Магеллан. Амеріґо (збірник)

Магеллан здобуває свободу

Червень 1512 р. – жовтень 1517 р

Героїчні епохи ніколи не були й не бувають сентиментальними, тому таку мізерно низьку вдячність виявляли королі Іспанії й Португалії відважним конкістадорам, що завоювали для них цілі світи. Колумб повертається в Севілью в кайданах. Кортес потрапляє в немилість, Піссаро умертвляють. Нуньєсу Бальбоа, котрий відкрив Тихий океан, стяли голову. Камоенс, поет і воїн Португалії, подібно до свого великого побратима Сервантеса, обмовлений нікчемними провінціальними чиновниками, місяці й роки проводить у в’язниці, яка майже нічим не відрізняється від вигрібної ями. Страшенна невдячність доби великих відкриттів: жебраками і каліками, завошивленими, безпритульними, хворими на лихоманку, блукатимуть портовими провулками Кадіса й Севільї ті самі матроси і солдати, що завоювали для іспанської корони скарбниці інків і коштовності Монтесуми. Мов шолудивих псів, безславно зариють у рідну землю тих небагатьох, кого смерть пощадила у колоніях, бо чого варті подвиги цих безіменних героїв для придворних лестунів, які самі ніколи не покидають надійних стін палацу, загрібаючи вправними руками багатства, здобуті тими в боях? Саме вони, ці придворні трутні, стають adelantados – губернаторами нових провінцій; вони мішками гребуть золото і, як непрошених гостей, відтісняють від казенної годівниці колоніальних воїнів, фронтових офіцерів тих часів, які після довгих років самовідданої, виснажливої служби мали глупство повернутися на батьківщину. Те, що Магеллан брав участь у боях під Каннаноре, під Малаккою та в багатьох інших битвах, що він десятки разів ставив на карту своє життя і здоров’я заради честі Португалії, після повернення не дає йому найменшого права на достойне заняття чи забезпечення. Лише завдяки випадковій обставині – тій, що він дворянського походження і вже раніше належав до штату короля (criaçao de el Rey), – Магеллана великодушно включають до списку осіб, котрі отримують від короля пенсію, а точніше милостиню, причому спочатку як mozo fidalgo[26] – до найнижчої категорії, яка одержує щомісячну подачку в тисячу рейсів. Тільки через місяць, та й то, мабуть, після рішучого протесту, він піднімається на один, хоч і маленький, щабель, і як fidalgo escudeiro[27] одержує тисячу вісімсот п’ятдесят рейсів (чи, за іншими даними, як cavalleiro fidalgo[28] – тисячу двісті п’ятдесят рейсів). У всякому разі, яке б із цих звань йому не було присвоєно, вони ніякого значення не мали, бо жоден з цих гучних титулів не давав Магелланові інших прав, не покладав на нього інших обов’язків, як тинятися без діла в королівських передпокоях. Але чесна й амбіційна людина довго не потерпить, щоб їй давали злиденну плату навіть за байдикування. Тому й не дивно, що Магеллан скористається першою – хоча й не найліпшою – нагодою, аби знову стати на військову службу і ще раз проявити свою доблесть.

Ждати Магеллану довелося майже цілий рік. Але тільки-но влітку 1513 року король Маноел заходився споряджати велику військову експедицію проти Марокко, щоб, нарешті, скрутити роги мавританським піратам, учасник індійської кампанії, не довго думаючи, пропонує армії свої послуги – рішення, яке можна пояснити тільки невдоволеністю, вимушеною бездіяльністю. Бо у сухопутній війні Магеллан, який майже завжди служив на флоті і за сім років став одним із найдосвідченіших моряків свого часу, не зможе повною мірою розкрити свій хист. І ось у великій армії, яку відправляють в Азамор, він знову всього лиш молодший офіцер, без чину і незалежного становища. Знову, як і колись в Індії, його ім’я не фігурує в донесеннях, зате сам він, точнісінько як в Індії, завжди там, де найнебезпечніше. І знову Магеллан – уже втретє – дістає поранення у рукопашному бою. Удар списом у колінний суглоб уражає нерв, ліва нога перестає згинатися, і Магеллан тепер назавжди стає кульгавим.

