Перед тим як кинутися в атаку, вiн доручив унтер-офiцеру командування першоi шеренги. Пiд приводом останнiх пiдготовок i перед тим як приеднатися до свого вiддiлення, сам вiн дещо затримався. А трошки пiзнiше повернувся до лiнii зiткнення, перегнавши решту завдяки неабиякiй фiзичнiй пiдготовцi, та долучився до перших рядiв, щоб уже спокiйно з Божою помiччю давати бошам прочухана.
Даючи своiм людям команду до пiдготовки, сам вiн знаходився на досить вiддаленiй дистанцii, так, щоб солдати не вiдхилялися вiд курсу. Кров ударила йому в голову, коли вiн побачив отого (як його?) хлопця з сумним обличчям та вiчно зашморганим носом, ага, Майяра, чому вiн зупинився там, праворуч, як вiн, нiкчема, сюди потрапив i чому вийшов з окопу?
Прадель бачив, як Майяр завмер, повернувся назад, зацiкавлено опустився на колiна та перевернув тiло старого Грiзонье.
Саме це тiло i цiкавило Праделя вiд початку атаки, вiн не спускав з нього очей i мав дiстатися туди першим i зробити так, щоб воно зникло. Саме для цього вiн i затримався. Щоб бути спокiйним.
А тут отой придурок зупиняеться на ходу й оглядае два трупи – старого i молодого.
Скажу вам, Прадель уже летiв, як той розлючений буйвол. У цей момент Альберт Майяр якраз пiдводився, шокований знахiдкою, i побачив Праделя, який летiв на нього. Зрозумiвши, що зараз iз ним буде, Майяр хотiв утекти, але страх скував його так само, як лейтенанта охопила злiсть. За якусь секунду Прадель уже був на мiсцi. Одним сильним ударом плеча вiд вiдкинув солдата на дно найближчоi ями, виритоi снарядом. Там тоi глибини десь зо два метри, але не так-то вже й легко звiдти вибратися, на таке треба сил, а тим часом Прадель розбереться з тим клопотом.
Нема проблеми – то й нема про що говорити.
Прадель стояв на краю вирви i дивився на солдата там, на днi. Сумнiви не давали йому прийняти рiшення, але згодом, заспокоiвшись, вiн повернувся i вiдiйшов на кiлька метрiв. Лейтенант умiв використовувати час, а вiн у нього був. Тому вiн ще повернеться.
Старий Грiзонье лежав на спинi, вигляд мав якийсь упертий. Добре, що, перевертаючи труп, Майяр пiдсунув його до iншого, до Луi Терйо, i тепер це полегшувало завдання. Окинувши поглядом все довкола, щоб переконатись, що його нiхто не бачить, Прадель побачив перед собою справжню бiйню. Ясно було, що ця атака дорого обiйдеться, втрат буде багато. Але це – вiйна, i нiчого фiлософствувати. Лейтенант Прадель зняв кiльце з гранати та поставив ii мiж двома тiлами. Як тiльки вiн знайшов схованку за якихось тридцять метрiв i закрив вуха долонями, пролунав вибух, i вiд мертвих тiл нiчого не залишилось.
Мiнус двое мертвих у Великiй Вiйнi.
І плюс двое безвiсти зниклих.
А тепер треба зайнятись тим придурком з ями. Прадель вийняв свою другу гранату. На цьому вiн знаеться. Якось вiн зiбрав зо два десятки полонених бошiв, поставив iх здивованих у коло. І одним розрахованим кидком якраз за двi секунди до вибуху кинув у центр кола гранату. Робота спецiалiста. Щоб ви зрозумiли, на це пiшло чотири роки тренувань. А про точнiсть i говорити зайве. Коли полоненi зрозумiли, що мае з ними статися, вони вже були на шляху до Вальгалли. Нехай тепер цi покидьки потiшать валькiрiй.
Ця граната була останньою. Бiльше нiчого кидати в нiмецькi траншеi. Шкода, але нiчого не поробиш.
Тiеi ж митi вибухае снаряд, величезна стiна землi пiднiмаеться в небо i падае на землю. Прадель пiдводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повнiстю засипана.
Ущерть. А той – у ямi. Ну й дурень.
А Праделю того i треба було, ще й гранату зекономив.
І вiн знову з нетерпiнням кинувся на передову. Швидше, треба ж i з бошами поквитатися. Вiн приберiг iм «подаруночок» на прощання.
