– Я б не сказав, що слово «виродження» доречне стосовно до всiх членiв цiеi родини, – сухо зауважив Пейн.
– Так, мабуть, – погодився доктор. – Спадкоемець не схожий на виродка, хоч вiн i кульгавий.
– Спадкоемець! – зарепетував Пейн, раптом розсердившись без жодноi видимоi причини. – Ну, знаете! Якщо, на вашу думку, спадкоемиця схожа на виродка, то у вас у самого збочений смак.
Обличчя медика спохмурнiло.
– Вважаю, що про це менi вiдомо дещо бiльше, нiж вам, – рiзко вiдрубав вiн.
Вони розiйшлися, не зронивши бiльше нi слова: кожен вiдчував, що був безглуздо брутальний i тому сам накликав на себе вiдповiдну реакцiю. Пейну тепер нiхто не заважав i його думкам також, бо Вуд затримався в замку через якусь справу, пов’язану з картинами.
Пейн нахабно скористався запрошенням трохи переляканого кузена з колонiй. За наступнi два-три тижнi вiн набагато ближче познайомився з темними покоями замку Дарнуеiв, утiм, треба сказати, що його спроби розважити мешканцiв замку були спрямованi не лише на австралiйського кузена. Сумна панна Дарнуей не менше була спрагла розваг, i чоловiк був готовий на всi лади служити iй. Тим часом совiсть Пейна була не зовсiм спокiйна, та й невизначенiсть становища дещо бентежила його. Минали тижнi, а з поведiнки нового Дарнуея так i не можна було збагнути, вважае вiн себе пов’язаним старою угодою чи нi. Австралiець задумливо вештався темними галереями та годинами простоював перед зловiсною картиною. Старi тiнi будинку-буцегарнi вже почали згущуватися над ним, i вiд його австралiйськоi життерадiсностi не залишилося i слiду.
А Пейну все не вдавалося вивiдати те, що було для нього найважливiшим. Якось вiн спробував вiдкрити серце Мартiну Вуду, котрий вовтузився, за своiм звичаем, з картинами, але розмова не дала нiчого нового й обнадiйливого.
– Менi здаеться, вам нема чого пхатися, – вiдрiзав Вуд, – адже вони зарученi.
– Я i не буду пхатися, якщо вони зарученi. Але чи iснують цi заручини? З панною Дарнуей я про це, природно, не балакав, але часто бачу ii, i менi ясно, що вона не вважае себе нареченою, хоча, може, i допускае думку, що якась угода iснувала. А кузен – той узагалi мовчить i робить вигляд, нiби нiчого не було i немае. Така невизначенiсть жорстоко вiдгукуеться на всiх.
– І в першу чергу на вас, – рiзко зауважив Вуд. – Але якщо хочете знати, що я думаю про це, то прошу дуже, я скажу: гадаю, вiн просто боiться.
– Боiться, що йому вiдмовлять? – здивувався Пейн.
– Нi, що погодяться, – вiдповiв Вуд. – Та не дивiться на мене такими страшними очима! Я зовсiм не хочу сказати, що вiн боiться панну Дарнуей. Вiн боiться картини.
– Картини? – перепитав Пейн.
– Прокляття, пов’язаного з картиною. Хiба не пам’ятаете напис, де йдеться про фатум Дарнуеiв?
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Але погодьтеся, навiть долю Дарнуеiв не можна тлумачити двояко. Спочатку ви казали, що я не маю права на щось розраховувати, бо iснуе угода, а тепер торочите, що угода не може бути виконана тому, що iснуе прокляття. Але якщо прокляття знищуе угоду, то чому вона пов’язана ним? Якщо молодята бояться одружитися, отже, кожен iз них вiльний у своему виборi – i казочцi кiнець. З якого дива я маю зважати на iхнi родиннi звичаi бiльше, нiж вони самi? Ваша позицiя видаеться менi хиткою.
– Що й казати, тут сам дiдько ногу зломить, – роздратовано сказав Вуд i знову застукав молотком по пiдрамнику.
Й ось якось уранцi новий спадкоемець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив вiн це дещо несподiвано, з властивою йому прямотою, але явно з найчеснiших мотивiв. Молодик вiдкрито попросив поради, i нi в когось одного, як Пейн, а вiдразу в усiх. Вiн звернувся до всiеi громади, немов депутат парламенту до виборцiв, «розкрив карти», як сказав вiн сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втiшило Пейна. Втiм, треба сказати, австралiець дiяв щиросердно, йому здавалося цiлком природним звернутися за допомогою. Вiн зiбрав щось на зразок сiмейноi ради i поклав, вiрнiше, жбурнув своi карти на стiл iз вiдчаем людини, котра днi i ночi безперервно i безуспiшно б’еться над нерозв’язним завданням. Вiдтодi як вiн прибув сюди, минуло трохи часу, але тiнi замку, низькi вiкна та темнi галереi дивним чином змiнили австралiйця – збiльшили схожiсть, думка про яку не залишала всiх.
