– Хто? – пирхнув доктор. – Хiба ваш товариш нiчого вам не сказав? Але ж вiн, до речi, мав приiхати саме сьогоднi. Справжня мелодрама в старому стилi: спадкоемець повертаеться з далеких колонiй у свое зруйноване родинне гнiздо! Все витримано, аж до давньоi сiмейноi угоди, за якою вiн повинен одружитися на дiвчинi, котра чекае його у вежi, оповитiй плющем. Який анахронiзм, еге ж? Втiм, таке iнодi трапляеться в життi. У нього е навiть трохи грошей – единий свiтлий момент у всiй цiй iсторii.
– А що думае про це сама панна Дарнуей у своiй башточцi, оповитiй плющем? – сухо спитав Мартiн Вуд.
– Те ж, що i про все iнше, – вiдповiдав медик. – У цьому занедбаному будинку, вмiстилищi старих переказiв i забобонiв, узагалi не думають, там тiльки мрiють i вiддаються на волю випадку. Тому вона сприймае i родинну угоду, i чоловiка з колонiй, як один iз проявiв фатуму, що тяжiе над родом Дарнуеiв. Менi здаеться, якщо вiн навiть виявиться однооким горбатим негром, та ще й убивцею, вона сприйме це як ще один штрих, що довершуе похмуру картину.
– Слухаючи вас, мiй лондонський колега матиме не дуже веселе враження про наших знайомих, – розсмiявся Вуд. – А я було хотiв репрезентувати його iм. Художнику просто грiх не переглянути родиннi портрети Дарнуеiв. Але якщо австралiйське вторгнення зараз у самому розпалi, нам, мабуть, доведеться вiдкласти свiй вiзит.
– Нi-нi! Заради Бога, навiдайте iх, – замахав руками доктор Барнет, i в голосi його прозвучали теплi нотки. – Все, що може хоч трохи розважити iхне безрадiсне життя, полегшуе мое завдання. Дуже добре, що з’явився той кузен iз колонiй, але його одного, мабуть, недостатньо, щоб якось оживити тутешню атмосферу. Чим бiльше вiдвiдувачiв, тим краще. Ходiмо, я сам вас представлю.
Пiдiйшовши ближче до господи, вони побачили, що та стоiть нiби на островi, – з усiх бокiв маеток оточував глибокий рiв, наповнений морською водою. З мосту вони дiсталися до доволi широкого кам’яного майданчика, поораного великими трiщинами, крiзь якi пробивалися паростки бур’яну. У сiрому свiтлi сутiнкiв кам’яний дворик здавався голим i пустельним. Пейн нiколи б ранiше не повiрив, що крихiтний шматочок простору може з такою повнотою передати реальний дух запустiння. Майданчик слугував умовним величезним порогом до вхiдноi брами, розташованоi пiд низькою тюдорiвською аркою. Дверi були розчахнутi навстiж i чорнiли, немов вхiд до яскинi.
Лiкар не затримуючись повiв iх прямо у будинок, i тут ще одна рiч неприемно вразила Пейна. Вiн очiкував, що доведеться пiдiйматися вузькими гвинтовими сходами в якусь напiвзруйновану вежу, але виявилося, що першi ж сходинки ведуть не вгору, а кудись униз. Вiдвiдувачi проминули кiлька коротких сходових переходiв, а потiм – великi похмурi покоi. Якби не потьмянiлi портрети на стiнах i не запилюженi книжковi полицi, можна було б подумати, що вони рухаються середньовiчними пiдземними казематами. То тут, то там свiчка в старовинному канделябрi виривала з мороку випадкову подробицю зотлiлоi розкошi. Але Пейна гнiтило не стiльки це похмуре штучне освiтлення, скiльки тьмяний вiдблиск денного свiтла, що просочуеться невiдь-звiдки.
Пройшовши в кiнець довгоi зали, Пейн помiтив едине вiкно – низьке, овальне, в примхливому стилi кiнця XVII столiття. Це вiкно мало дивовижну особливiсть: через нього виднiлося не небо, а тiльки його вiдображення – блiда смужка денного свiтла, що, як у дзеркалi, вiдбивалася в водi рову, пiд тiнню навислого берега. Пейну пригадалася легендарна господиня шалотського замку, котра бачила свiт лише в люстерко. Тому свiт господиня цього замку бачила не тiльки в дзеркальному, але i в перевернутому зображеннi.
– Так виглядае, – тихо зауважив Вуд, – що будинок Дарнуеiв руйнуеться – i в переносному, i в прямому сенсi цього слова. Його, либонь, повiльно засмоктуе болото або сипучий пiсок, i згодом над ним зеленим дахом зiйдеться море.