Для військової служби кульгавий воїн, який не може ні швидко ходити, ні їздити верхи, уже не придатний. Тепер Магеллан може преспокійно покинути Африку і, як поранений, вимагати підвищення пенсії. Але він уперто бажає лишитися в армії, на війні, серед небезпек – у справжній своїй стихії. Тоді Магеллану і ще одному пораненому доручають як конвойним офіцерам, quadrileiros des preses, супроводжувати захоплену у маврів величезну здобич – коней і худобу. І тут трапилася досить таки темна історія. Якось уночі з величезної кошари зникає кілька десятків овець, і злі язики відразу ж пустили чутку, нібито Магеллан і його товариш чи то нишком продали маврам частину відібраної у них здобичі, чи то через свою недбалість дали їм уночі викрасти худобу із загороди. Як не дивно, це безглузде звинувачення у зловживанні довір’ям, виявленим державою до Магеллана, достеменно нагадує звинувачення, яким кілька десятиліть по тому португальські колоніальні чиновники обгудять і принизять іншого славетного португальця – поета Камоенса. Обоє великих мужів, яким за час служби в Індії не один раз траплялася нагода розбагатіти і які, проте, повернулися з цього Ельдорадо на батьківщину старцями, були ославлені однією й тією ж ганебною підозрою.

На щастя, Магеллан іншої, твердішої породи, ніж сумирний Камоенс. Він не з тих, хто потерпить, щоб його допитували оті тварюки і, як Камоенса, місяцями тягали по буцегарнях. Ні, він не підставить малодушно, як творець «Лузіад», свою спину під удари ворогів. Тільки-но почала ширитися наклепницька чутка, він, поки ще ніхто не наважився відкрито пред’явити йому обвинувачення, кидає армію і їде в Португалію вимагати сатисфакції.

Те, що Магеллан не почував за собою ані найменшої вини у цій темній історії, видно з того, що, прибувши до Лісабона, він негайно клопочеться про аудієнцію у короля, але зовсім не для того, щоб захистити свою честь, а, навпаки, щоб, знаючи свої заслуги, домогтися нарешті достойнішої посади і кращої платні. Адже він знову втратив два роки, знову в відкритому бою дістав поранення, яке зробило його майже калікою. Але йому не пощастило: король Маноел навіть не дає наполегливому кредитору пред’явити свій рахунок. Будучи вже поінформованим командуванням африканської армії про те, що норовливий капітан самовільно, не виклопотавши відпустки, покинув марокканську армію, король обходиться із заслуженим пораненим офіцером так, наче перед ним звичайнісінький дезертир. Не давши Магеллану кинути бодай слово, король коротко і ясно наказує йому негайно повернутися в Африку, до свого гарнізону, і знову віддати себе у розпорядження вищого командування. Дисципліна є дисципліна – тож Магеллан мусить підкоритися. Першим-ліпшим кораблем він повертається в Азамор. Там, ясна річ, ніхто і не натякнув про відкрите розслідування, ніхто не сміє звинувачувати заслуженого воїна, і, отримавши від своїх начальників документ, що він з честю закінчив військову службу, з усіма паперами, що підтверджують його невинність і заслуги, Магеллан вдруге повертається до Лісабона – можна лишень гадати, з яким гірким почуттям. Замість бойових відзнак на його долю завжди випадали фальшиві звинувачення, замість нагород – самі лише рубці… Довго ж він мовчав, скромно тримаючись у тіні. Але тепер, коли йому виповнилося тридцять п’ять, він утомився випрошувати, наче милостиню, те, що йому належить по праву.

За таких делікатних обставин розсудливість мала підказати Магеллану не йти до короля Маноела відразу по приїзді, не досаждати йому знову тими ж вимогами. Звісно, було б розумніше, якийсь час не нагадуючи про себе, обзавестися друзями і зв’язками в придворних колах, роздивитися, втертися в довір’я. Проте запопадливість і пронозливість не в характері Магеллана. І хоч як мало ми знаємо про нього, все ж одне можна сказати з певністю: цей невисокий, смуглявий, малопримітний, мовчазний чоловік ні на грам не володів даром здобувати прихильність. Король – невідомо чому – все життя відчував до нього неприязнь («sempre teve hum entejo»), і навіть вірний його супутник Пігафетта змушений визнати, що офіцери просто ненавиділи Магеллана («і capitani sui lo odiavano»). Від Магеллана, як казала Рахіль Варнгаген про Клейста, «віяло суворістю». Він не вмів усміхатися, розсипатися в компліментах, догоджати, не вмів вправно обстоювати свої думки й погляди. Неговіркий, замкнений, завжди оповитий пеленою самотності, цей відлюдник, мабуть, поширював навколо себе атмосферу крижаного холоду, незатишності і недовіри, і мало хто зумів пізнати його бодай поверхово, а у внутрішнє його єство так ніхто і не проник. У мовчазній затятості, з якою він зоставався в тіні, його товариші підсвідомо відчували якесь незвичайне, незбагненне честолюбство, яке тривожило їх більше, ніж честолюбство неприхованих ловців тепленьких місць, що гарячково і безсоромно проштовхуються до королівської годівниці. В його глибоких, пронизливих очах, в кутиках рота, вкритих густою порістю, завжди таїлася якась недоступна таїна, яку ніхто не міг розгадати. А людина, що ховає в собі таїну та ще й має силу роками тримати її у собі, завжди відлякує тих, хто від природи довірливий, кому нема чого приховувати. Похмура вдача Магеллана з перших же хвилин породжувала протидію. Нелегко було дотримувати з ним кроку, нелегко стояти за нього. Але найважчим, мабуть, для цього трагічного відлюдника було завжди почуватися одиноким наодинці з собою.

