Магеллан. Амеріґо (збірник)

І на цей раз Магеллан демонструє своє мистецтво мовчати. Інший на його місці після тієї образливої відмови короля Маноела, мабуть, відразу ж покинув би країну і запропонував свої послуги іншому монарху. Однак Магеллан преспокійно залишається в Португалії ще на один рік, і ніхто не здогадується, чим він займається. Хіба що помічають – якщо це взагалі варте уваги щодо бувалого моряка, який плавав до берегів Індії, – що Магеллан годинами перебуває у товаристві лоцманів і капітанів, надто тих, хто колись плавав по південних морях. Але про що балакати мисливцям, як не про полювання, а мореплавцям – як не про моря і нові землі! Не викликає підозри і те, що в Tesoraria[30], таємному архіві короля Маноела, він вивчає усі secretissima[31] карти морських берегів, портулани й записи у вахтових журналах, зроблені під час останніх експедицій до Бразилії. Та й що ж іще вивчати нічим не зайнятому капітану в довгі години дозвілля, як не книги і повідомлення про недавно відкриті моря і землі?

Швидше за все міг би привернути до себе увагу новий друг, якого собі заводить Магеллан, бо чоловік, на ймення Руї Фалейру, з яким він усе більше зближується, нестримний, нервовий, запальний книжник, з пристрасною балакучістю, надмірною самовпевненістю і сварливою вдачею, здається, аж ніяк не пасує до мовчазного, стриманого, відлюдного мореплавця і воїна. Але обдарування цих обох мужів, що незабаром стали нерозлучними, саме завдяки повній протилежності їхніх характерів, створюють певну, хоча й неминуче короткочасну гармонію. Як для Магеллана найбільшою пристрастю є подорожі по незвіданих морях і практичне дослідження земного світу, так само для Фалейру – абстрактне пізнання землі та неба. Природжений теоретик, справжній кабінетний учений, котрий ніколи не ступав на корабель, ніколи не покидав Португалію, Руї Фалейру знає далекі небесні й земні траєкторії лише з математичних розрахунків, книг, таблиць і карт; одначе в цій абстрактній сфері, як картограф і астроном, він вважається найбільшим авторитетом. Він не вміє ставити вітрила, зате він винайшов власну систему розрахунку довгот, яка хоч і має певні вади, але охоплює всю земну кулю і яка пізніше зробить Магелланові вирішальну послугу. Фалейру не вміє стернувати, але виготовлені ним морські карти, портулани, астролябії та інші інструменти, напевно, були найдосконалішими навігаційними приладами того часу. Такий знавець, безперечно, неабияк прислужиться Магелланові, ідеальному практику, єдиним університетом якого були війни та морські пригоди, котрий з астрономії і географії знає лише те, що сам пізнав, у буквальному розумінні, під час своїх мандрів і завдяки цим мандрам. Саме завдяки повній протилежності обдарувань і нахилів обидва мужі напрочуд вдало доповнюють один одного, як теорія доповнює практику, як думка – діло, як дух – матерію.

До того ж у даному конкретному випадку їх єднає ще й часова спільність доль. Обидва ці – кожен по-своєму – дивовижні португальці, їхнє самолюбство однаково глибоко вражене самим королем, їм обом перешкоджають здійснити справу всього їхнього життя. Руї Фалейру не один рік домагається посади королівського астронома, маючи на те, безперечно, більше право, ніж хтось інший. Але як Магеллан своєю мовчазною гордовитістю, так само, мабуть, і Руї Фалейру розсердив двір своїм бурхливим, уразливим і запальним норовом. Вороги називають його блазнем і, щоб поквитатися з ним руками інквізиторів, поширюють чутку, буцімто Фалейру у своїх дослідженнях послуговується допомогою надприродних сил, буцімто він заодно з самим дияволом. Отож обидва, і Магеллан, і Руї Фалейру, відсторонені від справ ненавистю й недовірою співвітчизників, і цей зовнішній гніт ненависті й недовіри внутрішньо зближує їх один з одним. Фалейру вивчає записи і плани Магеллана й дає їм наукове обґрунтування; точними, вивіреними за таблицями розрахунками він підтверджує чисто інтуїтивні припущення Магеллана. І що частіше теоретик і практик порівнюють свої спостереження, то пристрасніше їхнє бажання здійснити свій проект так само спільно, як вони його продумали і розробили. Обидва – теоретик і практик, – заприсягнувшись, дають один одному обітницю до останньої, вирішальної миті тримати в таємниці свій задум і, в разі необхідності, навіть без сприяння батьківщини, а то й на шкоду їй, завершити справу, яка має належати не лише одній Португалії, а й усьому людству.

