– А в чому рiч? – з досадою спитав секретар.
– В тому, що у мене е важливi, я б навiть сказав – вагомi причини сумнiватися, що з ним усе добре.
– О Боже! – казячись вигукнув Вендем. – Знову цi забобони!
– Бачу, менi треба пояснити, – серйозно сказав священик. – Бо вiдчуваю, ви не дозволите менi навiть у шпаринку зазирнути, поки все не розповiм.
Вiн помовчав мiркуючи, а потiм продовжив, не звертаючи уваги на здивованi обличчя оточуючих:
– Я йшов вулицею вздовж колонади i раптом побачив обшарпанця, котрий випiрнув з-за рогу на дальньому кiнцi «Пiвмiсяця». Важко гупаючи по брукiвцi, вiн мчав менi назустрiч. Я розгледiв високу кiстляву фiгуру й упiзнав знайоме обличчя – одного очманiлого iрландця, котрому колись трохи допомiг. Іменi його не назву. Узрiвши мене, вiн вiдсахнувся i зойкнув: «Матiр Божа, та це ж патер Браун! Ох i налякали ж ви мене! Треба ж вас зустрiти якраз сьогоднi». З цих слiв я збагнув, що вiн учинив щось погане.
Втiм, зустрiчний не дуже злякався, побачивши мене, бо тут же розбалакався. І дивну розповiв менi iсторiю. Ірландець спитав, чи знайомий я з таким собi Ворреном Вiндом? Я вiдказав, що нi, хоча i знав, що той займае горiшню частину цього будинку. Тодi вiн сказав: «Вiнд уявляе себе богом, але якби почув, що я так про нього кажу, то взяв би i повiсився». І повторив це iстеричним голосом кiлька разiв: «Так, узяв би i повiсився». Я спитав спiвбесiдника, чи не зробив вiн чогось лихого Вiндовi, й отримав дуже чудернацьку вiдповiдь. Вiн сказав: «Я взяв пiстолет i зарядив його не шротом i не кулею, а прокляттям». Наскiльки я допетрав, вiн усього лиш пробiг провулком мiж цiею будiвлею та стiною складу, тримаючи в руцi старий пiстолет зi слiпим набоем, i вистрелив у стiну, нiби це могло завалити будинок. «Але при цьому, – додав iрландець, – я прокляв його страшним прокляттям i побажав, щоб пекельна помста вхопила Вiнда за ноги, а правосуддя Боже – за волосся i розiрвали його надвое, як Юду, щоб i духу його на землi не залишилося». Не важливо, про що ще я патякав iз цим нещасним шаленцем. Бо вiн пiшов замиреним, а я обiгнув будинок, щоб перевiрити цю розповiдь. І що ж ви думаете – в провулку пiд стiною валявся iржавий старовинний пiстолет. Я пристойно розбираюся в вогнепальнiй зброi, щоб збагнути, що пiстолет був заряджений лише малою дрiбкою пороху: на стiнi чорнiлися плями вiд пороху i диму, i навiть кружальце вiд дула, але нi найменшоi вiдмiтини вiд кулi. Вiн не залишив жодного слiду руйнацii, жодного слiду взагалi, крiм чорних плям i чорного прокляття, кинутого в небо. Й ось я прийшов сюди дiзнатися, чи все гаразд iз Ворреном Вiндом.
Феннер усмiхнувся:
– Можу вас заспокоiти, що з ним усе гаразд. Усього кiлька хвилин тому ми залишили господаря в кабiнетi – вiн сидiв за столом i писав. Був абсолютно сам, його кiмната – на висотi ста футiв над вулицею i розташована так, що жоден пострiл туди не дiстане, навiть якби ваш знайомий стрiляв бойовими набоями. Є тiльки один вхiд у цю кiмнату – ось вiн, а ми не вiдходили вiд дверей нi на мить.
– І все ж, – серйозно сказав патер Браун, – я хотiв би зайти i поглянути на нього своiми очима.
– Але ви не зайдете! – вiдрубав секретар. – Господи, невже ви й справдi надаете значення прокльонам!
– Ви забуваете, – глузливо сказав мiльйонер, – що робота цього преподобного джентльмена – роздавати благословення та прокляття. То за чим же справа, сер? Якщо його запроторили за допомогою прокляття в пекло, чому б вам не визволити його звiдти з Божою допомогою? Яка користь вiд вашого благословiнння, якщо воно не може здолати прокляття котрогось iрландського пройдисвiта?
– Хто ж нинi вiрить у такi речi? – запротестував прибулець iз Заходу.
