Але якщо зi струсом мозку органiзм фройляйн вже впорався, то наслiдки контузii досi проявляються, причому вельми помiтно. Не знаю, як у неi буде з працездатнiстю i стомлюванiстю – про такi речi судити поки що рано. Але те, що фройляйн вельми дратiвлива – цього у неi не вiдняти! І напади нудоти сюди ж додайте…
– Але ж i при струсi мозку може нудити, – вставив вiдвiдувач.
– Дозвольте вже судити про подiбнi речi менi! Я професiонал, зрештою.
Лiкар кивнув i витягнув вперед руку, немовби вiдсуваючи спiвбесiдника вбiк. Той лише плечима знизав i приготувався слухати далi.
– Але найгiрший для професii фройляйн наслiдок контузii – це, ясна рiч, запаморочення, якi також мають мiсце. При тому, що вона поки не встае з лiжка, це не надто страшно. Однак працювати з цим… танцювати на сценi… Адже цi балерини – вони ж кружляють, кружляють… Як називаеться це iхне кружляння на однiй нiжцi? Забув, знаете…
– Фуете, – пiдказав гауптштурмфюрер.
– Ах, так, вiрно! Я, знаете, i до вiйни балет не дуже полюбляв. Опера завжди подобалась менi бiльше…
– Ви розповiли про наслiдки контузii. А що з пораненнями?
– Авжеж, ще раз перепрошую! – посмiхнувся головлiкар. – Знаете, коли розповiдаеш про настiльки незвичайну для нашого шпиталю пацiентку, як росiйська балерина, то мимоволi збиваешся з думки… Ну, гаразд, щодо серйозних поранень. На щастя, руки-ноги у фройляйн цiлi, жодна кiсточка в ii кiнцiвках якимсь дивом не зламалася. Але все ж таки п’ять осколкiв вона, так би мовити, упiймала. Що, загалом-то, не дивно… Пара найлегших засiли: один – в лiвому стегнi, другий… перепрошую за iнтимнi подробицi – в правiй сiдницi. З ним, до речi, фройляйн поталанило. От якби той, що засiв у сiдницi, пiшов трохи вище i ще хоч трiшки правiше – тодi мiг би, мабуть, здухвинну артерiю зачепити. Тодi було б гiрше. Але минулося.
Ще один осколок поцiлив у правий бiк. З цим гiрше, але в цiлому теж поталанило. Хоча вже менше. Ну так, нi печiнку, нi нирку, нi селезiнку, анi навiть правий яечник з придатками вiн не зачепив, в цьому ну просто величезне везiння! Однак, витягаючи осколок, в кишках покопатися все ж довелося – але знов-таки, це найлегше з усього можливого.
А от найнеприемнiшими стали вiдразу ж два осколки в правiй легенi. Знов добре, що хребет не зачеплено, тiльки ребра – адже могло i хребцi перебити, ще як могло би!.. Проте легенi – це дихання. І рясна кровотеча. Якби поразка легенiв розвивалася, ми могли б i не впоратися. Але, на щастя, у фройляйн молодий та надзвичайно дужий органiзм. О, так, зрозумiло: професiйна танцiвниця, одразу ж видно…
– Сподiваюся, ви всi осколки витягли? – якомога м’якiше поцiкавився вiдвiдувач.
– Зрозумiло! Всi п’ять. Проблема не в цьому. Я не знаю, чи вiдновиться повнiстю дихальна функцiя органiзму. Для балерини це, знаете…
– Здаеться, я говорив вам, що ми збираемося переквалiфiкувати фройляйн в дещо iншу царину. Принаймнi до завершення вiйни… Для санiтарки дихання не настiльки важливе. Нехай навiть час вiд часу кiлька разiв кахикне – кому яке до цього дiло?
– Ах, так! Я знов не врахував, що в нинiшнiй ситуацii медицина важливiша за балет, – головлiкар зiтхнув. – Що ж, ваша правда, гер гауптштурмфюрер.
– А якщо так, я бажаю негайно вiдвiдати майбутню санiтарку нашого гренадерського полку.
– Ви серйозно?
– Звiсно. Припис вищого начальства я вам пред’явив, з моiми повноваженнями ви ознайомленi. Щось не так?…
Головлiкар змiряв вiдвiдувача якимсь дивним оцiнюючим поглядом, потiм мовив замислено:
– Ну що ж, тодi прошу за мною, – пiдвiвся з-за свого столу i вийшов з кабiнету. Гауптштурмфюрер пiшов за лiкарем. Вони пiднялися на найвищий поверх шпиталю, пройшли пару коридорiв. І лише в кiнцi третього вiдвiдувач побачив щось незвичайне: бiля дверей однiеi з палат стояв грубо збитий бiлий табурет, на якому сидiв кремезний вояк в недбало накинутому на плечi бiлому халатi. Позаду нього стояв притулений до стiни карабiн.
– І як це розумiти, гер лiкар? – Вiдвiдувач говорив дуже тихо, проте в його тонi було щось таке, що не дозволяло головлiкаревi уникнути вiдповiдi.
– Я розумiю, гер гауптштурмфюрер, що затiя виставити вартового бiля дверей палати важкохвороi фройляйн може видатися безглуздою. Однак це лише на перший погляд. Я ж хочу тiльки одного: аби пiдпорядкований менi шпиталь жив звичайним життям. Без будь-яких ексцесiв. Так, поранена фройляйн насилу може поворухнутися, це правда. Але раптом до неi в гостi захоче навiдатися хтось, за винятком санiтарного персоналу?!
