Альберту здавалося, що його падiння тривало вiчно. Насправдi мiж ними було щонайбiльше якихось два метри. А може, й менше. Але в тому-то й рiзниця: офiцер Прадель стояв там, нагорi, мiцно розставивши ноги, руки впевнено трималися на ременi. А довкола тривав безперервний бiй. Вiн незворушно огледiв дно ями. Із глузливою посмiшкою вiн дивився прямо Альбертовi в очi. І не мав жодного намiру витягти його звiдти. Альбертовi забракло повiтря, кров шалено вирувала в скронях, вiн схопив рушницю, посковзнувся, втратив рiвновагу, а коли нарештi змiг прицiлитись, навести рушницю на край ями, там уже нiкого не було.
Альберт залишився наодинцi.
Вiн вiдкинув гвинтiвку i спробував вiддихатись. Треба якнайшвидше вибратися по похилiй стiнi вирви. Вiн дожене цього негiдника Праделя, вистрелить йому в спину, схопить за горло. Або повернеться до своiх, все iм розкаже, чи краще кричати, треба щось робити, але що – вiн не знав. Почував лише, що страшенно втомився. Накотилася хвиля виснаження. Все це було так безглуздо. Нiби повернувся додому пiсля довгоi подорожi i поставив у дверях валiзу.
Треба будь-що вибратися нагору, але на це забракло сил. Вiн був за два кроки вiд кiнця цiеi вiйни, i от знову яма. Сiвши в болото, Альберт обхопив голову руками. Треба подумати, проаналiзувати ситуацiю, та на це не вистачае духу. Все тане, як цитриновий шербет, той, що так любить Сесiль. Альберт згадав, як вона по-котячому надкушувала його маленькими шматочками, а йому в цей момент хотiлося пригорнути ii до грудей. Сесiль уже не так часто пише йому – коли це прийшов останнiй лист? Це також виснажуе. Нема з ким поговорити, iще й листи Сесiль стають все коротшими. Вiйна скоро закiнчиться, от вона i пише листи так, нiби все вже завершилося, i вже нi про що й говорити. В iнших е родини, до них постiйно приходять листи, а от у Альберта нiкого, крiм Сесiль, нема… Є ще, звичайно, мама. Але вона втомлюе бiльше, нiж всi решта. Їi листи схожi на ii балачки, коли вона могла все за нього вирiшувати… Усе це виснажувало, гризло, а що вже казати про загиблих товаришiв – про них Альберт прагнув не думати, а воно думалось. Вiн уже переживав моменти зневiри, але такого, як оце зараз, ще не було. Саме тодi, коли йому треба було зiбрати всю свою енергiю. Вiн не знав, чому, але всерединi щось обiрвалося. Це схоже було на важку, як камiнь, втому. Уперта нехiть, пасивна байдужiсть. Так нiби вже ось вiн – кiнець. Коли вiн у це вплутався, то думав, що в час небезпеки можна вдати загиблого. Вiн просто впаде, можливо, зарепетуе вiд удаваного болю, скорчить мiну, нiби поранений у серце. А потiм треба лише полежати нерухомо i зачекати, поки все стихне. А вже вночi можна буде пiдлiзти до тiла мертвого товариша (насправдi мертвого) i забрати його документи. А потiм знову обережно, по-пластунськи, годинами, затамовуючи подих вiд найменшого звуку, вiн рухатиметься далi, поки нарештi не знайде дорогу, якою вирушить на пiвнiч (чи на пiвдень – залежно вiд ситуацii). А дорогою вивчить напам’ять всi данi нових документiв. А тодi натрапить на якийсь вiддалений загiн, де командир буде такий високий тип… Одне слово, як на банкiвського касира, Альберт мав геть романтичне мислення. І причиною цього, безперечно, були фантазii панi Майяр. Ще на початку збройного конфлiкту це наiвне бачення було у всiх. Вiн уявляв довкола стрункi загони в червоно-синiй унiформi, вони йшли бойовими порядками на охоплену панiкою ворожу армiю. Солдати шарпалися серед густого диму вiд снарядiв, виставивши вперед блискучi багнети на ворога, що панiчно тiкав. Альберт попрямував на цю вiйну нiби з книжок Стендаля, а опинився серед жахливого мiсива, де за день гинули тисячi, i так – упродовж чотирьох рокiв. Щоб це зрозумiти, треба було лише трохи пiдвестися i подивитися довкола ями. Тодi було б видно землю, геть позбавлену будь-якоi рослинностi, посiчену тисячами осколкiв, всiяну сотнями напiврозкладених трупiв, нудотний сморiд вiд яких супроводжував увесь день. Як тiльки довкола все стихало, з’являлися зграi здоровезних, як зайцi, пацюкiв, щоб вiдвоювати у мух поточенi хробаками рештки. Альбертовi все це було дуже добре знайомо, бо вiн сам був санiтаром в Еснi. Там вiн не лише розшукував поранених за стогонами та виттям, але й збирав рештки загиблих у рiзних стадiях гниття. Вiн на цьому знався. Невдячна то справа, особливо для такого чутливого, як Альберт.