Навiть незворушний доктор Барнет ледь сiпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кiмнатi, що першоi митi вона здалася iм цiлком порожньою. Тим часом у примiщеннi було трое людей – три похмурi нерухомi постатi в напiвтемнiй кiмнатi, зодягненi в чорне i схожi на темнi тiнi. Коли перший пiдiйшов ближче, на нього впало тьмяне свiтло з вiкна, i гостi розрiзнили безкровне старече обличчя, майже таке ж бiле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis[6 - Замiсть батька (лат.).] пiсля смертi ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсiм не було зубiв, то вiн мiг би видатися цiлком пристойним дiдусем. Але у старигана зберiгся один-единий зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотiти, i це надавало старому вельми зловiсного вигляду. Зустрiвши лiкаря та його друзiв iз вишуканою ввiчливiстю, старе опудало пiдвело iх до того мiсця, де нерухомо сидiли двое в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще вiдповiдав похмурiй давнинi замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Вiн з’явився, немов зi сховку, в якому ховалися в старi темнi часи переслiдуванi католики. Пейн жваво уявив собi, як той бурмоче молитви, перебирае вервечку, служить месу або робить ще щось лиховiсне в цiй похмурiй оселi. Зараз священик, мабуть, намагався дати релiгiйну розраду своiй молодiй спiврозмовницi, але навряд чи зумiв ii втiшити або хоча б пiдбадьорити. В iншому слуга Божий нiчим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його спiвбесiдницi нiяк не можна було назвати нi простим, нi маловиразним. У темному обрамленнi одягу, волосся та крiсла воно вражало жахливою блiдiстю i до болю живою красою. Пейн не вiдриваючись довго дивився на нього. Ще багато разiв у життi судилося йому дивитися i не надивитися на це обличчя.
Вуд радiсно привiтався зi своiми друзями i пiсля кiлькох чемних фраз перейшов до головноi мети свого вiзиту – огляду галереi родинних портретiв. Вiн попросив вибачення за те, що дозволив собi з’явитися в настiльки врочистий для сiм’i день. Утiм, було ясно, що приходу гостей втiшилися. Тому медик без подальших церемонiй вiдпровадив Пейна через велику вiтальню в бiблiотеку, де висiв той портрет, який вiн хотiв показати не просто як картину, але й як своерiдну загадку. Маленький священик почимчикував слiдом за ними – вiн, мабуть, тямив не тiльки в старих молитвах, але i в старих картинах також.
– Пишаюся, що вiдкопав портрет, – сказав Вуд. – Гадаю, що це Гольбейн.[7 - Ганс Гольбейн-молодший (1497–1543) – нiмецький живописець i графiк.] А якщо нi, тодi за часiв Гольбейна жив iнший художник, не менш талановитий.
Портрет, виконаний у жорсткiй, але в щирiй i сильнiй манерi того часу, зображував чоловiка, зодягненого в чорнi шати, оздобленi хутром i золотом. У нього було важке, повне, блiде обличчя, а очi – гострi та проникливi.
– Шкода, що мистецтво не зупинилося, дiставшись до цього ступеня! – вигукнув Вуд. – Навiщо йому було розвиватися далi? Хiба не бачите, що цей портрет реалiстичний якраз у мiру? Саме тому вiн i здаеться таким живим. Погляньте на обличчя – як воно видiляеться на темному, такому непевному тлi! А очi! Очi, мабуть, ще жвавiшi, нiж обличчя. Присягаюся ранами Божими, вони навiть занадто живi. Розумнi, пронизливi, немов дивляться на вас крiзь прорiзи великоi блiдоi маски.
– Однак скутiсть вiдчуваеться в усiй фiгурi, – сказав Пейн. – Наприкiнцi середньовiччя малярi, принаймнi на пiвночi, ще не могли цiлком впоратися з анатомiею. Звернiть увагу на ногу – пропорцii тут явно порушенi.
– Я в цьому не впевнений, – спокiйно заперечив Вуд. – Майстри, котрi працювали в тi часи, коли реалiзм тiльки починався i ним ще не стали зловживати, писали набагато реалiстичнiше, нiж ми гадаемо зараз. Вони передавали точно тi деталi, якi ми тепер сприймаемо як умовнiсть. Ви, можливо, скажете, що у цього типа брови й очi посадженi не зовсiм симетрично? Але якби вiн раптом з’явився тут, ви б побачили, що одна брова в нього справдi трохи вища за iншу i що вiн кульгае на одну ногу. Переконаний, що ця нога навмисно зроблена кривою.
– Тодi це просто диявол якийсь! – вирвалося раптом у Пейна. – Не при вас будь сказано, панотче.