Однак пора вже запитати: в чому, власне, полягає той таємничий задум, який Магеллан і Фалейру потай, мовби змовники, обговорюють під покровом королівського палацу в Лісабоні? Що нового і досі небувалого в ньому? Чим він такий важливий, що вони заприсягнулися своєю честю тримати його в якнайсуворішій таємниці? Яка небезпека криється в цьому проекті, що змушує їх приховувати його, наче отруєну зброю? Відповідь на ці запитання спершу розчаровує, бо новий проект є не що інше, як та сама думка, з якою Магеллан свого часу повернувся з Індії і яку розпалював у ньому Серрано: досягти багатющих «Островів прянощів», пливучи не на схід, навколо Африки, як це роблять португальці, а з заходу, обігнувши Америку. На перший погляд, в цьому проекті немає нічого нового. Ще Колумб, як відомо, вирушив у плавання не для того, щоб відкрити Америку, про існування якої тоді ще ніхто не здогадувався, а щоб дістатися берегів Індії. І коли згодом увесь світ, нарешті, переконався, що Колумб увів себе в оману, – сам він ніколи не усвідомлював своєї помилки і до останнього дня вірив, що висадився в одній з провінцій китайського богдихана, – Іспанія, незважаючи на це випадкове відкриття, зовсім не думала відмовлятися від пошуків шляху в Індію, навіть коли перші хвилини радості змінилися прикрим розчаруванням. Заява запального фантазера Колумба, що на Сан-Домінго й на Еспаньйолі нібито золото шарами залягає під землею, виявилася небилицею. Там не знайшли ні золота, ні прянощів, ані навіть «чорної слонової кістки», оскільки немічні індіанці не годилися в невільники. Поки Пісарро ще не пограбував скарбниць інків, поки ще не почалася розробка срібних копалень в Потосі, відкриття Америки не мало – в комерційному плані – ніякої вартості, й, жадаючи золота, кастільці не стільки думали про колонізацію й підкорення Америки, скільки про те, щоб, обігнувши її береги, чимскоріш дістатися до райського краю коштовних каменів та прянощів. Згідно з розпорядженням короля, робилися все нові й нові спроби обпливти цю заново відкриту terra firma[32], аби випередити португальців і першими добутися до самої скарбниці Сходу – «Островів прянощів». Експедиції вирушали одна за одною, але невдовзі іспанцям, що продовжували шукати шлях до жаданої Індії, довелося зазнати такого ж самого розчарування, як і португальцям, коли вони намагалися обігнути Африку. Бо і ця дотепер незнана частина світу, Америка, виявилася куди обширнішою, ніж гадалося від самого початку. Всюди, на півдні і на півночі, де їхні судна намагаються прорватися в Індійський океан, вони наштовхуються на нездоланну перешкоду – земну твердінь. Всюди, немов широка колода поперек дороги, лежить перед ними ця «перешкода», цей довжелезний континент – Америка. Один за одним знамениті конкістадори марно пробують щастя, силкуючись знайти де-небудь прохід, протоку – paso, estrecho. Під час четвертого свого плавання Колумб повертає на захід, сподіваючись повернутися додому через Індію, й наштовхується на ту ж саму перешкоду. Експедиція, в якій бере участь Веспуччі, так само марно зондує все узбережжя Південної Америки, «соn proposito di andare e scoprire un’ isola verso Oriente che si dice Melacha»[33], щоб дістатися до «Островів прянощів», себто Молуккських островів. Кортес у четвертій своїй «реляції» урочисто обіцяв імператору Карлові шукати прохід біля Панами. Кортереал і Кабот спрямовують свої судна аж до Льодовитого океану, сподіваючись виявити протоку на півночі, а Хуан де Соліс, розраховуючи віднайти її на півдні, піднімається далеко вгору по Ла-Платі. Та марно! Куди не кинься, і на півночі, й на півдні, в зонах вічної криги і в тропічних широтах, скрізь один і той самий непорушний вал – земля й каміння. Поволі починаєш втрачати останню надію на те, що з Атлантичного океану можна пройти у той, інший, який уперше побачив Нуньєс де Бальбоа з панамських висот. Уже й космографи позначають на картах Південну Америку як материк, що зрісся з Південним полюсом, уже багато суден зазнали невдачі під час цих безуспішних пошуків, уже й Іспанія змирилася з думкою бути навіки відрізаною від земель та морів багатющого Індійського океану, бо ніде, таки ніде не можна знайти жадане paso, з таким пристрасним бажанням розшукувану протоку.

