До побачення там, нагорі

4

Обоє чоловіків вибиралися з халепи кожен по-своєму.

Альберт, який щойно повернувся з того світу, – вибльовував свої нутрощі. Він важко приходив до тями, сприймаючи небо у спалахах пострілів, як знак того, що життя до нього таки повернулося. Він ще не знав, що завдання, покладене на Праделя, вже по суті було виконане. Зрештою, висота 113 була захоплена досить легко. Після енергійного, але короткого спротиву ворог здався (себто з полоненими). З самого початку й до кінця той бій був лише формальністю: тридцять вісім загиблих, двадцять сім поранених та двоє безвісти зниклих (без врахування втрат німецької сторони). Тобто результат – чудовий.

Коли санітари забирали поранених з поля бою, Альберт тримав на колінах голову Едуарда Перікура, приколисуючи його в стані, який рятувальники кваліфікували як галюцинаторний. Його ребра були геть потовчені, але легені лишилися цілими. Йому було дуже боляче, власне, то було ознакою, що він таки живий. Виглядав він кепсько, але при всьому бажанні мусів відкласти на потім роздуми про те, що з ним сталося.

Наприклад, з якого дива (чи з чиєї вищої волі, чи завдяки якому чудовому випадку) його серце зупинилось на частку, мілісекунду перед тим, як солдат Перікур кинувся реанімувати його в такий дивний спосіб? Єдине, що він зрозумів, – його машинерія запрацювала з великими потугами, спазмами і стрибками, але ж запрацювала!

Медики наклали йому міцну пов’язку і сказали, що далі наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крім нього, лежали чи помирали солдати – важкопоранені і покалічені. Ті, які були в кращому стані, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.

Після взяття 113-ї висоти польовий шпиталь, притихлий за останні тижні в очікуванні перемир’я, знову повернувся до своєї роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмі, чого не спостерігалось протягом останніх чотирьох років. Медсестри навіть мали час напоїти вмираючих від спраги поранених. Лікарі не відмовлялися надавати допомогу солдатам аж доти, поки ті не вмирали. А хірурги не спали по три доби, їхні спини вже не гнулися більше, отерплі від перепилювання стегнових, плечових кісток чи гомілок.

Від самої госпіталізації Едуард переніс уже дві складні операції. Його права нога була зламана в кількох місцях (тепер через порвані сухожилля він усе життя шкутильгатиме). Найскладніша операція полягала у тому, щоб зашити рани на обличчі і вийняти всі осколки не в найкращих умовах польового шпиталю. Було проведено вакцинацію, зроблено все необхідне для відновлення дихальних шляхів та запобігання ризику газової гангрени. Щоб не виникло зараження, рани лишили відкритими, решту мав би взяти на себе краще оснащений тиловий шпиталь. А вже потім пораненого відправлять до спеціалізованої лікарні (якщо, звичайно, він залишиться живим).

Допоки очікували виконання наказу терміново транспортувати Едуарда, Альбертові доручили чергувати біля ліжка свого друга, а його дивовижна історія переповідалася, набираючи все більшого розмаху та деталей. На щастя, була нагода помістити пораненого в індивідуальній палаті окремого відділення південного корпусу, де не було чути стогонів помираючих.

Альберт залишався безпорадним, споглядаючи, як Едуард важко вибирався зі свого стану. Це було важкою і виснажливою справою, а найгіршим було те, що він нічого в цьому не розумів. Інколи йому здавалося, що він починає розуміти міміку чи бажання юнака, але ці прояви зникали ще до того, як Альберт знаходив їм чітке пояснення. (Слід нагадати, що Альберт ніколи не був кмітливим, і той прикрий випадок, що з ним стався, нічого змінити не зміг.)

Едуард страшенно мучився. Він стогнав і корчився так сильно, що довелося прив’язати його до ліжка. Аж тоді Альберт зрозумів, що окрема палата була надана їм не для зручності пораненого, а для того, щоб інші не страждали впродовж цілого дня від його постійних стогонів. Чотирьох років війни було недостатньо, щоб подолати його безмежну наївність.

