Принц України

Лікарня Святого Михаїла,

Торонто, 14 липня 1977 року

– Дядечку!

– Так-так, Сашунько?…

– Дядечку, ви пам’ятаєте нашу першу зустріч?

Порфирій Андрійович із зусиллям повернув голову й перевів погляд на племінницю, яка відсіла подалі від його ліжка на час, коли медсестра поставила хворому крапельницю. Цікаво, з якого це дива Сашунька згадала те, що сталося понад три десятиліття тому…

– Ти маєш на увазі військовий шпиталь в Кракові?

– Авжеж.

– Звісно, пам’ятаю. А що?

– Я ніколи не запитувала вас про це, хоч іноді дуже хотілося…

– Про що саме?

– Ви говорили тоді, що коли я не погоджуся співпрацювати з німецькою владою, то мене неодмінно запроторять до якогось німецького концтабору на території Польщі, де я й загину.

«Ах, он воно що!» – здогадався Силенко. А вголос мовив:

– Так, я це справді говорив. А що?

– Хоч це давно вже втратило будь-яку важливість, але все ж нарешті хотілось би дізнатися, чи це правда?

Порфирій Андрійович слабко посміхнувся. Адже навіть зараз, перебуваючи зовсім не в кращому стані, він все-таки примудрився вірно прорахувати хід думок племінниці. А тому його відповідь прозвучала не просто весело, а майже запально:

– Вибач, Сашунько, звісно ж, я дещо перебільшував, і все сталося б не зовсім так, як я казав тоді. Ти вже тоді була непоганою балериною, а до людей мистецтва німці завжди ставилися з певним пієтетом, навіть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полікували, а потім, найшвидше, помістили б у якусь надійну з ідеологічної точки зору сім’ю в якості піднаглядної переселенки. І лише в самому крайньому разі викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторані танцями публіку розважай, хоч в кав’ярні посуд мий, це все на твій розсуд. Концтабір же тобі світив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи інший спосіб шкодити Третьому рейху. От тоді би з тобою не церемонилися.

– Але я ж не збиралася робити нічого протизаконного, аби…

– Я це одразу ж зрозумів, а тому вирішив трохи налякати тебе.

– Навіщо?…

– Мені чомусь здалося, що ти б не пішла нікуди працювати. А неробство при німцях саме й означало концтабір. Тому я й поквапився налякати тебе німецьким концтабором. Між іншим, ти не дуже-то й опиралася…

Силенко посміхнувся, перш ніж додати:

– Але зізнайся чесно, Сашунько, невже ти хоч раз хоч на мить пошкодувала про цей мій обман?

Вона зітхнула з видимим полегшенням, а потім мовила:

– Зрозуміло, що не шкодувала і не пошкодую ніколи. Адже завдяки вашій брехні моє життя склалося саме так, а не інакше! Якби я повернулася до Радянського Союзу, мною б і справді зайнявся СМЕРШ, внаслідок чого я би в кращому разі опинилася десь в Сибіру. Я це зрозуміла ще тоді, в краківському шпиталі. Тому й не опиралася.

– Так, я мав рацію, – луною відгукнувся Порфирій Андрійович.

– А крім того, саме завдяки вам, дядечку, я познайомилася з людиною, разом з якою пізнала те найвище земне щастя, яке тільки й може пізнати жінка, – в свою чергу посміхнулася Олександра. – До речі, як і мене саму, життя кидало мого коханого чоловіка по всяких різних країнах. Причому подорожувати він почав у набагато більш юному віці, ніж я…

Резиденція гетьмана Павла Скоропадського,

Київ, Українська держава, 31 липня 1918 року

– І все ж я не второпав, чому сьогодні не можна поїхати в оперу?!

– Та зрозумійте ж, паничу…

– Не заговорюй мені зуби, Терентію! Адже закласти коляску і з’їздити в оперу – що може бути простішим від цього?! А якщо навіть не на нашій колясці їхати, то візників у місті повнісінько. Зупини будь-якого – він тебе і відвезе! Що, хіба ні?

– Але!..

