть козацьких полкiв, автор констатуе: «Отакою химерою приспана була пiкiнерiя до того, що нiхто в нiй бiльше не згадував про давнi своi права та привiлеi, а вихвалявся всяк нинiшньою величчю». Окремим сюжетом оповiдаеться про повстання пiкiнерiв i розправу над ними. Також iз сумом розказав автор i про падiння К. Розумовського, i про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершуеться твiр описом правлiння графа Рум’янцева, за якого «народ малоросiйський зазнав того спiльного жеребу лихоi долi!» Козацьке вiйсько було переформоване в регулярне: «Козакiв пiдпорядкували щодо суду i служби вiйськовому статутовi, а тiльки щодо земства i маеткiв вiддатися iм i родинам iхнiм, за давнiми правилами своiми, в повiтових судах».
Отже, маемо наприкiнцi нiби окремий оповiдний блок, третiй за числом, вiд гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася росiйсько-турецька вiйна. Можна навiть гадати, що писано його iншою людиною, яка мала iсторичну освiченiсть значно вищу, нiж автор (чи два автори) основноi частини, яка завершуеться фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маемо вiзiю iсторii Украiни, то в останнiй – реальний i цiлком iсторичний опис, який можна в окремих мiсцях хiба уточнити.
Таким чином, «Історiя русiв», найбiльше з усiх лiтописiв стоiть на межi мiж суто лiтературним та iсторичним твором, вона використала лiтописну поетику i е нiби посланням до освiченого стану Украiни, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предкiв, водночас вiдчуваючи катарсисний жаль з приводу тих чи iнших печальних подiй. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну вiйну включно героiчна: друга по П. Орлика включно – катарсисна; третя до кiнця – жива картина сучасних авторовi чи близьких до сучасних подiй, про якi вiн мiг чути вiд самовидцiв чи бачити на власнi очi. До речi, десь приблизно так само будував свiй твiр i Самовидець, тiльки склавши його з двох частин. Як iсторична пам’ятка «Історiя русiв» мае значення тiльки в своiй третiй частинi, в двох перших – це лiтература, зчаста фантазiйний твiр його ми тут докладно i розглянули. Попри своi слабкостi й непогодження в думках та постановцi проблем можемо назвати «Історiю русiв» одним iз вражаючих творiв украiнського бароко, який побiч iз «Енеiдою» І. Котляревського, творами, Г. Сковороди та «Воскресiнням мертвих» Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.
Валерiй Шевчук
Історiя русiв, або Малоi Росii
Передмова
Історiя Малоi Росii до пори нашестя на неi татар з ханом iхнiм Батием злучена з iсторiею всiеi Росii, або ж вона i е едина iсторiя росiйська; бо ж вiдомо, що початок сеi iсторii, разом з початком правлiння росiйського, береться од князiв i князiвств Киiвських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, i тривае до навали татар безперервно, а вiд сього часу буття Малоi Росii в загальнiй росiйськiй iсторii ледве згадуеться; по визволенню ж ii вiд татар князем литовським Гедимiном i зовсiм вона в росiйськiй iсторii замовчана. Саме тому пропонована тут iсторiя малоросiйська писана на два перiоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а вiд того нашестя широко i докладно.
Історикiв та лiтописцiв сеi доби було в Малiй Росii задосить. Але як ця краiна, начеб створена або приречена на руiну од частих навал чужинцiв, а ще частiших наскокiв та сiчей од народiв сусiднiх i, зрештою, од ненастанних мiжусобиць i побоiщ, зазнала всiляких плюндрувань, згуби та всеспалення i, так би мовити, залита i напоена кров’ю людською i посипана попелом, то в такiй нещаснiй землi чи можливо було зберегти будь-що цiлим? А з тоi причини взято цю iсторiю iз лiтописiв i записок бiлоруських, як iз краiни одноплемiнноi, сусiдньоi i од руiн малоросiйських вiддаленоi.
Вченiстю вiдомий i знатнiстю славний депутат шляхетства малоросiйського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тоi великоi iмперськоi комiсii для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вiтчизняну iсторiю. Вiн удався з приводу цього до первiсного навчителя свого, архiепископа бiлоруського Георгiя Кониського, котрий був питомим малоросiянином i впродовж значного часу перебував у Киiвськiй академii префектом i ректором.