Альберт ламав собі руки, слухаючи, як його товариш страждає, а його крики, стогони та зойки за цей час проходили цілу гаму відтінків, яку тільки може виявляти людина на межі між болем та божевіллям.

Колись нездатний відстояти свою думку перед шефом у банку, Альберт раптом перетворився на палкого захисника. Йому вдалося переконати персонал, що пошкоджене снарядом обличчя – це вам не дрібниці. Йому ж то вдалося легко відбутися, тому й хотілося самому стати корисним. І справді, він зміг переконати без зайвої патетики молодого хірурга, що в очікуванні транспортування Едуарду все ж треба приписати морфін, щоб полегшити його страждання (за умови регулярного дотримання постійно зменшуваної дози). Хто б міг подумати, що Едуарду доведеться залишитися тут і надалі, адже його стан вимагав негайного і спеціалізованого догляду, а отже – термінового трансферу.

Саме завдяки морфіну повільне видужування Едуарда було не таким болючим. Його перші відчуття були суперечливими: холод або тепло, важкі для сприйняття звуки, незнайомі для розпізнавання голоси. Але найбільше виснажували болі у верхній частині тіла, що хвилями прокочувалися від грудей, викликаючи серцебиття та перетворюючись на справжню муку відповідно до того, як закінчувалася дія морфіну. Голова його була, як резонаторна коробка, а кожна хвиля закінчувалася важким і глухим ударом, схожим на звук, з яким причалює до берега корабель, ударяючись бортом об пристань.

Права нога, покалічена смертоносною кулею, також давала про себе знати, вона ще більше постраждала тоді, коли він рятував Альберта. Але і цей біль приглушувався дією наркотиків. Він ніби відчував, що нога є, – не ціла, але від якої ще можна чекати такої-сякої функції, враховуючи, що вона побувала в жахливій бійні. Сприйняття реальності ще довго було туманним, з якимись пливкими образами. Едуард жив у цьому хаотичному, маячливому світі, де чергувалася суміш почутого, побаченого чи пережитого ним колись.

Його розум змішав реальність та картини так, ніби життя було ще одним витвором, різновидом мистецтва в його уявному музеї. Швидкоплинні óбрази з картин Боттічеллі, жах заскоченого укусом ящірки хлопчака Караваджо, а за ними – обличчя продавщиці овочів з вулиці Мартір, чия поважність так колись вразила Едуарда, або невідь-чому – ледь рожевуватий накладний комірець його батька…

А з-поміж усього цього різноманітного видовища, повсякденних банальностей, голих або войовничих персонажів Босха нав’язливо вривалося «Походження світу». Він бачив цю картину крадькома лише один раз, в одного друга сім’ї. Це було ще до війни, коли йому ледь минуло одинадцять чи дванадцять років. Він тоді ще навчався в школі Св. Клотильди. От уже хвойда вийшла, та Клотильда, донька Гільперіка і Агріппіни! В яких тільки позах Едуард її не малював: і пригріту своїм дядьком Годегізелем, і осідлану Хлодвігом. А от вона, десь у 493 році, тішить короля Бургундії та треться сідничкою коло Ремі, єпископа Реймса. (За що його втретє і вже остаточно вигнали.) Всі потай визнавали, що для його віку – це таки дуже вдалі малюнки, але ж кого він узяв у якості моделей, та ще й усі оці шокуючі деталі… Батько, який сприймав подібне «мистецтво» як збочення або різновид сифілісу, лише зціпив зуби. Що ж, навчання в попередніх школах закінчувалось для Едуарда однаково. Та ще й із таким батьком.

Власне, Едуард завжди виражав себе в малюнку. В кожній школі на кожного викладача рано чи пізно з’являлася карикатура з метр завбільшки на чорному тлі. Та ще й підписана своїм ім’ям – Перікур, якому було на все начхати. Роками його натхнення, сконцентроване на житті шкіл, куди його батько влаштовував завдяки своїм зв’язкам, збагачувалося новою тематикою.

