Низенький чоловiк обернувся до Керрi. Вона встала й пiдiйшла ближче.
– Чим можу служити, мiс? – спитав вiн, з цiкавiстю озираючи ii.
– Я би хотiла довiдатись, чи немае у вас вiльноi посади?
– Якоi саме?
– Та хоч якоiсь, – промимрила вона.
– У вас е якийсь досвiд? Скажiмо, в оптовiй торгiвлi мануфактурою?
– Нi, сер… – зiзналась вона.
– Може, ви стенографiстка чи друкарка?
– Теж нi…
– В такому разi – у нас нiчого для вас нема, – знизав вiн плечима. – Ми наймаемо тiльки квалiфiкованих службовцiв.
Вона позадкувала до дверей. Мабуть, жалiбний вираз ii обличчя зворушив його.
– Вам уже доводилось де-небудь працювати? – поцiкавився вiн.
– Нi, сер…
– Тодi вам навряд чи треба питати роботу в таких фiрмах, як наша. А ви не пробували заходити до унiверсальних магазинiв?
Вона зiзналася: нi, не пробувала…
– То на вашому мiсцi я спробував би саме в унiверсальних магазинах, – сказав вiн доброзичливо. – Там часто бувають потрiбнi молодi жiнки для роботи.
– Дякую, – промовила вона, оживаючи вiд цiеi iскри дружнього спiвчуття.
– Так-так, – повторив вiн, коли вона вже попрямувала до дверей. – Обов’язково навiдайтеся в унiверсальнi магазини! – i з цими словами вийшов.
На тi часи унiверсальнi магазини тiльки починали входити в моду. Їх було ще небагато. Три першi унiверсальнi магазини в Сполучених Штатах з’явились у Чикаго десь у 1884 роцi. Назви деяких Керрi знала з об’яв у газетi «Дейлi ньюс», отож вирушила на розшуки. Слова мiстера Мак-Мануса повернули iй бадьорiсть, яка зовсiм уже зникла. З’явилась надiя, що в цьому новому дiлi для неi щось та знайдеться.
Деякий час вона блукала туди й сюди, сподiваючись випадково натрапити на те, що потрiбне. Часто людина, що вирушае у невiдкладнiй справi, легко задовольняеться тим самообманом, який дае видимiсть пошукiв! Нарештi вона запитала полiсмена, той сказав, що до «Ярмарку» треба пройти ще два квартали.
Опис цих величезних центрiв роздрiбноi торгiвлi – якщо вони коли-небудь зникнуть назавжди – становитиме цiкавий роздiл в iсторii економiчного розвитку нашоi краiни. Досi свiт не знав моделi такого простого в своiй основi принципу торгiвлi. Органiзована найбiльш рацiональним способом для роздрiбноi торгiвлi, ця мережа магазинiв, поеднаних мiж собою, була ефектною i вигiдною. Цi вишуканi, залюдненi центри обслуговувалися цiлим юрмиськом продавцiв, за якими наглядало багато начальникiв.
Керрi пробиралася залами; ii зiр вабили безлiч речей, виставлених на продаж: готовий одяг, письмове приладдя, коштовностi i безлiч всiляких дрiбничок. Кожен вiддiл являв собою захоплююче незмiрно цiкаве видовище. Керрi вабила кожна дрiбничка чи оздоба, проте вона не спинялась, хоча все було iй потрiбне, ой як би хотiлося все те мати! Гарненькi черевички, панчохи, пишнi плiсированi верхнi й нижнi спiдницi, мережива, стрiчки, гребiнцi, гаманцi – кожна рiч будила всеохопне бажання володiти нею. І в той же час дiвчина гостро вiдчувала: поки що – нiчого з цього вона не зможе купити. Бо знедолена, без посади, без заробiтку, i кожен службовець одразу побачить, вона убога i шукае роботи.
Проте не слiд гадати, що йдеться про нервову, вразливу, знiжену iстоту, кинуту в холодний вир життя, позбавленого поезii i побудованого на розрахунках. Безумовно вона не була такою. Просто жiнки надто чутливi до всього, що стосуеться iхнього вбрання.
