Історія русів. Український переклад

Передмова

Історія Малої Росії до пори нашестя на неї татар з ханом їхнім Батиєм злучена з історією всієї Росії, або ж вона і є єдина історія російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств Київських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по визволенню ж її від татар князем литовським Гедиміном і зовсім вона в російській історії замовчана. Саме тому пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя широко і докладно.

Істориків та літописців сеї доби було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ, зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю історію із літописів і записок білоруських, як із країни одноплемінної, сусідньої і од руїн малоросійських віддаленої.

Вченістю відомий і знатністю славний депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої імперської комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, архієпископа білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській академії префектом і ректором.

І сей-бо архірей передав панові Полетиці літопис, або ж історію що, заповнюючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зиновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по комісії. І так ся історія, пройшовши стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тоді була могутньою і страшною, коли мала у себе війська малоросійські; а лише скоро їх позбулася – відразу занепадати почала, а наслідки ті відомі.

Історики польські та литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинювані на користь спільної Вітчизни своєї і польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій Вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранств польських, на народ руський учинених з приводу вигаданої від них унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги польської власною його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти вчиняло. Але діла гетьманів руських Косинського, Наливайка, Остряниці і, нарешті, великі діла Хмельницького, листування їхні і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і справедливі; побачить притому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своїм достатніми знаряддями чи способом.

Про мужність і заповзятливість народу руського даємо пораду творцям байок та критикам заглянути в історії грецькі, римські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих володарів, або князів руських, що воювали славно з воїнством руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з поляками і литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою Вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими поляками і литовцями зрештою доволі себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесені деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи малоросійські, на нещастя, творцями їхніми, питомими русами, що необачно наслідували безсоромних і злосливих польських і литовських байкотворців. Так, приміром, в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки; а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його королів польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром, Чигирина над Тясмином, Умані над Россю, Ладижина і Чагар-лика над Бугом, Могилева, Рашкова й Дубосар над Дністром, Кам’яного Затону і Білозерська у гирлі Лиману. З тих міст були деякі провінціальними та обласними руськими містами впродовж багатьох віків. Але в нього все те пустеля, і князі руські, що виводили великі флотилії свої в Чорне море із ріки Дніпра, себто з тих самих країн, які воювали на Грецію, Синоп, Трапезонт і на самий Царгород з військами саме тих областей, ним у непам’ять пущено; рівно як і сама Малоросія повернута кимось з польського володіння без зусилля і по добрій волі, а тридцять чотири кривавих герці, що були при тому од військ руських супроти поляків та королів їхніх і посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги їхні і геройство належну справедливість. Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди.

Прийди і виждь!

Народ слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Він, переселившись з Азії од часів вавилонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії християнської. А взята вона з книг священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх руїн загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного і митрополита київського Петра Могили, які стародавню академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнілі міста і румовища, слов’янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях і статуях кам’яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах кримських, заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані, – все це очевидно свідчить про слов’янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужоплемінні слов’янам народи, а саме: кімеріани, або готи, маіоти, гуни та інші – нарівні з ордами понтійського царя Мітрідата були перехожими через слов’янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі греки і генуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою слов’ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни слов’ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі слов’янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували слов’янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одри; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики слов’янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, східних слов’ян називали скіфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; південних – сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і русами, або русняками, – за волоссям; північних, приморських, варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу – роксоланами і росами, а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, – москвитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі слов’яни і того більше собі назв наробили: болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; печенігами тих, що живилися печеною їжею; полянами і половцями, що жили на полях або в степах безлісих; деревлянами – мешканців полісних, а козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони Вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням даниною козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані царем грецьким Константаном Мономахом з козарів на козаків – і така назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни слов’ян з печенігами, половцями, козарами та іншими слов’янськими народами і бездоказово чужоплемінними війнами звані, означають не що інше як міжусобні самих слов’ян січі за межі обласні, за відгін худоби і за інші домагання і чвари князів, що їх творили; а помилки від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи, себто готи, гуни та інші, знані з історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали і в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого; такого історія ніяк терпіти не повинна, як вигаданого.

Таким чином, частина слов’янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо русами і русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь – за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь – за великими снігами, що випадають у стороні північній. Провінційними поділами тої землі були князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Деревлянське і чільне, або Велике, князівство Київське, котрому вся решта підлягала. Князі, або верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за історіями: Каган, що Грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з греками та генуезцями на морі й суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був убитий древлянами; Святослав, що підкорив собі болгар задунайських і жив там у місті Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Росію.

І сей Володимир, понад означені князівства, з’єднав всі інші слов’янські князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними самодержець і звався великим князем руським і цариком над усіма князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма християнській грецького, або єрусалимського, обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився там од греків і побрався з грецькою царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі слов’яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву – його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах слов’янських; перше у них введене за днів апостольських, благовістям апостола Андрія Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім’я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володимирова, велика княгиня київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об’єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике князівство Київське, де найголовніші від інших князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив християнство, уложив через обраних мужів руські закони, заснував у Києві головну школу богослов’я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, імператорові грецькому Константинові Мономахові, по якому і він визнаний од Грецької імперії царем руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом князівств і все тривали між князями, спершу ослабили Велике князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною мунгальських татар під начальством хана їхнього Батия, онука Чингісханового, всі князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано і багато спалено; князів і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених північних провінціях, і від того часу більша частина руських князівств підпала в татарську неволю. І хоч князівства знову постали, та перебували вони з князями своїми в підданстві татарських ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ахматові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князівств руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з князя на царя і самодержця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його татар року 1240-го більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Деревлянській, чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми, і з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі татарські, принци ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з руської породи князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначніший з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і князь київський і слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на мову польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об’єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито князь литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь князів руських та їхнє воїнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення ханом татарським Батиєм усіх князівств руських перебували вони під владою татарською: великоросійські з 1238-го, а малоросійські з 1240 року, отже, литовському князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з’єднують руський народ з Литвою і Польщею, видно, що він об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська руського поміж татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли татари Малоросією нарівні з іншими князівствами руськими, про те, окрім записок та переказів і окрім залишків руйнацій, що їх татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто півмісяччя, магометанством за святість шановані, які в пору татарського володіння одні встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення іга татарського залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині магометанської силою і знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які хрести ті роблять заради їх прикраси.