І тоді, зовсім несподівано, цей невідомий, непоказний капітан Магеллан постає із забуття свого існування і з пафосом цілковитої впевненості заявляє: «Протока між Атлантичним і Тихим океаном існує. Я переконаний в цьому і знаю, де саме, в якому місці. Дайте мені флотилію, і я вкажу це місце й зі сходу на захід обігну всю земну кулю».

От ми й підійшли, власне, до самої таємниці Магеллана, яка впродовж віків не дає спокою вченим і психологам. Сам по собі, як сказано вище, проект Магеллана нітрохи не відзначався оригінальністю: по суті, він ставив собі за мету те ж саме, що й Колумб, Веспуччі, Кортереал, Кортес і Кабот. Отже, новим у його задумі є не самий проект, а та приголомшлива імперативна впевненість, з якою Магеллан твердить про існування західного шляху в Індію. Бо від самого початку він не говорить скромно, як інші: сподіваюсь де-небудь знайти paso – протоку. Ні, він із залізною впевненістю заявляє: «Я знайду paso. Бо я знаю, лише я один, що існує протока між Атлантичним і Тихим океаном, і я знаю, де саме мені її шукати».

Але звідки Магеллан – ось у чому загадка – міг наперед знати, де знаходиться ця протока, яку даремно розшукували всі інші мореплавці? Сам він під час своїх подорожей ніколи навіть не наближався до берегів Америки, як і його товариш Фалейру. Якщо він з такою певністю твердить про наявність протоки, то, виходить, про її існування й географічне положення він міг довідатись тільки від якогось із своїх попередників, що бачив цю протоку ipsis oculis. А якщо інший мореплавець бачив її до Магеллана, тоді Магеллан (яка вельми делікатна ситуація!), виходить, зовсім не уславлений першовідкривач, яким його увічнила історія, а всього-на-всього плагіатор, узурпатор чужої слави. Тоді Магелланову протоку так само несправедливо названо йменням Магеллана, як Америку несправедливо названо іменем Америго Веспуччі, бо він її ніколи не відкривав.

Отже, таємниця Магелланової історії, власне, вичерпується одним запитанням: від кого і яким чином непримітний португальський капітан одержав такі надійні дані про існування протоки між двома океанами, що зважився здійснити те, що доти здавалося нездійсненним, а саме навколосвітнє плавання? Першу згадку про те, на підставі яких даних Магеллан анітрохи не сумнівався в успіху своєї справи, ми завдячуємо Антоніо Пігафетті, найвірнішому його супутнику й біографу, котрий повідомляє: навіть коли вхід до тієї протоки уже був у них перед очима, ніхто в усій флотилії не вірив у те, що обидва океани можуть бути з’єднані між собою. І тільки Магеллан у ту мить лишався непохитним у своїй переконаності, бо він, за його словами, достеменно знав про існування цієї, нікому не відомої протоки, і знав він це завдяки карті знаменитого космографа Мартіна Бегайма, яку свого часу розшукав у секретному архіві португальського короля. Це повідомлення Пігафетти саме по собі видається цілком правдоподібним, оскільки відомо, що Мартін Бегайм аж до самої смерті (1507) дійсно був придворним картографом португальського короля. До того ж ми знаємо, що небалакучий шукач Магеллан завчасу добився доступу до цього секретного архіву. Однак цей Мартін Бегайм – і тут розгадка головоломки стає ще більш захопливою – особисто не брав участі в жодній заморській експедиції і вражаючу звістку про існування paso в свою чергу міг почути тільки від інших мореплавців. Виходить, що й у нього були попередники. Тоді знову напрошується запитання: хто ж були ці попередники, ці невідомі мореходці? Кого, нарешті, вважати першовідкривачами? Чи правда, що якісь інші португальські кораблі ще до виготовлення цих карт і глобусів досягли таємничої протоки, що з’єднує Атлантичний океан з Тихим? І що ж? Неспростовні документи свідчать, що й справді ще на початку століття декілька португальських експедицій (одну з них супроводжував Веспуччі) обстежили узбережжя Бразилії, а може, й навіть Аргентини; отож саме вони й могли бачити paso.

