– Здаеться, я вас зрозумiв, – трохи пожвавiшав Фiнзах. – Але нехай навiть це була палиця зi шпагою, менi абсолютно не ясно, як убивця мiг нею скористатися.
– У мене зажеврiв один здогад, – звiрився патер Браун. – На самому початку вашоi розповiдi, коли ви сказали слово «альтанка». Ще бiльше все прояснилося, коли ви згадали, що полковник носив бiлий френч. Те, що спало менi на гадку, певна рiч, просто неможливе, якщо полковника закололи кинджалом, але якщо ми припустимо, що вбивця дiяв довгим знаряддям, на зразок рапiри, – це не так уже й нездiйсненно.
Священик вiдкинувся на спинку крiсла, спрямував погляд у стелю i почав викладати давно вже, мабуть, обдуманi i ретельно виношенi мiркування.
– Всi цi загадковi випадки на кшталт iсторii з Жовтою кiмнатою,[13 - Мова йде про детективний роман французького письменника Гастона Леру (1868–1927) «Таемниця Жовтоi кiмнати».] коли труп знаходять у примiщеннi, куди нiхто не мiг проникнути, – не схожi на нашу, бо справа вiдбувалася в альтанцi. Коли мова йде про Жовту кiмнату i про будь-яку iншу, ми завжди виходимо з того, що ii стiни однорiднi та непроникнi. Інша рiч – альтанка. Тут стiни часто зробленi з переплетених гiлок i планок, i як би густо iх не переплiтали, завжди знайдуться щiлини й просвiти. Був такий просвiт i в стiнi за спиною полковника. Сидiв вiн у крiслi, а воно також було плетене, i в ньому свiтилися дiрочки. Додамо до того ж, що альтанка стояла бiля самоi огорожi, а огорожа, як ви тiльки-но сказали, була дуже рiденькою. Людина, котра стояла по iнший ii бiк, легко могла розрiзнити крiзь сiтку гiлок i планок бiлу пляму френча полковника, виразну, як бiле коло мiшенi. Маю сказати, що ви доволi туманно описали мiсце дii. Але, прикинувши дещо подумки, я заповнив прогалини. Наприклад, ви сказали, що Скеля Долi не надто висока. Але ж ви згадували, що вона, як гiрський шпиль, нависае над садом. А все це означае, що скеля стоiть дуже близько вiд саду, хоча шлях до неi займае купу часу. Знову ж таки, навряд чи молода ледi кричала б так, що ii було чутно за пiвмилi. Вона просто зойкнула, i все ж, перебуваючи на березi, ви ii почули. Серед iнших цiкавих фактiв ви, дозвольте вам нагадати, повiдомили i про такий: на прогулянцi Гаррi Дрюс трохи вiдстав вiд вас, розпалюючи бiля огорожi люльку.
Фiнзах раптом сiпнувся.
– Ви хочете сказати, що, стоячи там, вiн просунув лезо крiзь огорожу i встромив його в бiлу пляму? Але ж це означае, що вiн прийняв рiшення раптово, не вагаючись, майже не сподiваючись на успiх. До того ж вiн не знав напевно, що йому дiстануться грошi полковника. До речi, вони йому й не дiсталися.
Патер Браун споважнiв.
– Ви не тямите в його характерi, – сказав вiн iз таким виглядом, гейби сам усе життя був знайомий iз покiйним Гаррi Дрюсом. – Вiн своерiдна людина, але менi такi траплялися. Якби вiн точно знав, що грошi перейдуть до нього, то навряд чи став би дiяти. Тодi вiн би бачив, як це огидно.
– Вам не здаеться, що це дещо парадоксально? – не зрозумiв Фiнзах.
