Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Летючі зорі

«Мій найвишуканіший злочин, – любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, – був, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній артист своєї справи я завжди намагався, щоб злочин гармоніював із певною порою року або з пейзажем, і шукав для нього, немов для скульптурної групи, підходящий сад або обрив. Так, наприклад, англійських сквайрів найдоречніше дурити в довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без копійки серед вогнів і пишних стін кафе «Ріц». Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору від тягаря земного майна (що набагато важче, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так сказати, зеленими газонами та сірими дзвіницями старовинного містечка. Так само у Франції, вилучаючи певну суму у багатого та жадібного селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, якщо бачив його обурену фізію на тлі сірого ряду акуратно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово малював великий Мілле.[3]

Так ось, моїм останнім злочином було різдвяний, веселий, затишний англійський злочин середнього рівня – злочин у дусі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному хорошому старовинному будинку біля Путні,[4] в будинку з напівкруглим під’їздом для екіпажів, в будинку зі стайнею, в будинку з назвою, написаною на обох воротах, у будинку з незмінною араукарією.[5] Втім, досить, – ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Правда, я тоді дуже сміливо і цілком літературно відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того вечора я розкаявся і вирішив порвати з колишнім життям».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, з точки зору одного з героїв. Але навіть із цієї точки зору вона здавалася щонайменше дивною. З точки ж зору стороннього спостерігача ця оповідка уявлялася просто незбагненною, та саме з цієї точки зору і має ознайомитися з нею читач.

Це сталося другого дня Різдва. Початком всіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла в сад, де росла араукарія, погодувати птахів. У дівчини було гарненьке личко і меткі карі очі. Про її фігуру сказати нічого не можемо – з ніг до голови вона була так закутана в брунатне хутро, що важко було сказати, де закінчується кошлатий комір і починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за незграбного ведмедика.

Освітлення зимового дня набувало все червонішого відтінку в міру того, як наближався вечір, і рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з іншого починалася алея, точніше, галерея зі сплетених угорі лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хліба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’їдала собака) і, щоб не заважати пташиному бенкету, пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіли листя вічнозелених дерев. Тут вона зойкнула від подиву – щирого чи удаваного, невідомо, – бо, піднявши очі, побачила, що на високому паркані, немов наїзник на коні, у фантастичній позі сидить фантастична постать.

– Ой, тільки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дівчина. – Тут дуже високо.

Чоловік, котрий осідлав паркан, наче крилатого коня, був довготелесим, незграбним юнаком із темним волоссям, із обличчям розумним та інтелігентним, але зовсім не по-англійськи блідим, навіть безкровним. Блідість цю особливо підкреслювала червона краватка зухвалого яскравого відтінку – єдина явно продумана деталь його костюма. Він не прислухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, стрибнув на землю з легкістю лошака.

– Мені здається, доля вирішила, щоб я став злодієм і лазив у чужі оселі та сади, – спокійно оголосив прибулець, опинившись поруч із панночкою. – І так би, без сумніву, й сталося, якби я не народився в цьому милому будиночку по сусідству з вами. Втім, нічого поганого в цьому не бачу.

– Як ви можете так казати? – з докором вигукнула дівчина.

– Розумієте, якщо народився не по той бік паркану, де тобі треба, то мені здається, що маєш право через нього перелізти.

– От уже ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.

– Я і сам часто не знаю, – погодився пан Крук. – У будь-якому разі, зараз я якраз по той бік паркану, що треба.

– А з якого боку паркану вам слід бути? – з посмішкою запитала юнка.

– По той, де ви, – відповів молодик.

І вони пішли назад лавровою алеєю. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний гудок: елегантна машина світло-зеленого кольору, немов птах, підлетіла до під’їзду і, вся тремтячи, зупинилася.

– Ого, – сказав молодик у червоній краватці, – ось уже хто народився по той бік, що слід. Я не знав, панно Адамс, що у вашій сім’ї настільки сучасний Санта-Клаус.