– Та й навіщо візника ловити?! До опери ж просто рукою подати: з одного пагорба спустився, на інший піднявся – і ось він, театр! А ти кажеш, що не можна… Чому?!

– Бо всі вистави по всьому Києву скасовані. Я ж вам пояснюю: жалобу в усьому місті оголошено, тому й не можна опери та інші спектаклі грати.

– Ніде в усьому Києві?!

– Ніде.

– Тоді поїдемо на оперну виставу в інше місто.

– Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуєте повсякчасно?!

– Ну, а якщо не в іншому місті, тоді тут – отак!

– Повторюю вкотре: це неможливо, жалоба по всьому місту оголошена.

– Невже навіть «Енеїду» не можна?!

– Так, і «Енеїду» також.

– Дурниці!!! Не може такого бути!!!

– Та як же не може, коли…

– Що тут відбувається?

Почувши суворе запитання, Данило і старезний челядник одночасно обернулися до дверей. А туди вже входила Олександра Петрівна власною персоною.

– Матусю!

З Данилового обличчя враз зник розсерджений вираз, негайно змінившись повним самовідданим обожнюванням. Втім, як іще підліток міг ставитися до цієї й досі стрункої (попри шосту вагітність) красуні, незмінно вдягненої у щось вершково-біле, жовтаве або кремово-рожеве, якщо мати і справді уявлялася йому справжнім янголом у плоті?…

– І все-таки я хотіла б дізнатися, з якої причини ви тут репетуєте, – незважаючи на синівський захват, спричинений її появою, Олександра Петрівна розмовляла доволі суворим тоном. – Ваші дикі крики чутні в усьому палаці.[27] Ви ж заважаєте батькові працювати, він зараз зайнятий надзвичайно важливими і серйозними справами. Що за огидна безвідповідальність?! Отже, я чекаю пояснень хоча б від одного з вас. Данило?… Терентію?… Хто перший пояснить мені, що тут у вас відбувається?

Правду кажучи, вважати цю жінку янголом могли хіба що її власні чемні діточки й закоханий чоловік. Насправді ж характер у Олександри Петрівни був доволі складним – і це ще м’яко сказано! За вдачею амбітна, надзвичайно сувора і вольова, вона незмінно домагалася поставленої мети. Інша річ, що дружина гетьмана вміло маскувала свої справжні наміри і прагнення. Більш того, в разі потреби вона вміло маніпулювала людьми, вміла формулювати свої накази настільки м’яко та обтічно, що ніхто й нізащо в житті не назвав би їх наказами… Тому виконувалися всі її повеління усіма із задоволенням і беззаперечно.

Однак зараз всі церемонії були відкинуті. Справді, для чого вдавати з себе ніжне янголятко, якщо обставини склалися просто надзвичайні?! Коли містом бігають терористи і жбурляють на всі боки свої жахливі бомби – тут не до жартів!.. Тому середній син і старезний слуга були закликані до відповіді з усією можливою суворістю.

Першим відгукнувся Терентій:

– Панич зібрався хай би що в оперу з’їздити, а я всіляко намагався відмовити його від цієї негідної затії… Оце і все, пані.

– В оперу?! В яку ще оперу?…

Тут вже гетьманич не витерпів і гарячкувато вигукнув:

– Абсолютно вірно, матусенько, я хочу послухати «Енеїду»! В той час, як Терентій…

– Даниле! По-перше, будь ласкавий розмовляти бодай на півтону тихіше, – суворо обірвала його мати. – Врешті-решт, ти не агітатор на мітингу і не торгівка на базарі, щоб рвати горлянку.

– Вибачте, матінко, – мовив підліток сумирно, при цьому мимоволі переступаючи з ноги на ногу.

– Отак вже значно краще. По-друге, ти повівся абсолютно неналежним чином, коли втрутився в розмову старших.

– Але ж Терентій всього лише челядник…

– Абсолютно вірно, мій дорогенький. Тільки от я не твоя челядниця, хіба ж не так?

– Звісно ж, матусенько… – Данило опустив очі додолу.

