– Тобто ви припускаете, що цим скальпелем вiн…
Патер Браун похитав головою.
– Всi нашi припущення поки що – чиста фантазiя, – сказав вiн. – Не в тому питання, хто або за що вбив, а як? Запiдозрити можна багатьох, i навiть знарядь убивства не бракуе – шпильки, ножицi, скальпелi. А ось як убивця опинився в альтанцi? Як навiть шпилька опинилася там?
Кажучи це, священик неуважно розглядав стелю, але при останнiх словах його погляд пожвавився, немов вiн раптом помiтив на стелi якусь незвичайну муху.
– Ну, то як же все було, на вашу думку? – нетерпеливився юнак. – Що порадите менi? У вас такий багатий досвiд.
– Боюся, що мало чим можу допомогти, – зауважив патер Браун, зiтхнувши. – Важко про щось судити, не побувавши на мiсцi злочину, та й людей я не бачив. Наразi тiльки ви можете повернутися туди i продовжити розслiдування. Зараз, як я розумiю, це певною мiрою взяв на себе ваш приятель iз iндiйськоi полiцii. Я б порадив хутчiше з’ясувати, якi його успiхи. Подивiться, що там робить ваш нишпорка-любитель. Може, вже й е новини.
Коли гостi – двоногий i чотириногий – пiшли, патер Браун узяв олiвець i, повернувшись до перерваноi справи, став складати план проповiдi про енциклiку Rerum novarum.[10 - «Про новi справи» (лат.).] Тема була обширна, i план довелося кiлька разiв перекроювати, ось чому за тим самим заняттям слуга Божий сидiв i двома днями пiзнiше, коли в кiмнату знову вбiг великий чорний собака i став збуджено та радiсно стрибати на священика. Увiйшовши слiдом за твариною, ii господар був також збуджений, але його почуття виражалися зовсiм не в такiй приемнiй формi. Блакитнi очi чоловiка, здавалося, готовi були вивалитися з орбiт, обличчя було схвильованим i навiть трохи зблiдло.
– Ви менi казали, – почав вiн без передмови, – з’ясувати, що робить Гаррi Дрюс. Знаете, що вiн зробив?
Священик промовчав, i гiсть запально продовжив:
– Я скажу вам, що вiн зробив. Вiн наклав на себе руки.
Губи патера Брауна лише злегка заворушилися, i те, що вiн пробурмотiв, не мало жодного стосунку нi до нашоi iсторii, нi навiть до нашого свiту.
– Ви iнодi просто лякаете мене, – бiдкався Фiнзах. – Невже цього ви чекали?
– Вважав можливим, – погодився священик. – Саме тому й просив вас з’ясувати, чим вiн займаеться. Я сподiвався, що час ще е.
– Тiло виявив я, – трохи хриплувато почав вiдвiдувач. – Нiколи не бачив жахливiшого видовища. Вийшовши у сад, я одразу вiдчув: там трапилося ще щось, крiм убивства. Так само, як колись, хиталася суцiльна маса квiтiв, пiдступаючи синiми клинами до чорного отвору входу в стареньку сiру альтанку. Але менi здавалося, що це демони танцюють перед входом у пекло. Я подивився навколо: все наче було на мiсцi, але менi стало ввижатися, що якось змiнилися самi обриси небосхилу. І раптом я збагнув, у чому рiч. Я звик до того, що за огорожею на тлi моря видно Скелю Долi. А ii не було.
Патер Браун пiдняв голову i слухав дуже уважно.
– Це було все так, нiби знялася з мiсця гора або мiсяць впав iз неба. Але ж я завжди, звiсно, знав, що цю кам’яну брилу дуже легко звалити. Щось нiби обпекло мене, я пробiг стежкою i продерся напролом через живоплiт, як крiзь павутину. До речi, огорожа i справдi виявилася рiденькою, вона лише виглядала щiльною, адже досi нiхто крiзь неi не ломився. Бiля моря я побачив кам’яну брилу, що звалилася з п’едесталу, бiдолаха Гаррi Дрюс лежав пiд нею, як уламок розбитого корабля. Однiею рукою вiн обнiмав камiнь, немов тягнучи його до себе. А поруч на бурому пiску великими лiтерами, що розповзаються, вiн надряпав: «Нехай Скеля Долi впаде на шаленця».