Згодом почався так званий «святий період» його творчості. Він завершився сценою з панною Жюсте, вчителькою музики, яку він зобразив із заповзято виставленою головою Олоферна (напрочуд схожою на голову вчителя математики, пана Ляпурса). Усі знали, що між тими двома щось є. До самого їх розриву, символом якого і стала ця мила сцена обезголовлення, завдяки «хроністу» Едуарду на стінах чи аркушах паперу з’являлися малюнки ризикованих епізодів (які вилучали та потай захоплювалися самі викладачі, перед тим як передати їх пану директору). Ніхто не полишав нагоди дошкулити нудному математику саркастичним зауваженням щодо його завидної чоловічої гідності. Едуардові тоді було лише вісім років. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесіда» нічим не допомогла. Бо, коли керівник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдіфі, Едуард зробив побіжне зауваження, що молода жінка дійсно тримає відрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на таці, і точніше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замість Юдіфі з головою Олоферна. Едуард до всіх своїх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще більше дратувало).

Безперечно, найплідніший час його творчості (можна сказати, момент розквіту) почався в період мастурбацій, коли його картини показували всю безмежність його уяви та винахідливості. Едуардові «фрески» зображали життя працівників школи аж до прислуги, яка таким чином удостоїлася честі стати персонажами поряд із викладацьким складом в його композиційно багатих творах, де велика кількість персонажів дозволяла показувати весь спектр найоригінальніших сексуальних конфігурацій. Глядачі сміялись, бо, оглядаючи ці еротичні фантазії, вони мимоволі задумувались над своїм життям, бо найбільш розсудливі виявляли дивну схильність (як би делікатніше сказати) до сумнівних зв’язків.

Едуард постійно малював. Його витвори називали богохульством, бо він обожнював шокувати і не пропускав жодної можливості. Але той сюжет зі святою Клотильдою в содомії з реймським єпископом справді став ганьбою для школи (і для його батьків також). Це вже було занадто. Батько, звичайно, чимало заплатив, щоб уникнути скандалу. Але залагодити конфлікт повністю не вдалось. Содомський гріх вибачати не можна. Проти Едуарда ополчились усі, окрім кількох друзів та сестри Мадлен, яких це просто смішило. Мадлен смішило не тільки те, що єпископ товче Клотильду – це давно відома історія. Вона уявила, з яким обличчям на це подивився директор, отець Губер, – оце справді було щось. Мадлен також училася в школі Св. Клотильди в дівчачому корпусі і прекрасно все розуміла. Мадлен дуже смішила відвага Едуарда, його вічні кпини, вона тоді ніжно куйовдила його волосся. Однак треба було, щоб він правильно усе розумів. Бувши набагато молодшим, ніж вона, він уже був такий метикований… Вона смикала його за чуба так енергійно, що він сміючись мусив просити пощади. Але усе те тато не мав би бачити.

Попри все те, Едуард успішно закінчив навчання, бо його батьки були багатими. Правда, часом усе відбувалось не так гладко. Пан Перікур перед війною заробляв шалені гроші, він був із тих, які вміли заробити на кризі (ніби для таких, як він, ці кризи і виникали). З мамою про гроші ніколи не говорилося, це було зайвим, це як питати про те, звідки в морі сіль. Але мама померла молодою через хворобу серця, і тато залишився сам за штурвалом. Заклопотаний своїми справами, він делегував виховання своїх дітей престижним школам, вчителям та наставникам. Одне слово – персоналу. Едуард був дуже обдарованим хлопцем, це було очевидно усім. Його надзвичайним вродженим талантом до малювання були вражені навіть викладачі Академії мистецтв (а додайте до цього ще його надзвичайне везіння). Що ще треба? Можливо, тому він постійно тримався так виклично. Знав-бо, що нічим не ризикує, і все буде залагоджено. Така самовпевненість розбещує, бо можна говорити все, що хочеш, і як хочеш. І це додає впевненості – чим більше ризикуєш, тим більше вивчаєш можливості своєї протекції. Пан Перікур і справді витягував свого сина зі всіх складних перипетій, але він це робив для себе самого, адже потерпав за своє незаплямоване ім’я. І це не було так легко, бо Едуард був ходячим лихом, він провокував скандали. Все закінчилось тим, що батько повністю втратив інтерес до синової долі та майбутнього. Едуард скористався цим, щоби вступити до Академії мистецтв. З люблячою і дбайливою сестрою, впливовим батьком, який відхрещувався від нього на кожному кроці, та беззаперечним талантом у Едуарда було все необхідне для успіху. Зрозуміло, що все сталося зовсім не так, але на кінець війни ситуація була саме такою.