Однак – виток за витком – постає ще одне запитання: як далеко дійшли ті таємничі експедиції? Чи й справді аж до самого проходу, до Магелланової протоки? Твер-дження про те, що інші мореплавці ще до Магеллана знали про існування paso, довгий час ґрунтувалося на отому єдиному повідомленні Пігафетти та на глобусі Йоганна Шенера, що зберігся донині й на якому, на превеликий подив, ще 1515 року, отже, задовго до відплиття Магеллана, було ясно позначено протоку на півдні (щоправда, зовсім в іншому місці, ніж насправді). Проте від кого саме одержали цю інформацію Бегайм і німецький вчений, так і лишається нез’ясованим. Річ у тім, що в ту епоху Великих відкриттів кожна нація з комерційних ревнощів пильнувала за тим, аби результати експедицій зберігалися в суворій таємниці. Вахтові журнали капітанів, записи лоцманів, карти і портулани слід було негайно віддавати до схову в лісабонську Tesoraria. Своїм едиктом від 13 листопада 1504 року король Маноел під страхом смертної кари заборонив «розголошувати дані про судноплавство потойбіч ріки Конго, аби чужоземці не змогли скористатися з відкриттів, зроблених Португалією». Тож коли питання про пріоритет, здавалося б, відпало як абсолютно зайве, несподівана знахідка пізнішого часу пролила ясність на те, кому саме Бегайм і Шенер, а зрештою, й Магеллан завдячують своєю обізнаністю. Ця знахідка являє собою всього лиш німецьку брошурку, надруковану на препоганому папері, під назвою «Copia der Newen Zeytung aufi Presillg Landt» («Копія нових вістей з Бразильської землі»); ця брошурка була донесенням, посланим на початку шістнадцятого століття з Португалії відомому торговельному дому Вельзерів в Аугсбурзі одним з його португальських посередників. В ньому жахливою німецькою мовою повідомляється, що якесь португальське судно десь на сороковому градусі південної широти відкрило й обігнуло cabo, себто мис, подібний до мису Доброї Надії, і що за ним зі сходу на захід простягається широка протока, яка нагадує Гібралтар і яка веде до іншого моря, так що цим шляхом дуже просто можна вийти до Молуккських островів – «Островів прянощів». Таким чином, це повідомлення незаперечно стверджує, що Атлантичний і Тихий океани сполучені між собою – quod erat demonstrandum[34].

Тим самим загадка, здавалося б, нарешті, розв’язана, і Магеллана остаточно звинувачено в узурпації, в плагіаті відкриття, зробленого до нього. Адже Магеллан, безперечно, мав бути обізнаний з результатами тієї експедиції, що передувала португальській, не згірше, ніж отой безіменний аугсбурзький географ, котрий репрезентував інтереси німецьких судновласників у Лісабоні, а відтак вся його заслуга перед всесвітньою історією зводиться до того, що він завдяки своїй енергії зумів зробити добре пильновану таємницю істиною, яка так багато важить для всього людства. Отже, спритність, вправність, рішучість у використанні чужих досягнень – ось, мабуть, і вся таїна Магеллана.