– Патер Браун, гадаю, багато в що вiрить, – не вгавав Вендем, у котрого закипiла жовч вiд нещодавньоi образи i вiд теперiшнiх сперечань. Патер Браун вiрить, що вiдлюдник переплив рiчку на крокодилi, виманивши його заклинаннями невiдомо звiдки, а потiм наказав крокодилу здохнути, i той послухався.[19 - Вiн мае на увазi преподобного Еллiя Єгипетського, котрий жив у IV ст.] Священик не сумнiваеться, що якийсь святий угодник преставився, а пiсля смертi потроiвся, щоб ощасливити три приходи, якi вважають себе мiсцем його народження. Патер Браун вiрить, нiби один святий повiсив плащ на сонячний промiнь, а iнший переплив на плащi Атлантичний океан. Священик переконаний, що у святого вiслюка було шiсть нiг i що будинок в Лорето[20 - Будиночок у Лорето – одна з найбiльших святинь католицького християнства, розташована в цьому iталiйському мiстечку.] лiтав по повiтрю. Вiн вiрить, що сотнi кам’яних дiв могли плакати цiлими днями. Його зовсiм не важко переконати, що людина зникла через замкову щiлину або випарувалася iз замкненоi кiмнати. Мабуть, вiн не дуже рахуеться з законами природи.
– Але зате я зобов’язаний рахуватися з законами Воррена Вiнда, – втомлено зауважив секретар, – а в його правила входить залишатися на самотi, коли вiн цього забажае. Вiлсон скаже вам те ж саме.
Довготелесий слуга, посланий за брошурою, якраз у цей момент незворушно йшов коридором iз текою в руках.
– Вiлсон сяде на лаву поруч iз коридорним i буде сидiти, поки його не покличуть, i тiльки тодi увiйде до кабiнету, але не ранiше. Як i я. Ми з ним чудово розумiемо, чий хлiб iмо, i сотнi святих та янголiв патера Брауна не змусять нас забути про це.
– Що стосуеться святих i янголiв… – почав було священик.
– То це все нiсенiтниця, – закiнчив за нього Феннер. – Не хочу сказати нiчого образливого, але такi фокуси гарнi для каплиць, крипт i тому подiбних дивовижних мiсцин. Крiзь дверi американського готелю духи проникнути не можуть.
– Але люди можуть пролiзти навiть крiзь дверi американського готелю, – терпляче заперечив патер Браун. – І, менi здаеться, найпростiше – вiдчинити iх.
– А ще простiше втратити свое мiсце, – вiдрiзав секретар. – Воррен Вiнд не стане тримати в секретарях таких дурнiв. У будь-якому разi, тих, котрi вiрять у казки, в якi вiрите ви.
– Ну що ж, – серйозно сказав священик, – це правда, я вiрю в багато чого, у що ви, ймовiрно, не вiрите. Але менi довелося б довго перелiчувати це i доводити, що маю слушнiсть. Вiдчинити ж дверi i довести, що я не маю рацii, можна секунди за двi.
Слова цi, далебi, знайшли вiдгук в азартноi та бунтiвноi душi прибульця iз Заходу.
– Зiзнаюся, я не проти довести, що ви помиляетеся, – сказав Олбойн, рiшуче ступивши до дверей, – i доведу.
Вiн вiдчинив дверi i зазирнув у кiмнату. І з першого ж погляду переконався, що крiсло Воррена Вiнда порожне. З другого ж погляду переконався, що кабiнет Воррена Вiнда порожнiй також.
Феннер, мов наелектризований, кинувся вперед.
– Вiнд у спальнi, – уривчасто белькотiв вiн, – бiльше йому нiде бути.
І чоловiчок зник у глибинi номера.
Всi застигли в порожньому покоi, озираючись довкола. Перед iхнiми очима постала серйозна, зухвала, аскетична простота меблювання, на яку звернули увагу ранiше. Безперечно, в кiмнатi i мишi не було де сховатися, не те що людинi. На стiнах не було шпалер i, що рiдкiсть в американських готелях, не було навiть шаф. Письмовий стiл був звичайним бюрком. Крiселка тут стояли жорсткi, з високою спинкою, прямi, як скелети. За мить iз нутрощiв апартаментiв вигулькнув секретар, котрий обшукав двi iншi кiмнати. Вiдповiдь можна було ясно прочитати в його очах, але губи ворушилися механiчно, самi по собi, i молодик рiзко, буцiмто стверджуючи, спитав:
– Вiн не з’являвся?