– З метою?…
– Гер гауптштурмфюрер, вона ж слов’янка, тим паче росiянка! У нас iз росiянами вiйна… А раптом хтось захоче помститися всiм росiянам в особi цiеi фройляйн?! Або ще гiрше – ризикне порушити закон про расову чистоту… Ну-у-у, ви розумiете, про що йдеться!
– Так-так, розумiю, – замислено мовив вiдвiдувач. – Ви абсолютно правi, фройляйн звiдси не втече, проте слiд охороняти не тiльки наш свiт вiд неi, але i безпорадну фройляйн вiд нашого свiту.
– Саме так, гер гауптштурмфюрер.
Вони саме пiдiйшли до палати. Вартовий скочив з табурета, схопив карабiн i виструнчився. Головлiкар вже взявся за дверну ручку, коли затримався на порозi буквально на секунду, щоб кинути через плече:
– І ще зовсiм забув попередити: ця росiянка доволi непогано спiлкуеться нiмецькою. Щоправда, з жахливим i дуже специфiчним акцентом,[7 - Специфiчними рисами «росiйського акценту» е, по-перше, вимова звуку «р», по-друге, замiна безударних голосних звукiв «е» на «i», «о» на «а».] зате сказане по-нiмецьки iншими розумiе легко. Тому посекретничати, переходячи на нiмецьку, у нас не вийде. Ну все, заходимо.
Попри те, що вiльного мiсця в палатi було досхочу, неподалiк вiкна тут стояло лише одне лiжко. Все зрозумiло: iншi винесли з мiркувань безпеки незвичайноi пацiентки. Дiвчина лежала на лiвому боцi, трохи виставивши вперед i зiгнувши в колiнi поранену лiву ногу. Коли до палати в супроводi самого головлiкаря увiйшов неочiкуваний вiдвiдувач, пацiентка озирнула його каламутним поглядом i вiдчутно здригнулася. Отже, помiтила в правiй петлицi мундира подвiйну руну «зiг» i зрозумiла, хто до неi завiтав. І дуже злякалася. Що ж, це добре: того, хто боiться, легше пiдкорити…
Втiм, вiдвiдувач одразу ж вельми привiтно запосмiхався i запитав тоном якомога бiльш невимушеним:
– Добридень, фройляйн! Як ви почуваетеся?
– Що вам вiд мене потрiбно? – замiсть вiдповiдi запитала дiвчина, причому в ii голосi вiдчувалася неприязнь, дуже схожа на ненависть. У цьому не доводилося сумнiватись, попри специфiчний «росiйський акцент», щодо якого головлiкар був, поза сумнiвом, правий… Ну що ж, так i мае бути: повною мiрою вiдчуваються наслiдки бiльшовицькоi пропаганди!
– Перш за все хотiлося б, щоб ви змiнили гнiв на милiсть i вiдповiдали бодай трiшечки привiтнiше, – галантно мовив гауптштурмфюрер i додав: – Все ж таки йдеться про вашу подальшу долю, фройляйн…
– Повторюю: що вам вiд мене потрiбно?
Цього разу дiвчина процiдила свое запитання крiзь зцiпленi зуби. До того ж затремтiла ще помiтнiше.
– Я ж попереджав, що через контузiю фройляйн росiянка надзвичайно дратiвлива, – голосно прошепотiв головлiкар. Вiдвiдувач кивнув (тим самим даючи зрозумiти, що про все пам’ятае, все прекрасно розумiе – однак просто змушений робити свое), але все ж звернувся спочатку до пораненоi:
– З вами, фройляйн, хотiлось би переговорити вiдверто i без свiдкiв. А тому…
Пiсля чого проникливим тоном звернувся до головлiкаря:
– Гер лiкар, чи могли б ви залишити нас наодинцi?
– Але-е-е… З якого це дива?! – обурився той.
– Ви ж прочитали пред’явлений вам припис. Там все сказано.
– Ну, якщо так… тодi зрозумiло.
Всiм своiм виглядом демонструючи невдоволення i протест, головлiкар неквапом пройшов до вхiдних дверей i мовив, перш нiж вийти:
– Пам’ятайте, що я говорив про поточний стан фройляйн. А тому спробуйте не провокувати жодних проявiв бурхливих емоцiй з ii боку. Я просто не хочу неприемностей нi собi, анi комусь iще… І останне: я буду неподалiк. Почекаю завершення вашоi бесiди тут, за дверима. Якщо станеться щось непередбачене – просто покличте мене.
Дверi зачинилися. Вiдвiдувач i поранена балерина залишилися сам на сам.
– Чудово! Тепер нарештi можна поговорити без зайвих свiдкiв, – бiльше не криючись, гауптштурмфюрер широко посмiхнувся i повторив свое первiсне запитання: – Отже, я хотiв би знати, як фройляйн почуваеться насправдi? Без обману. Повiрте, для мене це справдi дуже, дуже важливо!
– А я втрете повторюю: що вам вiд мене потрiбно?
– Фройляйн впираеться… Дарма, дарма!
Вiдвiдувач наблизився до лiжка пацiентки i заговорив дещо тихiше, нiж ранiше, зате максимально довiрчим тоном:
– Ви не повиннi боятися мене, фройляйн! Ви навiть не уявляете, який я щасливий, що доля звела нас разом, навiть з огляду на ваш сумний стан… Але повiрте, це дрiбницi. Все буде добре, просто чудово! Фройляйн видужае. І коли вона нарештi перейметься красою наших iдеалiв, ми почнемо дуже плiдно спiвпрацювати.
