– А це – будинок нашоi фiрми, – вiн вийняв з кишенi пiджака пачку листiв i вказав на малюнок на конвертi. – І додав гордо: на розi Стейт- i Лейк-стрiт.
Це щось та значить, працювати в такому закладi! І вiн дав iй це зрозумiти.
– Тож яка ваша адреса? – вiн приготувався записувати.
Вона промовила повiльно:
– Керолайн Мiбер… Захiдна сторона, Ван-Б’юрен-стрiт, номер триста п’ятдесят четвертий, квартира С. К. Гансона.
Вiн записав адресу i вийняв гаманця, щоб сховати записник.
– Може, я навiдаюся до вас, скажiмо, у понедiлок увечерi? Ви будете вдома? – усмiхнувся вiн.
– Гадаю, так… – вiдповiла Керрi.
Кажуть, що слова часом – лише блiдi тiнi того неосяжного океану думок, якi ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звукiв, що за ним – море невимовлених почувань i прагнень. Цi двое нанизували коротенькi речення, робили якiсь порухи, але ще не усвiдомлювали насправдi своiх справжнiх почуттiв… Нi вiн, нi вона не були певнi, чи вiрно вiдгадують думки одне одного. Вiн не певен був, чи мав успiх. А вона ще не усвiдомила, що безпорадно пливе за течiею, аж поки вiн не записав ii адресу. Тiльки тодi дiвчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а вiн – начебто здобув маленьку перемогу. Обое вiдчули: iх щось уже еднае. Тепер вiн упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.
Поiзд наближався до Чикаго. Зустрiчнi поiзди раз у раз проносилися мимо. Обабiч колiй та безмежних просторiв вiдкритоi рiвнини до великого мiста тяглися ряди телеграфних стовпiв. Вдалинi уже маячило передмiстя своiми високими фабричними димарями.
На очi натрапляли дерев’янi двоповерховi будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожi, без дерев, – наче сторожовi пости величезноi армii будiвель.
Для дитячоi уяви, або для того, хто подорожуе вперше, наближення до великого мiста – це щось дивовижне. Та ще й таемничоi вечiрньоi пори у сутiнках, коли все навколо перетiкае, мiняе барви. О, це наближення ночi! Як багато чекае вiд неi стомлена людина! А скiльки одвiчних iлюзiй, скiльки надiй пов’язано iз нею! Душа трудiвника лелiе думку: «От-от i я скоро опинюсь на свободi. Приеднаюсь до загальних веселощiв. Отi вогнi, освiтленi вулицi, зали з накритими столами – усе це i для мене. А ще й тi зборища, розваги, пiснi – усе це менi даруе нiч!» І хоч нiхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплюе всiх, носиться в повiтрi. Навiть найпохмурiшi вiдчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадае важкий тягар працi.
Керрi задивилась у вiкно. Усi вiдчуття одразу опанували ii, а супутник, перейнявшись ii цiкавiстю, почав показувати iй картини мiста.
– Оце – Пiвнiчно-Захiдний район. А оце рiка, вона теж зветься Чикаго. – Вiн показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрiвникiв з далеких краiв, впершись носами в чорнi палi набережноi.
Та ось вiйнуло димом, заскреготало, рейки простукотiли – i все щезло.
– Чикаго розростаеться, – продовжував вiн. – Чудове мiсто! Там узагалi стiльки всього цiкавого!
Дiвчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрi раптом усвiдомила: це ж вона зовсiм одна, далеко вiд рiдноi домiвки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тiльки, що iй перехоплюе подих i серце калатае так швидко, аж памороки забивае. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбiя-Сiтi зовсiм недалеко.
– Чикаго! Чикаго! – то провiдник попереджав пасажирiв, з гуркотом прочиняючи дверi.
Поiзд спинився на залюдненому вокзалi, сповненому гамору, життевого вировиська. Керрi пiдсунула свiй убогий чемоданчик i мiцно стиснула в руцi гаманець.
Молодик пiдвiвся, звичним рухом поправив штани i взявся за ручку новенькоi жовтоi валiзи.
– Вас, мабуть, зустрiчають? – сказав вiн. – Дозвольте ваш чемодан…
– О, нi! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товариствi незнайомця.
– Гаразд! – охоче погодився вiн. – Але про всяк випадок я буду поблизу, i якщо раптом вас не зустрiнуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?
– Ви дуже люб’язнi, – усмiхнулась Керрi. Адже така увага заслуговуе на вдячнiсть.
– Чикаго! – гучно нагадав провiдник.
Поiзд повiльно заповзав у сутiнки пасажирського вокзалу. Обабiч стояли iншi поiзди i скрiзь сяяли вогнi. Пасажири квапливо схопилися з мiсць i стовпилися бiля дверей.
– Ну, от ми й приiхали, – Друе простував на вихiд. – На все добре, до понедiлка, не забули?