Окрiм того, як повний невдаха, що незабаром буде присипаний землею, вiн ще й страждав на клаустрофобiю.
Ще змалку, як тiльки мати збиралася закрити за собою дверi, йому вiдразу ставало погано. Вiн нiчого не казав, лише лежав мовчки в своему лiжечку, щоб не дратувати маму, яка й так мала купу клопотiв. Але вночi темрява його лякала. Та навiть згодом, коли вiн опинявся з Сесiль в лiжку пiд простирадлом, то йому вiдразу бракувало повiтря, i починалась задуха. А ще Сесiль полюбляла затиснути його ногами i притримати, щоб подивитися на його реакцiю. Коротше, померти вiд такоi задухи – то було не найстрашнiше. На щастя, вiн тодi про це не думав, затиснутий мiж нiжками Сесiль, навiть повнiстю вкритий простирадлом – йому б те здалося наймилiшою смертю. А насправдi його чекало iнше. Якби вiн це знав, то сам би тодi захотiв померти, наш бiдолашний Альберт.
Проте все мало скiнчитися, але не вiдразу. Зараз, коли останнiй снаряд вибухне за кiлька метрiв вiд його схованки i пiднiме високу, як мур, хвилю землi, i ця хвиля накрие його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозумiти, що насправдi з ним сталося. Аж тодi Альберт вiдчуе дике бажання вижити, як це вiдчувають лабораторнi пацюки у клiтцi, коли iх беруть за заднi лапки, або свинi, яких збираються заколоти, чи корови, яких пустять пiд нiж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив… Але цього ще треба дочекатися. Його легенi жадiбно хапатимуть рештки повiтря, аж поки його тiло втомиться в безсилiй спробi вибратися, i голова його от-от вибухне божевiллям, поки…
Але не станемо випереджати подii. Альберт роззирнувся, востанне подивився нагору – не так воно вже й високо. Але для нього точно зависоко. Вiн спробував зiбратися з силами i заставити себе думати лише про порятунок, про те, як би вибратися з вирви. Поправив свiй наплiчник, гвинтiвку i, переборюючи втому, спробував вилiзти по схилу. З бiса важко. Ноги ковзали по мокрiй глинi, не знаходячи опори, але йому навiть не вдавалося схопитися пальцями за землю чи носаками видовбати заглибину в похилiй стiнi вирви. Нiчого не виходить… Альберт знову впав. Вiн зняв наплiчник i зброю. Навiть якби треба було роздягтися догола, вiн би зробив це. Потiм притулився животом до стiни i ще раз спробував повзти догори. Як бiлка в клiтцi, вiн хапав ротом повiтря i знову сповзав на те саме мiсце. Вiн кректав, стогнав i вив – його охопила панiка. Вже полилися сльози, вiн товк кулаками кляту глиняну стiну. Край уже близько, чорти б його взяли! Ось же вiн – на вiдстанi витягнутоi руки! Але пiдошви ковзали, i все треба було починати знову. «Я мушу вибратися з цiеi чортовоi ями!» – кричав вiн сам собi. Йому це вдасться. Колись треба буде померти, але ж не зараз – це занадто по-дурному, отак померти! Вiн вибереться звiдти i знайде лейтенанта Праделя, навiть якщо треба буде розшукати його серед бошiв. Знайде i вб’е. Думка покiнчити з цим мерзотником додавала йому вiдваги.
На якусь мить жахна думка блискавкою пройняла його – адже бошi не змогли вбити його протягом останнiх чотирьох рокiв, а от французький офiцер це зробить.