І сей-бо архiрей передав пановi Полетицi лiтопис, або ж iсторiю що, заповнюючи архiпастирськи, що вона ведена з давнiх лiт в кафедральному Могильовскому монастирi тямущими людьми, якi здобували потрiбнi вiдомостi вiд учених мужiв Киiвськоi академii i рiзних найповажнiших малоросiйских монастирiв, а найбiльше вiд тих, де перебував ченцем Юрiй Хмельницький, колишнiй гетьман малоросiйський, що полишив у них чимало записок i паперiв батька свойого, гетьмана Зиновiя Хмельницького, i самi журнали достопам’ятностей i дiянь нацiональних, та й до всього вона знову ним переглянута i виправлена.
Пан Полетика, звiривши ii з багатьма iншими лiтописами малоросiйськими i знайшовши ii од тих найлiпшою, завше дотримувався ii у довiдках i писаннях по комiсii. І так ся iсторiя, пройшовши стiльки умiв видатних, здаеться, мусить бути достовiрною. Лише военнi дii видадуться, можливо, декому сумнiвними, бо ж занадто численнi. Та, мiркуючи про становище землi сеi з-помiж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогнi та плавав у кровi, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у вiйнi та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тодi була могутньою i страшною, коли мала у себе вiйська малоросiйськi; а лише скоро iх позбулася – вiдразу занепадати почала, а наслiдки тi вiдомi.
Історики польськi та литовськi, справедливо запiдозрюванi у вигадках та самохвальствi, описуючи дiяння народу руського, що начебто у пiдданствi польському пробував, затьмарювали всiляко великi подвиги його, учинюванi на користь спiльноi Вiтчизни своеi i польськоi. Навiть самi постанови та привiлеi iхнi у сiй Вiтчизнi затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нiкчемства. А коли дiйшла повiсть iхня до часiв гонiнь i тиранств польських, на народ руський учинених з приводу вигаданоi вiд них унii, а саме як дiйшло до визволення народу свого з кормиги польськоi власною його мужнiстю i майже безприкладною хоробрiстю, то тут виригнули письменники тii всi своi лайки i всiлякого роду неправди i наклепи на сей народ i на його вождiв та начальникiв, називаючи iх непостiйним i бунтiвливим хлопством, що по сваволi i буйнощах своiх бунти i заколоти вчиняло. Але дiла гетьманiв руських Косинського, Наливайка, Остряницi i, нарештi, великi дiла Хмельницького, листування iхнi i декларацii доводять вельми тому противне, i всiляка людина здорового глузду добачить в них iстину несумнiвну i подвиги шляхетнi i справедливi; побачить притому i визнае розумний, що всiляке творiння мае право буття свое боронити, власнiсть i свободу i що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своiм достатнiми знаряддями чи способом.
Про мужнiсть i заповзятливiсть народу руського даемо пораду творцям байок та критикам заглянути в iсторii грецькi, римськi та iншi iноземнi; i вони iм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та iнших великих володарiв, або князiв руських, що воювали славно з воiнством руським в Європi, Азii, Грецii i на самi столицi iхнi Константинополь i Рим нападали. І хiба такий народ, який пожив дещо в поеднаннi з поляками i литовцями у повсякчасних майже вiйнах за iхню i за свою Вiтчизну, чи ж мiг вiн загубити природну свою хоробрiсть, яка згодом i над самими поляками i литовцями зрештою доволi себе показала?
Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесенi деякi безглуздi речi i наклепи в самi лiтописи малоросiйськi, на нещастя, творцями iхнiми, питомими русами, що необачно наслiдували безсоромних i злосливих польських i литовських байкотворцiв. Так, примiром, в однiй шкiльнiй iсторiйцi виводиться на сцену зi Стародавньоi Русi, або нинiшньоi Малоросii, нова якась земля над Днiпром, названа тут Украiною, а в нiй зводяться польськими королями новi поселення i засновуються украiнськi козаки; а до того ся земля була пустельна i безлюдна i козакiв на Русi не бувало. Але, видно, пан письменник такоi нiкчемноi iсторiйки не бував нiде, окрiм своеi школи, i не бачив у тiй сторонi, що ii називае вiн Украiною, руських мiст найдавнiших або принаймнi далеко давнiших од його королiв польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рiкою Днiпром, Чигирина над Тясмином, Уманi над Россю, Ладижина i Чагар-лика над Бугом, Могилева, Рашкова й Дубосар над Днiстром, Кам’яного Затону i Бiлозерська у гирлi Лиману. З тих мiст були деякi провiнцiальними та обласними руськими мiстами впродовж багатьох вiкiв. Але в нього все те пустеля, i князi руськi, що виводили великi флотилii своi в Чорне море iз рiки Днiпра, себто з тих самих краiн, якi воювали на Грецiю, Синоп, Трапезонт i на самий Царгород з вiйськами саме тих областей, ним у непам’ять пущено; рiвно як i сама Малоросiя повернута кимось з польського володiння без зусилля i по добрiй волi, а тридцять чотири кривавих герцi, що були при тому од вiйськ руських супроти полякiв та королiв iхнiх i посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги iхнi i геройство належну справедливiсть. Одначе хто що не кажи, а кiнець дiло вiнчае завжди.
