Хрещення Володимирове вважаеться третiм в лiтописах слов’янських; перше у них введене за днiв апостольських, благовiстям апостола Андрiя Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря i рiкою Днiпром до тоi Киiвськоi гори, котра по заснуванню мiста Киева завше Андрiевою горою звалася i що на нiй опiсля збудовано в iм’я його церкву. Сей же апостол рiкою Десною був тодi i в Новгородi-Сiверському, благовiстив Євангелiю i дивувався з того, як тамтешнiй люд лазнi своi уживае, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камiнь, сiкла себе хворостом до знемоги, а тодi, кидаючись з шумом в рiчкову воду, виходила звiдтiль жива й бадьора, начебто нiколи не розпалювана й не бита. Рiчки тii до упадку Чорного моря мали води вищi од нинiшнiх, i пороги на Днiпрi не були вiдкритi. Друге хрещення перевела баба Володимирова, велика княгиня киiвська Ольга, що сама хрестилася в Царгородi i була наречена по хрещенню Оленою.
Пiсля скону Володимира Першого незабаром скiнчилося i об’еднання його царства. Сини та небожi Володимировi подiлили його на дванадцять князiвств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усiма Велике князiвство Киiвське, де найголовнiшi вiд iнших князiв були: Ярослав Володимирович, який поширив i утвердив християнство, уложив через обраних мужiв руськi закони, заснував у Киевi головну школу богослов’я та iнших красних наук з багатою, iз Грецii виписаною бiблiотекою i додержував першостi своеi зi славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дiдовi його з материного боку, iмператоровi грецькому Константиновi Мономаховi, по якому i вiн визнаний од Грецькоi iмперii царем руським i одержав на те дiдiвську корону з усiма iншими царськими регалiями. Та мiжусобнi вiйни за першiсть i наслiдство, що постали були за розподiлом князiвств i все тривали мiж князями, спершу ослабили Велике князiвство Киiвське, а згодом i зовсiм його розiрвали, i з 1161 року назвалися Великими князiвствами: Галицьке в Чермнорусii, Володимирське на Клязьмi i, нарештi, Московське по мiсту Москвi. Але й тi князiвства славилися першiстю своею до 1238 року; а вiд того року нашестя вiйною мунгальських татар пiд начальством хана iхнього Батия, онука Чингiсханового, всi князiвства удiльнi i великi зруйнувало майже дощенту; мiста iхнi i села сплюндровано i багато спалено; князiв i воiнство вбито, а тi, що лишилися, розсiялись по вiддалених пiвнiчних провiнцiях, i вiд того часу бiльша частина руських князiвств пiдпала в татарську неволю. І хоч князiвства знову постали, та перебували вони з князями своiми в пiдданствi татарських ханiв, якi, стягаючи данину з народу, настановляли в них князiв i змiнювали iх на свiй розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який князь московський Іван Васильович, Третiй сього iменi, скориставшись зi слабостi татар, якi знемоглися вiд мiжусобних вiйн та роздiлiв, вiдмовив хановi Ахматовi щорiчноi данини з народу i своеi покори; а внук сього князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато князiвств руських воедино, в роцi 1547-му перейменував себе з князя на царя i самодержця московського, i вiдтодi завше вже царство Московське i його володарi сею назвою титулувались з перейменуванням, нарештi, царства Московського на Росiйське, яке, на вiдмiну вiд Чермноi i Бiлоi Русi, звалося Великою Росiею; тi ж обидвi Русi вкупi названi тодi Малою Росiею.
Князiвства Малоi Росii, зазнавши в пору нашестя Батия i його татар року 1240-го бiльшоi поразки, анiж iншi, в мiру впертого iм спротиву i кровопролитних боiв, зруйнованi були також дощенту; князi iхнi та воiнство вибитi; мiста зруйновано i спалено, i народ залишився пiд кормигою татарською, а дехто переховувався в Бiлорусii та в землi Деревлянськiй, чи Полiссi; найзначнiшi ж родини з небагатьма князiвськими сiмействами вiдiйшли в сусiдне князiвство Литовське, i, там перебуваючи, чимало з них спорiднилися з панiвними та вельможними родами тамошнiми, i з допомогою такою подвигнули литовського володаря князя Гедимiна визволити iхню землю од зверхностi татарськоi i злучити ii зi своею державою пiд одне право i начальство.
Тому Гедимiн князь року 1320-го, прийшовши в межi Малоросiйськi з воiнством своiм литовським, з’еднаним з руським, що перебувало пiд орудою воевод руських Пренцеслава, Свiтольда i Блуда та полковникiв Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й iнших, вигнали з Малоросii татар, перемiгши iх у трьох битвах i на останнiй, головнiй, над рiчкою Ірпiнь, де убитi Тимур i Дивлат, князi татарськi, принци ханськi. По тих перемогах поновив Гедимiн правлiння руське пiд начальством вибраних од народу осiб, а над ними поставив намiсником своiм з руськоi породи князя Ольшанського, пiсля якого були з тоi ж породи багато iнших намiсникiв та воевод; та найзначнiший з-помiж них вiдомий Симеон Олександрович, воевода i князь киiвський i слуцький, який вiдновив у 1470 роцi церкви i монастирi киiвськi, якi Батий сплюндрував i якi понад двiстi лiт були порожнiми. Права ж i звичаi руськi не лише пiдтвердив Гедимiн тамошньому народовi на всiх його просторах, але запровадив iх на всiх своiм землях разом з письменами, або грамотою руською, чому i донинi в князiвствi Литовському видно по стародавнiх архiвах i в приватних осiб старi привiлеi та iншi документи, писанi письмом руським, а корiнне право руське, вiдоме пiд iменем судних статей i в одну книгу зiбране, Статутом звану, перекладено опiсля з руськоi на мову польську, що i в самiй тiй книзi наприкiнцi надруковано.
Про таке об’еднання Русi з Литвою хоча i ведуть мову деякi письменники, що нiбито князь литовський Гедимiн учинив його силою зброi своеi, перемiгши над рiкою Ірпiнь князiв руських та iхне воiнство, але це сталося з князями татарськими, а не руськими, i перекручення тiеi подii внесено в iсторiю вельми грубою помилкою; адже вiдомо з усiх лiтописiв i найвiрогiднiших переказiв, так би мовити, вiдчутним, що пiсля пiдкорення ханом татарським Батием усiх князiвств руських перебували вони пiд владою татарською: великоросiйськi з 1238-го, а малоросiйськi з 1240 року, отже, литовському князевi року 1320-го воювати було на Русi нi з ким iншим, хiба з татарами; та й з самих трактатiв, привiлеiв та пактiв, що з’еднують руський народ з Литвою i Польщею, видно, що вiн об’еднувався i домовлявся, яко вiльний i свобiдний, а нiяк не завойований. Хоча й було трохи вiйська руського помiж татарами, що воювали з Гедимiном, а мiж начальникiв iх були, звичайно, i з княжого роду; але вони змушенi були бути помiж них за принукою своiх володарiв, воюючи за iхнi iнтереси, всупереч своiм, звичайно, страху ради татар, ладних сплюндрувати родини iхнi i житла при найменшiй пiдозрi. А що справдi володiли татари Малоросiею нарiвнi з iншими князiвствами руськими, про те, окрiм записок та переказiв i окрiм залишкiв руйнацiй, що iх татари землi цiй завдали, свiдчать самi герби iхнi магометанськi, якi на давнiх церквах i дзвiницях попiд хрестами позалишалися, себто пiвмiсяччя, магометанством за святiсть шанованi, якi в пору татарського володiння однi встановленi були на тих будiвлях з принуки iхньоi, а пiсля повалення iга татарського залишенi вони спочатку в пiднiжжi хреста на знак знищення святинi магометанськоi силою i знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаевим вживанням майстрiв, якi хрести тi роблять заради iх прикраси.
