До побачення там, нагорi
П'ер Леметр
Роман П’ера Леметра мае назву «До побачення там, нагорi» – це останнi слова розстрiляного за дезертирство, а згодом реабiлiтованого солдата Першоi свiтовоi. Але насправдi багатьох героiв (якщо можна так сказати про персонажiв, мертвих ще до початку розповiдi) нам багаторазово доведеться побачити в книзi. Нi, це не iсторiя про примар або воскресiння з мертвих, хоча в певному сенсi там е i те, й iнше: у центрi сюжету – надзвичайна махiнацiя з перепохованням загиблих. Автор неймовiрно елегантно поеднуе комiчний i винахiдливий механiзм детективного сюжету з гуманiстичним пафосом, зображуючи вiйну як «морально-патрiотичну», а насправдi цинiчне й комерцiйне по сутi перегрупування мерцiв – справжнiх, майбутнiх i навiть колишнiх. Роман вiдзначений Гонкурiвською премiею.
П’ер Леметр
До побачення там, нагорi
Паскалiнi
Моему синовi Вiктору – з любов’ю
«Призначаю тобi зустрiч на небi, де, сподiваюся, Господь об’еднае нас. До побачення нагорi, дорога моя дружино…»
Останнi слова, написанi в листi Жаном Бланшаром 4 грудня 1918 р.
Листопад 1918 р
1
Той, хто думав, що ця вiйна скоро закiнчиться, вже давно загинув. І, звичайно, загинув на цiй вiйнi. В жовтнi Альберт так само скептично ставився до чуток про перемир’я. Вiн вiрив iм не бiльше, нiж пропагандi, яка спочатку розказувала про м’якi кулi бошiв, що мали б розвалюватися перестиглими грушами вiд одного дотику до унiформи i цим смiшити французьких воiнiв. За наступнi чотири роки Альберт побачив чимало тих «померлих вiд смiху» з нiмецькою кулею в серцi.
Звичайно, вiн розумiв, що його сумнiви про наближення перемир’я, – це така собi безнадiя щодо чуда: чим бiльше сподiваешся на мир, тим менше ти довiряеш новинам про його наближення, так нiби боiшся наврочити. Але звiдусiль день за днем накочувались щоразу бiльшi хвилi цих чуток, аж поки всi довкола не заговорили про те, що вiйна скоро закiнчиться. Навiть з’явилися неймовiрнi статтi про необхiднiсть демобiлiзувати найстарших вiком солдатiв, що скнiли на фронтi роками. Коли ж перемир’я виявилося iмовiрною перспективою, сумнiви щодо того, чи всi виживуть, вже почали точити найзатятiших песимiстiв. Отож майбутнiй наступ вже нiкого не тiшив. Казали, що 163-тя дивiзiя пiхоти спробуе форсувати протилежний берег рiчки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтiв, але загалом, на думку низiв, таких, як Альберт та його товаришi, пiсля перемоги союзникiв у Фландрii, звiльнення Лiлля, вiдступу нiмцiв та капiтуляцii туркiв люди були не так гаряче налаштованi, як командування. Успiх в iталiйському проривi, взяття англiйцями Турне, американцями Шатiйону – все вело до скорого завершення. Бiльшiсть формувань тягли час, i постала чiтка лiнiя розмежування мiж тими, якi, як-от Альберт, волiли б чекати кiнця вiйни, сидячи на своiй амунiцii, курити чи писати листи – та тими, якi горiли бажанням ще всипати як слiд бошам, користаючись з останнiх днiв.
Така ж розмежувальна лiнiя чiтко вiдповiдала тiй, яка роздiляла командування та решту людей. Нiчого нового, казав собi Альберт. Командири хочуть захопити якомога бiльше територiй, показати себе з позицii сили за столом переговорiв. Для цього вони навiть переконуватимуть, що завойованi тридцять метрiв територii можуть наблизити перемогу, а померти сьогоднi для солдатiв ще важливiше, нiж померти напередоднi.
До цiеi категорii належав i лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всi пропускали його iм’я з часткою «д’Олней» i казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливiстю робити це безкарно, бо той аристократ нiколи не подавав виду. Дворянський вишкiл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен iз густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синiми очима. Як на Альберта – вiдразлива пика. А ще у нього був постiйно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розмiреноi крейсерськоi швидкостi: вiн або бiжить, або гальмуе – чогось середнього не дано. Вiн наближався iз виставленими наперед руками, нiби збирався пересувати меблi, наскакував на когось iз розмаху i рiзко сiдав – то був звичайний для нього ритм. Ця сумiш видавалась навiть якоюсь цiкавою, з його аристократичною поставою вiн здавався воднораз i цивiлiзованим, i брутальним. Так як i ця вiйна. Напевне, тому вiн себе так звично тут почував. Та i його мiцна постава вiд занять греблею та тенiсом пiдходила для цього.