– Вiн гравець, – пояснив священик, – вiн i по службi постраждав через те, що дiяв на свiй ризик, не чекаючи наказiв. Імовiрно, вдавався до недозволених методiв, адже в усiх краiнах полiцiйна служба бiльше схожа на жандармерiю, нiж нам хотiлося б думати. Але вiн задалеко зайшов i зiрвався. Для людей такого типу вся принаднiсть полягае у ризику. Їм дуже важливо сказати: «Тiльки я один мiг на це зважитися, тiльки я один мiг зрозумiти – ось воно! Тепер або нiколи! Лише генiй або шибонутий мiг зiставити всi факти: стариган сердиться на Дональда, вiн послав за нотарiусом. Того ж дня послав за Гербертом i за мною… І це все. Додати можна тiльки те, що вiн при зустрiчi посмiхнувся менi i потиснув руку. Ви скажете – безумство, але так i робляться статки. Виграе той, у кого вистачить шаленства передбачити». Іншими словами, вiн зловтiшався натхненням. Це манiя величi азартного гравця. Чим менше надii на успiх, чим поспiшнiше треба прийняти рiшення, тим бiльший ризик. Випадково побачивши в просвiтi гiлок бiлу плямочку френча, вiн не встояв перед спокусою. Сп’янiв вiд буденностi ситуацii. «Якщо ти такий розумний, що зв’язав воедино ряд випадковостей, не будь же боягузом i не впускай нагоди», – нашiптуе гравцевi диявол. Але i сам нечистий навряд чи спонукав би цього нещасного вбити, обдумано й обережно, старого дядька, вiд котрого вiн усе життя чекав спадщини. Це було б занадто респектабельно.
Господар трохи помовчав i продовжив iз якимось лагiдним запалом:
– А тепер спробуйте знову уявити собi всю цю сцену. Чоловiк стоiть бiля огорожi, в чаду спокуси, а потiм здiймае очi догори i бачить химерний силует, який мiг би стати прообразом його втомленоi душi: велика кам’яна брила дивом тримаеться на iншiй, як перевернута пiрамiда, i вiн раптом згадуе, що ii називають Скелею Долi. Спробуйте собi уявити, як сприйняв це видовище саме тiеi митi саме цей чоловiк. Менi здаеться, обставини не тiльки спонукали його до дii, але й прямо пiдштовхнули. Той, хто хоче пiдвестися, не повинен боятися падiння. Вiн ударив не вагаючись, йому залишилося тiльки замести слiди. Якщо пiд час розшукiв, якi, природно, неминучi, у нього виявлять шпагу, та ще й iз закривавленим лезом, йому капець. Якщо вiн ii кудись закине, ii знайдуть i, ймовiрно, з’ясують, чия вона. Якщо вiн навiть закине ii в море, то супутники це помiтять. Отже, треба винайти якусь хитрiсть, аби цей учинок нiкому не видався дивним. І вiн вигадав таку каверзу, як ви знаете, дуже вдалу. Тiльки у нього одного був годинник, i ось вiн сказав вам, що ще не час повертатися, i, вiдiйшовши трохи далi, затiяв гру з собакою. Уявляете, з яким вiдчаем блукав його погляд безлюдним берегом, перш нiж вiн зауважив собаку!
Фiнзах кивнув, задумливо споглядаючи перед собою. Здавалося, його найбiльше хвилюе лише абстрактний бiк цiеi iсторii.
– Дивно, – сказав вiн, – що собака все ж мае стосунок до цiеi справи.
– Собака, якби вмiв говорити, мiг би розповiсти мало не все про цю справу, – зауважив священик. – Вас же я засуджую за те, що ви, позаяк пес говорити не вмiе, виступаете вiд його iменi, змушуючи його висловлюватися мовами янгольськими i людськими. Вас торкнулася пошесть, яка в наш час поширюеться все бiльше i бiльше. Вона по-узурпаторськи захопила владу над розумом. Я знаходжу ii i в газетних сенсацiях, i навiть у модних словечках. Люди охоче приймають на вiру будь-якi голослiвнi твердження. Вiдтiсняючи ваш старовинний рацiоналiзм i скепсис, лавиною насуваеться нова сила, й iм’я iй – марновiрство.