– Отож бо, – вона помовчала трохи, потім озирнула підлітка критичним поглядом і, мабуть, задовольнившись його присоромленим виглядом, заговорила набагато м’якіше: – Ну гаразд, якщо вже ти втрутився в розмову старших, то тепер настала твоя черга пояснювати, що тут між вами сталося.

– Та Терентій, власне, вже про все розповів. Все вірно. Я дуже хотів послухати сьогодні ввечері «Енеїду», а він мені тут доводить, що по всьому Києву оголошено жалобу, тому всі вистави по всьому місту скасовані. І всі оперні вистави в тому числі.

– І що ж?…

– А я йому не вірю.

– Чому, дозволь дізнатися?

– Тому, що не може такого бути – от чому!

– Як, себто, не може бути?! Поясни, будь люб’язний.

– Ну, як, себто… Та отак! – Підліток знизав плечима. – «Енеїду» ж Котляревський написав.

– Ну то й що з того?

– А те, що це не просто переспів Вергілія. Насправді ця поема написана про героїв-козаків, серед яких Еней є головним… І оперу написав не хтось, а український композитор Микола Лисенко. І лібрето до неї написав інший Микола – Садовський,[28] тоді як…

– Хлопчику мій, я достатньою мірою обізнана як з історією написання самої поеми, так і опери «Енеїда». Тому твої просвітницькі зусилля мені абсолютно ні до чого.

– Вибачте, матінко!..

– Добре. Але ти так і не пояснив, навіщо розповідаєш про все це. Невже ти не розумієш, що таке жалоба?

– Та все я розумію! Ось тільки…

– Що?

– «Енеїда» – це ж не комедія якась. Не розвага ніяка зовсім. Там же теж скільки козаків загинуло, хіба ні?! Почалося з Троянської війни і далі, доки вони подорожували за наказом богів… Отже, ця опера дуже серйозна і жалоби за фельдмаршалом фон Айхгорном[29] не порушує аніскільки.

– Даниле!

– Так, матінко?…

– Даниле, припини зараз же. Є загальноприйняті правила пристойності, порушувати які негоже. Тим більше, членам гетьманської родини.

Підліток збирався щось відповісти, проте промовчав, тому Олександра Петрівна продовжила в тому ж дусі:

– Хлопчику мій, отямся: ти ж не звичайна людина, ти – син глави Української держави! Ми повинні подавати гідний приклад іншим, тоді як ти хочеш розважатися під час жалоби.

– Та ніяка це не розвага…

– Даниле, повторно прошу: припини демонструвати свою дурнувату впертість, яка не справляє ні на кого жодного враження! Ти поводишся, немов мале нерозумне дитятко, яке вимагає солодощів перед обідом, хоча тобі чотирнадцять років. Зрештою, це нерозумно. Подумай над своєю поведінкою.

Підліток нічого не відповів, а лише тяжко зітхнув.

– Отак краще, – відчувалося, що Олександра Петрівна нарешті пом’якшала. – Загалом, в даному випадку Терентій цілковито правий, а твоя поведінка як мінімум недоречна. Сьогодні ти залишаєшся вдома. У тебе буде достатньо часу, щоб докорінно переоцінити свій вчинок. І будь ласка, не репетуй: батько дуже, дуже зайнятий! Терентію…

Жінка зробила знак слузі, який мовчки очікував, коли і чим закінчиться виховний момент, і вони удвох вийшли з кімнати гетьманича. Залишившись на самоті, Данило опустився на кушетку і деякий час лежав на ній, втупивши погляд у стелю. Потім підвівся, пройшов до шафи, що стояла в кутку, видобув звідти скрипковий футляр, розкрив його і дістав інструмент. Трохи повозившись з настройками, підліток почав тихесенько награвати «Кортеж богів»:[30] як видно, він і досі не перейнявся серйозністю поточного моменту, а думки про відвідини опери остаточно не вивітрилися з його юної голівки.