Що ще Альберт не любив – так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тiлу аж до фаланг пальцiв, проступало кущиками з-пiд комiрця пiд борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кiлька разiв на день, щоб не виглядати, як ведмiдь. Є, звичайно, жiнки, на яких отака зарослiсть справляе враження – ознака самця, дикуна, зрiлостi або якогось iспанського типу. На всiх, тiльки не на Сесiль. Зрештою, навiть без думки про Сесiль Альберт терпiти не мiг лейтенанта Праделя. Властиво, вiн йому не довiряв. Бо той любив давати накази, iти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправдi подобалося.
Але вiд недавнього часу той був якимось пригнiченим. Було видно, що можливiсть перемир’я зводила його моральний дух нанiвець, збивала його патрiотичний порив. Сама думка про кiнець вiйни вочевидь пригнiчувала лейтенанта Праделя.
Вiн виявляв пiдозрiлу нетерплячiсть. Його дивувала вiдсутнiсть запалу у пiдлеглих. Коли вiн крокував по траншеях i звертався до солдатiв, то мусив вкладати в своi слова увесь можливий ентузiазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливiше про бошiв, для яких «великою честю» буде отримати останнiй гарматний удар. Але у вiдповiдь чув лише невиразне бурмотiння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своiх черевикiв.
Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнiм, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздiшим?
Зрештою, саме так i мало статися.
Якщо досi в очiкуваннi перемир’я днi минали досить спокiйно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ пiдiйти до бошiв ближче, щоб розвiдати ситуацiю. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозумiти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кiнця вiйни. Але нiчого не залишалось, як iти в розвiдку. З цього моменту нiхто не мiг передбачити перебiгу наступних подiй.
Для того щоб наповнити цю мiсiю значущiстю, лейтенант Прадель невiдь-чому вибрав Луi Терйо i Гастона Грiзонье – молодого i старого (можливо, як союз мужностi та досвiду). У всякому разi, отi iхнi чесноти були зайвими, бо прожили вони не бiльше, нiж пiвгодини пiсля призначення. Вони не повиннi були вiдходити надто далеко. Слiд було пробратися вздовж пiвнiчно-схiдноi лiнii, прорiзати в кiлькох мiсцях колючий дрiт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територiю i повернутися назад, щоб повiдомити, що все спокiйно. Всi ж бо були переконанi, що н?чого там видивлятися. Обидва солдати зовсiм не боялися отак наближатися до ворога. Беручи до уваги статус-кво останнiх днiв, навiть якщо iх i помiтять, бошi дозволять iм роздивитися i повернутися назад, – це мало би бути просто вилазкою, розвагою. Але як тiльки нашi розвiдники поповзом наблизились – iх розстрiляли, як зайцiв. Почулися пострiли – тричi, а потiм глуха тиша. Для ворога справа вже завершилась. Коли потiм нашi хотiли роздивитися, як це сталося, то через вiдхилення на пiвнiч визначити мiсце, де вони загинули, було неможливо.
Довкола всi затамували подих. Потiм почулися крики: нiкчеми! Бошiв нiчого не змiнить – вони так i залишились покидьками! Варвари i т. д. Ще й до того ж, молодий i старий! Це нiчого не мiняло, але у всiх на думцi було, що бошам мало було вбити двох французьких солдатiв – разом з ними вони знищили нiби два символи. Одне слово, справжнiй жах.
У наступнi хвилини, зi швидкiстю, на яку вони, здавалося, навiть не були здатнi, артилеристи накрили гарматними обстрiлами 75-ту нiмецьку висоту, можна тiльки здогадуватися, звiдки вони дiзналися.
А далi – загострення.
Нiмцi вiдповiли. З французького боку не треба було багато часу, щоб усiх зiбрати. Зараз ми покажемо тим покидькам! Це було 2 листопада 1918 року. Нiхто ще не знав, що до кiнця вiйни залишилось якихось десять днiв.
Ще й до всього, вони кинулись в атаку в День усiх святих. А традицiй треба дотримуватися.