Священик пiдвiвся i, гнiвно насупившись, продовжував, буцiмто звертаючись до самого себе:
– Ось вiн, перший наслiдок зневiри. Люди втратили здоровий глузд i не бачать свiт таким, яким вiн е. Тепер варто сказати: «О, це не так просто!», i фантазiя розгортаеться без меж, немов у страшному снi. Тут i собака щось вiщуе, i свиня приносить щастя, а кiшка – бiду, i жук – не просто жук, а скарабей. Словом, вiдродився весь звiринець стародавнього полiтеiзму: i пес Анубiс, i зеленоока Пахт,[14 - Анубiс – давньоегипетський бог, шанування якого було тiсно пов’язане з культом мертвих. У нього була голова собаки. Пахт – богиня-левиця в давньоегипетськiй мiфологii.] i васанськi бики.[15 - «Бики роз’яренi обступили мене, страшнi васанськi – оточили мене» (Псалтир 21:13).] Так ви скочуетеся до обожнювання тварин, звертаючись до священних слонiв, крокодилiв i змiй. І все лише тому, що вас лякае слово «людина».
Фiнзах пiдвiвся, дещо збентежений, нiби пiдслухавши чужi думки. Вiн покликав свого собаку i вийшов, щось невиразно, але бадьоро бурмочучи на прощання. Однак кликати собаку йому довелося двiчi, бо той, не ворухнувшись, сидiв перед патером Брауном i дивився на нього так само уважно, як колись дивився вовк на святого Франциска.[16 - Франциск Асизький (1181–1226) – iталiйський християнський святий, монах i мiсiонер. Засновник Ордену францисканцiв. Вiн змусив людей годувати вовка, взявши з нього клятву не красти овець.]
Диво «Пiвмiсяця»
«Пiвмiсяць» був задуманий певним чином, настiль-ки ж романтичним, як i його назва. І подii, що там вiдбулися, по-своему були також романтичнi. Вiн був образом того справжнього почуття, iсторичного i мало не героiчного, яке чудово уживаеться з гендлярським духом у найстарiших мiстах схiдного узбережжя Америки. Спочатку це була напiвокругла будiвля класичноi архiтектури, що наче вiдроджувала атмосферу ХVIII столiття, коли аристократичне походження таких людей, як Вашингтон i Джефферсон, якнайкраще допомагало iм бути справжнiми республiканцями. Мандрiвники, котрих доймаемо незмiнним запитанням, що вони думають про наше мiсто, з особливою обережнiстю мають вiдповiдати, що саме вони думають про наш «Пiвмiсяць». Навiть з’явилися згодом невiдповiдностi, якi порушили первiсну гармонiю оригiналу i свiдчили про його життездатнiсть. На одному кiнцi, тобто розi, «Пiвмiсяця» крайнi вiкна виходили на обгороджену дiлянку, щось на зразок помiщицького саду, де дерева та кущi розташовувалися статечно, як в англiйському парку часiв королеви Анни. І тут же за рогом iншi вiкна тих же самих кiмнат, або, правильнiше, номерiв, упиралися в глуху непривабливу стiну величезного складу, що мав стосунок до якоiсь промисловостi.
Кiмнати в цьому кiнцi «Пiвмiсяця» були перебудованi за невиразним шаблоном американських готелiв, i вся ця части-на будинку здiймалася вгору, не досягаючи, правда, висоти сусiднього складу, але, у будь-якому разi, достатньо високо, щоб у Лондонi ii охрестили хмарочосом. Однак колонада, яка тягнулася по всьому передньому фасаду, вiдрiзнялася трохи постраждалою вiд негоди величчю i наштовхувала на думку про те, що духи батькiв республiки, можливо, ще ховаються пiд ii покровом. Усерединi ж охайнi, що славилися новизною, номери були вмебльованi за останнiм словом нью-йоркськоi моди, особливо в пiвнiчнiй частинi будiвлi, мiж акуратним садом i глухою стiною. Це були, по сутi, мiнiатюрнi квартирки, як кажуть в Англii, що складалися з вiтальнi, спальнi та ванноi кiмнати, й однаковi, як щiльники вулика. В одному з таких осередкiв за письмовим столом сидiв знаменитий Воррен Вiнд. Вiн читав листи i розсилав накази з дивовижною швидкiстю та чiткiстю. Порiвняти його можна було б лише з впорядкованим ураганом.
