– Якраз про це i йдеться в книзi, яку я знайшов в сiмейних архiвах, – повiдомив Вуд. – Зачекайте, я вам зараз ii принесу.
І вiн зник у бiблiотецi.
– Пан Пейн, гадаю, недаремно поставив це запитання, – спокiйно зауважив священик.
– Зараз я вам усе поясню, – промовив Пейн ще тихiше. – Врештi-решт, немае ж нiчого на свiтi, чому не можна було б пiдшукати цiлком розумне пояснення. Будь-яка людина може загримуватися пiд портрет. А що ми знаемо про Дарнуея? Поводиться вiн якось незвично…
Усi здивовано глянули на нього, i тiльки слуга Божий, здавалося, був незворушний.
– Рiч у тiм, що портрет нiколи не фотографували, – сказав вiн. – Ось Дарнуей i хоче це зробити. Не бачу тут нiчого незбагненного.
– Усе пояснюеться дуже просто, – сказав Вуд iз посмiшкою, вiн тiльки-но повернувся i тримав у руках книжку.
Але не встиг художник скiнчити, як у великому чорному годиннику щось клацнуло – один за одним послiдувало сiм розмiрених ударiв. Одночасно з останнiм нагорi почувся гуркiт, вiн струсонув увесь будинок, наче удар грому. Патер Браун кинувся до гвинтових сходiв i вибiг на першi двi сходинки, перш нiж почув цей гул.
– Боже милий! – мимоволi вирвалося у Пейна. – Вiн там зовсiм сам-один!
– Так, ми знайдемо його там самого, – не обертаючись сказав священик i зник нагорi.
Всi iншi, очунявши пiсля першого потрясiння, стрiмголов кинулися вгору сходами i справдi знайшли Дарнуея на самотi. Вiн був розпростертий на пiдлозi серед уламкiв зруйнованого апарата. Три довгi ноги штатива смiшно та страшно стирчали в рiзнi боки, а чорна, викривлена нога самого Дарнуея безпорадно витягнулася на пiдлозi. На мить ця темна купа видалася всiм жахливим павуком, що стиснув у своiх обiймах людину.
Досить було одного дотику, щоб переконатися: Дарнуей був мертвий. Тiльки портрет стояв неушкоджений на своему мiсцi, й його очi палали зловiсною посмiшкою.
Через годину патер Браун намагався повернути лад у маеток i натрапив на слугу, котрий щось бурмотiв собi пiд нiс так само монотонно, як вiдстукував час годинник, що пробив сьому годину. Слiв священик не розчув, але вiн i так знав, що повторюе стариган:
У сьомому спадкоемцю вiдроджуся знову,
О сьомiй годинi зникну в нiкуди.
Вiн хотiв було сказати щось втiшне, але старий слуга раптом отямився, обличчя його спотворилося гнiвом, бурмотiння перейшло в зойк.
– Це все ви! – волав вiн. – Ви i ваше денне свiтло! Може, ви й тепер скажете, що немае нiякого прокляття Дарнуеiв!
– Я скажу те ж, що i ранiше, – м’яко вiдказав патер Браун. – І, помовчавши, додав: – Сподiваюся, ви виконаете останне бажання бiдного Дарнуея i простежите за тим, щоб свiтлина все ж потрапила за призначенням.
– Свiтлина! – бiдкався медик. – А яка вiд неi користь? До речi, як не дивно, але нiякоi фотографii немае. Мабуть, вiн так i не зробив ii, хоча цiлий день прововтузився з апаратом.
Патер Браун рiзко обернувся.
– Тодi зробiть ii самi, – сказав вiн. – Бiдний Дарнуей мав цiлковиту слушнiсть: портрет треба сфотографувати. Це вкрай важливо.