– Це мій хрещений батько, сер Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас після Різдва.

І після мимовільної паузи, що видавала недолік наснаги, Рубі Адамс додала:

– Він дуже добрий.

Журналіст Джон Крук чув про великого махляра зі Ситі, сера Леопольда Фішера, й якщо фінансовий магнат не чув про Джона Крука, то вже, в будь-якому разі, не з провини останнього, бо той неодноразово і досить непримиренно відгукувався про сера Леопольда на сторінках «Поклику» та «Нового віку». Втім, зараз пан Крук не промовив ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля, а це була тривала процедура. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини виліз високий елегантний водій у зеленому, потім відчинилися задні дверцята, і з машини виліз низенький елегантний слуга в сірому, потім вони вдвох витягли сера Леопольда і потягли його на ґанок, стали розпаковувати, немов коштовність, ретельно зав’язану у вузол. Під коцами, настільки численними, що їх вистачило б на цілу крамницю, під шкурами всіх лісових звірів і шаликами всіх барв веселки виявилося нарешті щось, що нагадує людську постать, щось, що виявилося досить привітним, хоча і подібним на іноземця старим джентльменом із сивою цапиною борідкою та сяючою посмішкою, котрий став потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися і на ґанок вийшов полковник Адамс (татусь молодої леді в шубці), щоб зустріти і ввести в будинок почесного гостя. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску і надавав йому схожості з англійським сардаром[6] або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, котрий нещодавно приїхав із Канади, – міцний і галасливий чоловічок зі світлою борідкою, на ім’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна вельми скромна особа – католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як прийнято в таких випадках, виховувалися в католицтві. Цей священик був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічне – Браун. Однак полковник вважав його товариство приємним і часто запрошував до себе.

У просторому холі було досить місця навіть для сера Леопольда та його численних оболонок. Хол цей, непомірно великий для такого будинку, був величезним приміщенням, в одному кінці якого містилися зовнішні двері з ґанком, а в іншому – сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із висячою над ним шпагою полковника, процедура роздягання нового гостя була завершена, й усі присутні, в тому числі і похмурий Крук, були представлені серу Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще продовжував битися зі своїми бездоганно зшитими шатами. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, весь сяючи від задоволення, витягнув звідти чорний овальний футляр, який становив, як пояснив гість, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованим і тому обеззброюючим марнославством він високо підняв футляр, так, аби всі могли його бачити, потім легко натиснув пружину – кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом спалахнув у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, в заглибленні, немов три яйця в гнізді, лежали три чистих блискучих діаманти, і здавалося, навіть повітря спалахнуло від їхнього вогню. Фішер стояв, розплившись у доброзичливій усмішці, впиваючись подивом і захопленням дівчат, стриманим захопленням і небагатослівною вдячністю полковника, здивованими вигуками інших.

– Поки що я покладу це назад, люба, – сказав Фішер, засовуючи футляр у задню кишеню свого фрака. – Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це – три знаменитих африканських діаманти, які називають «летючими зорями», бо їх уже неодноразово викрадали. Всі великі злочинці полюють за ними, але й прості люди на вулиці та в готелі, певна річ, раді були б здобути їх. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.

– Я б сказав, цілком природно, – сердито зауважив молодик у червоній краватці. – Й я б нікого не став звинувачувати в цьому. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, гадаю, вони мають право самі взяти собі цей камінь.

– Не смійте так казати! – з незвичним запалом вигукнула дівчина. – Ви балакаєте так тільки з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називається? Як називають людину, котра готова обніматися з сажотрусом?

– Святим, – підказав патер Браун.

– Я вважаю, – заперечив сер Леопольд із поблажливою усмішкою, – що Рубі має на увазі соціалістів.