Воррен Вiнд був маленький чоловiчок iз кошлатим сивим волоссям i гострою борiдкою, на вигляд хирлявий, але при цьому шалено активний. У нього були вражаючi очi, яскравiшi за зiрки i притягувальнiшi за магнiти, i хто iх раз бачив, не скоро забував. І взагалi, як реформатор i органiзатор багатьох корисних справ, вiн довiв, що не тiльки очi, але й уся голова у нього – найвищого гатунку. Ширилися всiлякi легенди про ту надприродну швидкiсть, iз якою вiн мiг дати справедливу оцiнку чому завгодно, особливо людям. Подейкували, що вiн знайшов собi дружину (котра потiм довго трудилася поруч iз ним заради загального добра), вибравши ii миттево з цiлого батальйону жiнок, одягнених в однакове форменне вбрання, що марширували повз нього пiд час якогось офiцiйного заходу. За однiею версiею, це були дiвчата-скаути, за iншою – жiноча полiцiя. Патякали ще й про те, як трое волоцюг, однаково брудних i обiрваних, з’явилися до нього якось за милостинею. Нi митi не вагаючись, вiн одного вiдiслав у клiнiку для нервовохворих, iншого – в заклад для алкоголiкiв, а третього взяв до себе лакеем. Останнiй успiшно i не без вигоди служив вiдтак упродовж багатьох рокiв. Розповiдали, звiсно, i неминучi анекдоти про його блискавичнi реплiки i колючi, кмiтливi вiдповiдi в бесiдах iз Рузвельтом, Генрi Фордом, панi Асквiт*[17 - Теодор Рузвельт (1858–1919) – 26-й президент США. Генрi Форд (1863–1947) – конструктор автомобiлiв, засновник корпорацii «Форд Мотор». Герберт Генрi Асквiт (1852–1928) – британський полiтик, перший граф Оксфорда. Йдеться про його дружину Марго Теннант.] i з усiма тими, з ким у американського громадського дiяча неминуче бувають iсторичнi зустрiчi, хоча б тiльки на шпальтах газет.
Побожного тремтiння в присутностi цих осiб вiн, природно, нiколи не вiдчував, а тому i тепер, в описуваний момент, iз холодним серцем крутив свiй вiдцентровий паперовий смерч, хоча чоловiк, котрий стояв перед ним, був майже настiльки ж значним, як i вищезгаданi iсторичнi дiячi.
Сайлас Т. Вендем, мiльйонер i нафтовий магнат, був худий чоловiчок iз довгою жовтою фiзiею та синяво-чорним волоссям. Барви цi зараз були не так помiтнi, бо вiн стояв проти свiтла, на тлi вiкна i бiлоi стiни складу, але, тим не менш, вони були вельми зловiснi. Вузьке елегантне пальто вiзитера, оброблене каракулем, було застiбнуте на всi гудзики. В енергiйне ж обличчя i блискучi очi Вiнда било яскраве свiтло з iншого вiкна, що виходило у сад, позаяк крiсло i письмовий стiл були оберненi до цього вiкна. Хоча обличчя фiлантропа i здавалося стурбованим, заклопотанiсть ця, безперечно, не мала жодного стосунку до мiльйонера. Камердинер Вiнда, або його слуга, великий, дужий чоловiк iз прилизаним свiтлим волоссям, стояв збоку вiд свого пана з пачкою листiв у руцi. Особистий секретар Вiнда, рудий парубок iз розумним гострим обличчям, уже тримався за ручку дверей, буцiмто на льоту пiдхопивши якусь думку господаря або корячись його жесту. Кiмната, не тiльки скромна, а навiть аскетично обставлена, була майже порожня, – вiдповiдно до педантичностi господаря. Вiнд винайняв i весь горiшнiй поверх, обернувши його в комору, всi його папери i майно зберiгалися там у скринях та обв’язаних мотузками лантухах.
– Вiлсоне, вiддайте iх черговому по поверху, – наказав Вiнд слузi, простягаючи йому пошту. – А потiм принесiть менi брошуру про нiчнi клуби Мiннеаполiса, ви знайдете ii в пакетi пiд лiтерою «Г». Менi вона знадобиться через пiвгодини, а до того часу мене не турбуйте. Так ось, пане Вендем, пропозицiя ваша менi видаеться досить багатообiцяючою, але я не можу дати остаточноi вiдповiдi, поки не ознайомлюся зi звiтом. Я отримаю його завтра до вечора i негайно зателефоную вам. Даруйте, що наразi не можу висловитися чiткiше.
