Маленький священик, здавалося, поставився до ситуацii, що склалася, скромно, по-дiловому.
– Єдине, що можу вигадати, – сказав вiн, – це спершу довести iнформацiю до вiдома власникiв готелю, а потiм пошукати слiди мого знайомого з пiстолетом. Вiн зник за тим рогом «Пiвмiсяця», де сад. Там стоять лавки, уподобанi гультiпаками.
Перемовини з адмiнiстрацiею готелю, що призвели до обхiдних пояснень полiцiйнiй владi, забрали доволi багато часу, i, коли гостi вийшли пiд склепiння довгоi класичноi колонади, вже настала нiч. «Пiвмiсяць» виглядав таким же холодним i малiючим, як i його небесний тезко. Сяючий, але примарний, той якраз пiдiймався з-за чорних верхiвок дерев, коли вони завернули за рiг i опинилися бiля невеличкого саду. Нiч приховала все штучне, мiське, що було в саду, i, коли вони зайшли всередину, злившись iз тiнями дерев, здалося, нiби вони раптом перенеслися за сотнi миль звiдси. Якийсь час iшли мовчки, але раптом Олбойн, котрий був безпосреднiшим за iнших, не витримав.
– Здаюся, – вдарив вiн об поли, – пасую! Ось вже не думав, що колись доведеться натрапити на таке! Але що вдiеш, якщо воно саме на тебе суне! Даруйте, патере Браун, переходжу на ваш бiк. Вiдтепер я руками i ногами – за казки. Ось ви, пане Вендем, оголосили себе атеiстом i вiрите тiльки в те, що бачите. То що ж ви бачите? Точнiше, чого не бачите?
– Саме так! – похмуро кивнув Вендем.
– Облиште, це просто мiсяць i дерева дiють вам на нерви, – впирався Феннер. – Дерева в мiсячному сяйвi завжди здаються дивовижними, гiлки стирчать якось чудернацько. Подивiться, наприклад, на цю…
– Так, – сказав Браун, спинившись i вдивляючись вгору крiзь плутанину гiляччя. – Справдi, дуже дивна гiлка.
Помовчавши, вiн додав:
– Вона нiби зламана.
Цього разу в його голосi почулася така нотка, що його супутники несвiдомо заклякли. Справдi, з дерева, що вимальовувалося чорним силуетом на тлi мiсячного неба, безвольно звисало щось, що здавалося сухою гiлкою. Але це не була суха гiлка. Коли пiдiйшли ближче, Феннер, голосно вилаявшись, вiдскочив убiк. Потiм знову пiдбiг i зняв зашморг з шиi жалюгiдного пониклого чоловiчка, з голови котрого пiр’ям звисали сивi патли.
Ще до того, як вiн насилу спустив тiло з дерева, вiн уже знав, що знiмае мерця. Стовбур був обмотаний десятками футiв мотузки, i лише короткий вiдрiзок ii тягнувся вiд гiлки до тiла. Велику садову дiжку вiдкотили на ярд вiд нiг трупа, як стiлець, що був вибитий ногами самогубця.
– Господи помилуй! – прошепотiв Олбойн, i не зрозумiти було, молитва це чи заклинання. – Як там сказав той гультяй: «Якби вiн чув, то взяв би i повiсився»? Так вiн сказав, патере Браун?
– Так, – пiдтвердив священик.
– Так, – глухо вимовив i Вендем. – Менi нiколи i не снилося, що побачу чи визнаю щось подiбне. Але що тут ще додати? Прокляття здiйснилося.
Феннер стояв, затуливши долонями обличчя. Священик торкнувся його руки.
– Ви були дуже близькi з ним?
Секретар вiдняв руки. Його блiде обличчя в мiсячному свiтлi здавалося мертвим.
– Я ненавидiв його всiею душею, – вiдповiв вiн, – якщо його вбило прокляття, то чи не мое?
Слуга Божий мiцнiше стиснув його лiкоть i сказав iз запалом, якого до того не виявляв:
– Будь ласка, заспокойтеся, ви тут нi до чого.
Полiцii стало сутужно, коли дiйшло до опитування чотирьох свiдкiв, причетних до цiеi справи. Всi четверо були шанованi i заслуговували повноi довiри, а один, Сайлас Вендем, директор нафтового тресту, мав авторитет i владу. Перший же полiцiянт, котрий спробував висловити недовiру до почутого, миттево накликав на себе грiм i блискавки з боку грiзного магната.