Тож і цього разу fidalgo escudeiro Фернан де Магельянш сам, без будь-яких доброзичливців і покровителів, іде на аудієнцію до свого короля, вибравши найгірший шлях, який тільки може бути при дворі, тобто чесний і прямий. Король Маноел приймає його в тій самій залі, можливо, сидячи на тому ж троні, з висоти якого його попередник Жуан II свого часу відмовив Колумбу; на тому самому місці повторюється сцена такої ж історичної ваги. Бо невисокий, по-селянському широкоплечий, кремезний, чорнобородий португалець з проникливим поглядом з-під лоба, що саме зараз низько схиляє голову перед своїм повелителем, котрий за якусь хвилю презирливо спровадить його геть, виношує в собі не менш великий задум, ніж отой прийшлий генуезець. Відвагою, рішучістю і досвідом Магеллан, можливо, навіть перевершує свого знаменитішого попередника. Очевидців тієї вирішальної хвилини не було, проте, читаючи схожі між собою хроніки того часу, крізь віки бачимо все, що відбувалося у тронній залі: накульгуючи на одну ногу, Магеллан підходить до короля і, вклоняючись, вручає йому документи, які неспростовно засвідчують несправедливість обвинувачення, що звели на нього. Тоді він викладає своє перше прохання: зважаючи на повторне поранення, яке позбавило його боєздатності, він клопоче перед королем про підвищення свого moradia – місячного утримання – на півкрусадо (на теперішні гроші близько одного англійського шиллінга). До смішного мізерна сума, яку він править, і, здавалося б, не личить гордому, непохитному, честолюбному воїну преклоняти коліна заради такої дещиці. Але Магеллан клопоче зовсім не задля срібняка вартістю у півкрусадо, а задля суспільного становища, своєї честі. Адже розмір moradia, пенсії, при цьому королівському дворі, де кожен силкується відштовхнути ліктями іншого, символічно визначає той щабель у табелі про ранги, на якому стоїть дворянин, що її одержує. Тридцятип’ятилітній ветеран індійської та марокканської воєн, Магеллан не бажає стояти нижче тих безвусих молодиків, що подають королю страви чи відчиняють йому дверцята карети. Гордовитий, він ніколи не намагався пропхатися наперед, але ця ж таки гордовитість не дозволяє йому підкорятися людям молодшим і менш заслуженим. Він не дасть цінити себе нижче, ніж він сам цінить себе і свої діяння.

Але король Маноел з-під насуплених брів гнівно поглядає на нетерплячого прохача. Йому, найбагатшому монарху, жалюгідна срібна монета тим паче нічого не важить. Його просто дратує поведінка цього чоловіка, котрий, замість того щоб смиренно просити, настійливо вимагає і, ніяк не бажаючи зачекати, поки він, король, милостиво зволить збільшити йому утримання, вперто, рішуче, ніби має на те повне право, наполягає на підвищенні чину. Що ж, доведеться провчити цього твердолобого молодика! Нехай знає, як треба просити й чекати! Підбурюваний недобрим порадником – досадою, король Маноел, на прозвання el fortunado – щасливий, відхиляє клопотання Магеллана про підвищення пенсії, не підозрюючи, скільки тисяч золотих дукатів він згодом ладен буде заплатити за якогось там заощадженого ним півкрусадо.

Власне, Магеллан мав би тепер відкланятися, оскільки захмарене чоло короля не обіцяє йому ані найменшого проблиску королівської ласки. Але замість того, щоб, низько вклонившись, вийти із зали, гордовитий Магеллан продовжує незворушно стояти перед монархом і викладає йому своє друге, а точніше основне прохання. Він питає, чи не знайдеться, бува, на королівській службі якесь місце для нього, яке-небудь гідне місце; він почувається ще надто молодим, повним сил, щоб до кінця життя отримувати милостиню. Адже на той час із гаваней Португалії щомісяця, навіть щотижня вирушають кораблі до берегів Індії, Африки, Бразилії; було б цілком природно доручити командування одним з цих численних суден людині, котра, як ніхто інший, вивчила східні моря. За винятком старого ветерана Васко да Гами, у столиці та й в усьому королівстві не знайти нікого, хто б міг похвалитися, що перевершує Магеллана знаннями. Але королю Маноелу стає все важче витримувати жорстокий, зухвалий погляд цього надокучливого прохача. З холодним виразом обличчя, навіть не обіцяючи Магеллану щось на майбутнє, він відхиляє його прохання: ні, місця для нього немає.