– Радикал – це не той, хто добуває корінь, – зауважив Крук дещо роздратовано, – а консерватор зовсім не консервує фрукти. Хочу вас запевнити, що і соціалісти абсолютно не жадають приятелювати зі сажотрусами. Соціаліст – це людина, яка хоче, щоб усі труби були прочищені і щоб всім сажотрусам платили за роботу.

– Але яка вважає, – тихо додав священик, – що ваша власна сажа вам не належить.

Крук глянув на нього зацікавлено і навіть із повагою.

– Кому ж може знадобитися власна сажа? – поцікавився він.

– Комусь, може, і знадобиться, – відповів патер Браун серйозно. – Кажуть, наприклад, що нею користуються садівники. А сам я якось на Різдво приніс чимало радощів шістьом дітлахам, котрі очікували Санта-Клауса, виключно за допомогою сажі, застосованої як зовнішній засіб.

– Ах, як цікаво! – втішилася Рубі. – А ви б не повторили це сьогодні для нас?

Енергійний канадець пан Блаунт посилив свій і без того гучний голос, приєднуючись до пропозиції племінниці. Здивований фінансист і собі підвищив голос, висловлюючи рішуче несхвалення, але в цей час хтось постукав у вхідні двері. Священик відчинив їх, і очам присутніх знову показався сад із араукарією і вічнозеленими деревами, тепер уже темніючими на тлі чудового фіолетового заходу. Цей вигляд, ніби вставлений у раму розчахнутих дверей, був настільки гарний і незвичайний, що здавався театральною декорацією. Кілька миттєвостей ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий зупинився на порозі. Це був, мабуть, звичайний кур’єр у запиленому поношеному плащі.

– Хто з вас пан Блаунт, джентльмени? – спитав він, простягаючи листа.

Пан Блаунт сіпнувся й осікся, так і не закінчивши свого схвального вигуку. Зі здивованим виглядом він надірвав конверт і став читати лист. При цьому його обличчя спочатку запаморочилося, потім прояснилося, і він повернувся до свого зятя та господаря.

– Мені дуже неприємно завдавати вам стільки неспокою, полковнику, – почав він із веселою церемонністю Нового Світу, – чи не зловживатиму я вашою гостинністю, якщо ввечері до мене зайде сюди у справі один мій старий приятель? Втім, ви, мабуть, чули про нього – це Флоріан, знаменитий французький акробат і комік. Я з ним познайомився багато років тому на Далекому Заході (він за народженням канадець). А тепер у нього до мене якась справу, хоча навіть не здогадуюсь, яка.

– Звісно, певна річ, любий, – люб’язно відповів полковник. – Всіх друзів, кого забажаєте. До того ж він, без сумніву, буде дуже в нагоді.

– Він вимаже собі обличчя сажею, якщо ви це маєте на увазі, – зареготав Блаунт, – і всім наставить ліхтарів під очима. Я особисто нічого не маю, я чоловік простий і люблю веселу стару пантоміму, в якій герой сідає на свій циліндр.

– Тільки не на мій, будь ласка, – з гідністю зронив сер Леопольд Фішер.

– Гаразд, гаразд, – весело заступився Крук, – не будемо сваритися. Чоловік на циліндрі – це ще не найгірший жарт!

Неприязнь до молодика в червоній краватці, викликана його грабіжницькими переконаннями та його очевидним залицянням до гарненької хрещениці Фішера, спонукала останнього зауважити саркастично наказовим тоном:

– Не сумніваюся, що вам відомі і грубіші жарти. Не розкажете хоча б один?

– Прошу: циліндр на чоловікові, – відрубав соціаліст.

– Так, атож, аякже! – запобіг канадець із добродушністю справжнього варвара. – Не треба псувати свято. Нумо звеселімо сьогодні товариство. Не будемо мазати обличчя сажею і сідати на капелюхи, якщо вам це не до душі, але вигадаємо щось подібне. Чому б нам не розіграти справжню стару англійську пантоміму – з клоуном, Коломбіною й усім іншим? Я бачив таку виставу перед від’їздом із Англії, коли мені було десь дванадцять років, і у мене залишилося про неї спогад яскравий, як багаття. А коли я торік повернувся, виявилося, що пантомім більше не грають. Ставлять одні лиш плаксиві чарівні казки. Я хочу бачити хорошу бійку, розпечену кочергу, поліціянта, з котрого роблять котлету, а мені подають принцес, котрі базікають при місячному світлі, синіх птахів і тому подібну дурню. Синя Борода – це мені до душі, та й той подобається мені більш за все у вигляді Панталоне.