І так Малоросiя, перебуваючи в повному еднаннi з князiвством Литовським, зробила князiвству сьому великi i важливi послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма неприятельськими народами, а паче з неспокiйними i погордливими крижаками, ливонцями i пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь князiвства Литовського як признання i подяка литовцям за допомогу iхню малоросiянам супроти татар. А коли се Литовське князiвство року 1386-го, через князя свого Ягайла, Ольгердового сина i потомка Гедимiнового, з’едналося в одну державу з Польським королiвством через одруження цього князя з Гедвiгою, королевою польською, наслiдницею польськоi корони, по якiй i князь той, хрещений того року, лютого 14 дня, наставлений i визнаний як король польський пiд iм’ям Владислава Першого, то й Малоросiя, пiд давньою назвою Русi, об’едналася тодi разом з Литвою в королiвство Польське на трактатах i умовах, що рiвномiрно всiм трьом народам служили, в яких мiж розлогих засад головна полягала в сих пропам’ятних словах: «Приймаемо i з’еднуемо, яко рiвних до рiвних i вiльних до вiльних». Ту постанову час вiд часу кожний король при коронацii потверджував пiд назвою «Пакта конвента»; i на пiдставi того за тогочасною урядовою формулою встановленi в трьох тих нацiях три рiвнi гетьмани з правом намiсникiв королiвських i верховних военачальникiв i з iм’ям: одного – коронного польського, другого – литовського, а третього – руського.
На утримання гетьманiв та iнших важливiших урядникiв визначено староства, або ранговi села, та iншi вгiддя, а для резиденцii малоросiйського гетьмана призначено мiсто Черкас, що лежить понад Днiпром нижче Киева; провiнцiйний же подiл землi був на воеводства i повiти, i руських воеводств засновано тодi чотири: Киiвське, Брацлавське, Волинське та Чернiгiвське, сукупно з Сiверiею, названою Сiверiя Дукатус. Чини урядовi та самi гетьмани з урядниками мiськими i земськими вибиралися з-помiж лицарства вiльними голосами i затверджувалися королем i сенатом; а сенат складався з осiб, вибраних сеймом, або загальними зборами, якi складали депутати, посланцi народу, що складався тодi з трьох класiв: шляхетства, духовенства та поспiльства.
Шляхетство, за прикладом всiх народiв i держав, у природний спосiб складалося iз заслужених, вiдмiнних в землi родiв, i завжди воно на Русi iменувалося лицарством, що обiймало в собi болярiв, якi походили з князiвських родин, урядникiв по виборах i простих воiнiв, званих козаками з породи, якi, видаючи з себе всi чини виборами i iх по виконанню урядiв в попередне звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвiку тако самим iхнiм Статутовим правом затверджений, i вони мали вiчистою власнiстю своею однi землi з угiддями, а поспiльством володiли по правах i рангах, i повиннiсть посполитих була встановлена правами. А тi, що володiли ними стосовно влади iхньоi над поспiльством, вважались i називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од стародавнiх патрицiiв, себто батькiв народних, якi керували первiсними родинами та громадами народними з сумирнiстю i характером батькiвськими.
Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гiдних, вiдокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ними право.
Поспiльством вважались купцi та мiщани, що мешкали по мiстах, а по селах вiльнi миряни, що платили вiйськовi оклади, та пiдданцi болярiв та урядникiв.
Всi вони пiдлягали своiм магiстратам i ратушам, в яких засiдали обранi ними вiйти та лавники, i судилися за правами магдебургii, здавна запровадженими в Польщi. При таких громадських постановах i релiгiя руська грецького, або ерусалимського, сповiдання зрiвняна з римською католицькою в однакових правах i привiлеях, яко вiльна i спiльниця i затверджена привiлеями королiвськими i сеймовими конституцiями.
Полуднева частина Русi, або Малоросii, себто Галичина зi своiми округами, не належить до складу нинiшньоi злуки Малоросii з Польщею, бо вона пiсля навали Батия з татарами i пiсля виснаження i винищення князiв тамтешнiх переходила спершу з рук в руки то до угорських, то до польських королiв; нарештi дiсталася зовсiм Польщi на домагання спадкове королiв тамтешнiх, що побралися на княжнах руських галицьких. І король польський Казимир Третiй, або Великий, 1339 року заволодiв безперешкодно чiльним ii мiстом Львовом, князем киiвським Львом Даниловичем збудованим, i всiею тiею краiною. Позабиравши в замках iхнiх незлiченнi суми i коштовностi неоцiненнi, нiби в придане своеi посесii, приеднав ii до Польщi пiд однакове з нею право i подiлив тодi ж на губернii, або воеводства. Тому i вельми помиляються тi письменники, якi, приписуючи все завоюванням польським, вважають за одне нинiшне об’еднання з Польщею Литви i Малоросii з колишнiм безпосереднiм заволодiнням Польщею Галичини, котра в цьому об’еднаннi, в договорах i пактах, при тому укладених, не мала жодноi участi.
Одначе Казимир Великий, об’еднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконаннi своеi справедливостi i поважаючи угорцiв, що завше нею цiкавилися, зрiвняв в усiх привiлеях шляхетство i народ тамошнiй з шляхетством i народом польським, а рiвномiрно i релiгiю руську грецького обряду з релiгiею католицькою римською i утвердив все те своiми привiлеями та пактами. І ся частина Малоросii, також як i вся та земля, нiколи зброею польською упокорена не була, а лише допомогою польською i литовською визволена од iнших володарiв i претендентiв, якими були татари i угорцi. Доказом тому е, мiж iншим, привiлей короля Казимира Великого, даний 1339 року, березня 17-го дня такого змiсту: «Обачивши утиски i фрасунки люду руського, оскудiлого княжатами тутешнiми, i як iх нiвечать королi угорськi, виродки нахабних Белiв i Коломанiв, якi здавна землю ону собiчили i нищили без слушних причин, але начальством i зрадами, захищаемо i приврочуемо люд той до держави i королiвства на вiчнi часи, яко ж есть вiн нам единоплемiнний, вiд одноi кровi нашоi сарматицькоi породжений i нам теж кревною посесiею приналежний, поневаж ми од предкiв наших i княжни галицькоi уродженi есьми, i прето устовуемо, жеби земля Галицька з ii князiвствами, подiлена на воеводства i повiти, прилучена i з’едночона зоставала за Короною i державою Польською вiчно i безповоротно i жеби оборона iй була певна i неодмовна. Лицарству ж руському, вйосками та околицями мешкаючому, мати права своi i свободи на добра i набутки зупельне, як се встановлено шляхетному лицарству польському, з яким едночитися тим, як з рiвними i вiльними у всiляких справах i урядах, i вибори судовii чинити, i в них судитися по одному праву коронному польському. Теж i поспiльству бути на одних правах i повинностях з поспiльством польським. А належатиме до вiри, альбо релiгii, католицькоi руськоi, то мати ii в одному з релiгiею католицькою польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о едностях iхнiх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою злагодне i боронити Отчизну i всiлякий iнтерес iй справувати кождому в своiй вiрi свобiдно i без зневаги».