Окрім сильно пошкодженої ноги, Альберт про все це нічого не знав, хоча днював і ночував над ним, міняв білизну. Єдине, що йому було відомо, – це те, що яким би усе не було до того, але траєкторія орбіти Едуарда Перікура різко змінилася 2 листопада 1918 року.

А ще Альберт розумів, що Едуардова права нога стане незабаром його власною морокою.

Отже, Альберт проводив увесь свій час поруч із товаришем, добровільно допомагаючи медсестрам. Їхнім завданням було запобігти ризику зараження, а ще – годування через зонд (йому можна було давати суміш із молока, збитих яєць або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поїти Едуарда з ювелірною точністю, він його перебинтовував (зціпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбік, знаючи, що від цієї роботи може залежати майбутнє товариша).

Отож його увага цілком і повністю була поглинута тим, як знайти спосіб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро. А ще пильно доглядати за товаришем, очікуючи на приїзд машини для транспортування.

За такими заняттями він повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перікура, що майже лежав на ньому, коли сам він воскресав із мертвих. А нав’язливим і страхітливим спогадом була зловісна тінь клятого лейтенанта Праделя. Він годинами уявляв, що зробить із ним, коли той постане на його шляху. Він знову бачив, як Прадель штовхає його до вирви на полі бою, майже фізично відчуваючи, як та вирва від снаряда поглинає його. Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.

Потроху повертаючись до життя, він дійшов висновку, що той його намагався вбити.

Це звучало в голові якось дивно, але небезпідставно, адже світова війна – це назагал спосіб масового винищення континенту.

Але усе це начебто не було адресоване спеціально йому. Спостерігаючи за Едуардом Перікуром, Альберт інколи знову переживав гострі моменти, коли повітря бракувало, а злість починала наростати. (Ще два дні по тому він сам був готовий вбивати. По чотирьох роках війни такий час настав.)

На самоті він часто думав про Сесіль. Вона якось віддалилась. Інтенсивність недавніх подій перенесла Альберта в інше життя. Але ніяке життя для нього не мало сенсу без Сесіль, він повсякчас повертався до неї в своїх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повіки, ніс, губи, підборіддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може існувати? Її в нього точно відберуть. Якось хтось прийде і вкраде її. А може, вона піде й сама. Бо зрозуміє, що Альберт не є зрештою чимось особливим. А от дівчина з такою вродою… І ці думки вбивали. Він тоді переживав дуже тяжкі години. І все через свою невдатність. Тоді він виймав аркуш паперу та пробував написати їй листа. Може, все розповісти? Але вона, мабуть, хоче єдиного: щоб ця війна нарешті закінчилася, і щоб про неї перестали навіть говорити.

Коли він думав про те, що напише Сесіль або своїй матері (спочатку, звичайно, Сесіль, а потім, якщо буде час, – матері), коли він не виконував обов’язків медбрата, Альберт знову поринав у тяжкі спогади.

Наприклад, згадував кінську голову, поруч з якою був у завалі. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навіть нестерпний сморід він неї, який він востаннє вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловісна тінь Праделя, що височів над ним на краю вирви, поставала чіткою, як на фотографії. Натомість стиралися та розмивалися риси кінської голови (а він чомусь хотів зберегти їх). Попри всі його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час підсумків ще не настав, але вже прийшло розуміння, що багато чого не повернути. Всі ці чоловіки, що чотири роки скніли під пострілами, так і не зможуть в прямому значенні слова піднятися на повен зріст. Вони ходитимуть довіку зігнутими під цим невидимим тягарем на своїх плечах. Як і вони, Альберт відчував, що певних речей вже ніколи не повернеш, як не повернеш і спокою. Вже кілька місяців, з часу першого поранення при Соммі, відтоді, коли він, будучи санітаром, безкінечними ночами збирав на полі бою поранених і горбився, боячись випадкової кулі, і зараз, повернувшись з того світу, він майже постійно відчував безкінечну вібрацію моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливі наслідки завалу. Щось із ним сталося ще там, під землею. Його тіло ніби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тілу, із жестикуляції, читалось в його погляді. Тривожно висунувшись з кімнати, він прислухався до звуку кроків, завжди завбачливо просовував голову в двері перед тим, як їх відкрити, ходив, тримаючись ближче до стіни. Йому постійно здавалося, що хтось за ним стежить, він придивлявся до співрозмовників, готовий відразу ж утекти, якщо раптом щось підозріле… Його насторожений погляд постійно бігав. Біля Едуарда йому хотілося дивитися крізь вікно, бо атмосфера палати його пригнічувала. Він завжди був в очікуванні небезпеки, нікому і нічому не вірив. І знав, що відтепер так буде завжди. Тепер він так і житиме з почуттям тваринного страху, ніби упосліджена людина, яка раптом зрозуміла, що з цією новою хворобою доведеться співіснувати. І це його найбільше гнітило.