Коли лiкар, священик та обидва художники покинули будинок i похмурою процесiею повiльно йшли через брунатно-жовтi пiски, спочатку всi мовчали, мов приголомшенi ударом. І правда, було щось подiбне на грiм серед ясного неба в тому, що дивне пророцтво здiйснилося саме в той момент, коли про нього найменше згадували, коли медик i священик були сповненi розсудливiстю, а кiмната фотографа наповнена денним свiтлом. Вони могли скiльки заманеться тверезо мислити та мiркувати, але сьомий спадкоемець повернувся серед бiлого дня i о сьомiй годинi серед бiлого дня загинув.
– Тепер, мабуть, нiхто вже не буде сумнiватися в iснуваннi прокляття Дарнуеiв, – зронив Мартiн Вуд.
– Я знаю одну людину, котра буде, – рiзко вiдповiв медик. – З якого дива я маю пiддаватися забобонам, якщо комусь спало на гадку вкоротити собi життя?
– То ви вважаете, що Дарнуей вчинив самогубство? – спитав священик.
– Я впевнений в цьому, – пiдтвердив лiкар.
– Може, i так…
– Вiн був сам нагорi, а поруч у темнiй кiмнатi лежав цiлий набiр отрут. До того ж це притаманно Дарнуеям.
– Отже, ви не вiрите в сiмейне прокляття?
– Я вiрю тiльки в одне сiмейне прокляття, – сказав доктор, – в iхню спадковiсть. Я вам уже казав. Вони всi якiсь божевiльнi. Інакше i бути не може: коли у вас вiд нескiнченних шлюбiв усерединi однiеi родини кров застоюеться в жилах, як вода в болотi, ви неминуче приреченi на виродження, подобаеться вам це чи нi. Закони спадковостi – невблаганнi, науково доведенi iстини не можуть бути спростованi. Розум Дарнуеiв розпадаеться, як розпадаеться iхне родове гнiздо, поглинене морем i солоним повiтрям. Самогубство… Природно, вiн наклав на себе руки. Бiльше того: всi в цiй родинi рано чи пiзно скiнчать так само. І це ще найкраще з усього, що вони можуть вдiяти.
Поки медик так мiркував, в пам’ятi Пейна з дивовижною яснiстю виникло обличчя доньки Дарнуеiв: виступила з не-проникноi темряви маска – блiда, трагiчна, але сповнена слiпучоi, майже безсмертноi вроди. Пейн вiдкрив було рот, хотiв щось сказати, але вiдчув, що не може вимовити нi слова.
– Звiсно, – сказав патер Браун лiкаревi. – То ви, отже, все ж таки вiрите у приреченiсть?
– Тобто як це «вiрите у приреченiсть»? Я вiрю тiльки в те, що самогубство в цьому випадку було неминуче, – воно зумовлене науковими факторами.
– Зiзнатися, не бачу, чим ваше наукове марновiрство краще за забобони мiстичнi, – обурився священик. – Обидва вони перетворюють людину в паралiтика, нездатного i пальцем поворухнути, щоб подбати про свое життя та душу. Напис свiдчив, що Дарнуеi приреченi на загибель, а ваш науковий гороскоп стверджуе, що вони приреченi на самогубство. І в тому, i в iншому випадку вони виявляються рабами.
– Пригадую, ви казали, що дотримуетеся рацiонального погляду на цi речi, – сказав доктор Барнет. – Хiба ви не вiрите в спадковiсть?
– Я казав, що вiрю в денне свiтло, – пояснив священик голосно та чiтко. – І не маю намiру вибирати мiж двома пiдземними ходами забобонiв – обидва вони ведуть у темряву. Ось вам доказ: ви всi навiть не здогадуетеся про те, що насправдi сталося в оселi.
– Маете на увазi самогубство? – поцiкавився Пейн.
– Маю на увазi вбивство, – вiдрубав патер Браун. І хоча вiн сказав це тiльки трохи голоснiше, голос його, здавалося, прокотився по всьому берегу. – Так, це було вбивство. Але вбивство, вчинене людською волею, яку Господь Бог зробив вiльною.
Що на це вiдказали iншi, Пейн так нiколи i не дiзнався, бо слово, вимовлене священиком, дуже дивно подiяло на нього: воно його схвилювало, буцiмто закличний звук фанфар, i прикувало до мiсця.