– На все добре… – вiдповiла вона, потискуючи простягнуту руку.
– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрiнете сестру.
Вона, усмiхнулась i кивнула.
У юрмиську пасажирiв вони вийшли в вагона. Друе удавав, нiби зовсiм не знайомий з нею. На перонi до дiвчини кинулась непоказна жiнка з виснаженим обличчям.
– Це ти, люба Керрi! – вона привiталася, щиро обiймаючи сестру.
Керрi одразу вiдчула, що iй бракуе теплоi уваги, яка допiру ii оточувала. Серед метушнi, галасу й нових вражень на неi вiйнуло холодним дотиком дiйсностi. Кудись подiлись свiтлi й радiснi видiння, увесь свiт розваг. Вiд сестри повiяло чимось похмурим i важким. То було трудiвниче життя.
– Ну як же там нашi? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?
Керрi розказувала, а очi дивились в iнший бiк. У кiнцi перону, бiля виходу до зали очiкування стояв Друе, озираючись навсiбiч. Зауваживши, що з нею сестра, вiн посмiхнувся iй ледве помiтно. Тiльки Керрi завважила цю посмiшку. Вiн пiшов, а вона вiдчула, нiби щось втратила. Ось вiн уже зовсiм зник, iй стало якось прикро. Хоч тут i сестра, але дiвчина почувала себе дуже самотньою, одним одна серед бурхливого, байдужого людського моря.
Роздiл II
Чим загрожують злиднi. Гранiт i бронза
Сестра жила в Захiдному районi, на Ван-Б’юрен-стрiт. Тут мешкали сiм’i робiтникiв i службовцiв, що ранiше прибули i продовжували прибувати безперервним потоком – за рiк десь п’ятдесят тисяч чоловiк. Вiкна квартири на третьому поверсi виходили на вулицю, осяяну вогнями вiтрин бакалiйно-гастрономiчних магазинiв. На вулицях гралися дiти. Керрi замилувалася дзеленчанням дзвiночкiв конки, що наближалася i згодом вiддалялась. Сестра Мiннi завела ii у вiтальню. Керрi задивилась крiзь вiкно на освiтлену вулицю, з цiкавiстю прислухаючись до рiзноманiття звукiв, до руху, до приглушеного гамору величезного мiста, людського вировиська на багато миль навкруги.
Пiсля перших вражень, сестра попрохала доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. Їi чоловiк, мiстер Гансон, обмежився двома-трьома запитаннями i тут же заглибився в читання вечiрньоi газети. То був небалакучий чоловiк, син шведа, хоч народився вже в Америцi. Гансон працював на бойнi прибиральником вагонiв-холодильникiв. Йому було цiлком байдуже, що приiхала сестра його дружини. Вона не справила на нього анiякого враження. Єдине, що вiн висловив, це мiркування щодо роботи в Чикаго.
– Мiсто велике, десь та й улаштуетесь за кiлька днiв. Всi знаходять роботу.
За попередньою угодою було вирiшено, що вона, знайшовши роботу, платитиме за харчi. Гансон, статечний, ощадливий чоловiк вже сплатив кiлька щомiсячних внескiв за дiлянку землi на околицi Захiдного району. Вiн мрiяв збудувати власний дiм.
Поки готувалася вечеря, Керрi встигла оглянути все помешкання. Дiвчина була досить спостережлива, та й не позбавлена жiночоi iнтуiцii.
Видно було, що тут живуть злиденно й убого. Шпалери на стiнах обшарпанi. На пiдлозi – солом’янi мати, а у вiтальнi тоненький клаптиковий килим. Меблi грубi, збитi нашвидку, з тих, що продаються в кредит, i це одразу впадало у вiчi.
Вона зайшла до Мiннi на кухню i сiла поруч, тримаючи дитину, але та комизилась. Керрi стала походжати туди й сюди, щось наспiвуючи. З-за дверей виглянув невдоволений Гансон. Вiн пiдiйшов i забрав дитину. Видно було, що вiн терплячий i нiжно любить свого нащадка.
– Ну-ну, годi тобi – примовляв вiн, походжаючи. У його вимовi виразно вчувався шведський акцент.
– Сестричко, ти, мабуть, хочеш спершу подивитися мiсто? – заговорила Мiннi, коли вони сидiли за вечерею. – У недiлю ми поiдемо з тобою до Лiнкольн-парку.
Керрi помiтила, що Гансон нiчого не зауважив, нiби його це не стосувалось.
– Може, я завтра вже почну щось пiдшукувати… – замислилась Керрi. – Попереду п’ятниця й субота, там побачимо… Де у вас дiлова частина мiста?
Мiннi почала пояснювати, але Гансон втрутився i став розтлумачувати.
– Он туди, – вiн показав рукою на схiд…