3
Перiкура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Вiн заревiв, як тварина, i впав у болото, бiль був неймовiрний. Вiн корчився i крутився на всi боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, вiн стискав обома руками стегно i боявся, щоби ii лишень не вiдiрвало снарядом. Коли, зробивши безнадiйну i дуже болiсну спробу, вiн ледь пiдвiвся, то трохи заспокоiвся, бо нога таки залишилася цiлою. Роздивившись, вiн прийшов до висновку, що його покалiчено десь пiд колiном – звiдти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Вiн не зважав на гул, свист куль, шрапнелi, на думцi було одне: «я зберiг ногу». І вiд цього зробилось легше, бо стати калiкою йому не хотiлося.
Про нього казали «малий Перiкур», щоб пiдкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, вiн був велетенського зросту – метр вiсiмдесят три – уявiть собi. А ще до того ж i худющий на вигляд. Таким вiн був уже в п’ятнадцять рокiв.
В iнститутi товаришi називали його «гiгантом» – не надто приемно (та його не дуже-то й любили).
Едуард Перiкур був щасливчиком.
Вiн навчався з такими ж, як i вiн, дiтьми багатiiв, а з такими нiчого поганого не трапляеться. Такi впевнено iдуть по життю, мають стабiльну основу, закладену з дiда-прадiда, – ще попереднiми поколiннями iм прищеплюеться вiра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крiм усього iншого, вiн був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все – багатство, талант, але не везiння – це вже занадто. Таке не вибачаеться, це вже несправедливо.
Та насправдi його везiнням було неймовiрне вiдчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своiми наслiдками, вiн нiби був уже попереджений, нiби мав якiсь локатори, i робив усе, щоб вийти сухим iз води. Звичайно, розпластаного отак у багнi 2 листопада 1918 року, та ще й iз покалiченою ногою, – важко назвати везучим – здавалося, доля вiдвернулася вiд нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу вiн таки зберiг. Може, шкутильгатиме до кiнця своiх днiв, але ж на своiх двох.
Вiн зняв ремiнь i зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попереднiми зусиллями, вiн розслабився i лiг. Бiль помалу вгамовувався. Вiн, напевне, так якийсь час i пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцiлить, або й ще гiрше… Ходили чутки, що вночi нiмцi вилазять зi своiх окопiв, щоб добивати поранених ворогiв.
Щоб розслабитися, Едуард опустив голову в калюжу. Вiн вiдчув трохи прохолоди. А те, що вiдбувалося за спиною, тепер вiн мiг бачити догори дригом. Нiби на вiдпочинку за мiстом лежиш собi пiд деревами. З дiвчиною. Власне, цього у нього ще нiколи не траплялося, щоб iз дiвчиною. Йому зустрiчалися тi, що з борделiв коло Академii мистецтв.
У нього не було часу заглибитися у спогади, бо вiн помiтив довгу високу постать лейтенанта Праделя. За кiлька секунд до цього, коли вiн падав i корчився на землi вiд болю, останне, що йому запам’яталось, – як усi кинулись у бiк нiмецькоi лiнii. А тут раптом лейтенант Прадель за десять метрiв од нього – стоiть собi, нiби вiйна вже закiнчилася.
