Клаудiюс повернувся на кухню. Бiчна стiнка коробки лiчильника була знята. На пiдлозi бiля нiг майстра стояла коробка-скарбничка, i окремо на пiдлозi валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лiчильника iншу, порожню скарбничку.
– Забилася! – зауважив вiн, озирнувшись на Клаудiюса.
Потiм п’ять монет iз пiдлоги сховав у кишеню комбiнезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.
– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудiюс.
– Хосе, – назвався хлопець.
– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?
– Ну, у них, в англiйцiв, звичайна температура в будинку взимку градусiв 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!
– І що, значна економiя? – поцiкавився Клаудiюс.
– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провiв поглядом по стiнах, – якщо опустити температуру до 15 градусiв, то фунтiв п’ятдесят за мiсяць збережете!
Надворi сяяло сонце. Термометр iз зовнiшнього боку дверей показував плюс вiсiм. Безхмарне небо годувало погляд радiстю.
– Чого смiешся? – по-доброму спитала Інгрида, глипнувши на Клаудiюса, котрий мружився на сонцi.
– Я щасливий! – вiдповiв вiн. – І зима тут сонячна, i палац ти органiзувала! Усе класно! Дякую, люба!
Вiн обiйняв Інгриду, поцiлував у вуста, в носик.
– Обережно, фотоапарат зламаеш! Забув, що нам треба алеi вiдзняти?!
І рушили вони гуляти по ввiренiй iм територii. Садiвник i економка, молодi та вродливi. Фотографували й один одне на тлi особняка, i маленький будиночок iз червоноi цегли, в якому мешкали, фотографували алеi та слiди колишнiх клумб, фотографували недоглянутий i «подiрявлений» подекуди чагарниковий лабiринт, за яким, як здалося Інгридi, не доглядали вже рокiв iз десять.
– Ти знаеш, як тiльки ми пошлемо цi фотки Артуру, нас звiльнять! Через тебе! – цiлком серйозно заявила Інгрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сiли на кухнi пити чай.
– Чому?
– Тебе десять днiв тому взяли сюди садiвником! За свiтлинами видно, що ти всi цi днi байдикував!
– А смiття? – запротестував Клаудiюс. – Ти бачила, скiльки я його вигрiб?!
Інгрида задумалася.
– Знаеш, треба буде iншi свiтлини зробити! Вiзьми лопату та фотоапарат, пiди обкопай кiлька дерев i сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увiткни ii поруч! Кiлька клумб перекопай, тiльки так, аби було зрозумiло, що там буде!
– А ти допоможеш? – спитав хлопець.
– Нi, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цiкаво, як вони там?! Перейшли на жаб i равликiв, чи ще тримаються?
Як тiльки Клаудiюс узяв до рук садову лопату, то вiдразу вiдчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як i ранiше, сяяло на безхмарному небi. Легкий вiтерець ворушив тонкими гiлками алейних туй. У кишенi куртки лежала камера.
А вiн думав про iнше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморi в валiзi. Пiд фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чистi сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валiзи з фотоапаратом? А може, когось iншого?
Земля по краях клумби виявилася м’якою та пiддатливою. Клаудiюс заганяв лопату на пiврискаля i перевертав вивернуте з поверхнi земляне груддя догори дригом.
«Дивно, – думав вiн, знову згадуючи про валiзу та чужi речi. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садiвник, то чому все таке занедбане?! Чи вiн просто сидiв у будинку i нiчого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навiть зiбрати речi не дали? Дуже навiть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те i зробить! Отож треба трудитися!»
І Клаудiюс запрацював лопатою спритнiше та швидше, тiльки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.
Роздiл 34. Париж
– А ти загалом не зовсiм клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свiй нiс!
– А якщо не хочу? – Андрюс широко витрiщив очi i схилив голову набiк. – Нiс – не капелюх, його знiмати не обов’язково!
Хлопчик не вiдреагував на жарт. Цього дня вiн був сумнiший, нiж учора. Сумнiший чи серйознiший. Вiн напiвсидiв на короткуватому пiдлiтковому лiжечку, спиною упершись у двi поставленi сторчма пухкi подушки, що впиралися своею чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почувае. Чорна шкiра не видавала хворобливостi чи втоми. Тiльки очi були занадто червонi. Поль смiявся, коли першi кiлька разiв Андрюс смiшив його в присутностi татка. Татусь також смiявся, коли Андрюс iз однiею тiльки символiчною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на гумцi, схожим на зменшений помпон на лижнiй шапочцi, показував, як проявляють свiй настрiй домашнi тварини: поросята, кiшки та собаки, як ходить качка, як пiвень стрибае на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотiлося смiятися, або взагалi нiчого не хотiлося.
Його двомiсна палата здавалася просторiшою через ретельно застелене друге лiжко.
– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.
– Його забрали в iншу лiкарню, – вiдповiв Поль i зiтхнув.
– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?
– Бенуа. Його вранцi вивозили на процедури, а ввечерi привозили. Вiн менi тiльки раз прошепотiв «Привiт!» А давай у шашки пограемо?
– Згода, – погодився Андрюс.
– Дiстань iх, вони отам у тумбочцi.
Велика бiла тумбочка iз однiею полицею праворуч вiд лiжка була заповнена книжками та iграми.
Андрюс витягнув шашки, пiдкотив до лiжка легкий столик на колiщатках, розставив шашки на дошцi.
– Ти бiлими, – сказав гiсть.
– Нi, ти – бiлими, ти ж бiлий. А я – чорними.
– Тодi я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армiю.
– Нi, мiй хiд перший! – iз ноткою впертостi, немов iз ним хтось сперечався, заявив Поль.
– Гаразд, тодi сьогоднi чорнi ходять першими! Ходи!
– Зроби хiд за мене. Пiдсунь уперед ось ту, першу з правого краю.
Андрюс посунув чорну шашку. Потiм пiшов своею бiлою iй назустрiч i звiв погляд на Поля.
– Я ходжу тiею ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.
Андрюс знову зробив хiд за Поля.