Пiсля об’еднання Малоi Росii з державою Польською першими в нiй гетьманами зоставлено нащадкiв природних князiв руських Свiтольдiв, Ольговичiв, або Олельковичiв, i Острозьких, якi за правом спадщини, визнаним i завше шанованим королями польськими i великими князями литовськими, урядували своiм народом уже в якостi гетьманiв та воевод за конституцiями королiвства, а не за гiднiстю князiвською. І се продовжилось до припинення iхньоi династii по чоловiчiй лiнii, що i в Литовському князiвствi з тамошнiми князiвськими родинами влаштовано було i так само продовжувалось. З тих гетьмануючих князiв руських Венцеслав Свiтольдович, захищаючи воiнством своiм спiльне королiвство Польське вiд лихих тодi нiмецьких хрестоносцiв, що поширювали завоювання своi по берегах Балтiйського моря, зробив першому королевi своему Владиславу Ягайловi i всьому його королiвству значнi послуги. І коли року 1401-го магiстра хрестоносцiв Магнуса опiсля багатьох з ним сутичок i замирень були присланi до короля Владислава з навмисним посланцем два закривавленi мечi, що означали по-тодiшньому рiшучу i жорстоку вiйну i виклик на неi, то Венцеслав за повелiнням королiвським, злучившись з воiнством польським та литовським, мавши при тому свого вiйська тридцять сiм тисяч при воеводах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдаю, Полеличу, Громвалу, Колядичу i Купалдiю, наступив з ними на хрестоносцiв побiля мiстечка Динабурга; i помiж тим, як вони нiмецькими своiми лавами оберталися i були повсякчас у рухах та обертах, Венцеслав позаду своiх вiйськ провiв значну частину пiхоти пiд проводом Рогдая на долiшнiй берег рiки Двiни, i звiдтiль пiхота, вломившись в середину табору хрестоносцiв, ударила на них руськими своiми списами в тил i на всi боки i зчинила серед них сум’яття, а довколишнi вiйська напали тодi на них з усiх бокiв i завдали рiшучоi iм поразки, так що пораховано iх убитими i полоненими до п’ятдесяти тисяч. Запаси i спорядження з усiм табором дiсталися здобичею переможцiв, i таким чином надовго хрестоносцiв тих приборкано.
Король Владислав, незвичайно задоволений i вдячний за такi важливi послуги гетьмана Венцеслава i всього руського воiнства, нагородив iх рiзними почестями i подарунками; а коли вiд чинiв литовських були влаштованi деякi замахи на привiлеi та маетностi чинiв руських та iхнього лицарства, то вiн, на подання про те гетьмана року 1409-го, квiтня 13 дня видав потверджувальний привiлей на пакти об’еднання, i ось вiн наступного змiсту: «Промислом Божеським i доброю волею нашою i станiв наших народних, з’едночивши ми дiдичне князiвство наше Литовське i пiдлеглi йому од своеi волi князiвства руськi з народом i королiвством Польським, установили есьмо на те i пiдписали достаточнi пакти едночення. Але деякi чини литовськi, як ся ускаржено нам вiд гетьмана руського, не уймуються ничувати зупельноi едностi з ними чинiв руських i шляхти тутешньоi побитом – визволення iх од ярма татарiв. І просто ми уставуемо i повторно стверджуемо уфундованi i укрiпленi пакти з’едночення народу руського з народом польським i литовським, i бути iм, яко рiвний з рiвним i вольний з вольним вiчно i непреложно, i права своi руськi тримати без перешкоди, якось вони слушнi есть i за тим прийнятi в князьствi нашiм Литовськiм заедно з письмом руським, альбо слов’янським, i по них всi суди мати i справи одержувати i добрами своiми дiдичними i набутими обладати i як хотя оборочати несуперечне i без перешкоди iншими правами. Теж i лицарству руському з лицарством польським i литовським еднiсть держати, яко рiвний з рiвним, на кождих справах i урядах, без жодноi упреки i зневаги. А претензii альбо докори давнiм порятунку люду руського од ярма татарського найбарзiй ничуемо i касуемо, яко тi справи знатне одплачонi i одслужонi лицарством руським проти супостатiв литовських, зрадливих лiвонцiв i тих нестатечних хрестоносцiв i iнших наступцiв на Ойчизну, од яких русняки слушно нас оборонили i голови своi на плацу положили, i за докору iх строгi кари i нав’язки на винуватцiв укладаемо».
По смертi короля Владислава Ягайла наслiдував син його старший, Владислав Другий, прозваний Ягеллоном. Вiн, коронований року 1434-го, найперше турбувався про збереження та утвердження постанов батька свого, за якими в князiвства руськi, роздiленi на воеводства i повiти, потвердив вибраних з тамошнiх князiвських та шляхетських родин воевод, каштелянiв, старост i суддiв з усiма iншими урядниками, порiвнюючи iх i все шляхетство, або лицарство руське, честю та вольнiстю з польськими чиновниками та шляхтою, i це наслiдникам своiм зберiгати присягою затвердив, а виданим року 1435-го, березня 7-го дня привiлеем своiм так узаконив: «Воеводства Руськi з лицарством i народом тутешнiм поставляемо i утверджуемо на тих правах, привiлеях i вольностях, якi iм од отця нашого поставленi i утвердженi при з’едноченню добровiльному Русi i Литви з державою Польською, i да не важить нiхто в оних воеводствах наших ничувати прав iх i привiлеiв в дiлах земських i лицарських, теж i в релiгiях отечеських наслiдуваних, добра воля i свобода да не от’емлеться нi насилуеться, i лицарство шляхетське руське з лицарством шляхетським польським i литовським, i тi народи зупельне з’едночаться, яко рiвний з рiвними i свобiдний з свобiдним i яко единоплемiннi суть i доброю волею еднiсть свою уфундували i укрiпили, визволившись од ярма татарського спiльною раттю руською i литовською перед Гедимiна, праотця нашого, i тепер в iменiях своiх i побитках да iмуть руснаки свободу i волю свою, не переслiдувану i не насилуему, i судяться в них од самих себе; а в суди земськi i градськi вибирають судей i урядникiв вiльними голосами за правами своiми i статутами, якi утверждаемо i заховуемо на вiчнi времена i за посесорiв наших о них ручаемося».
За сим привiлеем i за пактами об’еднання королi польськi Казимир Четвертий, брат Владиславiв, Ян-Альбрехг i Олександр, сини Казимировi, тi права присягали, при коронацiях потверджували, а iншi королi, що по них були, як-то Жизигмунти та iншi, привiлеями своiми iх поновлювали.
Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привiльнi внутрiшнi, взявся за справи зовнiшнi вiйськовi. Але в них настiльки був щасливим та вдатним, наскiльки мав у них i змiнливостей; i полiтика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на голову його, запаморочену гордливим духовенством римським. Вiн року 1435-го через послiв своiх потвердив мир з турками, зупинивши давноминулi прикордоннi чвари та незгоди. Султан iхнiй Амурат Перший, який провадив тодi вiйну з цiсарем нiмецьким за Сербiю та Угорщину, переконливо просив короля взяти помiж ними посередництво i помирити iх у iхнiх незгодах або дати йому пiдмогу в тiй вiйнi, за те обiцяв йому великi грошi або поступку в землях, сумiжних з Польщею. Король вiд усього того вiдмовився, а року 1439-го взяв сторону угорцiв i, виступивши з армiею своею проти туркiв, розбив iх двiчi в Трансiльванii, а, нарештi, зiйшовшись з султаном на границях угорських, подолав i його у головнiй битвi недалеко рiки Дунаю, змусивши султана з рештками армii своеi вiдступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що угорцi визнали Владислава за свого короля, яким вiн i був у них справдi протягом п’яти лiт. Султан також визнав його у тiй гiдностi i вiдступив йому всi своi претензii на Угорщину, а король знов уклав з султаном мир, який був затверджений з обох бокiв присягами i трактатами; i по тому вiн, нагороджуючи свое воiнство, зробив великi пожалування i дарунки чинам i вiйську руському, що вiдмiнно допомагало у всiх його звитягах; а було в тих походах сорок три тисячi сiмсот чоловiк пiд командою воевод: киiвського Свiтольдовича i сiверського Ольговського та полковникiв Блудича, Дулепи, Претича, Станая, Бурлiя i Артазiя, яким мiж iншими дарами королiвськими жалувано вiд нього герби та золотi коряки на поворозах, себто на шнурах шовкових, почеплених через плече i схожих на сучаснi аксельбанти або кавалерii.
Мир той довго не тривав, i король року 1444-го порушив його у найпiдступнiший та найганебнiший спосiб. Папа римський Євгенiй IV, вiдаючи про вiдвагу королiвську i хоробрiсть його воiнства, що вперше майже перемогло так гучно сили турецькi, якi жахали до того всю Європу, пiдмовив короля знову напасти на туркiв, якi воювали тодi з венецiянами та далмацькими народами, котрi, будучи християнами грецькоi вiри, просили папу допомогти iм супроти туркiв, обiцяючи за те прийняти його релiгiю i верховне над собою iераршество. Король вiдмовлявся довго великою для себе ганьбою i тяжким грiхом за вiроломство i зламання присяги, учинених з султаном турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та папа буллою своею розгрiшив короля вiд усiх присяг та зобов’язань його супроти туркiв, запевняючи, що присяги з невiрними нiчого не вартi i християни вiд них завжди можуть бути вiльнi. На додачу до того прислав вiн легата свого кардинала Іульяна Чезарiнi до короля з добрячим мiшком золота, котрий нiколи з ним не розлучався, а король, зiбравши зараз достатнi сили i не сповiщаючи про те султана, вирушив у його провiнцii i, минаючи iх, яко ворог, переправився за рiку Дунай, спрямовуючи похiд свiй до мiста Андрiанополя. Султан, звiдавши про нашестя на землi його короля польського з армiею своею явною вiйною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнiм народам, свiдчився небом i землею, пiдносячи до них руки, i, нарештi, присягався всiм, що е найсвятiшим на свiтi, що вiн не подав жодних причин до заламання миру з поляками i урочистих присяг, якi його ствердили, i завершив таким виразом: «Зневажили гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я його собi на допомогу!»
Мiж тим як король польський вибирав собi дорогу до Андрiанополя, другоi столицi султановоi, i уявляв при тому безлiч користей тамошнiх, що можуть дiстатись йому як здобич, султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армiею Балканськi гори, застав короля та армiю його коло мiста Варни. Бiй почався i тривав з незвичайною жорстокiстю туркiв, що злостилися на полякiв за зухвале зламання ними миру, та з взiрцевою мужнiстю вiйськ польських, заохочених попереднiми перемогами. Султан безперестанку iздив по своiй армii i пiдбадьорював воiнiв допомогою свого Аллаха, месника за вiроломство, до котрого невтишно закликав; а король теж роз’iжджав по своiх вiйськах, бадьорив iх благословiнням святiйшого папи i присутнiстю його кардинала. Нарештi споборники Аллаховi перемогли послiдовникiв папських. Армiя польська була розбита i розсiяна, король убитий, а кардинал кинувся в рiку з намiром перепливти ii конем, але золото, що наповнювало його кишенi i обтяжувало його вершника, занурило його на дно рiчкове i з ним враз загинуло. Вiйська руськi були в тiй сiчi у числi тридцяти тисяч пiд проводом воеводи свого Ольговського i полковникiв Тризни, Гудими, Бурлiя, Станая, Претича та iнших. Вони по розбиттю всiеi польськоi армii повтiкали до Булгарii, а народи тамошнi, бувши русинам, единовiрнi i единоплемiннi, бо з слов’янського роду з-над рiки Волги вийшли, давали iм безпечний у себе притулок, проводили iх потаемними дорогами за рiку Дунай; але з них до половини старшин i рядових загинуло в бою.
* * *
В днi короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася чоловiча лiнiя князiв руських в останнiй галузi ii, в князевi Семеновi Олельковичу, i в силу постановочних конституцiй королiвства, року 1506-го од лицарства першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського з родини сенаторськоi, зятя князя Острозького i свояка короля Олександра, за яким була одружена Олена, також княжна руська, прозвана поляками схизматичкою i тому не коронована. Сей гетьман зробив для королiвства Польського великi i важливi послуги, здолавши у трьох битвах туркiв, татар i волохiв, що нападали на Галичину й Волинь i поривалися в глиб Польщi, до столичного мiста Кракова. Плодом сих перемог було вiдiбрання вiд туркiв i татар малоросiйських земель понад Днiстром i в гирлi Днiпра, од часiв нашестя Батиевого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю створена тодi з козакiв малоросiйських сильна сторожа мiж Бессарабiею i Кримом, понад рiкою Днiпром, трохи нижче порогiв або за порогами, що на цiй рiцi, де козаки завдяки сталому перебуванню понаробили укрiплення, або редути, названi «засiками», вiд сiчення дерев, вживаних на палiсади, вiд чого згодом козакiв, що там позасiдали, названо запорозькими козаками, а мiсце перебування iх названо Сiччю Запорозькою, i першi козаки замiнилися другими, що з селищ iхнiх вiдрядили. Нарештi, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих козакiв, ловлею звiра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне товариство козацьке; а щоб iм нiщо не заважало бути готовим до всяких затiй, то вирiшили цi козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Сiч Запорозька i замiнила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши iх корисними, настановив мiж ними опiсля iхнiх виборiв старшин i головного отамана, кошовим названого, i залишив по-старому в командi гетьмана малоросiйського, до якого вони i мiсце iх перебування належали завжди. На утримання i постачання вiйська того подано й придiлено йому достатнi землi малоросiйськi з угiддями обабiч Днiпра i порогiв мiж рiчками Кiнською, Самарою, Кальмiусом, Ташликом i Бугом.