Пан Вендем, вочевидь, здогадався, що його ввiчливо випроваджують, i по його болiсно-жовтому похмурому обличчю ковзнула подоба посмiшки. Вiн оцiнив iронiю ситуацii.
– Мабуть, менi час iти, – сказав вiн.
– Дякую, що завiтали, пане Вендем, – ввiчливо вiдгукнувся Вiнд. – Вибачте, що не проводжаю вас, – у мене тут справа, з якою не можна зволiкати. Феннере, – звернувся вiн до секретаря, – проведiть пана Вендема до автомобiля i залиште мене одного на пiвгодини. Менi треба дещо обмiркувати на самотi. Пiсля цього ви менi будете потрiбнi.
Трое чоловiкiв вийшли разом у коридор i причинили за собою дверi. Могутнiй слуга Вiлсон попрямував до чергового, а двое iнших повернули в протилежний бiк, до лiфта, оскiльки кабiнет Вiнда був на чотирнадцятому поверсi.
Не встигли вони вiдiйти вiд дверей i на ярд, як раптом побачили, що коридор заповнений велетенською фiгурою, що насуваеться на них. Той чоловiк був високий i широкоплечий, його масивнiсть особливо пiдкреслював бiлий або дуже свiтлий сiрий костюм, крислатий бiлий капелюх i майже настiльки ж широкий ореол бiлявого волосся. У цьому ореолi обличчя велета здавалося вольовим i благородним, як у римського iмператора, якщо не брати до уваги хлоп’ячу, навiть дитячу яскравiсть очей i блаженну посмiшку.
– Пан Воррен Вiнд у себе? – бадьоро поцiкавився вiн.
– Пан Воррен Вiнд зайнятий, – зупинив прибульця Фен-нер. – Його не можна турбувати в жодному разi. Якщо дозво-лите, я його секретар i можу передати будь-яке доручення.
– Пана Воррена Вiнда немае нi для Папи Римського, нi для коронованих осiб, – промовив нафтовий магнат iз квасною посмiшкою. – Пан Воррен Вiнд до бiса вибагливий. Я зайшов вручити йому якусь дрiбничку – двадцять тисяч доларiв на певних умовах, а вiн звелiв менi зайти iншим разом, нiби я якийсь хлопчисько, котрий прибiжить на перший же поклик.
– Як гарно бути хлопчиськом, – зауважив незнайомець, – а ще краще почути такий поклик. Я ось прийшов передати йому поклик, який вiн зобов’язаний почути. Це поклик великоi, славетноi краiни там, на Заходi, де куеться справжнiй америка-нець, поки всi ви тут безпробудно спите. Ви тiльки передайте йому, що Арт Олбойн з Оклахома-сiтi з’явився навернути його.
– Повторюю: нiкому не можна заходити, – рiзко заперечив рудий секретар. – Господар розпорядився, щоб його нiхто не турбував упродовж пiвгодини.
– Всiм вам тут, на Сходi, не подобаеться, коли вас турбують, – заперечив життерадiсний пан Олбойн, – але схоже, що на Заходi здiймаеться сильний вiтер, i вiн уже вас потурбуе. Ваш Вiнд пiдраховуе, скiльки грошей пiде на ту чи iншу затхлу релiгiю, а я вам кажу, що кожен проект, який не заважае поширенню Великого Духа в Техасi й Оклахомi, не зважае на релiгiю майбутнього.
– Як же! Знаемо ми цi релiгii майбутнього, – презирливо промовив мiльйонер. – Я по них пройшовся густим гребiнцем. Пархiв набралися, як вуличнi собаки. Була така особа на iм’я Софiя, iй би зватися Сапфiрою.[18 - Йдеться про дружину одного з членiв ранньохристиянськоi громади, котра разом iз чоловiком приховала вiд своiх братiв i сестер у вiрi частину свого майна й iх спiткала смерть (Дiяння апостолiв 5:1).] Брехня чистоi води. Прив’язують нитки до столiв i тамбуринiв. Потiм була ще одна гоп-компанiя – «Невидиме життя». Вони переконували, нiби можуть зникати, коли захочуть. І справдi зникли, а сотня тисяч моiх доларiв – разом iз ними. Знав я й Юпiтера Ісуса з Денвера, бачився з ним кiлька тижнiв поспiль. Вiн також виявився звичайнiсiньким шахраем. Був i пророк-патагонець. Вiн давно вже накивав п’ятами в свою Патагонiю. Нi, з мене досить. Вiдтепер вiрю тiльки тому, що бачу на власнi очi. Здаеться, це називаеться атеiзмом.