Ну от ми i в повнiй готовностi, подумав Альберт, щоб пiднятися на ешафот (так вони, маючи на увазi сумну перспективу, називали сходинки, якими вибиралися з окопiв) i кинутися в бiк ворога. Всi солдати один за одним, були напруженi, як натягнутi луки, так що нiхто не наважувався навiть слину проковтнути. Альберт був на третiй позицii за Беррi та малим Перiкуром, який обернувся до нього, нiби щоб перевiрити, чи всi на мiсцi. Їх погляди зустрiлися. Перiкур йому посмiхнувся, як хлоп’як, що задумав вдалий жарт. Альберт спробував посмiхнутися у вiдповiдь, але не встиг. Перiкур повернувся на свою позицiю. Всi чекали наказу атакувати, напруга вiдчувалася гранична. Французькi солдати, шокованi поведiнкою бошiв, тепер зосередились на своiй злостi. А над ними снаряди вже креслили небо в обох напрямках i стрясали землю аж до окопiв. Альберт виглянув з-за плеча Беррi. Лейтенант Прадель, пiднявшись на невеличкий форт-пост, уважно оглядав через бiнокль ворожi позицii. Альберт знову зайняв свое мiсце в лiнii. Якби не такий гуркiт, вiн би задумався про те, що його бентежило: пронизливий свист повторювався, його переривали звуки вибухiв, якi змушували тремтiти вiд голови до п’ят. Спробуй-но зосередитись у таких умовах.
Поки хлопцi чекали наказу наступати, е можливiсть краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це – худорлявий скромний хлопець iз дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмiв рахувати. До вiйни вiн працював касиром у банку Унiон Паризьен. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матерi. Панi Майяр мала единого сина i мрiяла, що вiн стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкiром, вона тут же з ентузiазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» вiн швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований вiд ii батька – заступника керiвника адмiнiстрацii мiнiстерства пошти, який вважав iерархiю своеi адмiнiстрацii зразком свiтового устрою. Мадам Майяр обожнювала усiх керiвникiв без винятку. Незважаючи на iх чесноти чи походження. Вона зберiгала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Брiана… Вiдтодi, як вона втратила чоловiка, який керував командою одягнутих в унiформу наглядачiв музею Лувру, видатнi дiячi викликали у неi неабияке захоплення. Альберт не був у захватi вiд роботи в банку, але не перечив, бо з його матiр’ю так було простiше. Та все ж вiн наважився i на своi плани. Вiн хотiв пiти з роботи, плекав досить розмитi бажання податися в Тонкiн. У будь-якому разi – покинути роботу касира i зайнятися чимось iншим. Але Альберт не був надто поворотким типом – йому на все був потрiбен час. А потiм з’явилась Сесiль i захопленi думки про неi: очi Сесiль, уста Сесiль, посмiшка Сесiль, а згодом, уже пiзнiше, – груди Сесiль, сiдничка Сесiль (як можна, скажiть, будь ласка, думати про щось iнше?).
Як на сьогоднi, Альберт Майяр не здавався би надто високим на свiй зрiст у метр сiмдесят три сантиметри, але на тi часи цього було досить. Дiвчата звертали на нього увагу. Особливо Сесiль. Насамкiнець… Альберт довго задивлявся на Сесiль, i через деякий час вона таки помiтила його присутнiсть i також поглянула на нього (бо як же iнакше, якщо на тебе постiйно отак витрiщаються?). Вигляд його обличчя розчулював. Пiд час подiй на Соммi куля зачепила йому праву щоку. Вiн дуже налякався, але згодом лишився лише шрам у виглядi дужки, який трохи розтягував йому повiку, що надавало йому героiчного вигляду. З його дозволу мрiйлива i мила Сесiль погладила шрам кiнчиком вказiвного пальця, що дуже пiдбадьорило його. Дитиною Альберт мав маленьке, блiде, майже кругле личко з важкими повiками, що надавало йому вигляду сумного П’еро. Мадам Майяр вiдмовляла собi в усьому, щоб годувати його бiфштексами (бо була впевнена, що в нього недокрiв’я). І хоч Альберт пояснював iй тисячу разiв, що це з ним не мае нiчого спiльного, мати не звикла так просто мiняти свою думку – вона постiйно знаходила приклади, шукала причини. Боячись схибити, у своiх листах вона знов поверталася до речей, якi вiдбувалися давним-давно, i це було жахливо. Можливо, саме тому Альберт i записався добровольцем на вiйну одразу пiсля ii початку. Коли мадам Майяр про це дiзналася, то почала ридати так, як могла ридати лише така любителька ефектiв, як вона (хоча зрозумiти, чи вона вiдчувае жах, чи грае роль – було неможливо). Вона завивала, рвала на собi волосся, але швидко взяла себе в руки. Бо мала дуже приблизне уявлення про вiйну i тому переконала себе, що Альберт «зi своiм розумом» незабаром прославиться, досягне високого звання. Вона вже бачила, як вiн кинеться в атаку в перших рядах. У ii думках вiн робив якийсь героiчний вчинок, незабаром ставав офiцером – капiтаном чи командиром або навiть генералом. Так люди уявляли вiйну. Альберт дав iй виговоритись, пакуючи свою валiзу.