П’ятеро чоловiкiв, в тому числi i лiкар, сидiли навколо столу, i Пейн неуважно подумав, що едина яскрава пляма в кiмнатi – його власний смугастий пiджак i руде волосся, бо священик i старий слуга були в чорному, а Вуд i Дарнуей завжди носили темно-сiрi, майже чорнi костюми. Мабуть, саме цей контраст i мав на увазi молодий Дарнуей, назвавши Пейна единою в маетку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в крiслi i став промовляти. Художник вiдразу допетрав, що мова пiде про найстрашнiше та найважливiше на свiтi.
– Чи е в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнiвався новий спадкоемець. – Ось питання, яке я весь час задаю собi, задаю до того часу, поки думки не починають мутнiти в мене в головi. Нiколи не припускав, що зможу мiркувати про такi речi, але мiзкую про портрет, про написи i про збiги, або… називайте це як заманеться – весь цiпенiю. Чи можна в це вiрити? Чи iснуе прокляття Дарнуеiв, чи все це дика, безглузда випадковiсть? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе i ще на одну людину щось темне, страшне та невiдоме?
Його блукаючий погляд ковзнув по присутнiх i зупинився на спокiйному обличчi священика. Здавалося, вiн тепер звертався тiльки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловiк, котрий повстав проти забобонiв, просить допомоги у вiрного служителя забобон. Художник сидiв поруч iз Дарнуеем i втрутився, перш нiж слуга Божий устиг вiдповiсти.
– Збiги цi i справдi дивнi, – сказав Пейн iз показною недбалiстю. – Але ж усi ми…
Вiн раптом замовк, немов громом уражений.
Почувши слова художника, Дарнуей рiзко обернувся, лiва брова в нього сiпнулася, i на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловiсна схожiсть була настiльки вражаюча, що всi мимоволi сiпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогiн.
– Нi, це безнадiйно, – хрипко зiтхнув вiн. – Ми зiткнулися з чимось дуже лиховiсним.
– Так, – тихо погодився священик. – Ми справдi зiткнулися з чимось страшним, найстрашнiшим iз усього, що я знаю, – з дурiстю.
– Як ви сказали? – спитав Дарнуей, не зводячи з нього очей.
– Я сказав: iз дурiстю, – повторив священик. – Досi я не втручався, бо це не моя справа. Я тут людина стороння, тимчасово замiняю священика в тутешнiй парафii i в замку бував як гiсть на запрошення панни Дарнуей. Але якщо хочете знати мою думку, що ж, охоче ii оприлюдню. Звiсно, нiякого прокляття Дарнуеiв немае, i нiщо не заважае вам одружитися за власним вибором. Жоднiй людинi не може бути призначено зробити навiть найменший грiх, не кажучи вже про такий страшний, як убивство чи самогубство. Вас не можна змусити чинити проти совiстi тiльки тому, що ваше прiзвище Дарнуей. У будь-якому разi, не бiльше, нiж мене, бо мое – Браун. Прокляття Браунiв, – додав вiн не без iронii, – або ще краще – «зловiсний фатум Браунiв».
– І ви, – здивувався австралiець, – радите менi саме так думати про це?
– Раджу вам думати про щось iнше, – весело пояснив священик.
– Чому ви покинули перспективне мистецтво фотографii? Куди подiвся ваш апарат? Тут, унизу, певна рiч, занадто темно, але на горiшньому поверсi, пiд широкими склепiннями, можна влаштувати чудову фотостудiю. Кiлька робiтникiв миттю спорудять там скляний дах.
– Та що ви! – запротестував Вуд. – Уже вiд вас я найменше чекав такого блюзнiрства стосовно прекрасних готичних склепiнь! Вони – чи не найкраще з того, що ваша релiгiя дала свiтовi. Здавалося б, ви маете з повагою ставитися до архiтектури. І нiяк не збагну, звiдки у вас така пристрасть до фотографii?
– У мене пристрасть до денного свiтла, – вiдповiв патер Браун. – Особливо тут, де його так мало. Фотографiя ж пов’язана зi свiтлом. А якщо ви не втямили, що я готовий зрiвняти з землею всi готичнi склепiння в свiтi, щоб зберегти спокiй хоча б однiеi людськоi душi, то ви знаете про мою релiгiю ще менше, нiж вам здаеться.
Австралiець зiп’явся на ноги, немов вiдчув несподiваний приплив сил.