– Я всією душею підтримую пропозицію зробити з поліціянта котлету, – сказав Джон Крук, – це набагато вдаліше визначення соціалізму, ніж те, що тут нещодавно цитували. Але вистава – справа, природно, заскладна.

– Та що ви! – зі захопленням спростував пан Блаунт. – Влаштувати арлекінаду? Немає нічого простішого! По-перше, можна таляпати що заманеться, а по-друге, на реквізит і декорації згодиться будь-яке домашнє начиння – столи, вішаки, білизняні кошики тощо.

– Атож, це правда, – Крук пожвавів і почав міряти кроками кімнату. – Тільки ось боюся, що мені не вдасться роздобути поліційний однострій. Давно я вже не вбивав правоохоронця.

Блаунт на мить задумався і раптом ляснув себе по стегну.

– Дістанемо! – вигукнув він. – Тут у листі є телефон Флоріана, а він знає всіх костюмерів у Лондоні. Я зателефоную йому і попрошу прихопити з собою костюм поліціянта.

І він кинувся до телефону.

– Ах, як чудово, хресний, – Рубі була готова танцювати від радощів, – я буду Коломбіною, а ви – Панталоне.

Мільйонер випростався і завмер у величній позі язичницького бога.

– Вважаю, моя люба, – сухо промовив він, – що вам краще пошукати когось іншого для ролі Панталоне.

– Я можу бути Панталоне, якщо хочеш, – вперше і востаннє втрутився в розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.

– Вам за це потрібно пам’ятник поставити, – вигукнув канадець, і з сяючим обличчям обернувся від телефону. – Ну ось, отже, все влаштовано. Пан Крук буде клоуном – він журналіст, отже, знає все застарілі жарти. Я можу бути Арлекіном – для цього потрібні тільки довгі ноги й уміння стрибати. Мій приятель Флоріан пообіцяв мені зараз, що дістане костюм поліціянта дорогою та переодягнеться. Виставу можна влаштувати тут, у цьому холі, а публіку посадимо на сходи. Вхідні двері будуть задником, якщо їх зачинити, у нас вийде інтер’єр англійської оселі, а відкрити – освітлений місяцем сад. Це буде чарівно.

І, вихопивши з кишені шматок крейди, яку приніс із більярдної, він провів на підлозі риску, відокремивши уявну сцену.

Як їм вдалося підготувати в такий короткий термін навіть цю безглузду виставу – залишається загадкою. Але вони взялися за справу з тим безрозсудним завзяттям, яке виникає, коли в будинку живе юнь. А того вечора в будинку жила юнь, хоча й не всі, ймовірно, здогадалися, в чиїх очах і в чиїх серцях вона пашіла. Як завжди буває в таких випадках, затія ставала все шаленішою при всій буржуазній ґречності її походження. Коломбіна була чарівна в своїй широкій розпушеній спідниці, що на диво нагадувала великий абажур із вітальні. Клоун і Панталоне побілили свої обличчя борошном, здобутим у кухаря, і нафарбували щоки рум’янами, також запозиченими у когось із домашніх, котрий забажав (як і личить справжньому благодійнику-християнину) залишитися невідомим. Арлекіна, котрий вже вирядився в костюм зі сріблястого паперу, витягнутого зі сигарних пачок, з великими труднощами вдалося зупинити в той момент, коли він уже збирався розбити старовинну кришталеву люстру, щоб прикраситися її блискучими підвісками. Він би, мабуть, здійснив свій задум, якби Рубі десь не відкопала для нього підроблені коштовності, що прикрашали колись на маскараді костюм бубнової дами. До речі сказати, її дядечко Джеймс Блаунт до того розійшовся, що з ним ніякого спасу не було. Він поводився, як пустотливий школяр – насунув на патера Брауна паперову ослячу голову, а той терпляче переніс це і ще й винайшов якийсь спосіб ворушити її вухами. Блаунт зробив також спробу причепити ослиний хвіст до фалдів сера Леопольда Фішера, але цього разу його витівка була прийнята не так прихильно.