З Сесiль все було iнакше. Вiйна ii не лякала. На ii думку, це був, насамперед, «патрiотичний обов’язок» (на подив Альберта, який нiколи не вживав таких слiв). Вона вважала, що в нього немае нiяких причин боятися, – це ж бо чиста формальнiсть. Усi так кажуть. Сам Альберт трохи сумнiвався, але Сесiль в цьому була чимось схожа на мадам Майяр. Зрештою, в неi також була своя iдея-фiкс. Їi послухати – то з наступу бошiв нiчого не вийде. І Альберт iй майже вiрив, що б Сесiль не пояснювала Альберту своiми рухами i своiм ротиком, та й усiм зрештою, – вона могла говорити будь-що, i вiн ii слухав. Неможливо було iй протистояти, думав Альберт. Для всiх ця Сесiль була просто гарненькою дiвчиною – i нiчого бiльше, а для нього – зовсiм iнша рiч… Кожна клiтинка ii тiла значила для нього щось особливе, ii подих мав особливий запах. Їi блакитнi очi для вас нiчого не означали б, а для Альберта вони були безоднею, прiрвою. Подивiться на ii вуста й уявiть себе на мiсцi нашого Альберта. З цього ротика на нього сипались такi гарячi та нiжнi поцiлунки, що все у нього всерединi завмирало, його розривало на частки, вiн вiдчував, яка на смак ii слина, i пив ii з неймовiрною пристрастю. Вона була здатна на такi дива, що дiвчина ставала для нього вже не просто Сесiль. Що й казати, вона була… надзвичайною.
І раптом вона пiдтримала вiйну – отак зразу. А що Альберт? Вiн так мрiяв виправдати надii Сесiль… Сьогоднi, звичайно, вiн думав зовсiм iнакше. Вiн знав, що вiйна е нiчим iншим, як жорстокою лотереею зi смертельними кулями, i вижити в нiй протягом чотирьох рокiв – то вже було справжнiм дивом.
Бути заживо похованим пiд кiнець вiйни – оце так удача…
Але саме так воно i сталося.
Заживо похованим – саме так, Альберте…
Мама сказала б, що тiльки вiн на таке i здатен.
Лейтенант Прадель повернувся до свого пiдроздiлу, окинув пильним поглядом справа i злiва першi ряди, з яких солдати дивилися на нього, як на месiю. Вiн опустив голову i зiтхнув.
Кiлька хвилин по тому пiд дощем куль та гарматних снарядiв, якi свистiли над головою, втягнувши голову в плечi, трохи згорблений Альберт важко бiг кудись свiт за очi, щосили стискаючи в руках зброю. Ноги грузли в болотi, бо напередоднi йшли ряснi дощi. Кидаючись в атаку, однi лементували, як божевiльнi чи п’янi, – нiби так iм додавалося вiдваги. Іншi, як-от Альберт, наступали зосереджено, з втягнутими животами та пересохлими губами. Вони кинулися на ворога, охопленi нестримною злiстю та прагненням помсти. Можливо, це був якийсь неочiкуваний наслiдок оголошеного перемир’я. Вони так настраждалися, що не могли прийняти такий кiнець вiйни, – коли стiльки товаришiв загинуло, а ворогiв навпаки – вижило. Єдине бажання рухало ними вперед: покiнчити раз i назавжди з усiм цим. Покiнчити жорстоко i криваво.
Навiть Альберт, який страшенно боявся смертi, в цей момент був здатен порiшити першого-лiпшого. Та через захисну лiнiю оборони вiн мусив пiд час наступу вiдхилитися вiд заданого лейтенантом курсу. Спочатку дотримувався визначеного напрямку, але через зливу куль та снарядiв вiн був змушений рухатися зигзагами й перемiстився значно правiше. Та ще й Перiкура, який рухався якраз перед ним, щойно скосило кулею прямо Альберту пiд ноги. Той спiткнувся, втратив рiвновагу, пробiг ще кiлька метрiв i натрапив на тiло старого Грiзонье, чия неочiкувана смерть стала поштовхом для цiеi гекатомби.