* * *
По гетьмановi Лянцкоронському обрано на гетьмана князя Дмитра Вишневецького, i вiн, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, вiдбудовував поруйнованi мiста, публiчнi будiвлi, наглядав за правосуддям i правлiнням земських та городських урядникiв, заохочував народ до трудолюбства, торгiвлi та господарських закладiв i всiляким способом допомагав йому одужати опiсля руйнiвних воен, за що пошанований був «батьком народу». В його часи взимку вдалося прорватися мiж пограничною сторожею кримським татарам на долiшне Подiлля, зване Побережжям. Вони там пограбували декiлька мiстечок пiд час ярмарку i захопили чимало худоби; а що вони заподiювали все те в хижацький спосiб i вiйськовi команди нiде наздогнати i зловити iх не могли, то iх доля сама вкарала або несподiвана жорстокiсть повiтряних стихiй. Коли верталися вони до своiх улусiв iз звичайною квапливiстю, захопив iх у степах незвичайний снiг зi страшною завiрюхою, або хугою, а тому вони анi iхати, анi шляху свого бачити не могли, а змушенi були стояти по шию в снiгу. Згодом по тому лютував жорстокий мороз з вiтром i вiщував iм неминучу загибель, i вони, порiзавши своiх коней i худобу, повлазили в iхнi тулуби i шукали порятунку в слабому i короткому теплi, але всi до останнього там погинули, i знайдено iх навеснi бiльше чотирьох тисяч трупiв.
* * *
По смертi гетьмана князя Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом князя Євстафiя Ружинського, котрий замолоду, навчавшись i подорожуючи довго по чужих краях, а найбiльше по Нiмеччинi та Францii, надбав у рiзних науках, особливо у вiйськовiй, великих знань. Першим його заходом було провести в Малоросii реформу вiйську i влаштуванню його в iнший од колишнього спосiб. Вiйська тii, за стародавнiм звичаем, рахувалися в житлах своiх по околицях з одного селища i по куренях з кiлькох разом селищ об’еднаних, i називалися всi мешканцi разом курiнною, або околичною, шляхтою, служивi з них старi – товариством, а молодi – козаками. Куренi i околицi управлялися обраними з них отаманами й товаришами, якi й маловажнi незгоди мiж ними розбирали та мирили iх; а по земських суперечках та назвах i по важливих справах розбиралися i судилися у повiтових та городських судилищах. По службi ж вiдомi були хорунжими повiтовими, вiд яких чинилися перегляди i описи козакам i iхнiй зброi, i у них зберiгалися прапори, або хоругви повiтовi, пiд сторожею товариською, на яких герби були – з одного боку повiтовий, а з другого – нацiональний. Та коли виникала потреба збиратися вiйську у походи, то вiд хорунжих оповiщали по куренях, аби збиралося вiйсько на призначенi найвищим начальством збiрнi мiсця, якими часто бували Бiловiж за Нiжином та Крилов за Днiпром та iншi, де iз зiбраних козакiв складалися полки i сотнi, i в них вибиралися вiльними голосами всi чиновники вищi i нижчi, якi в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попереднiй стан з назвою товаришiв, себто заслужених i з увагою в голосах, якими вiд iнших мали перевагу. Таке стародавне заведення поводом було до багатьох свавiльств та зловживань козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в мiсцевостях прикордонних, обирали начальникiв, складали полки, так званi охочекомоннi, i чинили набiги на Туреччину, Молдавiю та Крим пiд приводом звiльнення бранцiв з неволi, а насправдi задля здобичi, вiд чого чимало з тими народами заводилося сварок i самих воен.
Гетьман Ружинський з дозволу короля Сигiзмунда Першого, поборюючи свавiльство та безлад, заснував у Малоросii двадцять сталих козацьких полкiв, по двi тисячi кожний, давши iм назви найшанованiших мiст, а саме: Киiвський, Чернiгiвський, Сiверський, Переяславський, Канiвський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калмицький, Кропив’янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцький, Нiжинський, Лубенський, Прилуцький та Вiнницький. Кожен полк роздiлив на сотнi, названi також iменами мiст та мiстечок. У кожен полк визначив вибраних товариством i козаками з-помiж заслужених товаришiв полковникiв, сотникiв та старшин полкових i сотенних, якi зосталися в чинах на все iхне життя i завели чиновне в Малоросii шляхетство, або, сказати б, спадкове боярство, що залежало ранiше вiд виборiв та заслуг, за прикладом усiх iнших народiв i земель добровпоряджених християнських. Полки тii наповненi були й надалi поповнювались обраними з куренiв та околиць шляхетськими молодими козаками, записаними в реестр вiйськовий до визначеного на вислугу термiну, i тому названi вони реестровими козаками; кiнна iх половина з кожного полку завжди в полi утримувала, а друга – пiша – утримувала по мiстах залоги, а при потребi пiдпомагала i комплектувала перших. Одежу i зброю заведено в них легку й однакову, i вони все те за зразками собi справляли у мирний час iз власного маетку, i харчi мали з домiв своiх; а на випадок вiйни та походiв призначено платню зi скарбу малоросiйського кожному козаковi по червiнцевi на рiк та по каптановi тузинковому на два роки, а iнколи й по кожуховi. Старшинам сотенним вдвое проти козака, а сотникам вдвое проти старшин, а полковники, старшини генеральнi обознi та старшини полковi – ранговi села та iншi наддачi. Артилерiя, обози i в’юки з припасами, харчами i фуражем споряджалися вiд скарбу та поспiльства. Зброею були у кiнноти списи, штуцери, пiстолi та шаблi, а в пiхоти – мушкети та кинджали, яких виписували та дiставали зi Швецii та Туреччини.
Екзерцицiя у вiйську зоставалася давня з поправкою, i звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу в небезпецi шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило «ставати лавок»; але для атаки, а паче для оборони, заведено знов сильну з трьох шеренг «батаву», подiбну в усьому до стародавньоi грецькоi, а згодом римську фалангу, котру в цiлiй Європi заведено пiд iменем «батальйону де каре»; шикування кiнноти в пiхоту вiдповiдало сучасному драгунському пiшому строю. Для влаштування охочих, або волонтерiв, що завжди збиралися зi зубожiлих, або так званих гультяiв, влаштовано п’ять полкiв охочекомонних, яких пойменовано прiзвищами полковникiв, призначених гетьманами, i утримувано iх на сторожi прикордоннiй на низу рiчок Самари, Бугу i Днiстра, i дiставали вони щорiчно невелику платню, а здебiльше вдовольнялися вони звiриною та рибною ловлею; за поведiнку iхню вiдповiдали полковники, число ж iх невизначено, але полк вважався незбiльш як на п’ятсот чоловiк.