На друга морфін подіяв, навіть його регулярно зменшувані дози. Едуарда кололи кожні п’ять-шість годин. Він більше не корчився від болю, а палата не звучала більше, як резонатор скигління від дикого болю та стогонів, від яких холоне кров. Коли не дрімав, він ніби був у забутті, але його і надалі прив’язували, щоб часом він не спробував торкатися відкритих ран.

Альберт і Едуард ніяк не спілкувалися, вони бачили одне одного, погляди перетиналися, Альберт іноді посміхався до друга, але не більше. Едуард Перікур був таким же страждальцем, як і інші, ніби й близький, але і невідомий. А зараз для Альберта він був суцільною дивною загадкою.

Наступного дня після їхнього прибуття Альберт завважив, що речі Едуарда лежать біля дерев’яної шафи, двері якої поскрипували та відкривалися від найменшого протягу. (Будь-хто міг зайти і що-небудь поцупити.) Альберт вирішив їх сховати. Схопивши торбу, де мали бути його особисті речі, Альберт усвідомив, що не стримався би перед спокусою заглянути всередину. Він не зробив цього з поваги до Едуарда. Але була й інша причина. Це нагадало б йому звичку власної матері. Пані Майяр постійно копирсалася в його речах. У дитинстві Альбертові доводилося завбачливо приховувати свої малі секрети та скарби. Але пані Майяр рано чи пізно знаходила їх і, вимахуючи знайденим, виливала на малого весь тягар своїх докорів. Якесь фото велосипедиста, вирізане з «Ілюстрасіон», чи віршики, переписані з антології, чотири квитки і камінець, виграні в Субіз під час перерви, – кожен «секрет» вона сприймала як злочин. А коли у неї було до того особливе натхнення, то вона, вимахуючи якоюсь поштівкою з зображенням дерева Робінзона в Тункіні, подарованою Альберту приятелем, могла безперервно і гаряче проголошувати монолог про невдячних дітей, про егоїзм свого власного сина та її гаряче бажання якнайшвидше приєднатися до свого бідолашного чоловіка, щоб їй нарешті стало легше. (Далі можете здогадатися самі.)

Ці гнітючі спогади випарувалися вмить, лиш Альберт відкрив торбу. Він натрапив на скріплений шпилькою зошит із потертою обкладинкою, з великою кількістю малюнків, виконаних олівцем. Від подиву Альберт аж присів навшпиньки там, де й стояв, загіпнотизований сюжетами. Деякі з них були просто накреслені, деякі добре опрацьовані, з темними тінями, замальовані тонкими, як рясний дощ, штрихами. Загалом там була десь сотня рисунків, намальованих там, на фронті, в окопах. Скажімо, різноманітні повсякденні сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один із них запалює люльку, тут вони сміються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто їдять і п’ють. Поспіхом накреслена лінія перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лінія, а чиєсь пригнічене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, ніби побіжно, найменший штрих олівця схоплював основне: страх, знесиленість, очікування, зневіру і виснаження. Цей зошит був ніби маніфестацією фатальності.

При його перегляді в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живі. Найстрашніше було те, що ці малюнки кричали: на всіх цих людей чекає лише одне – смерть…

Він прибрав, ледь переглянувши, Едуардові речі.