І почав найдовшу у своему життi розмову про те, як розташоване Чикаго.
– Раджу походити по великих майстернях на Франклiн-стрiт, по той бiк рiчки. Вiн пояснив: там працюе багато дiвчат. Та й додому звiдти легше добиратись. Це не надто далеко.
Керрi кивнула головою на знак згоди i почала розпитувати сестру про те, що е поблизу. Мiннi вiдповiдала невпевнено, бо знала небагато, а Гансон уже зайнявся дитиною. Раптом вiн схопився i вiддав дитину Мiннi.
– Менi рано вставати, тож я пiшов спати, – вiн кивнув i зник у маленькiй темнiй спальнi.
Мiннi пояснила:
– Вiн працюе далеко, на бойнi, i йому доводиться вставати о пiв на шосту.
– А ти ж коли встаеш? Тобi ж треба приготувати йому снiданок? – спитала Керрi.
– Та десь за двадцять п’ята…
Удвох вони закiнчили порання: Керрi помила посуд, а Мiннi роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мiннi свiдчив про набуту вправнiсть, i Керрi здогадувалась: видно, все життя сестри минае в безперервнiй працi.
Вона розмiрковувала: навряд чи вдасться зустрiтися з Друе. Годi навiть i думати про те, щоб вiн сюди зайшов. З того, як тримався Гансон, з покiрливостi Мiннi та й з усiеi атмосфери в квартирi Керрi бачила: тут несхвально ставляться до всього, окрiм безперервноi працi. Ось Гансон – сидить у вiтальнi й читае газету, а лягае спати о дев’ятiй. Мiннi трохи пiзнiше. То чого ж вони можуть чекати вiд неi? Вона збагнула: спочатку треба знайти роботу, щоб забезпечити бiльш-менш певне становище. Тiльки тодi можна дозволити собi якiсь знайомства. Їi невинний флiрт з Друе здавався тут абсолютно недоречним.
«Нi! – вирiшила вона. – Йому сюди не можна приходити».
Вона попросила в сестри аркуш паперу. Все необхiдне знайшлося на камiнi в iдальнi. О десятiй сестра пiшла спати. Керрi вийняла вiзитну картку Друе i написала:
«На жаль, я не можу запросити Вас до себе в гостi. Почекайте, поки я не дам про себе знати. У моеi сестри надто тiсно».
Що його iще додати? Їй хотiлося якось нагадати про те, як вони затишно iхали в поiздi, але забракло смiливостi. Обмежилася тим, що коротко подякувала за люб’язнiсть. Завагалася: як пiдписатися? Зрештою вона вирiшила обмежитися ввiчливим «з пошаною», але змiнила намiр i пiдписала: «щиро вiддана Вам».
Заклеiла конверт i надписала адресу. Тодi пiшла у вiтальню, де в нiшi стояло ii лiжко. Пiдсунула маленьке крiсло-качалку до прочиненого вiкна, сiла i в мовчазному занiмiннi задивилась на нiчнi вулицi. Нарештi, стомившись вiд усього, мляво схилила голову, вiдчувши, що хоче спати. Роздяглася i лягла.
Коли прокинулась уранцi, була вже восьма година. Гансон давно пiшов, а сестра сидiла в iдальнi й щось шила. Керрi хутко попорала себе, взялась за снiданок i почала радитись iз Мiннi, куди iй податись у пошуках роботи. Вiдтодi, як Керрi бачила ii востанне, Мiннi дуже змiнилася. Жилава, мiцна двадцятисемилiтня жiнка дивилась на життя очима свого чоловiка. Їi уявлення про обов’язки, тим бiльше про розваги, значно обмеженiшi, нiж колись у юностi, уже склалися раз i назавжди.