– Не смiйте менi казати, щоб я тримався фактiв, – нагримав на нього мiльйонер. – Я дотримувався фактiв, коли вас ще й на свiтi не було, а тепер факти самi тримаються за мене. Я вам викладаю факти, аби у вас вистачило розуму правильно iх записати.
Правоохоронець був у лiтах i в невеликих чинах, i вiн нечiтко усвiдомлював, що мiльйонер – постать така державна, що з ним не можна поводитися, як iз пересiчним громадянином. Тому передав магната i його супутникiв у руки свого загартованiшого начальника, такого собi iнспектора Коллiнза, сивiючого чоловiчка, котрий опанував грубувато-заспокiйливий тон. Вiн немов демонстрував своiм виглядом, що добродушний, але дурниць не потерпить.
– Так-так, – промовив вiн, дивлячись на трьох свiдкiв весело виблискуючими очима, – дивна виходить iсторiйка.
Патер Браун уже повернувся до своiх повсякденних обов’язкiв, але Сайлас Вендем зволив вiдкласти виконання своiх найвiдповiдальнiших обов’язкiв нафтового верховоди ще десь так на годину, щоб дати свiдчення про своi приголомшливi враження. Обов’язки Феннера як секретаря фактично припинилися зi смертю його патрона. Що ж стосуеться дивовижного Арта Олбойна, то, оскiльки нi в Нью-Йорку, нi в будь-якому iншому мiсцi у нього не було жодних обов’язкiв, крiм як ширити релiгiю Дихання Життя або Великого Духа, нiщо не вiдволiкало його зараз вiд виконання свого громадянського обов’язку. Ось чому всi трое вишикувалися в кабiнетi iнспектора, готовi пiдтвердити свiдчення один одного.
– Мабуть, для початку скажу вам одразу, – бадьоро заявив iнспектор, – марно морочити менi голову всiлякою мiстичною дурнею. Я – чоловiк практичний, полiцiянт. Залишимо цi витребеньки для священикiв i всiляких там служителiв культiв. Той ваш патер накрутив вас усiх вигадками про страшну смерть i Страшний суд, але я маю намiр цiлком виключити з цiеi справи i його самого, i його релiгiю. Якщо Вiнд вийшов iз кiмнати – отже, хтось його звiдти випустив. І якщо Вiнд висiв на деревi, то хтось його повiсив.
– Цiлком слушно, – сказав Феннер. – Але оскiльки всi ми свiдчимо, що його нiхто не випускав, тодi питання в тому, як же його примудрилися повiсити?
– А як ухитряеться нiс вирости на обличчi? – хитрував iнспектор. – На обличчi у нього вирiс нiс, а на шиi виявився зашморг. Такi факти, а я, повторюю, чоловiк практичний i керуюся фактами. Дивовиж на свiтi не бувае. Отже, хтось це зробив.
Олбойн тримався на задньому планi, i його велика, широка постать складала природний фон для його субтильнiших i рухливiших супутникiв. Вiн стояв, схиливши свою бiлу голову, з дещо вiдсутнiм виглядом, але при останнiх словах iнспектора позбувся його, трусонув сивою гривою й остаточно прокинувся, хоча i зберiг приголомшений вираз. Гiгант всунувся всередину групи, й у всiх виникло неясне вiдчуття, нiби вiн став ще громiздкiшим, нiж ранiше. Присутнi занадто поспiшно визнали його дурнем або штукарем, проте велет був не такий дурний, стверджуючи, що в ньому зачаiлася прихована сила, як у захiдного вiтру, що збирае свою мiць, аби одного разу змести кожну дрiбницю.
– Отже, пане Коллiнз, ви чоловiк практичний, – голос титана прозвучав одночасно i м’яко, i з натиском. – Ви, здаеться, двiчi чи тричi за свою коротку промову згадали про це, тому помилитися важко. Що ж, дуже помiтний факт для того, хто займеться вашою бiографiею, описавши вашу вченiсть i застiльнi бесiди з додаванням портрета у вiцi п’яти рокiв, дагеротипа бабусi i ландшафтiв рiдного мiста. Сподiваюся, ваш бiограф не забуде згадати, що у вас був нiс, як у мопса, i на ньому прищ, i що ви були такi гладкi, що через живiт нiг не бачили. Ну, якщо ви вже такий ходячий практик, то, може, допрактикуетеся до того, що оживите Воррена Вiнда i з’ясуете достеменно у нього самого, як чоловiк практичний проникае крiзь дощатi дверi? Але менi здаеться, що ви помиляетеся. Ви – не ходячий практик, а ходяче непорозумiння, ось ви хто. Господь Всемогутнiй вирiшив нас насмiшити, коли вигадав вас.