Однак не минуло і п’яти хвилин, як в коридорі за дверима пролунали тихесенькі жіночі кроки, супроводжувані якимсь сопінням і легким повискуванням. Слідом за цим у кімнату увійшла Ганна Василівна[31] в супроводі Мукі – французької бульдожихи, улюблениці пані гетьманші. Данило миттю зрозумів, наскільки сильно розсердилася матінка, якщо замість себе прислала двох відданих «ланцюгових псів», тому поспіхом опустив смичка зі скрипкою і навіть спробував відступити до шафи. Однак цей запізнілий маневр не відвів від нього прочуханки суворої няньки:

– Олександра Петрівна попросила мене нагадати вам, паничу, про необхідність залишатися в межах пристойності, а також про неприпустимість їхнього порушення. Пані сподівається, що її син нарешті продемонструє розуміння ситуації, що склалася в місті. Паничу, та що ж це ви таке робите?! У вашого батька зібралася важлива нарада, а в палаці скрипка лунає!!! А раптом хтось на вулиці почує – що про нас люди подумають?! І що можуть подумати наші німецькі друзі?… Отже, негайно припиніть вправлятися зі скрипкою і знайдіть собі інше заняття, більш відповідне поточному моменту.

Сказавши це, Ганна Василівна спрямувала на підлітка такий спопеляючий погляд, що у сіромахи захололо під ложечкою. Розуміючи, що хлопчик потрапив у немилість, Мукі вийшла з-за спини няні, цокаючи крихітними кігтиками по візерунковому паркету, дещо припала на кривенькі передні лапки і суворо гавкнула.

– Мукі!.. – роздратовано проскреготала няня, не відриваючи пронизливого погляду від Данила. Присоромлена бульдожиха поспішила знов забігти їй за спину. Підліток похмуро мовчав, тому Ганні Василівні довелося спитати:

– То що ж мені передати вашій матінці?

– Передайте, що її син повністю усвідомив всю недоречність своїх вчинків і тепер спробує поводитися відповідно до ситуації.

– Чудово!

Шарудячи численними складочками сукні, няня пішла з гордовито піднятою головою. За нею почимчикувала і собачка. Гавкати на присоромленого підлітка Мукі більш не сміла, та все ж для порядку похмуро сопіла і час від часу видавала щось схоже на придушене гарчання.

Данило ж сховав скрипку назад до шафи і тепер абсолютно не уявляв, чим би зайняти себе на весь вечір. Врешті-решт, вийшов в коридор і, намагаючись не шуміти, попрямував на «офіційну» половину гетьманської резиденції. Чим далі віддалявся від житлової частини палацу, тим повільніше й тихіше крокував гетьманич. Коли ж опинився буквально в десяти метрах від дверей батькового кабінету – взагалі зупинився і завмер.

Ці двері охороняли двоє вартових, одягнених у красиву парадну форму. Гетьманича вони, зрозуміло, прекрасно знали в обличчя. Знали також, що він обожнює потайки спостерігати за урочистою, з музикою і барабанним боєм зміною варти, яка відбувалася щодня опівдні. Тому при його появі навіть не ворухнулись. Однак уважні суворі погляди вартових, спрямовані на підлітка, немовби благали Данила забратися звідси геть, причому якнайшвидше. А шашки, що висіли в піхвах на боці у кожного із цих хлопців, сьогодні чомусь змушували насторожитися.

Постоявши трохи, гетьманич розвернувся і повільно поплентався назад до себе. Мабуть, мало не вперше в житті він зрозумів, що вартові день і ніч безперервно чатують біля входу в робочий кабінет його батька не просто заради краси. Вони справді, в буквальному сенсі слова охороняють життя першої особи Української держави – і це ніякий не жарт! Якщо потрібно, ці вартові самовіддано захищатимуть як самого гетьмана, так і всю його сім’ю – адже в цьому і полягає їхня головна місія. А тому краще забратися від дверей батькового кабінету і не муляти очі тим, хто…

– Никифоре Івановичу![32]

О-о-о, як чудово, що саме сьогодні в гетьманську резиденцію зазирнув цей підтягнутий, дещо сухорлявий полковник! Тепер вечір точно не піде бульдожисі Мукі під хвіст, як побоювався підліток.

– Даниле!.. Через це вбивство в місті таке коїться, що й не передати. Я був зайнятий цілий день, вкрай виснажився, зараз ось тільки вирвався сюди. Зазирнув до тебе – не знайшов. Терентія зустрів, про тебе запитав – він тільки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?