Вона покликала сюди Керрi зовсiм не тому, що хотiла мати сестру при собi, – просто знала, що молодшу сестру обтяжуе життя у батькiв. А тут дiвчина зможе знайти роботу, та хоч платитиме iм за харчi. Звичайно по-своему вона радiла приiздовi сестри, але щодо роботи була одностайна з чоловiком. Будь-яка робота годиться, аби платили – хоча б п’ять доларiв на тиждень попервах. Скорше за все, iй доведеться працювати десь на фабрицi. Влаштуеться на однiй з великих фабрик i вдовольнятиметься цим, аж поки… ну, буде видно. Що саме – цього нiхто поки що не знае. Навряд чи ii ждатиме пiдвищення, та й хтозна, чи вона вийде замiж: життя покаже. Може, станеться якась змiна на краще, i доля таки винагородить Керрi. Адже вона приiхала в мiсто, щоби присвятити себе важкiй працi. З такими сподiваннями дiвчина й вирушила того ранку – в пошуках роботи.
Але спочатку подивимось на те оточення, в яке кинула ii доля. У 1889 роцi мiсто Чикаго швидко розросталось, i таких вiдважних шукачiв, навiть з-помiж молодих дiвчат, чекала iнодi удача. Слава про численнi новi пiдприемства та про можливiсть швидко розбагатiти поширилась далеко. Мiсто, немов велетенський магнiт, притягувало до себе звiдусiль тих, хто був сповнений надiй. Тут були й тi, хто вже втратив усi сподiвання; чиi справи зазнали краху десь-iнде.
Населення Чикаго виросло до понад пiвмiльйона чоловiк. Але розмаху, дерзання i дiяльностi, що там вирували, вистачило б i на мiсто куди бiльше. Вулицi й будинки Чикаго зайняли площу понад сiмдесят п’ять квадратних миль. Мешканцi займалися не так виробництвом товарiв, як пiдготовкою до прибуття все нових шукачiв. Повсюдно лунали звуки будiвництва нових споруд. Виникали новi й новi великi пiдприемства. Могутнi залiзничнi акцiонернi товариства, якi вже задовго до того передбачили перспективи мiста, загарбали величезнi дiлянки землi для своiх транспортних i завантажувальних планiв. Лiнii конки сягали за межi мiста, у вiдкрите поле, в передбаченнi швидкого заселення околиць. Замощувалися вулицi, i каналiзацiйнi системи прокладалися на цiлi милi крiзь пустельнi райони, де хiба якийсь будинок стирчав самотньо, як перший з майбутнього стовповиська. Пустирi, де гуляли вiтер i дощ, цiлу нiч освiтлювалися довгими низками газових лiхтарiв, що миготiли пiд вiтром. Вузькi дощанi тротуари тяглися оддалiк будинкiв i крамниць, i закiнчувались десь ген посеред поля.
Велетенський район оптових контор i пiдприемств розташувався у центрi мiста. Туди i скеровував своi кроки недосвiдчений шукач роботи. Характерною рисою Чикаго, властивою далеко не всiм великим мiстам, було те, що кожна бiльш-менш значна фiрма займала цiлий будинок. Площ вистачало, а контори оптових фiрм на першому поверсi, на виднотi набували солiдного вигляду. Великi дзеркальнi вiкна – нинi звичайна рiч – тодi саме входили в моду i надавали конторам розкiшного й урочистого вигляду. За вiкнами виднiлися ряди полiрованих конторських столiв за перегородками з матового скла. Службовцi, зайнятi роботою, поважнi, дiловитi, в елегантних костюмах i бiлiсiньких комiрцях, походжали або сидiли групами. Блискучi мiднi або нiкельованi дощечки при входi точно i стисло повiдомляли про назву фiрми та характер ii дiяльностi. Весь вигляд центрального району – поважний та пишний – був розрахований на те, щоб приголомшити рядового вiдвiдувача i пiдкреслити неперехiдну безодню мiж бiднiстю i процвiтанням.