Із властивою йому театральнiстю вiн плавним кроком рушив до дверей, перш нiж ошелешений iнспектор повернув собi дар мови, i жоднi запiзнiлi заперечення вже не могли вiдiбрати в Олбойна його трiумфу.
– Менi здаеться, ви маете цiлковиту слушнiсть, – пiдтримав його Феннер. – Якщо практичнi люди – такi, то менi подавайте священикiв.
Ще одна спроба встановити офiцiйну версiю подii була зроблена, коли влада повнiстю усвiдомила, ким е свiдки цiеi iсторii i якi випливають з неi наслiдки. Інформацiя вже просочилася в пресу в найсенсацiйнiшiй i навiть безсоромно iдеалiстичнiй формi. Численнi iнтерв’ю з Вендемом iз приводу його дивовижноi пригоди, статтi про патера Брауна та його мiстичнi передчуття незабаром спонукали тих, хто покликаний формувати громадську думку, спрямувати ii в здорове русло. Наступного разу знайшли обхiднiший i тактовнiший пiдхiд до незручних свiдкiв. При них нiби несамохiть згадали, що такими анормальними подiями цiкавиться професор Вер i цей фантастичий випадок привернув його увагу.
Професор Вер, вельми видатний психолог, особливу пристрасть мав до кримiнологii, i тiльки через якийсь час виявилося, що вiн найтiснiшим чином пов’язаний iз полiцiею.
Науковець виявився ввiчливим джентльменом, одягненим у спокiйнi свiтло-сiрi тони, в артистичнiй краватцi i зi свiтлою загостреною борiдкою – будь-хто, не знайомий з таким типом ученого, прийняв би його швидше за пейзажиста. Манери дослiдника створювали враження не тiльки ввiчливостi, а й щиростi.
– Так-так, розумiю, – всмiхнувся вiн. – Можу здогадатися, що вам довелося пережити. Полiцiя не демонструе кмiтливостi при розслiдуваннях психологiчного характеру, еге ж? Певна рiч, стариган Коллiнз заявив, що йому потрiбнi тiльки факти. Яка безглузда помилка! У таких справах потрiбнi не тiльки факти, а й щось набагато iстотнiше – гра уяви.
– По-вашому, – загрозливо промовив Вендем, – все, що ми вважаемо фактами, лише гра уяви?
– Зовсiм нi, – заперечив професор. – Я просто хочу сказати, що полiцiя нерозумно чинить, виключаючи в таких справах психологiчний момент. Звiсно ж, психологiчний елемент – найголовнiший з головних, хоча у нас це тiльки починають тямити. Вiзьмiть, наприклад, елемент, названий iндивiдуальнiстю. Я, варто сказати, i ранiше чув про цього священика Брауна. Вiн – один iз найвидатнiших людей нашого часу. Таких людей, як вiн, оточуе особлива атмосфера, i нiхто не може сказати, наскiльки нерви i розум iнших пiдпадають пiд ii тимчасовий вплив. Гiпнотизм непомiтно присутнiй у щоденному людському спiлкуваннi, юрба стае неначе зачарованою, коли гiпноз досягае певного ступеня. Не обов’язково впливати з помосту, на публiчних зборах, у фраку. Релiгiя Брауна знаеться на психологiчному впливi атмосфери й умiе впливати на весь органiзм загалом, навiть на орган нюху, наприклад. Вона розумiе значення якихось цiкавих впливiв, вироблених музикою, на тварин i людей, вона може…
– Та облиште ви! – огризнувся Феннер. – Що ж, по-вашому, вiн пройшов коридором iз церковним органом пiд пахвою?
– О нi, йому немае потреби вдаватися до такого штукарства! – засмiявся професор. – Вiн умiе скон-центрувати сутнiсть усiх цих спiритуалiстичних звукiв i навiть запахiв у небагатьох скупих жестах так майстерно, як у школi хороших манер. Без упину ставляться науковi експерименти, якi показують, що люди, чиi нерви перенапруженi, часто-густо вважають, нiби дверi зачиненi, коли вони вiдкритi, або навпаки. Люди розходяться в думцi щодо кiлькостi дверей i вiкон перед iхнiми очима. Вони вiдчувають зоровi галюцинацii серед бiлого дня. З ними це трапляеться навiть без гiпнотичного впливу чужоi iндивiдуальностi, а тут маемо справу з дуже сильною особистiстю, котра володiе даром переконання, iндивiдуальнiстю, яка поставила собi за мету закрiпити в один ряд у вашому мозку образ неврiвноваженого iрландського волоцюги, котрий посилае в небо прокляття i слiпий набiй, луна вiд якого впала громом небесним.