– Нiчого, нiчого, я вiрю в нечистого, – вiдповiв священик i якось незрозумiло посмiхнувся. – Цiкаво, до слова, що, за деякими переказами, бiс також кульгае.
– Та ну вас! – запротестував Пейн. – Не хочете ж ви ска-зати, що це сам чорт? То хто ж вiн нарештi, дiдько забирай?
– Лорд Дарнуей, котрий жив за часiв короля Генрiха VII i короля Генрiха VIII, – пояснив йому друг. – Мiж iншим, про нього також збереглися цiкавi перекази. З одним iз них, вочевидь, i пов’язаний напис на рамi. Детальнiше про це можна дiзнатися з нотаток, залишених кимось у стародавнiй книзi, яку я тут випадково надибав. Дуже цiкава iсторiя.
Пейн наблизився до портрета i схилив голову набiк, аби зручнiше було прочитати старовинний напис по краях рами. Це був, по сутi, чотиривiрш, i, якщо вiдкинути застарiлу орфографiю, повiдав приблизно таке:
У сьомому спадкоемцю вiдроджуся знову,
О сьомiй годинi зникну в нiкуди.
Не стримае гнiву мого кохання,
Власницi серця мого – бiди.
– Вiд цих вiршiв аж моторошно стае, – сказав Пейн, – може, тому, що я iх не розумiю.
– Ви ще не таке скажете, коли зрозумiете, – тихо промовив Вуд. – У нотатках, якi я знайшов, детально розповiдаеться, як цей красень зумисне заподiяв собi смерть таким чином, що його дружину стратили за цей злочин. Наступний запис, зроблений набагато пiзнiше, розповiдае про iншу трагедiю, що сталася через сiм поколiнь. При королевi Георговi ще один Дарнуей наклав на себе руки i залишив для дружини отруту в келиху з вином. Обидва самогубства сталися ввечерi о сьомiй годинi. Звiдси, далебi, слiд зробити висновок, що цей чортяка справдi вiдроджуеться в кожному сьомому поколiннi й, як свiдчать вiршi, завдае чимало клопоту тiй, котра необдумано зважилася вийти за нього замiж.
– Гм, мабуть, не дуже добре мае почуватися черговий сьомий спадкоемець, – додав Пейн.
Голос Вуда стишився:
– Той, хто сьогоднi приiжджае, – якраз сьомий.
Гаррi Пейн зробив рiзкий рух, нiби намагаючись скинути з плечей якийсь тягар.
– Про що ми торочимо? Що за маячня? – гукнув вiн. – Ми освiченi люди i живемо, наскiльки менi вiдомо, в освiченому столiттi! До того, як я потрапив сюди i надихався цим клятим вогким повiтрям, нiколи б не повiрив, що зможу всерйоз балакати про такi речi.
– Маете рацiю, – погодився Вуд. – Коли поживеш в цьому пiдземному замку, багато починаеш бачити в iншому свiтлi! Менi довелося добряче попiтнiти над картиною, поки я ii реставрував, i, знаете, вона стала якось дивно дiяти на мене. Особа на полотнi iнодi здаеться менi живiшою, нiж мертвотнi обличчя тутешнiх мешканцiв. Вона, немов талiсман чи магнiт, повелiвае стихiями, викликае подii та долi. Ви, певна рiч, скажете, що це гра уяви?
– Що це за гамiр? – раптом спохопився Пейн.
Вони прислухалися, але не почули нiчого, крiм вiддаленого глухого ревiння моря. Потiм iм стало здаватися, що крiзь цей гуркiт лунае голос, спочатку приглушений, а потiм усе виразнiший. За мить вони вже були впевненi, що хтось кричав близько бiля замку.
Пейн нагнувся i визирнув у низьке овальне вiконце, те саме, з якого не було видно нiчого, крiм вiддзеркаленого у водi неба i смужки берега. Але тепер перевернуте зображення якось змiнилося. Вiд навислоi тiнi берега йшли ще двi темнi тiнi – вiдображення нiг людини, котра стояла високо на березi. Крiзь вузький вiконний отвiр виднiлися тiльки цi ноги, чорнiючи на блiдому, мертвому тлi вечiрнього неба. Голови не було видно – вона немов ховалася в хмарах, i голос вiд цього здавався ще страшнiшим. Чоловiк кричав, а що кричав, не можна було нi розчути як слiд, нi збагнути.
Пейн, змiнившись в обличчi, пильно вдивлявся в сутiнки й якимось не своiм голосом сказав:
– Як дивно вiн стоiть!
– Нi, нi! – поспiшно прошепотiв Вуд. – У дзеркалi все виглядае дуже дивно. Це просто брижi на водi, а вам привиджуеться.