– Усе це сталося через заповiт, – мiркував уголос патер Браун. – Син потрапив у немилiсть, i племiнник вирiшив зiграти ва-банк, особливо пiсля того, як дядько запросив його до себе в один день iз нотарiусом i дуже ласкаво прийняв. Це був його останнiй шанс: з полiцii вигнали, програвся вщент у Монте-Карло. Коли ж дiзнався, що вбив рiдного дядька нi за цапову душу, то убив i себе.
– Та стривайте ви! – крикнув розгублений Фiнзах. – Я за вами не встигаю.
– До слова, про заповiт, – незворушно продовжував священик, – поки я не забув, або ми з вами не перейшли до важливiших тем. Менi здаеться, ця iсторiя з лiкарем пояснюеться просто. Навiть пригадую, що чув десь обидва прiзвища. Цей ваш медик – французький аристократ, маркiз де Вiйон. Але при цьому вiн затятий республiканець i, вiдмовившись вiд свого титулу, став носити давно забуте родове iм’я. Громадянин Рiкеттi[11 - Рiкеттi – прiзвище, яке взяв собi французький полiтичний дiяч граф Мiрабо пiсля скасування у Францii 1890 року шляхетних титулiв.] на десять днiв спантеличив усю Європу.
– Що це означае? – здивувався юнак.
– Та нiчого, – сказав священик. – У дев’яти випадках з десяти люди ховаються пiд чужим iменем iз шахрайських спонукань, тут же мiркування – найвищi. В тому й суть жарту медика про американцiв, котрi не мають iмен – тобто титулiв. В Англii маркiза Гартiнгтона нiхто не називае мiстером Гартiнгтоном, але у Францii маркiз де Вiйон часто-густо iменуеться мсье де Вiйон. Ось йому i довелося заодно змiнити i прiзвище. А щодо розмови закоханих про вбивство, гадаю, що i в цьому випадку винен французький етикет. Лiкар намiрявся викликати Флойда на дуель, а панночка його вiдмовляла.
– Он воно що! – стрепенувся Фiнзах. – Ну, тодi я допетрав, на що вона натякала.
– Про що це ви? – зацiкавився священик.
– Бачте, – охоче вiдгукнувся юнак, – це сталося прямо перед тим, як я знайшов тiло бiдного Гаррi, але я так перехвилювався, що все геть забув. Хiба станеш пам’ятати про iдилiчне зображення пiсля того, як зiткнувся з трагедiею? Коли йшов до будинку полковника, то зустрiв його доньку з доктором Валантеном. Вона, звiсно, була в жалобi, а лiкар завжди носить чорне, нiби зiбрався на похорон. Але вигляд у них був не такий уже й похоронний. Менi ще не доводилося зустрiчати пари, настiльки радiсноi та веселоi i водночас стриманоi. Вони зупинилися привiтатися зi мною, i панна Дрюс сказала, що вони одружилися i тепер живуть у маленькому будиночку на околицi мiстечка, де медик продовжуе практикувати. Я здивувався, бо знав, що за заповiтом батька доньцi дiстався весь статок. Я делiкатно натякнув на це, сказавши, що йшов в садибу, де сподiвався ii зустрiти. Але жiнка засмiялася i вiдповiла: «Ми вiд усього вiдмовилися. Чоловiк не любить спадкоемиць». Виявляеться, вони i справдi наполягли, щоб спадок вiддали Дональду, сподiваючись, що струс пiде йому на користь i вiн нарештi схаменеться. Адже чоловiк цей, загалом, не такий уже й поганий, просто дуже молодий, та й татусь поводився з ним досить нерозумно. Я все це згадую тому, що саме тодi панна Дрюс зронила одну фразу, яку я в той час не збагнув, але зараз переконаний, що ваш здогад правильний. Раптово спаленiвши, вона сказала зi шляхетною погордою безкорисливостi: «Сподiваюся, що тепер той рудий дурень перестане турбуватися про заповiт. Мiй чоловiк заради своiх принципiв вiдмовився вiд герба i корони часiв хрестоносцiв. Невже вiн стане через таку спадщину вбивати старого?» Потiм вона знову засмiялася i зауважила: «Мiй чоловiк вiдправляе на той свiт лише своiх пацiентiв. Вiн навiть не послав своiх друзiв до Флойда». Тепер менi ясно, що вона мала на увазi секундантiв.
– Менi це також певною мiрою ясно, – сказав патер Браун. – Але, якщо бути точним, що означають ii слова про заповiт? Чому вiн турбуе секретаря?
Фiнзах реготнув.