Не зважаючи на свист куль, Альберт раптом зупинився, побачивши розпластане тiло.
Грiзонье легко було впiзнати: на комiрi шинелi той носив щось схоже на червону стрiчку, якою хвалився, як вiдзнакою «Почесного легiону». Вiн нiколи не був надто делiкатний. Вiн був вiдважним чоловiком, якого любили всi. Без всякого сумнiву, то був вiн. Його велика голова потонула в болотi, а все тiло було безладно розкидане. А зовсiм поруч Альберт упiзнав молодшого – Луi Терйо. Той лежав, поспiль заляпаний болотом, а його зiщулене тiло нагадувало зародок. Як прикро загинути таким молодим i в такiй безпораднiй позi…
Щось пiдштовхнуло Альберта (можливо, iнтуiцiя) торкнутися плеча старшого i перевернути його. Труп важко похитнувся i завалився на живiт. Альберту вистачило кiлькох секунд, щоб зрозумiти, що насправдi сталося. До нього дiйшло: коли йдеш обличчям до ворога, неможливо, щоб тебе застрелили двома кулями в спину.
Вiн переступив через труп, зробив ще кiлька крокiв, нахилився, сам не знаючи чому (куля ж бо знайде тебе – випрямлений ти чи схилений – це вже рефлекторно), нiби зменшуючи площу попадання, ти – солдат, i тому боiшся небесного гнiву за всю цю вiйну. І ось вiн уже бiля тiла Луi. Який же вiн молодий, цей хлопчина, що стиснув отак кулачки перед своiм обличчям, як це жахливо – отак померти в двадцять два роки… Альбертовi не видно було його обличчя, заляпаного болотом. Йому видно лише спину. Ще одна куля. З двома у спинi старого – всього три. Усе i зiйшлось…
Альберт пiдвiвся, приголомшений цим вiдкриттям. І тим, що все це може означати. За кiлька днiв до перемир’я хлопцi не поспiшали кидатися на розбiрки з бошами. І единим способом розворушити iх треба було розiзлити iх. Але де ж був Прадель у той момент, коли цим двом нещасним стрiляли в спину?
О Господи…
Вражений побаченим, Альберт розвернувся i помiтив за кiлька метрiв того ж таки лейтенанта Праделя, який кинувся на нього так хутко, як тiльки йому дозволяла амунiцiя.
Його намiр був зрозумiлий, а на обличчi викарбувалась рiшучiсть. Альберт вловив цей прямий i злiсний погляд лейтенанта, який тепер був здатен на все. Все стало зрозумiлим, як ясний день.
У цю мить Альберт збагнув, що це – кiнець.
Вiн спробував зрушити з мiсця. Але нi мозок, нi ноги його не слухались. Все вiдбулося надто швидко. Однак Альберт, як ви вже зрозумiли, був не з метких. Три кроки вистачило Праделю, щоб наблизитись. А позаду була глибока вирва вiд вибуху снаряда. Вiд мiцного удару плечем у груди Альбертовi забило подих. Вiн утратив рiвновагу, спробував утриматися, але впав навзнак у яму, розкинувши руки.
І вже в ямi, потопаючи у грузькому болотi, вiн побачив, як вiддаляеться, нiби в сповiльненому русi, Прадель. Вiн устиг помiтити лише його обличчя i отой погляд, в якому читалися самовпевненiсть, рiшучiсть та виклик.
На днi ями Альберт скоцюрбився, ледве утримуваний своiм наплiчником. Заплутавшись ногами в ременi гвинтiвки, вiн трохи змiг пiднятися i притулитися до похилоi стiни, як ото спиною пiдпирають дверi, коли бояться бути почутим чи заскоченим. Ковзаючи по глинистому, нiби мильному грунтi, непевно стоячи на ногах, вiн спробував перевести подих. Короткi, хаотичнi думки крутилися в його головi та знов поверталися до крижаного погляду лейтенанта Праделя. Там, нагорi, запеклий бiй ще тривав, небо осявали феерверки. Молочний небосхил висвiчувався жовтавими та помаранчевими спалахами. А снаряди лiтали туди й сюди з безперервним суцiльним гуркотом, здавалося, звiдусiль гримiло, свистiло й вибухало. Альберт пiдвiв погляд. Там, нагорi, нiби вкопаний у землю, на краю вирви ангелом смертi височiв силует лейтенанта Праделя.