Влаштувавши таким чином вiйсько малоросiйське, коли року 1516-го хан кримський Мелiк-Гiрей вiдповiдно союзу його з князем московським Василiем Івановичем iшов вiйною на Польщу та Малоросiю, то гетьман Ружинський з вiйськами малоросiйськими i польськими з наказу короля Жигмунта, виступаючи йому назустрiч, зiйшовся на границях малоросiйських над рiчкою Дiнцем побiля мiста Бiлгорода, дав себе заатакувати хановi, який, звичаем азiатським, оточив його своiм вiйськом з трьох бокiв. Вiйська гетьманськi були притисненi тилом до рiчки та свого обозу, i татари вчинили страшний гвалт i пустили хмари стрiл; кiннота гетьманська, спiшившись i вишикувавшись в батаву, а пiхота, вишикувана так само фалангою, зустрiла натиски татарськi сильним вогнем з мушкетiв i гармат i, ведучи стрiлянину без угаву на всю татарську потугу, завдали iм сильноi поразки, i вони, вiдчувши свiй великий погин, стали вiдходити. Але гетьман з мiсця свого не велiв нiкому рушати, а вдавав, начебто вiн лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж татари, протягом цiлого дня творячи своi набiги, на нiч вiдступили на декiлька верстов у степ i розташували розлогий стан свiй необачно. Гетьман, маючи свое вiйсько невтомленим, виступив з ним опiвночi в похiд i, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на свiтанку. А як татари звичайно тримають коней на пашi, а не бiля конов’язi, то гетьман вислав загiн кiнноти з наготовленими заздалегiдь паперовими ракетами, котрi, коли кинути, могли перестрибувати з мiсця на мiсце i робити до шести пострiлiв кожна.
Кiннота тая, налетiвши на татарський стан, запалила своi ракети, кинула iх помiж коней татарських i учинила в них велике сум’яття; вони, перелякавшись, бiгали щодуху по табуновi, волочили та топтали своiх вершникiв та сторожiв, а помiж тим всi вiйська гетьманськi, стрiляючи з мушкетiв та гармат, напали на татарський стан, пройшли ним наскрiзь, вражаючи замiшаних та знетямлених татар, i так розбили хана i його вiйська дощенту, забрали табiр його з усiм його багажем i, обтяженi користьми, зi славою повернулися у свою землю.
Гетьман Ружинський, повертаючись од Бiлгорода руського, був зустрiнутий турками i татарами, якi виступили були з Бiлгорода, або Акермана, татарського, що в Бессарабii. Вони, довiдавшись про перемогу над ханом кримським i про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали вiдiбрати тii багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька i врозполох, майже звичайний у вiйська, що повертаеться зi вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як татари собi гадали; вiн, довiдавшись од прикордонних роз’iздiв, що татари бiлгородськi з тамошнiми гарнiзонними турками виступили на Очакiвський степ, вiдразу одiслав багажi своi на Уманщину, а сам з вiйськами, переправившись через рiчку Буг, засiв в очеретах та байраках над рiчкою Кодимою. І щойно татари наблизились до Бугу, то вiн, наступивши на них зненацька з усiх сторiн, зiграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, i, розбивши iх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, вiдiбрав у них усе, що вони мали, i помножив свою здобич, яку роздiлив помiж поляками i своiм вiйськом.
З тоi пори поляки, часто маючи до дiла з вiйськами малоросiйськими i шануючи iхню хоробрiсть i мужнiй характер, завели з ними тiсну й щиру дружбу, i багато з них служило в полках малоросiйських, маючи собi за честь – навiть значне шляхетство – iменуватися козаками. Од такого загального пойменування руських воiнiв козаками вийшла згодом та помилка, якоi допустилися всi письменники малоросiйськi та польськi, зазначаючи в своiх лiтописах та iсторiях, що опiсля гетьмана князя Михайла Вишневецького всi iншi гетьмани обиралися з простих чи реестрових козакiв. Та це вельми несправедливо i здоровому глуздовi суперечне; адже козаки завжди мали в полках i провiнцiях своiх багато чиновникiв рiзних ступенiв, як-от: старшин генеральних, полкових сотенних i земських урядникiв. І з якоi б то речi або що то за правило мимо такого числа чиновникiв обирати простих козакiв? А коли се приписуеться повазi перед заслугами та гiднiстю, то зрозумiло, що офiцери, бiльше заслуженi й гiднi вiд простих воiнiв, i дiстали звання своi саме з тих причин; обминати ж iх на виборах гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та мiжусобицi приносить.
А ймовiрно виникли у письменникiв такi безглуздi висновки про вибори через спiльне слово або назву, уживанi i тепер помiж воiнством, що всiлякий генерал е солдатом, а гетьман – козаком, отож-бо всi-всi офiцери i рядовi суть воiни, i назви тi всiм iм властивi i пристойнi. Про козакiв руських, а паче про малоросiйських i про саму iхню назву дивне щось кажуть деякi письменники. Вони, немовби сперечаючись мiж собою, твердять: одне, що тii козаки суть зайди на Русi, то зi Скiфii, або вiд татар, або з Кабарди черкаськоi; а iншi твердять, що це мовби залишки чужоплемiнного народу козарського. Польськi ж iсторики показують ще, нiби вони набирались з рiзноi вольницi або наволочi i заселенi iхнiми королями на пустельних землях внизу рiк Днiпра та Бугу. Але такi безглуздi думки важать бiльше, анiж помилки iсторичнi, i, не шукаючи iнших iстин, сам глузд iх спростовуе; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своiх воiнiв i по необхiдностi iз самих себе, щоб довiряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своему воiнству, а iнакше було б крайне безумство i сама необачнiсть, схожi на те, якби змусити стерегти шулiкам голубiв, а вовкам – овець. Назви ж воiнам даються звичайно мовою кожного народу по доспiхах або узброенню iхньому, i тому видно в одному народовi жовнiрiв, в iншому – яничарiв та спагiв, а в iншому – солдатiв та жандармiв; а далi назви тi дiляться на кiнних та пiших, тому також вiдомi назви од мушкетiв – мушкетери, од карабiнiв – карабiнери i так далi.
Таким чином, i руськi воiни називалися кiннi – козаками, а пiшi – стрiльцями та сердюками, i тi назви суть власне руськi, од iхньоi мови взятi; наприклад, стрiльцi – вiд стрiльби, сердюки – вiд серця, або запальчивостi, а козаки та козари – вiд легкостi iхнiх коней, подiбноi до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були iноземцями або зайдами i руський народ довiрив би таким волоцюгам долю свою i безпеку, того нiщо не доказуе, i вигадки про те i висновки суть нерозсудливi. Також i думка польських iсторикiв, якi приписують заведення козакiв iхнiми королями, стосуеться лише нежонатих запорозьких козакiв, що зiбралися були на Днiпровому низу з руських охотникiв, про яких iсторiя широко повiдае. Осiдлi ж i запаснi козаки, названi вiд того реестровими козаками, були всi по провiнцiях i повiтах руських, i видно iх досi по стародавнiх компутах та самих осiдлостях, себто околицях та куренях. А королi польськi Владислав Другий i Стефан Баторiй через гетьманiв своiх руських хоча i робили козакам розпорядження, але те стосувалося лише управлiння та комплектування iхнiх полкiв, кiнних козацьких та пiших сердюцьких, котрi набиралися iз козацьких родин, якi мешкали околицями та куренями своiми у всiх воеводствах руських; i стосувалося це до примноження iхнiх чиновникiв та урядникiв, але жодним чином не до нових заведень козацтва, про що свiдчать самi тих козакiв привiлеi та унiверсали, тут описанi. Коли ж вважати первiсне козацтво вiд скiфiв та козарiв, то вийде все те саме, що вони пiшли од свого племенi слов’янського, бо вiдомо, що скiфи, або, кажучи правильнiше, скити, були слов’янами, себто людьми, котрi замешкували над Волгою i на Кавказi, а козари, властивi предки руських козакiв, мешкали по всiй Русi як вибранi з того ж таки народу на службу Вiтчизни.