– Все сьогодні не так пішло, як хотілось би, Никифоре Івановичу, тож я пішов подивитися на вартових перед батьковим кабінетом. Думав, подивлюся і заспокоюся, як зазвичай. Але…

Підліток зніяковіло замовк. Оцінивши ситуацію, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичеві на плече й підштовхнув вперед зі словами:

– Нумо підемо до тебе. А по дорозі розкажи-но, що все ж таки сталося? Тільки тихіше говори, тихіше та спокійніше…

– Я вже зрозумів, Никифоре Івановичу, що тихіше треба.

– Ну, от і чудово, от і молодець! Розповідай…

Коли вони повернулися на житлову половину гетьманської резиденції й увійшли до кімнати Данила, полковник вже в усіх подробицях дізнався про бажання підлітка неодмінно з’їздити в оперу, а також про реакцію на це матері й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати свої міркування щодо ситуації:

– Але поясніть мені хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мій батько – гетьман, голова держави. Він день і ніч просиджує в своєму в кабінеті, працює немов проклятий на благо тієї самої Української держави, яку очолює. Кому ще, як не мені, знати, наскільки нечасто з’являється він на житловій половині нашого палацу, а вже з сім’єю бачиться і того рідше. А тут раптом р-р-раз – і вигулькнув цей есер, що вбив німецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!

Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, і начебто воно справді налагоджується… Але якщо отакі терористи раптом з’являються, то чи не означає це, що насправді живеться всім не так вже й добре?! Отже, батько мій даремно старається – чи не так виходить?! І якщо ми сумуємо через вбивство німецького головнокомандувача так, нібито ніякий він не німець зовсім, а свій… себто, наш… То хіба ж не мають рацію ті, хто вважає правління мого батька несправжнім?! Можливо, і справді тут, у нас, німці всім управляють…

– Стривай, Даниле, зупинись. Давай-но по порядку.

Полковник видобув з кишені мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрівна попросила якомога менше курити під час перебування у них в палаці, тоді як в кімнаті його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подиміти цигаркою дуже навіть не завадило б!..

Але якщо не можна – отже, не можна.

Отже, обійдемося без цього.

З гучним клацанням срібний портсигар закрився і знову зник у кишені Блаватного, полковник же заговорив м’яким, дещо сумним тоном:

– Я навіть не стану з’ясовувати, хто наговорив тобі всю цю нісенітницю щодо неправоти твого батька і того, що він нібито працює даремно. Я просто сподіваюся, що це не твої власні думки. Такі думки негідні гетьманича. Отже, сподіваюся, ці думки висловив тобі хтось інший, а ти й підхопив їх, не подумавши як слід.

– Інший! – рішуче кивнув Данило. – Я справді повторив ці слова тому, що не можу сліпо схвалювати всі справи мого батька. Українська держава не обмежується стінами нашого палацу, треба враховувати думки сторонніх…

– Абсолютно вірно, – кивнув Никифор Іванович, – ти міркуєш тверезо і загалом маєш рацію. Не можна оцінювати діяння твого батька, виходячи лише з власного досвіду. Себто, особисто ти, юний мій друже, живеш з усією родиною в гетьманській резиденції, за порогом якої знаходиться столиця, за межами якої лежать землі величезної держави. Там живуть мільйони людей. І зрозуміло, що їхні думки є вкрай важливими для правителя.

– Отже?…

– Стривай, я ще не все сказав, – стримуючим жестом долоні полковник змусив підлітка замовкнути. – Можу повторити, що ти маєш рацію… але лише виходячи із загальних міркувань. Адже серед мільйонів і мільйонів людей, що населяють Українську державу, зустрічаються прихильники різних переконань. А переконання – це, юний мій друже, річ настільки непроста, що заради торжества своєї правоти людина здатна піти багато на що… дуже навіть багато на що! Аж до злочину включно.

– Ну-у-у… це вже занадто! – Данило глянув на домашнього наставника скоса, з явною недовірою в очах.