– Оце я розумiю! Ось справжнi слова! – заволав вiн. – Хоча, зiзнатися, нiяк не очiкував почути таке вiд вас. Знаете що, любий патере, я ось вiзьму i зроблю одну штукенцiю – доведу, що ще не зовсiм втратив глузд.
Старий слуга не зводив з нього переляканого, настороженого погляду, немов у бунтарському поривi молодика зачаiлася загибель.
– Боже, – пробурмотiв вiн, – що ви хочете зробити?
– Сфотографувати портрет, – вiдказав Дарнуей.
Не минуло, проте, i тижня, а грозовi хмари катастрофи знову нависли над замком i, затьмаривши сонце розсудливостi, до якого марно звертався священик, знову занурили господу в чорну темряву долi. Обладнати студiю виявилося зовсiм неважко. Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд будь-якоi iншоi студii – порожня, простора i наповнена денним свiтлом. Але коли людина потрапляла туди вiдразу з тiнi нижнiх кiмнат, iй починало здаватися, що миттево перенеслася з темного минулого в блискуче майбутне.
На пропозицiю Вуда, котрий добре знав замок i вже вiдмовився вiд своiх естетичних претензiй, невелику кiмнату, вцiлiлу серед руiн другого поверху, перетворили в затемнену лабораторiю. Дарнуей, вiддалившись вiд денного свiтла, подовгу порався тут при свiтлi червоного лiхтаря. Вуд якось сказав смiючись, що червоне свiтло примирило його з вандалiзмом – тепер ця кiмната з кривавими вiдблисками на стiнах стала не менш романтичною, нiж печера алхiмiка.
У день, вибраний Дарнуеем для фотографування таемничого портрета, вiн прокинувся зi сходом сонця й единими гвинтовими сходами, що з’еднували нижнiй поверх iз горiшнiм, перенiс портрет iз бiблiотеки в свою студiю. Там встановив його не на мольбертi, а, навпаки, поставив на штатив фотоапарата. Пояснив, що хоче продати свiтлину з портрета одному вiдомому антиквару, котрий писав колись про старовиннi речi в замку Дарнуей. Але всiм було ясно, що антиквар – тiльки зачiпка, за якою ховаеться щось серйознiше.
Це був такий собi духовний поединок – якщо не мiж Дарнуеем i бiсiвською картиною, то, у будь-якому разi, мiж Дарнуеем i його сумнiвами. Австралiець хотiв зiштовхнути тверезу реальнiсть фотографii з темною мiстикою портрета i переконатися, чи не розсiе сонячне свiтло нового мистецтва нiчнi тiнi старого.
Можливо, саме тому Дарнуей i вважав за краще робити все сам, без сторонньоi допомоги, хоча через це йому довелося витратити набагато бiльше часу. У будь-якому разi, тi, хто заходив до нього в кiмнату, зустрiчали не дуже привiтний прийом. Господар метушився бiля свого апарата i нi на кого не звертав уваги. Пейн принiс йому обiд, оскiльки Дарнуей вiдмовився зiйти вниз. Якийсь час по тому слуга вперше ступив на корабель i знайшов тарiлки порожнiми, але коли iх тарабанив, то замiсть подяки почув лише невиразне мукання.
Пейн пiднявся уточнити, як iдуть справи, але незабаром пiшов, позаяк фотограф був явно не розташований до балачки. Зазирнув нагору i патер Браун – вiн хотiв вручити Дарнуею лист вiд антиквара, котрому планувалося послати репродукцiю портрета – але поклав лист у порожню ванночку для прояву плiвок, а сам спустився вниз, зi своiми думками про великий скляний покiй, наповнений денним свiтлом i пристрасною завзятiстю. Про свiт, який, у цьому випадку, був створений ним самим, вiн не подiлився нi з ким.
Утiм, незабаром довелося згадати, що священик останнiм зiйшов единими в оселi сходами, що сполучають два поверхи, залишивши нагорi порожню кiмнату i самотнього чоловiка. Гостi та домашнi зiбралися у вiтальнi, що примикала до бiблiотеки, бiля масивного годинника з чорного дерева, схожого на гiгантську труну.
– Ну, й як там Дарнуей? – спитав Пейн трохи згодом. – Ви ж нещодавно були у нього?
Патер Браун провiв рукою по чолi.
– Зi мною коiться щось зле, – iз сумною посмiшкою сказав вiн. – Але, може, мене заслiпило яскраве свiтло, i я не все бачив як слiд. Але, чесне слово, в силуетi апарата менi на мить здалося щось дуже дивне.
– Так, адже це його кульгаюча нога, – поспiшно вiдповiв Барнет. – Абсолютно ясно.
– Що ясно? – спитав Пейн рiзко, але водночас стишивши голос. – Менi особисто далеко не все ясно. Що нам вiдомо? Що у нього з ногою? І що було з ногою у його пращура?