От дiдько…
Альберт опустився навколiшки i розв’язав свiй наплiчник. Вiн вийняв усе i виклав собi пiд ноги. Зараз вiн розтягне свiй плащ по схилу i мiцнiше втисне в глину, щоб зробити наче сходинки. Але якраз тоi митi, коли вiн це намiрився, нагорi за кiлька метрiв до нього вибухнув той злощасний снаряд. Альберт здригнувся, пiдняв голову. За чотири роки вiн навчився вiдрiзняти за звуком снаряди сiмдесят п’ятого калiбру вiд дев’яносто п’ятого, сто п’ятого, сто двадцятого… А тут задумався. Можливо, через глибину ями чи через дистанцiю, цей снаряд звучав якось iнакше – це був водночас глухий i м’який звук, а потiм – приглушений скрегiт якогось надпотужного свердла, що врiзався десь поруч. Альберт лише встиг на мить задуматися. Такого сильного вибуху йому ще не доводилося чути. Земля здригнулася i важко застогнала вiд удару, а потiм пiднялася вулканом. На враженого i збитого з нiг Альберта раптом насунулося чорне небо. Нi, це було не небо – це десятки метрiв землi над його головою пiднялися, нiби в сповiльненому русi. Це була величезна хвиля коричневоi землi, а ii вигнутий хребет уже сипався дощем в його бiк i от-от мав поглинути його. Повiльна, якась нiби лiнива злива з камiння, шматкiв землi та ще чогось передувала цьому поглинанню. Альберт зiщулився та затримав подих. Вiн робив не так, як слiд було б, треба було навпаки витягтись на весь зрiст якомога бiльше – хто був засипаний землею, сказав би це вам. А потiм було ще кiлька секунд, коли Альберт спостерiгав за завiсою землi, що нiби вибирала мiсце падiння.
Ще трошки, i ця завiса важко впаде на нього i накрие з головою.
Зазвичай, Альберт був дуже схожий на персонаж з картини Тiнторетто. У нього були риси страждальця з чiтко окресленим ротом, широким пiдборiддям, очима, кола пiд якими здаються ще чiткiшими через дуги темних брiв. Але в цей момент, коли вiн дивився в небо, звiдки мала прийти смерть, вiн був схожий на святого Стефана. Його обличчя витягнулося, i в ньому було стiльки болю та страху, нiби Альберт звертався до неба з молитвою. Але за життя вiн нiколи i нi в що не вiрив. А зараз це було не тiльки зайве – на це йому просто не вистачило б часу.
З приголомшливим звуком завiса впала на нього. Гадаете, вiд удару Альберта отак просто вбило? Усе було набагато жахливiше. Камiння i груддя продовжувало падати на нього, потiм посипалася земля, вона спочатку оповила його, але ставала все важчою i важчою. Тiло Альберта придавило до дна.
А земля все сипалась i сипалась на нього, його щiльно затиснуте тiло сковувало i притискало до дна ями.
Потiм зникло свiтло.
Зникло все.
Настав новий порядок у свiтi – без усього, без Сесiль.
Найперше, що вразило саме перед тим, як його охопила панiка, – зник гуркiт вiйни. Нiби все раптово вмовкло, нiби Бог, як арбiтр, дав свисток про кiнець матчу. Звичайно, якби вiн зосередився, то зрозумiв би, що насправдi нiчого не скiнчилося, просто звуки були йому майже нечутнi, приглушенi шаром землi, що накрила та стиснула його. Але поки що Альбертовi було не до звукiв, вiн не думав про те, чи закiнчилась вiйна, бо для нього вона вже закiнчилася.
Як тiльки гуркiт припинився, Альберту стало все зрозумiло. «Я – пiд землею», – сказав вiн собi, i це було досить абстрактною думкою. Але коли вiн усвiдомив, що закопаний заживо, тiльки тодi до нього дiйшов увесь жах ситуацii.
Роздумуючи над масштабами катастрофи, над тим, як вiн помре, вiн починав нарештi розумiти, що помре вiд задухи, вiд асфiксii. Ця думка доводила його до божевiлля, до сказу. В головi все перемiшалось, вiн завив i на крик витратив дещицю кисню, якого йому й так бракувало. «Я – похований…» – повторював вiн собi, i в його свiдомiсть так врiзалось це жахливе вiдкриття, що йому навiть на думку не спадало розплющити очi. Треба спробувати хоч трохи порухатися. Панiка перетворила рештки сил у вiдчайдушне напруження м’язiв. І вiн кинувся у боротьбу з неймовiрною енергiею. Але ж даремно.
Раптово вiн зупинився.