– Не занадто, на превеликий жаль. От візьми хоч би твій сьогоднішній вчинок: в місті жалобу оголошено, а ти, бачте, в оперу почав збиратися! Знайшов час, нічого собі…

– Але хіба це злочин – послухати таку прекрасну оперу, як «Енеїда»?!

– Це, юний мій друже, злочин проти моралі. Ти цілком готовий був вчинити його, і тебе зупинили тільки дві обставини: перш за все, будь-які розваги скасовані в усьому місті, так що навіть при найгарячішому бажанні…

Блаватний сумно посміхнувся, розвів руками і додав:

– До того ж, від аморального вчинку тебе зупинили рішучість твоєї матері й вірного челядника. Погодься, якби не ці дві обставини, ти міг би запросто піти проти суспільної моралі, аби в період загальної жалоби задовольнити свій потяг до насолоди музикою – нехай навіть найпатріотичнішою! От бачиш, яка сила людських переконань?

Данило деякий час напружено обмірковував почуте, потім був змушений знехотя зізнатися:

– Ну що ж, Никифоре Івановичу, мабуть, ви таки маєте рацію.

– Я, юний мій друже, не «мабуть» і не «таки» маю рацію. Я «ще й як» маю рацію! Ти просто не замислювався над подібними речами… хоча міг би й замислитися. Ось тобі ще один приклад: чи знаєш ти, який жах трапився в Києві буквально за кілька тижнів до вашого приїзду?

– Це на Звіринецьких складах боєприпасів?[33]

– Отже, знаєш, – зітхнув полковник. – Так от, мені все не дає спокою думка: а чи не влаштував хтось весь цей пекельний феєрверк навмисно з однією-єдиною метою – добитися повалення Української держави?!

– Але!.. Але ж якщо це зроблено навмисно, так скільки ж людей довелося загубити лише для того, щоб…

Не в силах підшукати потрібні слова, підліток розгублено замовк.

– Зате як приз – влада над величезною і заможною Україною, яку справедливо називають житницею Європи! Заради цього, мій юний друже, можна піти на будь-який злочин.

– Оце та-а-ак!.. – Данило дивився в одну точку перед собою витріщеними від напруги очима.

– До речі, не знаю, чи чув ти про те, що два тижні тому в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли всю царську сім’ю разом з кількома наближеними особами?[34] Цілком можливо, батьки не говорили про це, намагаючись вберегти ваші дитячі душі від такого жаху… але це так.

– Не-е-е… не говорили, – підтвердив гетьманич, в очах якого промайнув непідробний переляк.

– Так я і думав. Можливо, юний мій друже, мені також не годиться розповідати тобі про подібні, безумовно жахливі речі. Але якщо вже у нас почалася така серйозна розмова, то, як на мене, тобі корисно буде дізнатися, на що можуть піти люди заради захоплення влади. Адже Росія набагато більша і заможніша за Україну, а отже, й перспектива приходу до влади там виглядає куди спокусливіше.

Але повернімося до нашої держави. Отже, всього лише в квітні цього року великі землевласники на хліборобському з’їзді привели до влади твого батька. За якихось півтора місяці в столиці Української держави стається потужний вибух на артилерійських складах. Потім минає ще два місяці – й від рук терориста гине німецький головнокомандувач зі своїм ад’ютантом. Чи знаєш ти, до якої партії належить терорист-вбивця фон Айхгорна, або батьки так само оберігають вас і від подробиць цієї кривавої справи?

– Не знаю…

– Так от, юний мій друже, він є есером. Себто, соціалістом, яких і в нашій Українській державі набереться з надлишком. Трохи раніше в більшовицькій Росії ті ж таки ліві есери вбивають німецького посла фон Мірбаха, а більшовики розстрілюють колишнього імператора з усією сім’єю і невеличким почтом. Отож я і думаю, юний мій друже: чи існує між усіма цими подіями якийсь зв’язок?…

– Але ви точно впевнені в тому, що говорите? – По голосу відчувалося, наскільки схвилювався Данило.

– Та ні в чому такому я не впевнений! Просто зв’язок намагаюся відшукати, от і все. Якщо зв’язок таки існує – тоді інша річ. Але поки що я не хочу… дуже не хочу… Кхм-м-м…