Едуард бачив його оддалiк, догори дригом i збоку. Руки у нього лежали на ременi, i вiн роздивлявся землю пiд ногами. Можна було подумати, що то якийсь ентомолог спостерiгае за мурашником. Вiн, як олiмпiець, незворушно стояв посеред гуркоту битви. Отак, нiби все це вже взагалi його не стосувалося. Але, видно, огляд було закiнчено, бо вiн кудись щез. Офiцер, який зупинився посеред битви, щоб роздивитися своi ноги, – то було таким дивним, що Едуард навiть на мить забув про свiй бiль. Це було чимось незвичним. Вже те, що Едуарда поранило, – це вже було дивно, адже вiн пройшов усю вiйну без жодноi подряпини. А тепер от лежить, прибитий до землi, з посiченою осколком ногою. Щось тут не те. Але, зрештою, вiн залишаеться солдатом i як солдат бере участь у кровопролитному бойовиську. Бути пораненим – це якось зрозумiло. А от офiцер, який зупиняеться пiд снарядами, щоб роздивитися своi ноги…
Перiкур розслабив м’язи, перевернувся на спину, спробував вiддихатись. Його руки стиснули колiно якраз над iмпровiзованим джгутом. Минуло кiлька хвилин, вiн не витримав i знову вигнувся, щоб подивитись на те мiсце, де щойно стояв лейтенант Прадель. Нiкого. Офiцер зник. Лiнiя атаки ще перемiстилася вперед – вибухи тепер було чутно на десятки метрiв далi. Едуард мiг тепер зайнятися своею ногою. Просто подумати: чи чекати допомоги, чи все ж таки спробувати повзти назад? Натомiсть вiн вигинався, як риба без води, затискуючи собi стегно i втупившись в те кляте мiсце…
Нарештi, вiн наважився. Але було дуже важко. Пiднявшись на лiктях, вiн почав рухатись назад по-пластунськи. Права нога не слухалася, тягла, як колода, все навантаження випало на передплiччя, а от лiвою ногою можна було трохи вiдштовхуватися. Кожен метр давався неймовiрними зусиллями. Важко пояснити, навiщо вiн це робив. Можливо, тому, що той Прадель був дуже сумнiвним типом – всi його терпiти не могли. Вiн був iз тих офiцерiв, для яких вiйськове пiдпорядкування було важливiшим, нiж атака на ворога. Як на рядового, Едуард не був втаемниченим в iерархiю всiеi системи, та чуття йому пiдказувало, що так воно i е.
Але його намiр було рiзко обiрвано. Вiн заледве подолав сiм чи вiсiм метрiв, не бiльше, як зовсiм поряд розiрвався снаряд надпотужного калiбру i прибив його до землi. Власне, лежачи на землi, сильнiше вiдчуваеш детонацiю. Вiн напружився, витягнувся, як стрiла, але права нога не слухалася нiяк. Лежав, як епiлептик, скований судомою. Погляд Едуарда все ще був прикутим до того мiсця, де ще недавно стояв Прадель. Раптом величезна стiна грунту, як потужна штормова хвиля, здiйнялася в небо. Невже вiн надто близько пiдповз, i його зараз накрие землею? Все обвалювалося з жахливим гуркотом, страшним ревом якоiсь потойбiчноi iстоти. Вибухи i свист куль, пострiли, якi висвiчували небо, в порiвняннi з тiею стiною землi були просто нiчим. Здерев’янiлий, вiн заплющив очi, пiд ним двигтiла земля. Притиснувшись до землi, вiн старався не дихати. А коли прийшов до тями, то зрозумiв, що все ще живий, i це було просто дивом.
Як тiльки земля осипалась, вiн iз подвоеною енергiею траншейного пацюка знову кинувся повзти на спинi туди, куди чомусь кликало його серце. І лише згодом вiн зрозумiв, чому: там, куди щойно звалилася купа землi, з-пiд насипаного грунту виглядало невеличке сталеве вiстря. Усього кiлька сантиметрiв. Вершечок багнета. Тепер усе ясно. Там, унизу, засипало солдата.
Порятунок засипаних – це нiби проста справа для того, хто знае, як. Але сам вiн нiколи цього не робив. Там, де вiн служив, сапери часто вiдкопували лопатами чи заступами отаких от засипаних хлопцiв. Але, на жаль, викопували запiзно, i, закiнчивши справу, iх виймали з-пiд завалiв уже посинiлих, iз страхiтливо виряченими очима, що вилiзли з орбiт. Раптом згадка про Праделя наздогнала Едуарда, i вiн кинувся до роботи.
Дiй! Швидше!