Присутнi навiть не вважали за потрiбне вiдповiдати. Розум iхнiй нiби наткнувся на глуху стiну, подiбну до тiеi, яка дивилася в одне з вiкон i поступово, у мiру того, як повiльно насувався вечiр, перетворювалася з бiлоi в сiру.
Вендем пiдiйшов до пiдвiконня, бiля якого стояв пiвгодини тому, i визирнув у вiдчинене вiкно. Нi труби, нi пожежноi драбини, нi виступу не було на стiнi, що прямовисно спускалася б униз, на вуличку. Не було нiчого i на стiнi, що спиналася над вiкном на кiлька поверхiв угору. На iншому ж боцi вулицi тягнулася лише сумна пустеля бiлоi стiни складу. Вендем поглянув униз, немов очiкуючи побачити останки фiлантропа, котрий викинувся з вiкна, але на брукiвцi розгледiв лише невелику темну пляму – цiлком iмовiрно, зменшений вiдстанню пiстолет. Тим часом Феннер пiдiйшов до iншого вiкна в стiнi, такоi ж неприступноi, що виходило вже не на бiчну вулицю, а в невеликий декоративний сад. Група дерев заважала як слiд огледiти мiсцевiсть, але дерева цi залишалися десь далеко внизу, бiля основи житлового масиву. І Вендем, i секретар обернулися вiд вiкон i дивились один на одного в густих сутiнках. На полiрованих поверхнях столiв i столикiв швидко тьмянiли останнi вiдблиски сонячного свiтла. Феннер повернув вимикач, нiби сутiнки дратували його, i кiмната, осяяна електричним свiтлом, раптово набула чiтких обрисiв.
– Як ви нещодавно зволили зауважити, – похмуро промовив Вендем, жодним пострiлом знизу його не дiстати, навiть якщо пiстолет заряджений. Але якби в нього i потрапила куля, то не мiг же вiн просто луснути, як мильна бульбашка.
Секретар, ще блiдiший, нiж зазвичай, з досадою глянув на жовчну фiзiю мiльйонера.
– Звiдки у вас такi цвинтарнi настроi? До чого тут кулi та бульбашки? Чому б йому не бути живим?
– Справдi, чому? – рiвним голосом перепитав Вендем. – Скажiть менi, де вiн, i я скажу вам, як вiн туди потрапив.
Повагавшись, секретар скривджено пробурмотiв:
– Мабуть, ви маете рацiю. Ось ми i нарвалися на те, про що сперечалися. Буде цiкаво, якщо ви або я раптом дiйдемо думки, що те прокляття щось та й означае! Але хто мiг дiстатися до Вiнда, захованого тут, нагорi?
Пан Олбойн iз Оклахоми стояв посеред кiмнати, широко розставивши ноги, i здавалося, що i бiлий ореол навколо його голови, i його круглi очi випромiнюють здивування. Тепер вiн сказав неуважно, з безвiдповiдальною зухвалiстю розпещеноi дитини:
– Схоже, ви не дуже його любили, пане Вендем, чи не так?
Довге жовте обличчя пана Вендема ще бiльше спохмурнiло i вiд того ще бiльше витягнулося, проте вiн посмiхнувся i незворушно вiдповiв:
– Щодо збiгiв, якщо на те пiшло, то саме ви сказали, що вiтер iз Заходу змете наших великих мужiв, як пух будякiв.
– Я, звiсно, це казав… – простодушно пiдтвердив пан Олбойн, – але як це могло трапитися, дiдько мене забирай?
Настала мовчанка, яку порушив Феннер, крякнувши несподiвано з запалом, майже несамовито:
– Одне тiльки можу сказати: цього просто не було. Чи не могло цього бути.
– Нi-нi! – долинув раптом iз кутка голос патера Брауна. – Саме це й було.
Усi сiпнулися. Правду кажучи, вони забули про непомiтного служителя Церкви, котрий намовив iх вiдчинити дверi. Тепер же, згадавши, моментально змiнили свое ставлення до нього. На них насунулося каяття: присутнi зневажливо визнали священика забобонним фантазером, коли той дозволив собi тiльки натякнути на те, в чому тепер вони переконалися на власнi очi.
– Хай йому грець! – випалив iмпульсивний уродженець Заходу, котрий звик, мабуть, казати все, що думае. – А може, тут i справдi щось е?
– Мушу визнати, – погодився Феннер, похмуро втупившись у стiл, – передчуття панотця, мабуть, були обгрунтованi. Цiкаво, що вiн ще скаже нам iз цього приводу?
– Вiн, можливо, скаже, – уiдливо зауважив Вендем, – що нам робити далi, чорт забирай!