Не тiльки палке бажання обновок i жiночих прикрас охопило ii; з болем у душi вона спостерiгала ошатних ледi. Вони штовхали ii, проходячи повз i не звертаючи на неi анi найменшоi уваги, захопленi видовищем полиць iз крамом. Вигляд бiльш удачливих жительок великого мiста був для Керрi новиною. Не мала вона й уявлення про продавщиць з великих магазинiв. У порiвняннi з ними вона дуже програвала. Цi дiвчата, здебiльшого гарненькi, деякi навiть вродливi, трималися незалежно i байдужкувато, i це надавало iм певноi пiкантностi. Одягненi вони були чепурно, дехто навiть вишукано, i, зустрiчаючись з ними поглядом, Керрi розумiла, що ii власний вигляд красномовно свiдчить про ii становище, – вони добре бачать убогiсть ii туалету. Але те, як вона непевно тримаеться, очевидно, ясно показуе, хто вона i за чим прийшла. В ii душi спалахнуло полум’я заздрощiв. Вона враз усвiдомила, як багато може дати мiсто: заможнiсть, вишуканiсть, комфорт, – усе, що так прикрашае жiнку. І ii ще дужче охопило жадання досягти всього цього.
Конторськi примiщення були розташованi на другому поверсi. Туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там побачила кiлькох дiвчат, вочевидь, таких же шукачок, але виглядали вони бiльш незалежно i упевнено, як досвiдченi мiськi жительки. Пiд iхнiми втупленними поглядами, Керрi почувала себе кепсько. Минула майже година, поки, нарештi, Керрi покликали.
Чоловiк з рiзкими, швидкими рухами сидiв бiля вiкна за письмовим столом.
– Вам уже доводилося працювати в магазинi?
– Нi, сер, – вiдповiла Керрi.
– Отже, не доводилося… – вiн пильно подивився на неi.
– Ну, а нам потрiбнi саме продавщицi з досвiдом. Гадаю, ви нам не пiдiйдете.
Керрi почекала ще якусь мить.
– Чого ж ви чекаете? – витрiщився вiн. – Не забувайте, ми тут дуже зайнятi!
Керрi похапцем рушила до дверей.
– Заждiть! – спинив вiн ii. – Я запишу ваше прiзвище i адресу. Інодi нам бувають потрiбнi такi дiвчата.
Вибравшись на вулицю, дiвчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усi враження цього виснажливого дня зовсiм позбавили ii самовладання, геть утомили i змучили. Уже не було бажання звертатись в iншi унiверсальнi магазини. Керрi йшла навмання, почуваючись якось безпечнiше i спокiйнiше серед натовпу.
Отак блукаючи недалеко вiд рiчки на Джексон-стрiт, вона звернула на одну з головних артерiй мiста. Раптом ii увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрiбнi робiтницi – пакувальницi й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрi ввiйшла.
Фiрма «Шпайгельгайм i К°» випускала дитячi кашкети i займала один поверх – п’ятдесят футiв завширшки i футiв вiсiмдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У примiщеннi по кутках, заставлених машинами й верстатами, було свiтлiше. Багато робiтниць – серед них – кiлька чоловiкiв, – були зайнятi роботою. Розхристанi жiнки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мiшкуватих бавовняних платтях i зношеному взуттi, позакочували рукава, вiд задухи порозстiбувались, оголивши руки й шиi. З iхнього неохайного, незграбного вигляду, iз iхнiх блiдих i виснажених вiд браку повiтря облич можна було здогадатись, що це робiтницi найнижчоi категорii. А втiм, iх нiяк не можна було назвати боязкими; навпаки, цi жвавi жiнки були зухвалi i лайливi.
Керрi знiчено озиралась, не вiдчуваючи нiякого бажання працювати тут. Їi скоса розглядали, i це бентежило, але нiхто не поцiкавився, чого iй треба. Вона стовбичила довго, аж поки ii завважили всi присутнi. Нарештi хтось кивнув майстровi. Той наблизився – у фартусi й сорочцi з засуканими рукавами.
– Ви до мене? – спитав вiн.
– Вам потрiбнi робiтницi? – промовила Керрi, уже навчившись прямо ставити питання.
– А ви вмiете пiдшивати шапки?
– Нi, сер.
– А маете якийсь досвiд у роботi?
Керрi вiдповiла, що не мае.
– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрiбна швачка. Але досвiдчена. Бо нiколи возитися, знаете… – Вiн помовчав, поглянув у вiкно. – Може, ми могли б поставити вас на пiдрубку… – замислився вiн.
– А скiльки ви платите за тиждень? – насмiлилася запитати Керрi. Зичливiсть цього чоловiка i його просте поводження викликали довiру.
– Три долари з половиною.
«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нiчим не виказала свого розчарування.
– Власне, зараз ми нiкого не потребуемо, – продовжував вiн недбало, розглядаючи ii зусiбiч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понедiлок вранцi, i я, може, пiдшукаю мiсце.
– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрi.