– Дядько Джеймс аж надто вже розвеселився, – сказала Рубі, зі серйозним виглядом вішаючи Круку на шию гірлянду сосисок. – Що з ним?

– Він Арлекін, а ви Коломбіна, – пояснив Крук. – Ну, а я тільки клоун, котрий повторює застарілі жарти.

– Краще б ви були Арлекіном, – сказала вона, і сосиски, гойдаючись, повисли у нього на шиї.

Хоча патерові Брауну, котрий устиг уже викликати оплески майстерним перетворенням подушки в немовлятко, було чудово відомо все, що відбувалося за лаштунками, він тим не менше приєднався до глядачів і сів посеред них із виразом урочистого пожвавлення на обличчі, немов дитина, що вперше потрапила в театр.

Глядачів було небагато – родичі, дехто зі сусідів і слуги. Сер Леопольд зайняв найкраще місце, і його масивна постать майже зовсім загородила сцену від маленького слуги Божого, котрий сидів позад нього. Але чи багато при цьому втратив священик, театральна критика не знає. Пантоміма була чимось зовсім хаотичним, але все ж вона була не позбавлена певних принад. Її оживляла та пронизувала вибухова імпровізація клоуна Крука. У звичайних умовах він був просто розумною людиною, але того вечора почувався всезнаючим і всемогутнім – нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до молодика, коли той на якусь мить вловить на якомусь обличчі певний вираз. Вважалося, що він виконує роль клоуна, насправді ж він був ще й автором (наскільки тут взагалі міг бути автор), суфлером, декоратором, робочим сцени і на довершення всього оркестром. Під час коротких перерв у цій шаленій виставі він у своїх клоунських обладунках кидався до рояля і тарабанив на ньому уривки з популярних пісеньок, настільки ж недоречних, наскільки і годящих до нагоди.

Кульмінаційним пунктом вистави, а також і всіх подій, була мить, коли двері на задньому плані сцени раптом відчинилися і глядачам відкрився сад, залитий місячним світлом, на тлі якого чітко вимальовувався силует знаменитого Флоріана. Клоун зобразив хор поліціянтів із оперети «Пірати з Пензанса»,[7] але звуки рояля втонули в приголомшливій овації: великий комік на диво точно і майже зовсім природно відтворював жести та поставу полісмена. Арлекін підстрибнув до нього і вдарив по касці, піаніст заграв «Де ти роздобув такий капелюх?», а він тільки озирався навколо, з приголомшливою майстерністю зображуючи здивування. Арлекін підстрибнув ще раз і знову вдарив клоуна, а піаніст зіграв кілька тактів із пісеньки «А потім ще раз». Після цього Арлекін кинувся прямо в обійми правоохоронця і під гул оплесків повалив його на підлогу. Тоді французький комік і показав свій знаменитий номер «Мрець на підлозі», пам’ять про якого й досі жива в Путні. Неможливо було повірити, що це жива людина. Здоровань Арлекін розгойдував його, як мішок, з одного боку в інший, підкидав і крутив, як гумовий кийок. І все це – під сміховинні звуки безглуздих пісеньок у виконанні Крука. Коли Арлекін із натугою відірвав від підлоги тіло коміка-констебля, блазень за роялем заграв «Я встав зі сну, мені снилася ти». Коли ж він закинув його собі на спину, почулося «З торбою за плечима». А коли, нарешті, Арлекін із вельми переконливим стукотом опустив свою ношу на підлогу, піаніст, не тямлячись від захоплення, заграв жвавий мотивчик на такі, як вважають досі, слова: «Лист я милій написав і кинув по дорозі».