– Що привиджуеться? – рiзко спитав священик.
– Що вiн кульгае на лiву ногу.
Пейн iз самого початку сприйняв овальне вiкно, як якесь чарiвне свiчадо, i тепер йому здалося, що бачить у ньому таемничi образи долi. Крiм силуета, у водi окреслювалося ще щось незрозумiле: три тонкi довгi лiнii на блiдому тлi неба, немов поруч iз незнайомцем стояло триноге чудовисько – гiгантський павук чи якась птаха. Потiм цей образ змiнився iншим, реальнiшим, Пейн подумав про триногу язичницького жертовника. Але тут дивний предмет наче випарувався, а людськi ноги зникли з поля зору.
Пейн обернувся i побачив блiде обличчя дворецького, рот його був напiввiдкритий, i з нього стирчав гидкий единий зуб.
– Це вiн. Пароплав iз Австралii прибув сьогоднi вранцi.
Повертаючись iз бiблiотеки в бiльшу вiтальню, присутнi почули кроки незнайомця, котрий шумно спускався сходами. Прибулець тягнув за собою якiсь речi, що складали його невеликий багаж. Побачивши iх, Пейн полегшено засмiявся. Таемнича тринога виявилася всього лиш складеним штативом фотоапарата, та й сам чоловiк виглядав цiлком реально i по-земному. Вiн був одягнений у вiльний темний костюм i сiру фланелеву сорочку, а його важкi черевики доволi нешанобливо порушували тишу старовинних покоiв. Коли ж проминув велику залу, присутнi помiтили, що той накульгуе. Але не це було головним. Пейн i всi присутнi не вiдриваючись втупилися в його обличчя.
Вiн, мабуть, вiдчув щось дивне i незручне в тому, як його зустрiли, але явно не тямився, в чому рiч. Дiвчина, заручена з ним, була вродлива i, мабуть, сподобалася нареченому, але водночас нiби злякала його.
Лакей привiтав спадкоемця зi старовинною церемоннiстю, але при цьому дивився на нового господаря, як на привида. Погляд священика був непроникним i вже тому дiяв гнiтюче. Думки Пейна несподiвано отримали новий напрямок: у всьо-му, що вiдбуваеться, йому бачилася якась iронiя – зловiсна iронiя в дусi давньогрецьких трагедiй. Ранiше незнайомець був для нього дияволом, але дiйснiсть виявилася, мабуть, ще страшнiшою: вiн був втiленням слiпоi долi. Здавалося, чоловiк прямував до злочину з жахливим незнанням Едипа. До свого родинного замку увiйшов повнiстю безтурботно i спинився, щоб сфотографувати обiйстя, але навiть фотоапарат набув раптом схожостi з триногою трагiчноi пiфii.[8 - Пiфiя – вiщунка та жриця Аполлона в Дельфах.]
Однак трохи пiзнiше, прощаючись, Пейн iз подивом помi-тив, що австралiець не такий уже й байдужий до навколиш-нього середовища. Вiн сказав, стишивши голос:
– Не йдiть або хоча б хутко приходьте знову. Ви схожi на живу людину. Вiд цього будинку у мене кров холоне в жилах.
Коли Пейн вибрався з пiдземних кiмнат i вдихнув на повнi груди нiчне повiтря i свiжий запах моря, йому здалося, що вiн залишив позаду царство снiв, де подii нагромаджуються одна на одну тривожно та химерно. Прибуття дивного родича з Австралii здавалося надто вже несподiваним. В його подобi, як у дзеркалi, повторювалися риси обличчя, написанi на портретi. Цей збiг лякав Пейна, немов вiн зустрiвся з двоголовим монстром. Утiм, не все в цiй оселi було жахiттям, i не обличчя австралiйця найглибше врiзалося йому в пам’ять.
– То ви кажете, – звернувся Пейн до лiкаря, коли вони разом йшли пiщаним берегом уздовж темнiючого моря, – ка-жете, що е сiмейна угода, яка зумовлюе заручини цього жев-жика з Австралii з панною Дарнуей? Це прямо роман якийсь!
– Історичний роман, – погодився доктор Барнет. – Дарнуеi занурилися в сон кiлька столiть тому, коли iснували звичаi, про якi ми тепер читаемо тiльки в книжках. У них у родинi, здаеться, i справдi е стара сiмейна традицiя поеднувати шлюбом – щоб не дробити родове майно – двоюрiдних чи троюрiдних братiв i сестер, якщо вони пасують одне одному за вiком. Дуже iдiотська традицiя, маю вам сказати. Частi шлюби всерединi однiеi родини за законом спадковостi неминуче призводять до виродження. Може, тому рiд Дарнуеiв i занепав.