Але – як не дивно – гвинт прокручується ще на один виток – постає ще одне, останнє запитання. Адже нам сьогодні відоме те, чого не знав Магеллан: учасники тієї невідомої португальської експедиції насправді й близько не підійшли до Магелланової протоки, а їхні повідомлення, котрі Магеллан отак легко прийняв на віру, як і, зрештою, Мартін Бегайм та Йоганн Шенер, насправді ґрунтувалися на непорозумінні, на звичайнісінькій омані. Бо що саме могли бачити (тут ми підходимо до самої суті проблеми) оті мореплавці на сороковому градусі південної широти? Що, власне, повідомляє нам очевидець в «Newe Zeytung»? Лише те, що ці мореплавці десь на сороковому градусі південної широти відкрили морську бухту, якою вони пливли два дні, так і не побачивши її кінця, і, врешті, потрапивши в шторм, змушені були повернути назад. Отже, те, що вони бачили, було початком певного водного шляху, котрий, як їм гадалося, – лишень гадалося, – мав бути жаданою протокою, що з’єднувала Атлантичний океан з Тихим. Але ж справжня протока розташована – це відомо з часів Магеллана – на п’ятдесят другому градусі південної широти. Що ж могли бачити ті невідомі нам мореплавці поблизу сорокового градуса? Щодо цього маємо досить обґрунтоване припущення. Бо той, хто вперше на власні очі зачудовано споглядав неосяжні, широченні, наче море, простори Ла-Плати там, де вона впадає в океан, – тільки той зрозуміє, що не випадково, ба навіть неминуче це велетенське річкове гирло можна прийняти за затоку, за море. І хі6a не природно, що мореплавці, які ніколи не зустрічали в Європі такого велетенського потоку, побачивши цей неосяжний обшир, дочасно тріумфували, не сумніваючись у тому, що це і є жадана протока, що сполучає обидва океани? Найкращим доказом того, що лоцмани, на яких посилається «Newe Zeytung», прийняли гігантську ріку за протоку, служать оті згадані нами карти, накреслені згідно з їхніми повідомленнями. Бо коли б вони, ті невідомі стернові, просунувшись далі на південь, знайшли, крім Ла-Плати, справжню Магелланову протоку – справжнє paso, вони мали б на своїх портуланах, а Шенер – на своєму глобусі позначити також Ла-Плату, цього гіганта з-поміж усіх водних потоків земної кулі. Одначе ні на глобусі Шенера, ні на інших відомих нам картах Ла-Плата не позначена, а на її місці, під тим самим градусом широти, нанесено міфічну протоку – paso. Отож питання повністю з’ясовано. Автори повідомлення в «Newe Zeytung» щиросердо помилялися. Вони стали жертвою очевидної і зрозумілої помилки, та й сам Магеллан не був чесним до кінця, запевняючи, що у нього є достовірні дані про існування paso. Просто він був уведений в оману самообманом інших, коли, на основі їхніх карт і повідомлень, створював свій грандіозний проект кругосвітнього плавання. Омана, в яку він щиро повірив і яку щиро перейняв, – ось у чому, врешті-решт, полягала таїна Магеллана.

Але негоже зневажати оману! Навіть із найбезглуздішої омани, коли її торкнеться геній, коли нею керуватиме випадок, може прорости найвища істина. Можна налічити сотні, тисячі відкриттів у будь-якій галузі знання, котрі виникли з хибних гіпотез. Ніколи Колумб не відважився б вийти в океан, коли б не існувало карти Тосканеллі, яка до абсурду невірно визначала контури земної кулі й оманливо запевняла його, що він у найкоротший час дістанеться східного узбережжя Індії. Ніколи Магеллан не зумів би вмовити монарха надати йому ескадру, коли б не вірив з такою нерозсудливою впертістю помилковій карті Бегайма і фантастичним повідомленням португальських лоцманів. Лише завдяки вірі, що він – володар таємниці, Магеллан зумів розгадати найбільшу географічну таїну свого часу. Лише тому, що він всією душею віддався скороминучій самоомані, він відкрив неминущу істину.