У цей поважний комерцiйний район i попрямувала недосвiдчена дiвчина. Спочатку – по Ван-Б’юрен-стрiт, квартали тут ставали все скромнiшими, аж поки не перейшли поступово в довгi ряди якихось халуп i вугiльних складiв над рiчкою. Вона хоробро простувала вперед, з намiром будь-що знайти роботу. Але майже на кожному кроцi затримувалась: цiкавило все, що було навкруги. І водночас бентежило почуття безпорадностi перед незаперечними доказами сили й могутностi. Що там, в усiх цих величезних спорудах? Отi дивнi машини й велетенськi пiдприемства – чим вони зайнятi? Маленька майстерня каменотеса в Колумбiя-Сiтi, де оброблялися невеликi плити мармуру на чиесь замовлення, була зрозумiла. Але неозора територiя якоi-небудь каменеобробноi корпорацii з чисельними пiд’iзними колiями, вантажними платформами, iз доками на березi, височезними пiдйомними кранами вгорi, – це видовище було надто незбагненне для маленького свiту, де вона досi жила.
Такi ж незрозумiлi були величезнi залiзничнi депо i щiльнi ряди пароплавiв на рiчцi. Або колосальнi фабрики, що простяглися понад берегом. Крiзь розчиненi вiкна виднiлися постатi чоловiкiв i жiнок у робочих фартухах, що хутко снували туди й сюди. А ще – таемничi довгi вулицi. Що там, за стiнами будинкiв? Особливо загадковими здавалися просторi контори, там вочевидь працюють дуже поважнi особи. Люди, що мають стосунок до цих контор, уявлялися iй тiльки за пiдраховуванням грошей. Вони ходять в розкiшному одязi, iздять в екiпажах. Чим вони займаються? В чому полягае iхня робота, яка мета всього цього? Про все це вона мала надто невиразне уявлення. Довкола все було таке дивне, неозоре, недоступне, що вона зовсiм зневiрилась, i серце в неi закалатало при самiй думцi про те, щоб тiльки лише переступити порiг одного з цих велетенських пiдприемств. І як же попросити якоiсь роботи, щось таке, що вона могла б робити?
Роздiл III
Ми шукаемо щастя. Чотири з половиною долари на тиждень
Перейшовши на той бiк рiчки, в район оптових фiрм, Керрi стала озиратися: в якi ж дверi увiйти? Розглядаючи широкi вiкна i солiднi вивiски, вона помiтила, що на неi вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукае роботи. Їй ще нiколи не доводилося цим займатись, i вона раптом вiдчула, що вся ii смiливiсть випарувалася. Щоб позбутися докучливоi нiяковостi, вона прискорила ходу i набрала байдужого вигляду, – на ii думку, так мае поводитись людина, що йде в якiйсь певнiй справi. Проминула багато фабрик i оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарештi, пройшовши кiлька кварталiв, Керрi зрозумiла, що так нiчого не здобрiе, i знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великi дверi, якi невiдь-чому привернули ii увагу. На дверях красувалася мiдна дощечка, а над усiм здiймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрiбнi робiтницi?» – подумала Керрi i перетнула вулицю, намiряючись увiйти. Вона угледiла за вiкном юнака в сiрому картатому костюмi. Дiвчина не знала, чи мае вiн якийсь стосунок до цiеi установи. Досить було йому випадково зиркнути в ii бiк, як вона знову втратила рiшучiсть i прослизнула далi.
Навпроти височiла шестиповерхова будiвля з табличкою «Сторм i Кiнг», вигляд якоi оживив ii надii. То була оптова мануфактурна фiрма, в якiй працювали i жiнки, – Керрi помiтила iхнi постатi у вiкнах горiшнiх поверхiв. Тут вона вирiшила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двое чоловiкiв вийшли звiдти i спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синiй формi проскочив повз неi, збiг угору по схiдцях i зник всерединi. Густий рухливий потiк перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дiвчину, яка спинилась у нерiшучостi. Вона безпорадно оглянулась i, помiтивши, що за нею стежать, вiдступила. Завдання виявилося понад ii сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.