Вiн перевернувся на живiт, але пошкоджена рана на нозi тут же дала про себе знати. З глухим стогоном вiн усе ж таки рив зiгнутими, як граблi, пальцями. Поганий iнструмент, якщо хлопцевi там унизу вже бракуе повiтря. Едуардовi не треба було багато часу, щоб це зрозумiти. На якiй глибинi той знаходиться? Якби ж то було чим копати! Перiкур роззирнувся. Вiн кинув погляд на тiла вбитих, але при них не було нiчого такого, щоб можна було використати, – жодного iнструменту, нiчого. Єдине, що можна зробити, – витягти той багнет i длубатись ним, але це забере чимало часу. Йому здалось, що той, унизу, покликав. Звичайно, навiть якщо вiн десь неглибоко, при такiй гуркотнявi неможливо було це почути, навiть якби той кричав. Це була лише бурхлива Едуардова уява, бо вiн розумiв, наскiльки це термiново. Або ви рятуете заваленого якнайшвидше, або викопаете його вже мертвим. І поки вiн пальцями вигрiбав землю довкола багнета, сам себе запитував, чи вiн хоч знае того засипаного? Прiзвища солдатiв з його загону, iхнi обличчя проскакували в його думках. Це так недоречно було зараз… Але йому хотiлось би врятувати товариша, i щоб це був хтось знайомий, з тих, хто йому подобався. Це надихало працювати швидше, поглядом вiн усе ще шукав, чим би собi допомогти. Але нiчого не знаходив, а пальцi вже задерев’янiли. Йому вдалося розкопати десь сантиметрiв двадцять землi довкола багнета. Але коли вiн спробував зрушити його, нiчого не вийшло – багнет тримався, як мiцний зуб, i це знесилювало. Скiльки вiн отак уже рие, двi чи три хвилини? Той бiдолаха уже напевно мертвий. Згорблене тiло Едуарда почало вже болiти, нiмiли плечi. Вiн так довго не витримае. Його брали сумнiви вiд знесилення, рухи втомлювали все бiльше. Йому важко було дихати, м’язи вiдмовляли, судома охопила його тiло, i вiн що сили вдарив кулаком об землю. Аж раптом щось у вiдповiдь ворухнулось – невже? У нього ринули сльози, вiн ухопив обома руками металеве вiстря багнета i щосили потягнув на себе, рукавом витираючи сльози, що вперто текли по обличчю. Далi раптом пiшло легше. Вiн спробував засунути руку углиб, щоб витягти багнет повнiстю. І нарештi переможний крик вирвався з його грудей – ура, багнет пiддався! Вiн вийняв його, здивовано роздивляючись, нiби не повiрив своiм очам, тодi роздратовано застогнав вiд безсилля i почав кулаками гатити по землi. Накресливши широке коло затупленим рiзаком, вiн став лезом пiднiмати землю i вiдкидати ii обома руками. Невiдомо, скiльки це забрало у нього часу. Бiль у нозi посилювався. І нарештi, щось е – вiн намацав тканину, гудзик. Як божевiльний чи мисливська собака, Едуард кинувся знову копати, обома руками. Земля почала просiдати пiд ним у яму, вiн знов щось намацав, що це? Ось його руки вiдчули гладеньку поверхню каски, ii контури вiдчувались кiнчиками пальцiв. Це – вiн! Сльози знову потекли рясно, й одночасно вiн закричав, а його знесиленi руки з нелюдською силою продовжували роботу, дико розгрiбаючи землю. Нарештi з’явилася голова солдата. Вiн був на глибинi не бiльше тридцяти сантиметрiв, i здавалось, нiби заснув. Вiн його упiзнав! Як же його звати? Але вiн мертвий… Ця думка була така болюча, що Едуард зупинився i подивився на свого товариша, який лежав тут, пiд ним. Вiн вiдчував себе таким же мертвим, бо дивився на свою смерть, i це його просто вбивало.
Схлипуючи, вiн продовжував розгрiбати землю довкола тiла. Тепер пiшло швидше, от уже видно плечi, торс до пояса. Але перед обличчям солдата лежала голова мертвоi коняки… Дивно, що вони тут зустрiлися отак пiд землею – одне навпроти одного. Крiзь сльози вiн уявив, що з цього вийшла би химерна картина. Все вдавалось би швидше, якби вiн тiльки мiг пiдвестися чи змiнити позу. Але навiть так у нього щось виходить. Вiн говорив уголос якiсь дурницi. «Не переживай», – схлипуючи промовляв вiн, нiби той його чув. Йому хотiлось притиснути загиблого до себе, вiн говорив таке, що соромно було би сказати при комусь, бо насправдi вiн оплакував самого себе, свою смерть. Вiн також плакав вiд того, чого так колись боявся (тепер вiн може собi в цьому зiзнатись). Уже два роки вiн страшився померти, а тут плакав над солдатом, який загинув, а вiн же тiльки поранений! От-от – кiнець вiйнi, i сльози, якi вiн лив над своiм товаришем, були сльози за його молодiстю, сльози за його життям. Але й сльози свого везiння. Покалiчений, вiн тягатиме за собою ногу до скону. Чудова перспектива. Але вiн – живий! Вiн хутко розкопав усе тiло.
Аж тут вiн згадав прiзвище – Майяр! А от iменi вiн не знав, бо того хлопця завжди звали лише Майяром.