Вiн зрозумiв, що може рухати руками – трохи, але може. Вiн затримав дихання. Падаючи, глиниста i мокра земля сформувала довкола нього на рiвнi рук, плечей та потилицi щось на зразок мушлi. Свiт, у якому вiн, здавалося, скам’янiв, дарував йому кiлька сантиметрiв то тут, то там. Зрештою, над ним не було вже так багато землi. Альберт знав це. Може, якихось сорок сантиметрiв. Але вiн же пiд цiею землею, i цього досить, щоб спаралiзувати, скувати його рухи i приректи на смерть.
А довкола двиготить земля. Там, нагорi, десь далеко, тривала вiйна, снаряди продовжували падати та врiзатися в землю, струшуючи все.
Альберт спробував обережно розплющити очi. Темно, але не пiтьма. Можна було помiтити слабкi слiди свiтла, якi проникали згори. Дуже бляклi, нiби з iншого свiту.
Вiн пробував дихати маленькими порцiями. Розсунув лiктi на кiлька сантиметрiв, змiг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з iншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну панiку, спробував звiльнити обличчя, щоб вдихнути. Нiби мильнi бульбашки, розсипалася купа землi. Рефлекторно вiн вiдразу напружувався, тiло розгиналося. А потiм – нiчого. Скiльки часу в такiй непевнiй позi вiн пробув – невiдомо. Але поки повiльно закiнчувалося повiтря, вiн уявляв, як наближаеться смерть, як йому забракне повiтря, як по однiй трiскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках свiтла очi. Силкуючись дихати та думати якомога менше, вiн розпрямляв мiлiметр за мiлiметром руки, промацуючи простiр перед собою. І от вiн уже щось вiдчував пiд своiми пальцями. Блiде свiтло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальцi торкнулися чогось – не землi й не глини – чогось шовковистого, трохи шорсткого.
Альберт не зразу зрозумiв, що це було.
Помалу роздивившись, вiн виявив перед собою двi величезнi губи, з яких витiкала в’язка рiдина, гiгантськi жовтi зуби та осклiлi синюватi очi.
Це була величезна, як у чудовиська, бридка кiнська голова.
Альберт не втримався i сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комiр, змушуючи його пiдняти плечi для захисту i завмерти, просто дихати. Так минуло кiлька довгих секунд.
Коли снаряд пробивав землю, то вирив звiдти одну iз численних здохлих шкап, якi вже розкладалися на полi бою. Саме ii голова i знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцiлунку – хлопець i мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивiльнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Вiн помалу вiдновив уривчасте дихання – легенi вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося iх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зi смертю.
А може й не витримати, бо так довго тривати не може…
Кажуть, що в момент смертi все наше життя пропливае перед очима за одну мить. Щодо образiв – так. Давнi образи особливо. От вiн ясно бачить свого батька – так чiтко, нiби той зараз тут, пiд землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Вiн бачить його молодим, напевне, у своему теперiшньому вiцi. Йому десь тридцять рокiв з гаком, от цей гак i важить. Батько вбраний у свою музейну унiформу, у нього напомадженi вуса, i вiн не посмiхаеться, як на тiй фотографii на буфетi. Альберт задихаеться. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсii. Треба думати. Але нiчого не вдiеш, – зневiра бере свое, жах смертi наростае. А з очей ринуть сльози. Панi Майяр поглядае на нього з докором, бо Альберту точно нiколи не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням вiйни? Ну, нехай це по-iдiотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позi вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби вiн не загинув на вiйнi, що би з ним було, з цим хлопцем? Панi Майяр нарештi до нього посмiхнулася. Адже мертвий Альберт – це ж герой у родинi, а це вже щось важить.
А тим часом обличчя Альберта вже майже посинiло, у скронях невгамовно гупало так, нiби всi вени вже полопалися. Вiн кликав Сесiль, вiн хотiв, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесiль не з’являвся, так нiби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбiльше болiло, то це, що ii зараз немае поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тiльки iм’я – Сесiль, бо свiт, який його забирае, – не мае тiл, у ньому залишились лише слова. Вiн би благав ii пiти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве – вiн помре сам, без неi…
Ну що ж, прощавай – до побачення там, нагорi, моя Сесiль…
А зараз помалу i саме iм’я Сесiль вiдходило так само, як i все iнше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмiшкою.