Прийди i виждь!
Народ слов’янський, що походить од племенi Афета, Ноевого сина, названий слов’янами за родоначальником i князем своiм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Вiн, переселившись з Азii од часiв вавилонського змiшання мов, став мешкати од гiр Поясних, або Рифейських, i вiд моря Каспiйського на сходi до рiки Вiсли i моря Варязького на заходi; i вiд Чорного моря i рiки Дунаю на пiвднi до Пiвнiчного океану i Балтiйського моря на пiвночi. Доказом тому е iсторiя преподобного Нестора Печерського i його послiдовникiв i попередникiв, якi ту iсторiю писали i якi всi були академiками або членами тоi головноi школи, яку в слов’янах заведено було в мiстi Киевi Кирилом, фiлософом грецьким, невдовзi по запровадженню там релiгii християнськоi. А взята вона з книг священних Бiблiй i з старовинноi багатоi бiблiотеки, в Киевi зiбраноi, яка в пору нашестя варварiв i од колишнiх руiн загинула; вiд чого i самi школи ховалися в самих монастирях та пiдземних житлах навiть до днiв руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного i митрополита киiвського Петра Могили, якi стародавню академiю Киiвську поновили.
Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнiлi мiста i румовища, слов’янською мовою пойменованi, i написи, iхнiми лiтерами i нарiччям писанi на каменях, цвинтарях i статуях кам’яних; також назви рiк, озер, гiр та улусiв, якi розташованi в степах кримських, заволжанських i на островi Таманi, або на стародавньому Тмутараканi, – все це очевидно свiдчить про слов’янське тамтешне поселення. А зауваженi деякими письменниками в тих межах чужоплемiннi слов’янам народи, а саме: кiмерiани, або готи, маiоти, гуни та iншi – нарiвнi з ордами понтiйського царя Мiтрiдата були перехожими через слов’янську землю та iноземнi колонii, якi найшли сюди зi Сходу та Пiвночi i по короткому тут перебуванню в краiни пiвденнi i захiднi вiдiйшли. Та i самi греки i генуезцi, якi вважалися мешканцями над Чорним i Азовським морем, були не чимсь iншим, як купцями, якi оселилися за згодою слов’ян на iхнiх приморських землях заради обопiльноi торговельноi вигоди; а вiйни слов’ян з мiстами iхнiми Херсоном, Феодосiею та Босфором означають хiба короткочаснi сусiдськi чвари, що закiнчувалися згодою.
Історики сумiжних зi слов’янами народiв: Птолемей, Геродот, Страбон, Дiодор та iншi – приписували слов’янам давнiсть сиву, за 1610 рокiв до Рiздва Христового вiдому, мовлять, що вони, ведучи з сусiдами безнастаннi вiйни та переслiдуючи чужоплемiннi народи, якi переходили iхньою землею, зайшли i переселили колонii своi за рiку Дунай, до моря Адрiатичного в Іллiрii i вiд гiр Карпатських до рiки Одри; а на захiдних берегах Балтiйського моря оселили всю Померанiю, iхнiм нарiччям так пойменовану. Але дають цi iсторики слов’янським племенам рiзноманiтнi назви, залежно вiд способу iхнього життя i вигляду народного, примiром, схiдних слов’ян називали скiфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрiвним життям i часто переселялися з мiсця на мiсце; пiвденних – сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, i русами, або русняками, – за волоссям; пiвнiчних, приморських, варягами називали через хижацтво i засiдки, де чигали на перехожих; а всерединi од тих мешканцiв, за родоначальниками iхнiми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу – роксоланами i росами, а по князю Мосоку, кочiвниковi над рiчкою Москвою, що дав iй цю назву, – москвитами i москами, вiд чого згодом i царство iхне дiстало назву Московського i нарештi Росiйського.