Черкасами називали й писали всiх майже малоросiян, а не самих лише козакiв; але називали iх так лише великоросiяни на вiдмiну вiд своiх мешканцiв i давали iм назву за чiльним iхнiм мiстом Черкасом, що стоiть над рiкою Днiпром, де гетьмани руськi мали резиденцiю i де був верховний трибунал тоi землi. Давати ж народам назви за чiльними iхнiми мiстами – звичайна рiч у цiлому свiтi. Так називали москалями всiх росiян за мiстом iхнiм Москвою, i царство те довго такою назвою титуловано; також називають нинi генуезцiв, венецiян та iншi народи за iхнiми мiстами. Коли ж запитати ще, чому мiсто Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкiсть ця буде такою нерiшучою, якби й про багато iнших мiст на свiтi, що не мають вiдомостей про початок своеi назви. Але то вже справедливо, що народ черкаси, який за Азовським морем та за рiкою Доном проживае i на який багато хто з письменникiв вказуе, нiколи на Русi мiст на свое iм’я не будував та i в себе iх не мае, i той народ виглядом своiм i мiсцем проживання свого в межах слов’янських, себто мiж стародавнiм князiвством Тьмутараканським i рiкою Волгою, справедливiше може вважатися походженням своiм од племен слов’янських, якi змiшалися з грузинами i татарами, анiж вiд нього виводити воiнiв слов’янських, вiд черкасiв численнiших на цiлi мiльйони, якi виставляли на вiйну великi своi армii.
Стосовно ж татар, то вони, бувши зайдами в землi руськiй, натурально воiнiв своiх русинам не давали, а навпаки, з iхнiми воiнами вели повсякчас вiйни i нiколи з народом руським не мiшалися, отож-бо козаки руськi вiд них походити аж нiяк не могли.
* * *
По скону гетьмана князя Ружинського року 1534-го вибрано гетьманом iз осавулiв генеральних Венжика Хмельницького. Вiн, дiставши повелiння вiд короля Жигмунта Першого вiдбивати вiйськом велику орду татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабii i пробивалася через Молдавiю та Волинь до Польщi на грабiж та ii спустошення, виступив з вiйськом своiм реестровим на Волинь, а охочекомоннi полки i запорозьких козакiв, розчленивши на багато ватаг, розiслав для прикриття кордонiв з того боку, звiдки йшли татари, повелiвши iм нападати на татар в часи iхнiх походiв та нiчлiгiв i вiдходити вiд них, подаючись до головного вiйська. Татари, обдуренi такими маневрами, вважаючи всi вiйська, що нападали на них, малозначущими, якi iм вiдбити i прогнати завжди можна, йшли далi безпечно i насунулись на табiр гетьманський бiля мiста Заславля. Гетьман, перед тим укрiпивши табiр свiй вагенбургом, побудованим з обозу, i залишивши в ньому трохи пiхоти з важкою артилерiею, сам з усiм головним вiйськом сховався за гаями та пасiками мiськими. І як тiльки татари оточили за своiм звичаем обоз козацький i почали перестрiлку, зчинивши великий гвалт, то гетьман, виступивши iз закритого мiсця, ударив з тилу i по флангах ворога i, зробивши один залп з мушкетiв та гармат, почав тяти списами та шаблями. Татари, враженi несподiваним нападом i будучи збитi сильним залпом i оточенi з трьох сторiн вiйськами, злякалися, замiшалися i розбiглися врозтiч полями. Гетьман, негайно вiдрядивши призначенi перед тим вiйська, велiв iм гнати i вражати татар ззаду i, вiдаючи про татарську хижацьку звичку зручно на бiгу з’еднуватись, обертатися i нападати, наказав своему вiйську в жодному разi не розсипатись поодинцi, а триматись кошiв, що значить сучаснi взводи або плутонги; сам же з головним корпусом iшов серединою i вiдбив всi татарськi в’юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бiгу з’еднатися i, обернувшись, напасти на все вiйсько. Але в гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерiею, котра негайно iх вiдбивала i змушувала тiкати. І, таким чином, гетьман, розбивши та розсiявши татар, повернувся зi славою i великою здобиччю до Заславля i дiстав вiд короля вдячнi похвальнi листи, а вiд полякiв всюди, куди приходив, трiумфальнi зустрiчi.
У днi гетьмана Венжика на головному сеймi, який був тодi у Варшавi, коли про зрiвняння литовського i руського шляхетства зi шляхетством польським поданi були на пiдтвердження колишнi основнi привiлеi i всi законоположення, то король Сигiзмунд Август, пiдтверджуючи i пiдставовуючи iх на всiй давнiй основi, виданим року 1563-го, червня 7-го дня привiлеем, помiж iншим узаконив: «Дозволяемо лицарству литовському i руському привiлеi прав i вольностей земських внести i вписати в новостворений статут таким чином, як i в Коронi Польськiй вони вписанi, i рiвномiрно вживати, вольностями своiми користуватися i мати, так, як i ранiше цього всього, чин лицарський шляхетський обох народiв, литовського i руського, те вживати i користуватись». А коли на другому головному сеймi, що пiсля того був, вiд депутатства руського появилися подання про домагання деяких чинiв литовських, а паче тих, що були в землi Руськiй по виборах на урядуваннi, поспiльства руського на вiчне послушенство, то той же таки король Сигiзмунд Август, повторюючи i потверджуючи всi попереднiх королiв польських привiлеi, в даному вiд себе року 1569-го, червня 7-го дня привiлеi так узаконив: «Землю Руську i князiвство Киiвське i всiх тих земель жителiв узагалi i кожного особливо од послуху, володiння, посад i повелiнь Великого князiвства Литовського на вiчнi часи вилучаемо, звiльняемо i до Польського королiвства, як рiвних до рiвних, вiльних до вiльних i як власний i справжнiй до першого i то власного тiла i голови, з усiма взагалi i з кожним особливо, з мiстами, мiстечками, селами, повiтами, або уiздами, i всiма iхнiми, якi б не були, маетками, тую землю i князiвство Киiвське вищезгаданiй Коронi, або королiвству Польському, прилучаемо i з’еднуемо».