– Шкода, що ви з ним не знайомi, патере Браун. Спражня насолода дивитися, як вiн береться «струснути когось як слiд»! Будинок полковника вiн струснув дуже грунтовно. Пристрастi на похоронах вибухнули, як на перегонах. Флойд просто так готовий наламати дров, а тут i справдi була причина. Я вам уже розповiдав, як вiн повчав садiвника доглядати за садом, i втовкмачував юристовi змiст законiв. Чи варто згадувати, що вiн i хiрурговi взявся торочити про операцii. А позяк хiрургом виявився Валантен, то розумака звинуватив його i в важчих грiхах, нiж недолугiсть. У рудiй головi цього жевжика засiла думка, що вбивця – лiкар, i коли прибули полiцiянти, Флойд тримався досить поблажливо. Чи варто казати, що вiн уявив себе найвидатнiшим iз усiх нишпорок-любителiв? Шерлок Голмс iз усiею своею iнтелектуальною перевагою i зарозумiлiстю не докучав так Скотленд-Ярду, як секретар полковника Дрюса напосiдався на правоохоронцiв, котрi розслiдують вбивство. Бачили б ви його! Походжав iз пихатим, розсiяним виглядом, гордо трусив рудою гривою i дратiвливо, рiзко вiдповiдав на запитання. Саме цi його фокуси й розлютили так сильно панну Дрюс. У нього, певна рiч, була своя теорiя – одна з тих, якими начиненi романи, але Флойду тiльки в книзi i мiсце, вiн був би там набагато кумеднiшим i безпечнiшим.
– Що ж це за теорiя? – зацiкавився священик.
– О, теорiя вищого гатунку, – похмуро вiдповiв Фiнзах. – Вона викликала б сенсацiю, якби протрималася хоча б десять хвилин. Флойд сказав, що полковник був живий, коли його знайшли в альтанцi, а лiкар заколов його скальпелем, розрiзаючи одяг.
– Кумедно, – сказав священик. – Вiн же просто вiдпочивав, сховавши обличчя в брудну пiдлогу.
– Наполегливiсть – велика рiч, – продовжував оповiдач. – Гадаю, Флойд будь-якою цiною проштовхнув би свою теорiю в пресу i, може, навiть домiгся б арешту медика, якби вся ця дурня не розвалилася на друзки, коли Гаррi Дрюса знайшли пiд Скелею Долi. Це все, що ми маемо. Гадаю, що самогубство майже рiвнозначне зiзнанню. Але подробиць цiеi iсторii не дiзнаеться нiхто i нiколи.
Настала пауза, потiм господар скромно зауважив:
– А менi здаеться, що я знаю цi подробицi.
Фiнзах здивовано глянув на нього.
– Але послухайте! – вигукнув вiн. – Як ви могли iх з’ясувати i були впевненi, що все вiдбувалося так, а не iнакше? Ви сидите тут за сотню миль вiд мiсця подii й укладаете проповiдь. Яким же дивом могли ви про все дiзнатися? А якщо ви i справдi до кiнця розгадали загадку, скажiть на милiсть, з чого ж почали? Що вас наштовхнуло на розв’язок?
Патер Браун схопився. Таким схвильованим його мало кому доводилося бачити. Перший вигук прогримiв, як вибух.
– Собака! – сказав вiн. – Ну, звiсно, собака. Якби там, на березi, ви придiлили йому достатньо уваги, то без моеi допомоги вiдновили б усе спочатку й до кiнця.
Фiнзах у ще бiльшому подивi втупився у священика.
– Але ж ви самi назвали моi здогади нiсенiтницею i сказали, що пес не мае жодного стосунку до справи.
– Та мае вiн стосунок до тiеi справи, – не погодився патер Браун, – i ви б це виявили, якби бачили в нiм собаку, а не Бога-Вседержителя, що вершить над нами справедливий суд.