Самi слов’яни i того бiльше собi назв наробили: болгарами називали тих, якi мешкали над рiкою Волгою; печенiгами тих, що живилися печеною iжею; полянами i половцями, що жили на полях або в степах безлiсих; деревлянами – мешканцiв полiсних, а козарами всiх тих, що iздили верхи на конях та верблюдах i чинили набiги; а сю назву дiстали зрештою i всi воiни слов’янськi, вибранi з iх же породи для вiйни та оборони Вiтчизни, якiй служили у власнiй збруi, комплектуючись та перемiняючись також своiми родинами. Та коли у пору вiйни виходили вони поза своi межi, то iншi цивiльного стану мешканцi давали iм пiдмогу, i задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарештi з обуренням даниною козарам.
Цi воiни, часто своiм союзникам допомагаючи, а паче грекам у вiйнах з iхнiми ворогами, перейменованi царем грецьким Константаном Мономахом з козарiв на козакiв – i така назва назавжди вже у них залишилась. А описуванi деякими письменниками вiйни слов’ян з печенiгами, половцями, козарами та iншими слов’янськими народами i бездоказово чужоплемiнними вiйнами званi, означають не що iнше як мiжусобнi самих слов’ян сiчi за межi обласнi, за вiдгiн худоби i за iншi домагання i чвари князiв, що iх творили; а помилки вiд iсторикiв виникли з причини множества рiзних назв, одному й тому самому народовi приписуваних. Справедливiсть цього доводиться тим, що описуванi вище чужоземнi народи, себто готи, гуни та iншi, знанi з iсторiй та переказiв, звiдки вони вийшли i куди пiшли; а про сих нiчого того немае, i начеб з неба вони впали i в землю ввiйшли, не залишивши й потомства свого; такого iсторiя нiяк терпiти не повинна, як вигаданого.
Таким чином, частина слов’янськоi землi, яка лежить од рiки Дунаю до рiки Двiни i од Чорного моря до рiк Стиру, Случi, Березини, i Дiнця, i Сiви, дiстала назву Русь, а народ, що на нiй проживае, названо русами i русняками взагалi. Згодом та ж сама земля подiлилась назвою на Чермну, або Червону, Русь – за землею, що родить барвнi трави та червець у краю полуденному, i на Бiлу Русь – за великими снiгами, що випадають у сторонi пiвнiчнiй. Провiнцiйними подiлами тоi землi були князiвства: Галицьке, Переяславське, Чернiгiвське, Сiверське, Деревлянське i чiльне, або Велике, князiвство Киiвське, котрому вся решта пiдлягала. Князi, або верховнi начальники, обиранi були народом в однiй особi, але на цiлу династiю, i нащадки обраного володiли за спадком. Із князiв сих найзначнiшi за iсторiями: Каган, що Грецiю воював i облягав флотилiею своею та сухопутним вiйськом столичне мiсто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматерi; Кий, засновник мiста Киева i князiвства свого iменi; переможнi у вiйнах Оскольд i Дiр, що славно воювали з греками та генуезцями на морi й сушi, що зруйнували славнi мiста Синоп i Трапезонт i наголову розбили вiйська ворожi над рiкою Осколом; Ігор, що пiдступно побив Оскольда i Дiра i сам був убитий древлянами; Святослав, що пiдкорив собi болгар задунайських i жив там у мiстi Переяславцi, в сучасному Рущуку; i Володимир, який першим хрестив усю Росiю.
І сей Володимир, понад означенi князiвства, з’еднав всi iншi слов’янськi князiвства, якi роздiлилися були пiд рiзними назвами помiж його братами i родичами, був один над ними самодержець i звався великим князем руським i цариком над усiма князями; i, будучи могутнiм i лихим у вiйнах, що безнастанно точилися з сусiдами, набув од них i вiд народiв вiддалених великоi поваги, чому ж всi держави запобiгали його дружби, а для утримування ii пропонували йому своi вiри або релiгii. Але вiн, звiдавши спершу iх, слушно вiддав перевагу перед усiма християнськiй грецького, або ерусалимського, обряду i року 988-го по Рiздвi Христовому, вирушивши з вiйськом до приморського мiста Херсона, хрестився там од грекiв i побрався з грецькою царiвною Анною; а повернувши до Киева, хрестив родину свою i народ. Перед хрещенням же всi слов’яни мали вiру схiдних поган i, визнаючи единого Бога вседержителя, вважали символом i житлом його сонце, а знаряддям гнiву – його грiм, або перун. Тому i вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.