– Та нi, ви мене не так зрозумiли, – палко запротестував чоловiк iз Оклахоми. – Я, схоже, анiтрохи не менший атеiст, нiж ви. У нашому русi нiякою надприродною чи забобонною нiсенiтницею й не пахне, одна лиш чиста наука. Єдино справжня, правильна наука – це здоров’я, а едино справжне, правильне здоров’я – вмiти дихати. Наповнiть вашi легенi просторим повiтрям прерiй, i воно змете вашi затхлi схiднi мiста в океан. А заразом i ваших великих мужiв, як пух будякiв. Ось чим ми займаемося у себе на батькiвщинi: ми дихаемо. Не молимося, а дихаемо.
– Не сумнiваюся, – втомлено сказав секретар.
На його розумному, жвавому обличчi ясно проступала втома. Однак вiн вислухав обидва монологи зi стоiчним терпiнням i ввiчливiстю (спростовуючи легенди про нетерпимiсть i нахабство американцiв).
– Жодноi мiстики, – продовжував Олбойн, – велике натуральне явище природи. Воно i стоiть за всiма мiстичними домислами. Для чого був потрiбен юдеям бог? Для того, щоб вдихнути в нiздрi людинi подих життя. А ми в Оклахомi всотуемо це дихання власними нiздрями. Саме слово «дух» означае «подих». Життя, прогрес, пророцтво – все зводиться до одного – до дихання.
– Дехто скаже, що все зводиться до теревенiв, – зауважив Вендем, – але я радий, що ви хоча б обiйшлися без релiгiйних фокусiв.
На розумному обличчi секретаря, винятково блiдому за контрастом iз рудим волоссям, промайнув якийсь дивний вираз, схожий на затаену гiркоту.
– А я от не радий, – сказав вiн. – Але нiчого не можу вдiяти. Ви, бачу, маете задоволення бути атеiстами, тому можете вiрити, у що заманеться. А для мене… бачить Бог, я хотiв би, щоб Вiн iснував. Але Його немае. Таке вже мое везiння.
І раптом у них сироти побiгли по спинах, бо усвiдомили, що до iхньоi групи, що тулилася перед кабiнетом Вiнда, нечутно i непомiтно додався ще один чоловiчок. Чи давно цей четвертий стояв бiля них, нiхто iз запеклих сперечальникiв сказати не мiг, але вигляд у нього був такий, нiби вiн шанобливо i навiть боязко чекае можливостi додати щось дуже важливе. Розбурханим суперечкою опонентам здалося, що незнайомець виник з-пiд землi – раптово i безшумно, як гриб. Та й сам вiн був чимось на зразок великого чорного гриба – коротенький, присадкуватий i незграбний, в на-суненому на чоло великому чорному капелюсi. Подiбнiсть була б ще повнiшою, якби гриби могли носити з собою пошарпанi безформнi парасольки.
Секретар здивувався ще й тому, що чоловiк цей був священиком. Але коли той звернув до нього свое кругле обличчя, що визирало з-пiд круглого бриля, i простодушно спитав, чи може вiн бачити пана Воррена Вiнда, Феннер вiдповiв, як i ранiше, негативно i ще наполегливiше, нiж ранiше.
Священик, проте, не здавався.
– Менi справдi дуже треба побачити пана Вiнда, – сказав вiн. – Як не дивно, це все, що менi потрiбно. Я не хочу розмовляти з ним. Просто хочу переконатися, що вiн у себе i що його можна побачити.
– А я вам кажу, що вiн у себе, але бачити його не можна, – промовив Феннер з наростаючим роздратуванням. – І що означае «переконатися, що вiн у себе»? Звiсно, вiн у себе. Ми залишили його там п’ять хвилин тому i з того часу не вiдходимо вiд дверей.
– Гаразд, але я хочу переконатися, що з ним усе гаразд, – вперто тримався свого священик.