Альберт смикався з останнiх сил, легенi наповнювалися все менше, нарештi замiсть подиху почулося хрипiння, кашель. Вiн втягнув живiт. Повiтря закiнчилось.
Вiн схопив кiнську голову, намацав товстi губи, що розповзалися пiд його пальцями, ухопив гiгантськi жовтi зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневi, щоб вдихнути смердючий запах на повнi груди. Так йому вдалося виграти кiлька секунд, але його шлунок стиснувся, i вiн виблював, а все тiло забилося в корчах, наступна спроба розвернутися i знайти хоч краплю кисню була марною.
Земля ставала все важчою, свiтла вже зовсiм не видно, ще хiба останнi зсуви грунту вiд снарядiв, якi все ще продовжували падати градом. А потiм усе стихло. Все зникло. Тiльки хрип.
Затим прийшов спокiй. Чоловiк заплющив очi.
Серце стихало, свiдомiсть розчинилася i знесилено вiдiйшла.
Альберт Майяр, солдат французькоi армii, помер.
2
Лейтенант д’Олней-Прадель, людина рiшуча, дика та брутальна, рвався у напрямку ворожоi лiнii з рiшучiстю бика. Його безстрашнiсть вражала. Насправдi, в ньому не було багато вiдваги, принаймнi менше, нiж здавалося. Вiн не вдавав з себе героя, зовсiм нi, просто вiн дуже швидко зрозумiв, що вiн тут не помре. Вiн був упевнений, що ця вiйна не покликана його вбити – вона покликана дати йому новi можливостi.
У цiй неочiкуванiй атацi 113-i висоти його дика рiшучiсть полягала не лише в тому, що вiн безмежно, майже метафiзично ненавидiв нiмцiв, але також у тому, що все йшло до кiнця, i йому залишалося все менше часу, щоб устигнути скористатися з отакого зразкового конфлiкту, щоб такий чоловiк, як вiн, отримав шанс просунутись.
Як Альберт, так i iншi солдати вiдчували, що вiн – збiднiлий шляхтич. За три попереднi поколiння через бiржовi оборудки та невдачi його династiя втратила все, що мала. Вiд колишньоi слави предкiв залишилося лише зруйноване родинне гнiздо в Салев?ерi. Єдине, що йому залишилося, це престиж, ще кiлька далеких родичiв, кiлька сумнiвних зв’язкiв та жага знайти в цьому свiтi свое мiсце. Вiн дуже потерпав через свою ситуацiю, яку сприймав як дуже несправедливу, i його основною метою було вiдновити свое мiсце в аристократичному свiтi. Це було нав’язливою iдеею, i вiн заради неi був готовий на все. Батько його вистрелив собi в серце в невеличкому будинку десь у провiнцii, перед тим благополучно процвиндривши все, що мав. Була ще вигадана iсторiя про те, як рiк по тому з туги за чоловiком померла мати. Вiн залишився одинаком, без брата чи сестри, тому д’Олней-Прадель вiдчував себе останнiм представником роду, i це змушувало його поспiшати. По ньому – нiкого. Безславний кiнець батька переконав його в тому, що вiдновлення роду лягае лише на його плечi, а бажання i талантiв для цього йому не бракувало.
До того ж, вiн неабиякий красунчик. Окрiм краси, в ньому шукати нiчого, але жiнки його прагнули, а чоловiки заздрили, i це було визначальним фактором. Будь-хто вам скаже, що з такою зовнiшнiстю й таким iменем бракуе лише грошей. І вiн теж був такоi думки, i це був його единий план.
Тепер стае зрозумiлiше, чому вiн iз таким завзяттям кинувся виконувати доручення генерала Морiйо. Генштаб дуже дратувала ця 113-та маленька висотка, i що з цим поробиш.
Лейтенант Прадель не був одержимий цiею iдеею, але висота 113 для нього також була бажаною, бо чим ближче до кiнця, тим менше шансiв у нього просунутися вгору, де зараз вiн займае найнижчий щабель, а через кiлька тижнiв уже буде запiзно. За три роки вiн став лейтенантом – а це вже незле. А тепер от i раптове досягнення мети – вiн демобiлiзуеться вже капiтаном.
Прадель був собою задоволений. Щоб мотивувати своiх людей до штурму висоти 113, треба було холоднокровно переконати iх, що саме бошi прикiнчили тих двох товаришiв. І це була едина можливiсть викликати в них шалену злiсть та бажання помсти. Це насправдi було генiальною iдеею.