– Пане професоре! – вигукнув Феннер – Та я на смерт-ному одрi мiг би присягнутися, що дверi не вiдчинялися.
– Останнi експерименти, – незворушно провадив далi професор, – наштовхуюють на думку про те, що наша свiдомiсть не е безперервною, а е послiдовним ланцюжком вражень, що швидко змiнюються одне iншим, як у кiнематографi. Можливо, хтось або щось прослизае, так би мовити, мiж кадрами. Хтось або щось дiе тiльки у ту мить, коли настае затемнення. Ймовiрно, умовна мова заклять i всi рiзновиди спритностi рук побудованi якраз на цих, як то кажуть, спалахах слiпоти мiж спалахами бачення. Отже, цей священик i проповiдник трансцендентних iдей начинив вас трансцендентними образами, зокрема, способом кельта, котрий титанiчними зусиллями звалив вежу власним прокляттям. Можливо, вiн супроводжував це якимось непомiтним, але владним жестом, спрямувавши вашi очi в бiк невiдомого вбивцi, котрий перебував унизу. А може, в цей момент вiдбулося ще щось, або ще хтось пройшов повз.
– Вiлсон, слуга, пройшов коридором, – пробурчав Олбойн, – i сiв чекати на лавi, але вiн зовсiм не так уже нас i вiдволiк.
– Якраз про це судити важко, – заперечив Вер, – може, справа в цьому епiзодi, але найiмовiрнiше, ви стежили за якимось жестом священика, котрий розповiдав своi небилицi. Якраз в один iз таких чорних спалахiв пан Воррен Вiнд i вислизнув iз кiмнати i пiшов назустрiч своiй смертi. Таке найвiрогiднiше пояснення. Ось вам iлюстрацiя останнього вiдкриття: свiдомiсть не е безперервною лiнiею, а швидше пунктирною.
– Та вже ж, пунктирною, – пробурчав Феннер. – Я б сказав: суцiльнi чорнi промiжки.
– Ви ж не вiрите насправдi, – спитав Вер, – нiби ваш патрон був замкнений у кiмнатi, як у камерi?
– Краще вже вiрити в це, нiж вважати, що мене треба замкнути в кiмнату, вистьобану зсередини, – заперечив Феннер. – Ось що менi не подобаеться у ваших припущеннях, професоре. Та я швидше стану на бiк священика, котрий вiрить у диво, нiж якогось шарлатана, котрий зневiрився в правi будь-якоi людини на довiру до факту. Священик менi каже, що людина може звернутися до Бога, про котрого менi нiчого не вiдомо, i той помститься за нього за законами вищоi справедливостi, про яку менi також нiчого не вiдомо. Менi нема чого заперечити, крiм того, що я про це нiчого не знаю. Але принаймнi, якщо прохання та пострiл iрландського бiдолахи почули в горiшньому свiтi, цей кращий свiт вправi вiдгукнутися настiльки дивним, на наш погляд, способом. Ви, однак, переконуете мене не вiрити фактам нашого свiту в тому виглядi, в якому iх сприймають моi власнi п’ять органiв вiчуття. По-вашому виходить, що цiла процесiя iрландцiв iз мушкетами могла промарширувати поруч, поки ми розмовляли, варто було iм лише ступати на слiпi плями нашого розуму. Послухати вас, то простенькi дива святих, скажiмо, матерiалiзацiя крокодилiв чи плащ, що висить на сонячному променi, здадуться цiлком закономiрними та природними.
– Ах, так! – досить рiзко зауважив професор Вер. – Ну, якщо ви твердо вирiшили вiрити у вашого священика i в його надприродного iрландця – я замовкаю. Ви, як видно, не мали можливостi ознайомитися з психологiею.
– Саме так, – сухо вiдповiв Феннер, – зате я мав можливiсть познайомитися з психологами.
І, чемно вклонившись, вiн вивiв свою делегацiю з примiщення. Чоловiк мовчав, поки вони не опинилися на вулицi, але тут уже вибухнув бурхливою промовою.