Слуга Божий зам’явся, потiм продовжував знiяковiло i нiби винувато:
– Щиро кажучи, я шалено люблю собак. І менi здаеться, що люди, схильнi оточувати iх якимось мiстичним ореолом, найменше думають про них самих. Почнемо з дрiбницi: чому тварина гавкала на Трейла i гарчала на Флойда? Питаете, як я можу оцiнити те, що трапилося, за сотню миль звiдси, але ж це, власне, ваша заслуга. Ви так добре описали всiх цих людей, що я абсолютно ясно iх собi уявив. Люди, як Трейл, котрi вiчно супляться, а часом раптом нi з того, нi з сього всмiхаються i щось крутять у пальцях, – дуже нервовi, легко втрачають самовладання. Не здивуюся, якщо i незамiнний Флойд – дуже неврiвноважений i знервований, – таких чимало серед дiлових янкi. Чому б iнакше, почувши, як зойкнула Дженет Дрюс, вiн поранив руку ножицями й упустив iх? Ну, а собаки, як вiдомо, терпiти не можуть нервових людей. Чи то iхня нервознiсть передаеться тваринам, бо собаки часом по-звiрячому агресивнi, чи то iм просто прикро, що iх не люблять. Бо собаки дуже самолюбнi. Хоч би як там було, бiдолаха Морок не злюбив i того, й iншого просто тому, що обидва його боялися. Ви, я знаю, дуже розумний, а над розумом грiх насмiхатися, але часом менi здаеться, що ви занадто розумнi, щоб розумiти тварин. Або людей, особливо якщо вони поводяться майже так само примiтивно, як тварини. Тварини – невибагливi iстоти, вони живуть у свiтi трюiзмiв.[12 - Трюiзм – загальновiдома, заяложена iстина, банальне твердження.] Вiзьмiмо наш випадок: собака гавкае на людину, а людина втiкае вiд собаки. Вам, менi здаеться, бракуе простоти, щоб правильно зметикувати: собака гавкае тому, що людина йому не подобаеться, а людина втiкае, бо боiться собаки. Інших причин у них немае, та й навiщо вони? Вам же знадобилося все ускладнити, i ви вирiшили, що собака – провидець, якийсь провiсник долi. По-вашому, правник утiкав не вiд собаки, а вiд ката. Але ж якщо подумати ретельнiше, всi цi вигадки – просто на рiдкiсть дурнуватi. Якби собака i справдi так точно знав, хто вбив його господаря, вiн би не гавкав на нього, а вчепився б злочинцевi в горлянку.
З iншого боку, невже ви й справдi вважаете, що безсердечний лиходiй, котрий може вбити свого давнього друга, тут же на очах його доньки та лiкаря, котрий оглядав тiло, вдiляти усмiшки родичам жертви. Невже, по-вашому, цей зловмисник видасть себе в нападi каяття лише тому, що на нього загавкав пес? Вiн мiг вiдчути зловiсну iронiю цього збiгу. Це могло вразити його, як будь-який драматичний штрих. Але вiн не став би втiкати через весь сад вiд свiдка, який, як вiдомо, не вмiе говорити. Так утiкають не вiд зловiсноi iронii, а вiд собачих зубiв. Ситуацiя дуже проста для вас. Щодо випадку на березi – то тут усе набагато цiкавiше.
Спершу я нiчого не мiг втямити. Навiщо собака влiз у воду i тут же вилiз назад? Це не в собачих звичках. Якби Морок був чимось сильно схвильований, вiн узагалi не побiг би за дрючком. Вiн би, либонь, побiг зовсiм в iнший бiк, на пошуки того, що вселило йому той неспокiй. Але якщо вже собака кинувся за чимось – за каменем, ломакою, дичиною, – з досвiду знаю, що його можна зупинити, та й то не завжди, тiльки найсуворiшим окликом. І вже в жодному разi вiн не поверне назад тому, що передумав.
– Тим не менше вiн повернувся, – заперечив Фiнзах, – i повернувся без дрючка.
– Без палки вiн повернувся з дуже iстотноi причини, – пояснив священик. – Вiн не змiг ii знайти i тому завив. До речi, собаки виють саме в таких випадках. Вони свято шанують ритуали. Собаки так само прискiпливо вимагають дотримання правил гри, як дiти вимагають повторення всiх подробиць казки. А цього разу в грi щось порушилося. І собака повернувся до вас, щоб поскаржитися на дрючок, з ним нiколи ще нiчого подiбного не траплялося. Вперше в життi шановний i гiдний пес зазнав такоi образи вiд нiкчемноi староi ломаки.
– Що ж накоiла ця палка? – не втримався Фiнзах.
– Потонула, – сказав патер Браун.
Юнак мовчки i здивовано дивився на священика, а той не вгавав:
– Дрючок втонув, бо насправдi це було гостре сталеве лезо, заховане в очеретянiй палицi. Іншими словами, цiпок iз висувною шпагою. Мабуть, жодному вбивцi не доводилося так природно заховати знаряддя вбивства – закинути його в море, граючись iз собакою.