І нiби у божевiльнiй надii, вiн нахилився до Альбертового обличчя, i в цей момент йому захотiлося, щоб увесь свiт, що вибухав довкола, замовк. Вiн хоче почути, чи таки той i справдi помер? Нехай вiн полежить бiля нього, хоча це дуже незручно. Едуард раптом штурхонув щосили голову Майяра – вона вiдхилилася без жодного спротиву. Але цим нiчого ще не доведено. Нехай це була лише слабка надiя, що той ще живий, – хоча дуже болiсна. Але якщо надiя е, треба ж переконатися, перевiрити, як би це безглуздо не виглядало. Може, йому хочеться кричати: годi, ти зробив усе можливе? Може, йому хочеться взяти нiжно його руки в своi долонi, щоб припинити робити це, припинити переживати? Може, треба до нього промовити тi слова, якi кажуть дiтям, що б’ються в iстерицi, i казати доти, поки тi не заспокояться? Зрештою, хоча б заколисати? (Але довкола не було нiкого – нi мене, нi вас, нiкого, хто б пiдказав йому, як дiяти.) А в його головi вже зажеврiв сумнiв, чи Майяр насправдi помер. Едуард уже колись таке бачив (чи то йому хтось розказував iсторiю з фронту). Нiхто того не бачив на власнi очi – iсторiю про солдата, якого всi вважали померлим. Але коли його взялися реанiмувати, серце знову запрацювало.
Думати про все це, коли бiль ставав усе нестерпнiшим, було позбавлене сенсу. Але Едуард обiперся на здорову ногу, тягнучи за собою поранену. Вiн навiть не помiчав цього в якомусь туманi болю, виснаження та безнадii.
Йому лиш на мить забракло сил.
Але наступноi митi вiн, стоячи на однiй нозi, як бусол, ледве зберiгаючи рiвновагу, кинув погляд собi пiд ноги i рiзко вдихнувши, з усiеi сили i всiею вагою тiла впав на груди солдатовi.
Почувся глухий трiск потрощених ребер, а затим… хрип! Земля пiд ним наче перевернулася, вiн сповз нижче, нiби звалився з крiсла. Але це не земля перевернулася – то Альберт перевернувся. З рота в нього потекло блювотиння, а з горла вирвався кашель. Едуард не повiрив своiм очам… Звiдкись ринули сльози. Таки правда, вiн – щасливчик! (Скажiть-но, що це не так!) Альберт натужно блював, а Едуард легенько постукував його по спинi, плакав i смiявся водночас. Ну й картина: ось вiн тут, на спустошеному полi бою, поруч кобиляча голова, а вiн – iз пораненою ногою, весь у кровi, виснажений до знемоги. А поруч – цей оббльований хлопець, що повернувся з царства мертвих!
Як на кiнець вiйни – то це щось неймовiрне. Чудова картина. Але не остання. Поки Альберт надриваючись повiльно приходив до тями, Едуард пiдвiвся на здорову ногу i послав у небо прокльони – нiби пiдпалив запал динамiту!
І в цю мить поруч просвистiв осколок вiд снаряда завбiльшки iз тарiлку… Досить великий i з шаленою швидкiстю.
Вiдповiдь богiв? Безперечно.
4
Обое чоловiкiв вибиралися з халепи кожен по-своему.
Альберт, який щойно повернувся з того свiту, – вибльовував своi нутрощi. Вiн важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострiлiв, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Вiн ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по сутi було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Пiсля енергiйного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кiнця той бiй був лише формальнiстю: тридцять вiсiм загиблих, двадцять сiм поранених та двое безвiсти зниклих (без врахування втрат нiмецькоi сторони). Тобто результат – чудовий.
Коли санiтари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колiнах голову Едуарда Перiкура, приколисуючи його в станi, який рятувальники квалiфiкували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовченi, але легенi лишилися цiлими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що вiн таки живий. Виглядав вiн кепсько, але при всьому бажаннi мусiв вiдкласти на потiм роздуми про те, що з ним сталося.
Наприклад, з якого дива (чи з чиеi вищоi волi, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мiлiсекунду перед тим, як солдат Перiкур кинувся реанiмувати його в такий дивний спосiб? Єдине, що вiн зрозумiв, – його машинерiя запрацювала з великими потугами, спазмами i стрибками, але ж запрацювала!