Супутники Пейна пiшли далеко вперед, а вiн усе ще стояв нерухомо – один серед пiщаноi рiвнини. Кров забурлила в жилах чоловiка, i волосся, як то кажуть, заворушилося на головi. Водночас маляра охопило якесь незрозумiле щастя.
Психологiчний процес – занадто складний, щоб у ньому розiбратися, – привiв його до рiшення, яке ще не пiддавалося аналiзу. Але воно несло з собою звiльнення. Постоявши трохи, чоловiк обернувся i повiльно пiшов назад, через пiски, до обiйстя Дарнуеiв.
Рiшучими кроками, вiд яких затремтiв старий мiст, подорожнiй перетнув рiв, спустився сходами, минув усю анфiладу темних покоiв i нарештi досяг тiеi кiмнати, де Аделаiда Дарнуей сидiла в ореолi блiдого свiтла, що падало з овального вiкна, немов свята, всiма забута та покинута в долинi смертi. Панночка пiдняла на вiзитера очi, i здивування, що з’явилося на ii обличчi, зробило його ще дивнiшим.
– Що трапилося? – спитала вона. – Чому ви повернулися?
– Я повернувся за сплячою красунею, – пояснив вiн, i в голосi його почувся смiх. – Цей старий замок поринув у сон багато рокiв тому, як каже лiкар, але вам не слiд прикидатися старою. Ходiмо нагору, до свiтла, i вам вiдкриеться правда. Я знаю одне слово, страшне слово, яке зруйнуе злi чари.
Вона нiчого не збагнула з того, що iй сказали. Однак пiдвелася, пiшла за гостем через довгу залу, пiднялася сходами i вийшла з дому пiд вечiрне небо. Покинутий, спорожнiлий парк спускався до моря. Старий фонтан iз скульптурою тритона ще стояв на своему мiсцi, але вже весь позеленiв вiд часу, i з висохлого рогу в порожнiй басейн давно вже не лилася вода. Пейн багато разiв бачив цей сумний силует на тлi вечiрнього неба, i вiн завжди здавався йому втiленням утраченого щастя. Мине ще трохи часу, мiркував Пейн, i басейн знову наповниться водою, але це буде мутно-зелена гiрка вода моря, квiти захлинуться в нiй i загинуть серед густих чiпких водоростей. І донька Дарнуеiв побереться – побереться зi смертю та долею, глухою та безжальною, як море. Однак тепер Пейн смiливо поклав велику руку на бронзового тритона i трясонув ним так, немов хотiв скинути з п’едесталу зловiсне божество мертвого парку.
– Про що ви? – спокiйно поцiкавилася дiвчина. – Що це за слово, яке звiльнить нас?
– Це слово – «вбивство», – вiдказав вiн, – i воно несе з собою звiльнення, чисте, як веснянi квiти. Нi-нi, не подумайте, що я вбив когось. Але пiсля страшних снiв, що мучили вас, звiстка, що хтось може бути вбитий, уже сама по собi – звiльнення. Не розумiете? Весь цей жах, у якому ви жили, виходив вiд вас самих. Фатум Дарнуеiв був у самих Дарнуеях. Вiн розпускався, як страшна отруйна квiтка. Нiщо не могло позбавити вiд нього, навiть щаслива випадковiсть. Вiн був невiдворотний, чи то коли йшлося про старi перекази Вейна, чи про новомоднi теорii Барнета… Але чоловiк, котрий загинув сьогоднi, не став жертвою мiстичного прокляття чи спадкового божевiлля. Його вбили. Певна рiч, це – велике нещастя, requiescat in pace.[9 - Спочивай в мирi (лат.).] Але це i щастя, бо воно прийшло зовнi, як промiнчик денного свiтла.
Раптом дiвчина посмiхнулася.
– Здаеться, я втямила, хоча ви й балакаете, як навiженець. Хто ж його вбив?
– Не знаю, – вiдповiв вiн спокiйно. – Але патер Браун знае. І вiн сказав, що вбивство скоiла свобода – вiльна, як цей морський вiтер.