Така поразка дуже ii засмутила. Ноги машинально несли ii вперед, i кожен крок вiддаляв вiд мети – це була добровiльна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних лiхтарях бiля перехресть вона зауважувала все новi назви вулиць: Монро, Медiсон, Ла-Салл, Кларк, Дiрборн, Стейт. Дiвчина йшла вперед, ноги ii вже починали стомлюватись вiд безупинного ходiння кам’яними плитами тротуарiв, хоч iй i подобались цi свiтлi й чистi вулицi. Вранiшне сонце пригрiвало все дужче, але затiнений бiк вулицi вiяв приемною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою i, як нiколи досi, раптом вiдчула його красу.
Керрi почала впадати в розпач: що за боягузливiсть! Повернула назад i вирiшила таки розшукати контору «Сторм i Кiнг». По дорозi натрапила на велику оптову взуттеву фiрму; крiзь широкi дзеркальнi вiкна видно було кабiнет управляючого, вiдгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при входi з вулицi, за маленьким столиком сидiв сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кiлька разiв нерiшуче пройшла туди-сюди, нарештi, переконавшись, що за нею нiхто не стежить, проскочила через дверi з тамбуром i нерiшуче зупинилась.
– Що скажете, дiвчино? – запитав старий джентльмен, досить привiтно поглядаючи на неi.
– Я… тобто ви… чи немае у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.
– Саме зараз? Нема, – вiдповiв вiн усмiхаючись. Зайдiть на тому тижнi. Нам iнодi бувають потрiбнi люди.
Керрi мовчки вислухала його i вийшла, незграбно задкуючи. Такий привiтний прийом здивував ii. Вона чекала чогось значно гiршого: холодноi, грубоi вiдповiдi, навiть сама не знала чому. Вже те, що iй не дали вiдчути принизливостi ii становища, здавалось оптимiстичним.
Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут мiстилася фiрма готового одягу. Людей було бiльше, за мiдними поручнями зiбралися чепурно вдягненi чоловiки десь рокiв сорока чи старшi.
До Керрi пiдiйшов хлопчина-служник.
– Кого вам треба? – спитав вiн.
– Я б хотiла побачити управляючого.
Хлопчик пiдбiг до трьох чоловiкiв, що перемовлялись, i звернувся до одного. Той наблизився.
– В чiм рiч? – промовив досить холодно.
Це звертання одразу пiдкосило всю ii рiшучiсть.
– Чи вам не потрiбнi люди? – пробелькотiла вона.
– Нi! – кинув вiн уривчасто i повернувся спиною.
Геть розгубившись, вона вийшла крiзь дверi, чемно розчиненi хлопцем, i поспiшила сховатися в натовпi. Тяжкий удар знищiв надiю, яку вона ще плекала.
Якийсь час вона блукала безцiльно, снуючи то в один, то в iнший бiк, минаючи великi торговельнi контори, але так i не насмiлилась поновити своi спроби.
Було вже по обiдi, вона зголоднiла. Помiтивши скромне кафе, Керрi зайшла туди. Але цiни ii злякали – надто високi для неi. Вона обмежилась лише тарiлкою супу. Швиденько посьорбавши, пiшла далi. Слава Богу, iжа трохи пiдкрiпила ii, i дiвчина продовжила своi пошуки.
Пройшла кiлька кварталiв i натрапила на ту ж таки фiрму «Сторм i Кiнг». Цього разу наважилася ввiйти. Кiлька джентльменiв були зайнятi розмовою коло самих дверей, та нiхто не звернув на неi увагу. Керрi стояла, нерiшуче роззираючись. Коли Керрi вже знов накрив вiдчай, ii гукнув якийсь службовець, що сидiв за поручнями.
– Ви хотiли когось бачити?
– О, кого-небудь! – вiдповiла вона. – Я напитую роботу…
– Ага, в такому разi, вам треба поговорити з мiстером Мак-Манусом, – сказав вiн i кивнув, показуючи на стiлець бiля стiни: – Сiдайте он там.
І знову повернувся до писання. Через якийсь час знадвору ввiйшов низенький огрядний чоловiк.
– Мiстере Мак-Манусе! – гукнув чоловiк з-за столу, – ця дiвчина хоче з вами поговорити.