Все. Йому відмовлено. Та Магеллан звертається до короля ще з третім проханням, власне, не з проханням, а лише з запитанням: чи король не заперечуватиме, якщо він підшукає собі якусь службу в іншій країні, де зможе розраховувати на кращі умови. З образливою холодністю король дає зрозуміти, що йому це абсолютно байдуже. Магеллан може служити де завгодно і де йому буде до вподоби. Тим самим Магеллану недвозначно сказано, що португальський двір відмовляється від будь-яких його послуг, що за ним, правда, й надалі милостиво залишать жалюгідну пенсію і що ніхто не сумуватиме, якщо він покине королівський двір і Португалію.

Ніхто не був свідком цієї аудієнції, ніхто не відає, чи саме при тій нагоді, а може, раніше чи пізніше Магеллан виклав королю свій заповітний задум. Цілком імовірно, що йому зовсім не дали можливості розвинути свою ідею, а може, байдуже її відхилили; в усякому разі, під час цієї аудієнції Магеллан ще раз підтвердив свою волю, як і досі, кров’ю і життям своїм служити Португалії. І лише різка відмова спонукала його до того внутрішнього зламу, який одного дня неминуче настає в житті кожної творчої особистості.

З тієї хвилі, коли Магеллан, наче жебрак, якого вигнали, покидав палац свого короля, він уже знав: далі ждати і зволікати не можна. У тридцять п’ять літ він уже встиг пізнати й пережити все, чого навчаються воїн і моряк на полі бою і на морі. Чотири рази обігнув мис Доброї Надії – двічі з заходу і двічі зі сходу. Безліч разів його життя висіло на волосині, тричі він відчував холодний метал ворожої зброї в теплому, окривавленому тілі. Він побачив незмірно великий шмат світу, знає про східну частину земної кулі більше, ніж усі прославлені географи й картографи того часу. Пройшовши крізь майже десятилітнє випробування, він став знавцем усіх видів військової техніки: навчився володіти мечем і гаркебузом, стерном і компасом, вітрилом і гарматою, веслом, лопатою та списом. Він уміє читати портулани, вимірювати лотом глибину і так само точно, як і «майстер астрономії», послуговуватися навігаційними приладами. Все, про що інші з цікавістю читають лише в книгах – безкінечні штилі й багатоденні циклони, бої на морі й на суші, облоги й розбій, несподівані напади й корабельні аварії, – все це він пережив на власному досвіді. За якихось десять літ, не одну тисячу днів і ночей, він навчився терпляче чекати у безкраїх морських просторах або ж, навпаки, блискавично користатися сприятливою миттю. Він пізнав різних людей – жовтих і білих, чорних і темношкірих, індусів і негрів, малайців і китайців, арабів і турків. За будь-яких умов – на воді й на суші, в усі пори року і на всіх широтах, у мороз і під палючим небом служив він своєму королеві, своїй країні. Але служити – добре замолоду. Тепер же, коли йому от-от виповниться тридцять шість, Магеллан усвідомлює, що він надто довго жертвував собою задля чужих інтересів, задля чужої слави. Як і кожна творча особистість, він media in vita[29] відчуває відповідальність перед самим собою і прагне до повного самовиявлення. Батьківщина кинула його напризволяще, звільнила його від обов’язку служити – що ж, тим краще: тепер він вільний. Як це часто буває, кулак, що мав одштовхнути людину, насправді ж навертає її до самої себе.

Прийняте одного разу рішення Магеллан ніколи не квапиться негайно й імпульсивно втілити його в життя. І хоч як мало світла проливають на його характер описи сучасників, все ж одна вельми істотна риса явно визначає всі періоди його життя: Магеллан прекрасно умів мовчати. Терплячий і неговіркий від природи, що навіть у сум’ятті армійського життя лишався непомітним, тримаючись осторонь, Магеллан усі свої думки обмірковував на самоті. Заглядаючи у віддалену перспективу, нишком зважуючи кожну можливість, Магеллан нікому не розкривав своїх планів чи намірів, допоки не упевнювався, що його задум внутрішньо визрів, добре продуманий і не викликає заперечення.