Приблизно в той момент, коли божевілля на імпровізованій сцені досягло апогею, патер Браун зовсім перестав бачити акторів, бо прямо перед ним поважний магнат із Ситі зіп’явся на весь зріст і почав очманіло нишпорити у себе по кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще мацаючи вміст, потім знову встав і вже намірився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.

Впродовж кількох наступних хвилин священик мав повну можливість стежити за диким, але не позбавленим певної витонченості танцем Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжнім, хоча і грубуватим умінням Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім став йти все далі і далі в глиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєне з паперу вбрання, що надто вже виблискує у вогнях рампи, ставало чарівно-сріблястим у міру того, як він віддалявся, танцюючи в місячному сяйві.

Глядачі з громом оплесків посхоплювалися і кинулися до сцени, але в цей час патер Браун відчув, що хтось торкнувся його рукава і пошепки попросив пройти в кабінет полковника.

Священик пішов за слугою зі все зростаючим почуттям неспокою, що аж ніяк не зменшився, коли він побачив урочисто-комічну сцену, увійшовши до кабінету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро киваючи рогом китового вуса, і в старих його очах був смуток, який міг б протверезити навіть вакханалію. Опершись об камін і важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фішер. Вигляд у нього був переляканий і солідний.

– Відбулася дуже прикра історія, патере Браун, – сказав Адамс. – Річ у тім, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого друга із задньої кишені. А позаяк ви…

– А позаяк я, – повторив священик, чемно всміхнувшись, – сидів позад нього…

– Нічого подібного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, із чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тільки прошу вас як джентльмена допомогти нам.

– Тобто вивернути свої кишені, – закінчив патер Браун і поспішив це зробити, витягнувши на світ Божий сім шилінгів, шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, маленьке срібне розп’яття, маленький требник і плитку шоколаду.

Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потім сказав:

– Чесно кажучи, вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, ніж вміст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнім часом вона…

Він не скінчив.

– Останнім часом, – вигукнув поважний Фішер, – вона відчинила двері батьківської оселі головорізу-соціалісту, і цей жевжик відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловік, котрого обікрали!

– Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то можу вас із ним ознайомити, – байдуже сказав патер Браун. – Чого воно варте, вирішувати вам. Ось що я знаходжу в цій найстарішій із моїх кишень: люди, котрі мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Швидше, – додав він лагідно, – вони стануть засуджувати соціалізм.

Обидва його співрозмовники миттю перезирнулися, а священик правив далі:

– Бачите, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про котрого мова, так само не здатен вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз слід зайнятися іншою людиною, незнайомцем. Тим, хто грав роль поліціянта. Хотілося б мені знати, де саме він перебуває в цю мить.

Панталоне схопився з місця і широкими кроками вийшов із кімнати. Слідом за цим подалася інтерлюдія, під час якої мільйонер зиркав на священика, а священик заглядав у свій требник. Панталоне повернувся і несподівано запропонував:

– Поліціянт усе ще лежить на сцені. Завісу підіймали шість разів, а він досі лежить.

Патер Браун випустив книгу, встав і сторопів, дивлячись перед собою, немов уражений раптовим розумовим розладом. Але помаленьку його сірі очі пожвавилися, і тоді він спитав, здавалося б, без будь-якого зв’язку з тим, що відбувається:

– Даруйте, полковнику, а коли померла ваша дружина?

– Дружина? – здивовано перепитав старий вояк. – Два місяці тому. Її брат Джеймс спізнився на цілий тиждень і вже не застав її.

Маленький священик підстрибнув, як підстрелений кролик.

– Хутко! – вигукнув він з незвичною для себе гарячковістю. – Мерщій! Треба глянути на полісмена!