* * *
Пiсля смертi гетьмана Венжика Хмельницького гетьманом був вибраний iз воевод князь Михайло Вишневецький. Вiн 1569 року дiстав повелiння вiд короля Сигiзмунда Августа йти з вiйськом малоросiйським на оборону вiд туркiв i татар обложеного ними мiста Астраханi на пiдмогу вiйськам царя московського Івана Васильовича Грозного, якому король завдячував повернення Польщi завойованого царем мiста Полоцька з його околицями. За цим повелiнням гетьман з полками реестрових козакiв вирушив у похiд з мiста Черкаса, i, йдучи походом, приеднав до себе прикордоннi охочекомоннi полки i частину запорозьких козакiв, i з тими силами, пробираючись степами, досяг мiста Астраханi, а там, оглянувши табори турецький i татарський, що стояли нарiзно побiля мiста, розташував i свiй табiр геть вище вiд ворожих над рiкою Волгою i, укрiпивши його шанцями та артилерiею, звелiв робити наiзникам своiм частi шармiцелi, або перестрiлки, бiля таборiв ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кiнноти кожен день наiздив на табiр турецький i, обходячи його навколо з мушкетною перестрiлкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такi наiзди декiлька днiв, вислав однiеi ночi надiйного старшину у мiсто з наказом, щоб гарнiзон i мешканцi в призначений iм день зробили вилазку з мiста i розпочали фальшиву атаку на турецькi шанцi, що були мiж мiстом i iхнiм табором. Старшина, який повернувся з мiста i який перелiз вночi в обидвi сторони, запевнив гетьмана, що мiщани i гарнiзон готовi виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження i допомiжним московським вiйськам, що окопалися на однiй Волзькiй косi, щоб вони в той самий день пiдступили пiшi пiд табiр татарський i займали б його своею атакою.
За цим розпорядженням першого ранку на свiтаннi виступив гетьман з кiннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неi товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч пiших козакiв, озброених списами, шаблями та мушкетами. Кiннота йшла спереду i з флангiв, закриваючи пiхоту, i як тiльки корпус той стало видно з мiста, то громадяни з гарнiзоном зробили вилазку за умовою, з великим криком i пальбою розсипались побiля шанцiв турецьких, вдаючи, що iх оточують. Гетьман зi своiм корпусом наближався до табору турецького, i турки, бачивши i гадавши собi, що вiн просто роз’iжджае, як i ранiше, анiтрохи на нього не вважали, а бiгли великими юрбами з табору до шанцiв на допомогу своiм вiйськам. Корпус, ставши на найближчiй дистанцii вiд табору, миттю розбiгся i дав мiсце пiхотi, котра з можливою рвучкiстю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволодiла гарматами i, проходячи по ньому, разила туркiв, якi зовсiм не сподiвалися такого нападу. Втеклi з табору турки дали знати в шанцях про свою поразку, i звiдти юрбами поспiшали визволяти табiр. Але козаки, засiвши в ньому, зустрiли iх з окопiв артилерiею i пострiлами з мушкетiв так вдало, що бiльша частина загинула на мiсцi, а решта в замiшаннi не знали, куди тiкати. Гетьман з кiннотою, напавши на них саме в той час, побив iх удруге i прогнав до табору татарського, куди тiкали i турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнiзоном зайняли шанцi майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань вiд облоги визволено. Турки, дiждавшись ночi, пiшли до своiх черкеських кордонiв, а татари iх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши бiля Астраханi в таборi турецькому велику здобич, подiлив ii помiж вiйськами своiми та московськими, вiддавши цим останнiм i всю важку артилерiю турецьку, але вiддiливши при тому частину здобичi на скарб малоросiйський. Вчинком таким вiйська малоросiйськi, а паче козаки запорозькi та охочекомоннi, вельми засмутились i явно ремствували на гетьмана, i однiеi ночi, вiддiлившись, iх понад п’ять тисяч чоловiк полишило табiр гетьманський. Проходячи вниз рiкою Доном, зупинилися в гирлi його на однiй косi вище вiд мiста Азова, на супротивному його березi, i побудували там мiсто Черкаськ по iменi свойого мiста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жiнок, за прикладом запорожцiв, опiсля, запросивши до себе донських козакiв, що малим числом проживали в своему мiстечку Донському, на мiсцi нинiшнього Донського монастиря, поеднались з ними i переженились, прийнявши всi звичаi тих козакiв i зробивши мiсто те головним всьому вiйську донському, що вiд них i вiд одноземцiв, якi до них приходили, значно примножилося.
* * *
На мiсце Вишневецького, що вибув з посади гетьманськоi, висланий од Корони в краi зарубiжнi, року 1574-го обрано на гетьмана обозного генерального Григорiя Свiрговського. Вiн, по волi Речi Посполитоi Польськоi, яка керувала через мiнiстрiв своiх Польщею по виiздi з неi короля Генрiха у Францiю, закликаний був господарем Волоським Йоанном Липулою на допомогу народовi його супроти туркiв, що на нього нападали, i, вступаючи в Молдавiю з вiйськом малоросiйським, дав першу баталiю туркам бiля мiста Сороки 23 квiтня 1575 року, де, розбивши туркiв ущент, поклав головного пашу iхнього Кара-Мустафу i багатьох з ним чиновникiв турецьких i випровадив iх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опiсля такоi звитяги роздiлив гетьман вiйська своi надвое; i одну частину пiд командою полковника Сави Ганжi вирядив до чiльного мiста волоського Бухареста, а з другою пiшов сам через Ясси до Галацiв; тим часом послав нарочного на Сiч Запорозьку з наказом до кошового Феська Покотила, щоб вiн вислав пiхоту свою човнами на Чорне море i наказав не допускати десантiв турецьких у Дунай i Днiстер. Кошовий зладив ту експедицiю в найлiпшому порядку, i вона принесла сухопутному вiйську великi вигоди. Запорожцi, роз’iжджаючи своiми човнами по Чорному морю i в гирлах обох рiк, перехопили й полонили багато суден з вiйськом та вiйськовим припасом, а ввiйшовши в Дунай, багато прибережних фортець i селищ поруйнували й попалили. Гетьман i Ганжа з вiйськами своiми, проходячи Молдавiю та Валахiю, зустрiчали турецькi корпуси та ватаги i iх завжди щасливо розбивали i розганяли. Очистивши тii землi од нашестя турецького, коли повернув гетьман од Дунаю в Бессарабii пiд мiсто Кiлiю, то тут зрадницьким чином сповiщений був вiрменином, що в мiстi тому переховуються неоцiненнi скарби, награбованi турками в Молдавii i Валахii, i зберiгаються в мiстi пiд охороною невеликого гарнiзону в очiкуваннi, поки човни запорозькi з моря i Дунаю вiдiйдуть i iх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрiвнянно бiльшi сили i твердинi турецькi, вирiшив одразу ж облягати Кiлiю i взяти ii приступом. Вирядивши вiйська на приступ i не зоставивши в таборi своему звичайноi резерви та пiдмоги, почав навальну атаку з трьох сторiн; але зiрванi турками в двох мiсцях мiни пiдняли гетьмана i багато козакiв у повiтря i вчинили повний розлад та загибель, а турки, що опiсля напали з усiх сторiн, перерiзали з тилу премногих козакiв, а решту розiгнали, i вони, блукаючи довго по Молдавii, знайшли корпус полковника Ганжi i з ним повернулися у своi кордони.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
